Архіви «Київфільму» — як його відновлюють - Заборона
Читаєте зараз
Архів, якого не існує: як активісти відроджують архів «Київнаукфільму»

Архів, якого не існує: як активісти відроджують архів «Київнаукфільму»

Архіви «Київфільму» — як його відновлюють

«Київнаукфільм» — легендарна кіностудія, яка одночасно створювала мультфільми, що стали класикою, — «Козаків», «Капітана Врангеля», «Лікаря Айболитя» — та експериментальні документальні фільми про психологію та поведінку тварин та людей. Десятки років архів кіностудії, яка діяла з 1941 року до середини 90-х, було списано та закинуто на горище. Плівки лежали в жахливих умовах і тільки чудом не були викинуті на смітник. Група архівістів та кінознавців узялась за дослідження цього архіву та його збереження. Наприкінці осені у вільному доступі можна буде побачити онлайн-каталог цих плівок. Журналістка Оксана Семенік сходила на кіностудію, щоб дізнатися, як відбувається процес каталогізації та чим важливий архів «Київнаукфільму». 


Від наукових досліджень до екстрасенсів 

На виході з метро «Лісова» хаотична торгівля: бабусі продають з землі молоко, зелень та навіть посуд із сервантів, поряд шаурма та квіти, які майже затуляють двері у підземку. Зупиняються приміські автобуси та маршрутки, переважно з Броварів, Славутича та Чернігова. Поки я йду до колишньої Київської кіностудії науково-популярних фільмів, або скорочено «Київнаукфільм», район усе більше нагадує закинутий. Сама кінофабрика теж виглядає так, ніби там уже давно нікого немає: облуплена фарба, десь забиті вікна, похилені лавки. Біля головного входу чорна табличка «Тут працював видатний режисер Фелікс Соболєв». До неї прикріплена пластмасова квітка, яка давно втратила свій колір. 

Кіностудія «Київнаукфільм» з’явилася ще у 1941 році. Основним завданням були зйомки агітаційних документально-наукових фільмів (про садівництво або заводи) та відеоматеріалів, які ми б зараз назвали стоковими (щасливі лиця демонстрантів або кадри вечірнього Києва). У 1959 році утворилося окреме об’єднання мультиплікаторів, а трохи пізніше студія переїхала з Київської кіностудії (тепер — імені Довженка) на Лісовий масив. Тут і почався золотий період «київської школи документалістики» на чолі з режисером Феліксом Соболєвим, головним редактором Євгеном Загданським та директором Борисом Остахновичем. 

Одним з найбільш відомих фільмів Соболєва є «Сім кроків за горизонт» (1968) — це дослідження людського мозку та його можливостей. У фільмі чоловік керує машиною з мішком на голові, відчуваючи, куди йому їхати, через руку пасажирки, гросмейстери грають у шахи наосліп, а професор через гіпноз розкриває у людях талант малювання та акторської гри. Фільм відповідав настроям періоду 60-х: захоплення кібернетикою, нестандартними методами лікування (як-от світломузикою, про яку ми вже писали ось тут) та мистецтвом, яке можна було запрограмувати та вирахувати за формулою.

В наступних фільмах наукові експерименти проводили спеціально для зйомок, як, наприклад, у «Чи думають тварини» (1970). Двом групам інкубаторних каченят пропонували сприймати за маму іграшку-лисицю та м’яч. Питання було в тому, чи будуть вони йти за ними, як ходять за мамою-качкою у природному середовищі? Виявилось, що так. Однак якщо змінити м’яч на іграшку-лисицю і навпаки — інстинкт зникне. 

Ближче до 90-х фільми все менше були пов’язані з наукою та фактами. Наприклад, фільм Віктора Олендера «У пошуках прибульців» (1987) розповідав про НЛО, яке нібито бачили над Оперним театром у Києві. Там був коментар науковця про те, чому насправді це не НЛО. Але у фільмі «Дев’ять років з екстрасенсами» уже ніяких коментарів та експертів не було. Зате були телепати, розмови з янголами та померлими відомими людьми і чоловік, який рухає предмети силою думки (але показати цього не може). 

