Албанське село під Одесою? Так!
Подивіться знімки ірландського фотографа,
який відкриває для себе Україну
Марія Бітова народилася в селі Жовтневе Болградського району Одеської області — унікальному місці, де живуть етнічні албанці. У 2016 році, після початку процесу декомунізації, село перейменували на Каракурт. Ірландський фотограф Бредлі Стаффорд з’їздив у Каракурт, щоб зустрітися з Марією та зняти життя цього мультикультурного села — і тепер розповідає про це на Забороні.
Каракурт — албанське село в українській Бессарабії, етнічно різноманітному регіоні на півдні України. Місцеві жителі дуже пишаються своєю албанською спадщиною. Крім албанців, тут живуть нащадки болгар, молдован і гагаузів, які оселилися в регіоні Великої Бессарабії ще під час російсько-тюркських воєн наприкінці XVIII століття.
Марія Бітова вивчала бібліотечну справу в Кишиневі, а після завершення повернулася в Каракурт і створила сім’ю. Вона сільська бібліотекарка і каже, що ця роль має велике значення для місцевого суспільства. Разом з її колегами та вчителями зі школи, яка неподалік, вони організовують заходи спеціально для юних учнів у селі, щоб ті могли дізнатися про минуле своїх предків і передавати традиції своїх родин. Марія також активно вивчає історію та робить усе можливе, щоб задокументувати життя і минуле села.
Перед Будинком культури в Каракурті стоїть пам’ятник албанському дворянинові й воєначальникові Георгу Кастріоті-Скандербеу, відомому як Скандербег. Це ікона Албанії, національне надбання балканської країни, яка майже 30 років відбивалася від наступу Османської імперії.
На стіні будинку в сусідньому місті Болград намальований болгарський прапор. Там проживає багато бессарабських болгар.
На стіні висить напис «Мій рідний край — моя історія жива». Марія Бітова розповідає, що діти з сусідньої школи приходять у бібліотеку, щоб більше дізнатися про свою споконвічну батьківщину і про свій нинішній дім у Бессарабії.
На цій картині зображені прапори держав, чиї нащадки живуть у селі: Болгарії, Албанії та Гагаузії (напівавтономного регіону в Молдові, де проживають православні турки). Під картиною на полиці лежить самотній албанський прапор, а вгорі на невеликому саморобному барабані можна побачити чорного двоголового орла — символ Албанії.
Це традиційні сукні трьох найчисленніших національностей села. Зліва — молода дівчина в традиційному одязі Албанії, праворуч — традиційний одяг гагаузів. У центрі — дівчина в традиційному болгарському одязі. Україну символізує дар хліба.
Ще фотографії із сільських свят. Село втілює в собі різноманітність культури місцевих жителів, адже вони є яскравим прикладом у світі, який продовжує боротися з ненавистю і насильством, спричиненим етнічними відмінностями. Марія Бітова всміхається і каже: «Ось чому Каракурт особливий. Я не можу не пишатися нашим селом».
Музей Каракурта. Стіни обвішані картинами і гобеленами Бессарабії. Уздовж центрального проходу полиці заповнені старим начинням, яке колись використовували в сільському господарстві. На іншій полиці біля вікна — неймовірна колекція старих радіоприймачів, стереосистем, програвачів і музичних інструментів.
Сільський театр. Його стеля покрита вишуканим орнаментом, який нагадує про колишню радянську епоху. Жителі села збираються тут на вистави, концерти, комедійні вистави та інші урочистості.
Я гуляю селом, щоб глибше відчути місцеве життя. Каракурт — оазис спокою і умиротворення. Життя тут тече повільно. Я обходжу село за годинниковою стрілкою, роблячи по дорозі кілька зупинок, перш ніж повернутися в Будинок культури.
Біля Будинку культури Марія (у центрі) та її колеги — Анна (ліворуч), директорка Будинку культури, і Валентина (праворуч), технікиня. Вони допомагають Марії в щоденному догляді за будівлею та з організацією заходів.