1992 року «Київнаукфільм» розпався на два об’єднання — «Укранімафільм» та Національну кінематеку України. З невідомих причин архів списали, а плівки закинули на горище, тобто офіційно вони взагалі не існували. Архів мав шанс не зберегтися не тільки через погані умови, але й можливе фізичне знищення студії. У 2015 році було порушено справу про банкрутство Національної кінематеки України, загальна сума боргів підприємства становила понад 9 млн грн. Землю продали забудовнику, однак суд визнав, що процедура продажу була порушена. З 2019 року кіностудія відновила свою роботу. 

Останні роки вже культові фільми «Київнаукфільму» активно присутні в культурному середовищі: Довженко-Центр для кінофестивалю «Молодість» створив спеціальну кінопрограму (2020 рік), сучасні художники осмислювали спадщину науково-популярних фільмів у паралельній програмі Docudays (2021), а в Центрі візуальної культури відбувалась виставка, присвячена Феліксові Соболєву, Станіславові Лему та Вікторові Глушкову (2016 рік). 

Архів, якого не існує  

Біля входу до кіностудії мене зустрічає Олексій Радинський, режисер та дослідник кіно. Вже кілька місяців він разом з іншими дослідниками працює над створенням онлайн-архіву плівок «Київнаукфільму». Всередині кіностудія більше схожа на живий організм: у фоє пахне кавою та пиріжками, люди виходять покурити надвір, а охоронець уважно дивиться на новоприбулих гостей. Олексій пояснює, що тут багато орендарів, які не пов’язані з «Київнаукфільмом», однак працюють з кіно. 

Ми піднімаємося сходами на останній поверх і йдемо на горище. Саме там багато років у сирості та вологості хаотично «зберігалися» приблизно 11 тисяч плівок з архіву «Київнаукфільму». Вони стояли просто в коридорах, як непотрібне сміття. Тепер вони зберігаються у двох кімнатах, акуратно розкладені на полицях або підлозі, але все ще не в найкращих умовах. В одній з кімнат вже кілька місяців працює Олексій разом з колегами, які намагаються систематизувати та створити онлайн-архів. 

«Забув попередити: треба носити маску або респіратор, бо тут грибок», — говорить Олексій, коли ми заходимо в кімнату, де дослідники майже щодня працюють з архівом «Київнаукфільму». Це невелика кімната з полицями для плівок, які зберігаються у металевих коробках. Тут декілька чималих полиць з книжками, в основному біографії видатних особистостей та довідники на різні теми. Поряд з монтажним столом стоїть обігрівач, на іншому столі — чайник, чай, вода. Попри сонячну погоду та увімкнений обігрівач, у кімнаті холодно. Ми залишаємось у верхньому одязі та час від часу виходимо погрітися на дах.

«Про цей архів ми дізнались від Миколи Попелухи, архівіста «Київнаукфільму». Протягом багатьох років ми намагалися підтвердити існування цих плівок, і нещодавно це вдалося. А завдяки заступнику директора Кінематеки Тарасові Босаку нам дозволили потрапити сюди. Ми отримали грант від Українського культурного фонду і взялись за роботу». 

Загалом до створення онлайн-архіву долучилося більш як десять людей: проєкт продюсує Люба Кнорозок, Тарас Співак розробляв структуру онлайн-каталогу, Олександр Телюк зібрав разом інформацію про фільми кіностудії, які перебувають в інших архівах. Роман Кнорозок, Олексій Кучанський, Анастасія Сопік, Руслан Співак сортували плівки. Колишня операторка «Київнаукфільму» Світлана Зінов’єва та кіноархівіст Микола Попелуха консультували команду. 

Перші три місяці вони працювали над систематизуванням плівок: готові фільми, кадротека (тобто тематичні набори кадрів) та матеріали до фільмів. Кожна з плівок була пронумерована та сфотографована. Тепер дослідники переглядають плівки та відбирають, що потрібно оцифрувати. «За наявний бюджет оцифрувати можна небагато. Тому ми обираємо найбільш репрезентативні чи унікальні кадри, яких немає в інших архівах. Перш за все це стосується робочих матеріалів, яких тут кілька сотень коробок. Ці плівки дуже несистематизовані — напис на коробці часто не відповідає тому, що всередині. Тому ми заряджаємо плівку у монтажний стіл і переглядаємо», — розповідає Радинський. У кращому разі на кадротеках є описи. Приблизно такі: «Дети с цветами поднимаются на трибуну, вручают цветы. Различные девушки в национальных костюмах. Ликующие демонстранты машут в сторону трибуны». Радинський говорить, що в архіві насправді багато унікального матеріалу: наукове життя України, а також інші суспільні та політичні події. Хоча тут є й кадротеки «на тему», наприклад «Київ. Дніпро» — це збірка кадрів з різних фільмів кіностудії з виглядом на Дніпро. 

«Кадротеки, на мою думку, цікавіші для історії, аніж просто фільми. Бо фільми робились часто під тиском. В цих кадрах немає ідеологічного втручання, тепер це готовий матеріал для використання в кіно, історичних документальних фільмах. Багато матеріалів до фільмів існують у єдиному екземплярі», — продовжує дослідник. Загалом архів закінчується серединою 90-х років. Радинський жартома називає це архівом вже зниклої цивілізації. 

Плівки, за словами Радинського, в досить різному стані. Деякі були запаковані в целофанові пакети, тому збереглися краще. Є плівки, які вицвіли, деякі поржавіли, але окрема проблема — це плівки, уражені грибком. Їх не зможуть взяти на зберігання в архів з іншими плівками, поки не «вилікують». 

«Скільки тут було плівок, точно сказати не можна. Я чув історію, що студенти Карпенка-Карого приходили сюди на практику. Їм давали плівку і казали різати її, типу вчитися працювати з матеріалом. Що було на тих плівках і скільки їх було втрачено в такий спосіб — невідомо. Проблема в тому, що увесь цей архів було списано. Формально плівок не існувало і не існує. Через це їх не могли забрати ні в Центральний кіноархів Пшеничного, ні в Довженко-Центр. З якоїсь причини вони хоч і не існували, але приховувались. Ми робимо цей онлайн-каталог, зокрема, щоб ці плівки могли використовувати далі. Однак їх ще треба легалізувати, повністю описати і зрозуміти ситуацію в плані авторських прав. Тут роботи на кілька років, а часу в нас тільки до жовтня», — говорить Олексій. Проєкти, підтримані Українським культурним фондом, мають подавати звіти у визначений час. 

«Мені цікаво займатись цим, аби показати, що архіви в України можуть бути не в занедбаному стані. Ми зараз виконуємо роботу держави. Цим мали б займатися спеціалісти, а не група людей, яким не байдуже. Хоча в проєкті працюють професійні архівісти та кінознавці, але в нормальній ситуації це мали б давно зробити спеціальні установи», — говорить Радинський.

Надалі дослідники будуть працювати на волонтерських засадах, поки для цього є умови. Оскільки кіностудія не опалюється, на горищі взимку буде складно довго працювати з плівками. За словами Олексія, вони вже почали шукати подальше фінансування на роботу з архівом. Адже їх треба далі переглядати, детально описати та головне — створити нормальні умови зберігання. 

За годину розмови ми з Олексієм встигаємо подивитись дві коротенькі плівки: на одній якась демонстрація Хрещатиком, а на іншій — будівництво Золотих воріт та арки Дружби народів. Ми дуже швидко прощаємось, адже за день дослідник намагається оглянути якнайбільше плівок. Зараз вони переглянули більш як 150 з 11 тисяч. «Майже ніщо», — як каже сам Радинський. «Але ми не ставили собі це за мету, в умовах гранту УКФ переглянути все було б неможливо. Перш ніж з’явиться захоплива історія з кінопоказами, програмами та фестивалями — має відбутися така нудна і складна робота, як каталогізація. Інакше це неможливо буде популяризувати в такий спосіб. Бо архіву та цих фільмів просто формально не існує». 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору