АРХІПЕЛАГ КРИМ
Дешифрування промови Путіна через п'ять років після анексії
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал:
оперативно і коротко про важливе.
Оприлюднено: 18.03.2019
Фото: kremlin.ru
Верстка: Наталя Самсонова
Від редакції


18 березня 2014 року відбулась анексія Криму Росією. Спецоперація почалася наприкінці лютого, коли війська без розпізнавальних знаків окупували Кримську автономію і Севастополь. А закінчилася урочистою промовою Володимира Путіна в Георгіївському залі Кремля – через два дні після так званого референдуму щодо статусу півострова.

Офіційна назва тексту: «Звернення президента Росії В. В. Путіна до обох палат Федеральних зборів РФ у зв'язку з пропозицією Державної Ради Республіки Крим про прийняття республіки до складу Російської Федерації».

Неофіційна: «Кримська промова».

Кримська промова – складна конструкція. Вона містить у собі явні і приховані меседжі світовій спільноті, росіянам, українцям і кримським татарам. У ній чергуються: пряма брехня, гра на національних почуттях і погрози. Але головна риса цього виступу – у ній створюється лінійний наратив руського Криму, який не витримує історичної, правової і політичної перевірки.

Сьогодні ми публікуємо фрагмент мультимедійного досьє «Архіпелаг Крим», який був створений німецькомовним онлайн-медіа dekoder.org разом із Центром східноєвропейських і міжнародних досліджень у Берліні та Дослідницьким центром Східної Європи при Бременському університеті. Це об'єктивне дослідження європейських науковців, ціль якого – зрозуміти ті численні й часто суперечливі дискурси, із яких зіткана зовні ефектна і внутрішньо гранично суперечлива промова. Над аналізом «кримської промови» працювали 13 дослідників – істориків, політологів, культурологів, філософів і навіть теологів.
18.03.2014
Обращение Президента Российской Федерации
В. Путин: Добрый день, уважаемые члены Совета Федерации, уважаемые депутаты Государственной Думы! Уважаемые представители Республики Крым и Севастополя – они здесь, среди нас, граждане России, жители Крыма и Севастополя!

Уважаемые друзья, сегодня мы собрались по вопросу, который имеет жизненно важное значение, историческое значение для всех нас. 16 марта в Крыму состоялся референдум, он прошёл в полном соответствии с демократическими процедурами и международно-правовыми нормами.
Коментар
Референдум проходив у таких умовах і за таких обставин, що назвати його легальним неможливо. Насамперед тому, що референдум, як і інші погоджені парламентом та урядом Автономної Республіки Крим заходи, спрямовані на відокремлення Криму від України, прямо суперечать державному та конституційному праву України. Крім того, референдум став можливим через порушення міжнародного права – військову інтервенцію. Це стосується передусім рішення парламенту Автономної Республіки Крим від 27 лютого 2014 року про проведення референдуму. Це рішення приймалося на незрозумілому спеціальному засіданні кримського парламенту, взятого в облогу озброєними формуваннями. Нелегально погоджений референдум кілька разів переносили на ближчу дату за непрозорих умов і без будь-якої публічно-політичної дискусії.

Штеффен Галлінг
В голосовании приняло участие более 82 процентов избирателей. Более 96 процентов высказалось за воссоединение с Россией. Цифры предельно убедительные.
Коментар
З огляду на нелегальність референдуму, ОБСЄ не відправляла до Криму спостерігачів. Якихось інших спостерігачів на півострові також не було. Озвучені результати неможливо верифікувати. Навіть Рада з прав людини при президентові Російської Федерації пізніше оцінювала явку в межах від 30 до 50 відсотків. З них від 50 до 60 відсотків проголосували за приєднання до Росії. Кримські татари, які на той час становили приблизно 12 відсотків населення Криму, голосування бойкотували.

Штеффен Галлінг
Чтобы понять, почему был сделан именно такой выбор, достаточно знать историю Крыма, знать, что значила и значит Россия для Крыма и Крым для России.

В Крыму буквально всё пронизано нашей общей историей и гордостью. Здесь древний Херсонес, где принял крещение святой князь Владимир. Его духовный подвиг – обращение к православию – предопределил общую культурную, ценностную, цивилизационную основу, которая объединяет народы России, Украины и Белоруссии.
Коментар
Прийняття християнства князем Володимиром і подальше Хрещення Русі 988 року має надзвичайну символічну вагу для Росії, Білорусі та України. З розпадом Радянського Союзу Російська православна церква доклала чимало зусиль, щоби протиставити об'єднавчу ідею концепції «Святої Русі» всім відцентровим силам пострадянського часу. Водночас Хрещення Русі стало основою вибудовування історії, над якою спільно працюють церква і держава найпізніше від початку головування Патріарха Кіріла з 2009 року. Пафос єдності – спільної історії, спільної гордості, спільної віри, спільної культури і цінностей – має перекрити всі відмінності, розмаїття, суперечності й незгоди. В іншій промові в грудні 2014 року Путін порівняв Крим із його «сакральним значенням» із Храмовою горою в Єрусалимі. Києву, місту, яке в легендах про Святу Русь неодноразово називали «святим місцем», протиставлялися Крим і Херсонес, які до того часу не грали визначної ролі в православній історіографії.

Реґіна Ельзнер
В Крыму – могилы русских солдат, мужеством которых Крым в 1783 году был взят под Российскую державу. Крым – это Севастополь, город-легенда, город великой судьбы, город-крепость и Родина русского черноморского военного флота. Крым – это Балаклава и Керчь, Малахов курган и Сапун-гора. Каждое из этих мест свято для нас, это символы русской воинской славы и невиданной доблести.

Крым – это и уникальный сплав культур и традиций разных народов. И этим он так похож на большую Россию, где в течение веков не исчез, не растворился ни один этнос.
Коментар
Мультиетнічність, зумовлена історією та впливом багатьох народів та імперій, насправді є характерною ознакою Криму. Однак ця історія мультиетнічності розпочалася задовго до завоювання Криму Російською імперією у 18 столітті і зберігається дотепер. Кількість етнічних груп та їхній розмір, а також їхні взаємини були різні в різні часи. Російська імперія і Радянський Союз, як і Російська Радянська Республіка, також були багатонаціональними державами, і сьогоднішня Росія наслідує таку ж традицію. Проте запропонований тут образ приховує історичні факти, такі як депортації, програми з переселення, зміни кордонів і дуже селективну національну політику. Хвалена спільна історія мультиетнічності має навіювати думку про легітимну й безпроблемну інтеграцію півострова в російську державу.

Ґвендолін Зассе
Русские и украинцы, крымские татары и представители других народов жили и трудились рядом на крымской земле, сохраняя свою самобытность, традиции, язык и веру.
Коментар
Топос дружби народів відсилає до радянської ідеології. Тут він допомагає вписати в історичний контекст примарне право Росії на Крим і ніби обіцяє населенню стабільність, а кримським татарам показує, що хвилювання щодо нових репресій безпідставні. Теза про те, що всі народи збережуть свою ідентичність, традиції, мову й релігію, не просто створює враження мирного співжиття, вона засвідчує готовність до активного сприяння розмаїттю. Натомість російська і радянська історія пропонує багато протилежних прикладів. Зокрема, тут ігнорується доля кримських татар, які, починаючи з 18 століття, вважалися небезпечним і нелояльним елементом, що переросло в примусову депортацію всього кримськотатарського населення 1944 року. Кримські татари протягом десятиліть свідомо зберігали свою ідентичність в місцях депортації, насамперед у Центральній Азії, а після падіння Радянського Союзу самі реалізували своє культурне й політичне право, масово повертаючись до Криму.

Ґвендолін Зассе
Кстати, сегодня из 2 миллионов 200 тысяч жителей Крымского полуострова – почти полтора миллиона русских, 350 тысяч украинцев, которые преимущественно считают русский язык своим родным языком, и порядка 290–300 тысяч, значительная часть которых, как показал референдум, также ориентируются на Россию.
Коментар
Щодо анексії Криму кримські татари налаштовані загалом скептично. Про це свідчать демонстрації, на яких вони вимагали залишитися в Україні. Про їхню участь у невизнаному на міжнародному рівні референдумі достовірних даних немає. Призначений у лютому 2014 року проросійський прем'єр-міністр Сергій Аксьонов повідомив, що в референдумі взяли участь 40 відсотків кримських татар. Натомість кримськотатарські представники заявляють, що 99 відсотків кримських татар підтримали заклик до бойкоту і не голосували. Ці дані неможливо перевірити, але навіть за даними Аксьонова, більшість кримських татар не взяли участь у голосуванні. Тож так званий референдум ніяк не показує, що суттєва частка кримських татар орієнтується на Росію.

Ульрих Гофмайстер
Да, был период, когда к крымским татарам, так же как и к некоторым другим народам СССР, была проявлена жестокая несправедливость. Скажу одно: от репрессий тогда пострадали многие миллионы людей разных национальностей, и прежде всего, конечно, русских людей.
Коментар
Тут Путін, зокрема, натякає на травень 1944 року: тоді за звинуваченням у колаборації з нацистськими окупантами практично все кримськотатарське населення було депортовано з півострова до Центральної Азії – загалом приблизно 190 тисяч людей. Цю долю під час Другої світової війни кримські татари розділили з іншими етнічними меншинами – наприклад, німцями й чеченцями. Говорити, що руські насамперед постраждали від репресій, – це грубе викривлення історичних фактів, бо вони не зазнавали етнічних переслідувань.

Ульрих Гофмайстер
Крымские татары вернулись на свою землю. Считаю, что должны быть приняты все необходимые политические, законодательные решения, которые завершат процесс реабилитации крымско-татарского народа, решения, которые восстановят их права, доброе имя в полном объёме.
Коментар
На противагу більшості інших депортованих етнічних меншин, кримські татари не мали права повернутися на батьківщину навіть після смерті Сталіна. Лише після розпаду Радянського Союзу багато хто змогли легально повернутися в Крим. У незалежній Україні кримські татари мали певну симпатію з боку уряду, щоправда, переважно російська регіональна адміністрація Криму створювала репатріантам чимало перепон. Протягом десятиліть велика частина кримських татар мали тимчасове житло без правового захисту. Анексія тут теж нічого не змінила – навпаки: за даними ООН, кримські татари особливо постраждали від загального погіршення ситуації з правами людини.

Ульрих Гофмайстер
Мы с уважением относимся к представителям всех национальностей, проживающих в Крыму. Это их общий дом, их малая Родина, и будет правильно, если в Крыму – я знаю, что крымчане это поддерживают, – будет три равноправных государственных языка: русский, украинский и крымско-татарский.
Коментар
Визнання кримськотатарської мови як рівноцінної офіційної мови Криму має передусім символічне значення, таким чином зрештою виконано багаторічну вимогу кримських татар. Якщо україномовні освітні заклади майже всі перейшли на російську, то 15 кримськотатарських шкіл тут усе ще працюють. Правда, навчання у двох останніх класах – як передбачено в Росії – має проходити російською мовою.

Загалом Москва налаштована на позитивну співпрацю з численними неруськими меншинами держави і дає їм важливі символічні права – однак усе це за умови, що вони не виступатимуть проти російського керівництва. Поважний адміністративний орган кримських татар Меджліс, який регулярно висловлювався проти приєднання Криму до Росії, 2016 року було кваліфіковано як «екстремістську організацію» і заборонено. Головним представникам Меджлісу заборонено в'їзд, а деяких заарештовано. Ще раніше російська адміністрація почала створювати альтернативні кримськотатарські організації, які були б готові до співпраці з російськими установами. Однак є сумніви щодо їх підтримки серед кримськотатарської спільноти.

Ульрих Гофмайстер
Уважаемые коллеги! В сердце, в сознании людей Крым всегда был и остаётся неотъемлемой частью России.
Коментар
Це останнє речення містить центральне твердження офіційного російського дискурсу «Крим наш». Промова апелює до емоцій присутніх, російського населення і «руського світу». В основі тут нібито лежить перервана історична тяглість. Так, ця аргументація випускає з уваги кілька століть кримськотатарського панування, тобто Османської імперії, та підкреслено ототожнює Російську імперію з Радянським Союзом і сьогоднішньою Росією. Водночас ігнорується перехід Криму від Російської до Української Радянської Республіки 1954 року і приналежність Криму до незалежної України з 1991 року. Понад 54 відсотки кримського населення висловилися 1991 року за незалежність України і, відповідно, за приналежність до України (приблизно 90 відсотків кримського населення взяло участь у референдумі; 42 відсотки висловилися проти незалежності України).

Ґвендолін Зассе
Эта убеждённость, основанная на правде и справедливости, была непоколебимой, передавалась из поколения в поколение, перед ней были бессильны и время, и обстоятельства, бессильны все драматические перемены, которые мы переживали, переживала наша страна в течение всего ХХ века.

После революции большевики по разным соображениям, пусть Бог им будет судья, включили в состав Украинской союзной республики значительные территории исторического юга России. Это было сделано без учёта национального состава жителей, и сегодня это современный юго-восток Украины.

А в 1954 году последовало решение о передаче в её состав и Крымской области, заодно передали и Севастополь, хотя он был тогда союзного подчинения. Инициатором был лично глава Коммунистической партии Советского Союза Хрущёв. Что им двигало – стремление заручиться поддержкой украинской номенклатуры или загладить свою вину за организацию массовых репрессий на Украине в 30-е годы – пусть с этим разбираются историки.
Коментар
Такий опис передачі Криму Російською Радянською Республікою Українській 1954 року натякає, що вона була нелегітимна чи то нелегальна, і що Хрущов з якихось незрозумілих причин самовільно її ініціював. Створюється враження, що інтерпретація тогочасних мотивів і подій не мали політичної релевантності. Досі доступні архівні матеріали показують, що передача Криму була швидким рішенням початку 1954 року (хоча Хрущов і озвучував Сталіну цю ідею вже в 1940-х), згідно з процедурою Радянської конституції у скороченій формі (зокрема, базуючись на резолюціях президії Верховної ради РРФСР та Української РСР, а також Радянського Союзу, але не загальної Ради).

Згаданий Путіним розрахунок Хрущова в часи колективного правління одразу після смерті Сталіна нібито слугував рушійним фактором. Переконливі економічно-адміністративні причини в промові Путіна не згадуються, хоча вони зафіксовані в показах очевидців про подорож Хрущова до Криму 1953 року.

Ґвендолін Зассе
Для нас важно другое: это решение было принято с очевидными нарушениями действовавших даже тогда конституционных норм. [...] Но по большому счёту [...] это решение воспринималось как некая формальность, ведь территории передавались в рамках одной большой страны. Тогда просто невозможно было представить, что Украина и Россия могут быть не вместе, могут быть разными государствами. [...]

То, что казалось невероятным, к сожалению, стало реальностью. СССР распался. [...] И когда Крым вдруг оказался уже в другом государстве, вот тогда уже Россия почувствовала, что её даже не просто обокрали, а ограбили.
Коментар
Уже у квітні 2005 року в промові про становище нації Владімір Путін назвав розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою 20 століття». Надалі він також неодноразово висловлював жаль щодо розпаду. Так, 2016 року Путін наголошував, що падіння Союзу «не було потрібним»: його треба було реформувати чи демократично переформатувати.

Антон Гіммельшпах
Вместе с тем надо тоже откровенно признать, что и сама Россия, запустив парад суверенитетов, способствовала развалу Советского Союза, а при оформлении распада СССР забыли и про Крым, и про главную базу Черноморского флота – Севастополь.

Миллионы русских легли спать в одной стране, а проснулись за границей, в одночасье оказались национальными меньшинствами в бывших союзных республиках, а русский народ стал одним из самых больших, если не сказать, самым большим разделённым народом в мире.
Коментар
Тут Путін натякає на розпад Радянського Союзу і той факт, що нові міжнародні кордони перетворили мультинаціональну державу на низку національних, жодна з яких не має етнічної однорідності. Як у інших державах колишнього Союзу живе багато руських, так і в Росії живе чимало меншин неруських. Риторика «розділеного» народу вказує на те, що народи мають бути нероздільні, тобто жити в одній державі. Але в районах розселення, як-от колишнього Радянського Союзу і загалом Східної Європи, це можливо лише ціною депортацій і насильницьких змін кордонів. І навіть вони не забезпечать «нероздільності» народів, натомість призведуть до нових розривів. Тож говорити треба не про подолання розривів, а про демократичне і справедливе співжиття – як меншин, так і більшості.

Томас Бремер
Сегодня, спустя уже много лет, я слышал, как крымчане, совсем недавно, говорят, что тогда, в 1991 году, их передали из рук в руки просто как мешок картошки. Трудно с этим не согласиться. Российское государство, что же оно? Ну что, Россия? Опустила голову и смирилась, проглотила эту обиду. Наша страна находилась тогда в таком тяжёлом состоянии, что просто не могла реально защитить свои интересы.
Коментар
З 1990-тих років за тодішнього президента Боріса Єльцина в багатьох людей у Росії дотепер погані спогади. Пострадянське суспільство Росії після розпаду СРСР занурилося в хаос і кримінал, приватизація підприємств утворила поле бою для зухвалих олігархів. Соціальна нерівність зростала, бідність буяла. Водночас 1990-ті стали часом суспільного прориву, свободи і сподівань на майбутнє із західними стандартами. Ці роки в суспільній пам'яті лишилися як «лихі 90-ті». На противагу цьому контрольовані державою медіа називають 2000-ні десятиліттям путінських заслуг: він підняв країну «з колін». 2012 року Патріарх Кіріл порівнював 1990-ті з роками «гітлерівської агресії» та «Смутою» початку 17 століття. Кінець цього періоду він також називає заслугою Путіна, порівнюючи його правління з «Господнім чудом».

Антон Гіммельшпах
Но люди не могли смириться с вопиющей исторической несправедливостью. Все эти годы и граждане, и многие общественные деятели неоднократно поднимали эту тему, говорили, что Крым – это исконно русская земля, а Севастополь – русский город. Да, всё это мы хорошо понимали, чувствовали и сердцем, и душой, но надо было исходить из сложившихся реалий и уже на новой базе строить добрососедские отношения с независимой Украиной.

[...]

Раз за разом [в Украине] предпринимались попытки лишить русских исторической памяти, а подчас и родного языка, сделать объектом принудительной ассимиляции.
Коментар
Через два дні після втечі Януковича український парламент незначною більшістю проголосував за скасування сумнівного мовного закону. Цей мовний закон дозволяв відповідним меншинам офіційне використання регіональних мов у всіх регіонах, де понад 10 відсотків населення не говорять українською як рідною. Закон було ухвалено 2012 року. Російська, як і, наприклад, угорська та румунська після набуття чинності закону стали офіційними регіональними мовами. Але на повсякденному рівні закон не мав якогось помітного ефекту. Прийняте 23 лютого 2014 року рішення парламенту скасувати закон критикували як Рада Європи, так і ОБСЄ. Виконувач обов'язків президента Турчинов не підписав скасування закону і наголосив, що спочатку треба створити новий закон.

Штеффен Галлінг
И конечно, русские, как и другие граждане Украины, страдали от постоянного политического и государственного перманентного кризиса, который сотрясает Украину уже более 20 лет.
Коментар
Пропагований Кремлем наратив любить протиставляти «перманентну політичну кризу в Україні» «стабільності Росії». Цей наратив існує ще з часів Помаранчевої революції, коли взимку 2004/2005 в Україні через фальшування виборів відбулися масові демонстрації проти підтримуваного Росією кандидата в президенти Віктора Януковича. У цьому наративі громадянські протести подаються як щось негативне і дискредитуються як «вплив Заходу», особливо у випадку України. Крім того, цей наратив слугує виправданням того, що в Росії має керувати «сильна рука». Політична конкуренція, якою її пізнала Росія у кризові 1990-ті, оцінюється негативно.

Штеффен Галлінг
[...]

Повторю, хорошо понимаю тех, кто с мирными лозунгами вышел на майдан, выступая против коррупции, неэффективного госуправления, бедности. Права на мирный протест, демократические процедуры, выборы для того и существуют, чтобы менять власть, которая не устраивает людей.
Коментар
Протести Євромайдану справді з часом радикалізувалися, що, безумовно, призвело до того, що українського президента Віктора Януковича було відсторонено. Також праворадикали становили очевидну меншість, але складали непропорційну частку учасників насильницьких дій. Проте радикалізації передувало значне неспівмірне насильство з боку силових структур. Також український парламент 16 січня 2014 року ухвалив закони, які відчутно обмежували право на мирні зібрання. Тож зазначене Путіним «право на мирний протест» було де-факто і де-юре призупинено.

Тут Путін імпліцитно звертається і до політичної ситуації всередині Росії: він натякає, що за революційним переворотом, хай навіть із продемократичним підґрунтям, настає хаос, насильство і царство свавілля. Цей пасаж міг би адресуватися і його співвітчизникам, адже буквально два роки до того в Росії десятки тисяч виходили на вулиці й протестували проти фальшувань виборів. У цьому контексті відсилання Путіна до «демократичної процедури», що необхідна для відсторонення політичного керівництва, звучить напрочуд цинічно. Також «право на мирний протест» діє в Росії формально, заявки ж на демонстрації регулярно відхиляють.

Ян Матті Долльбаум
Но те, кто стоял за последними событиями на Украине, преследовали другие цели: они готовили государственный переворот очередной, планировали захватить власть, не останавливаясь ни перед чем. В ход были пущены и террор, и убийства, и погромы. Главными исполнителями переворота стали националисты, неонацисты, русофобы и антисемиты. Именно они во многом определяют и сегодня ещё до сих пор жизнь на Украине.
Коментар
У російських контрольованих державою медіа та в політиці громадянські протести в Україні взимку 2013/2014 років від самого початку демонізувалися як «націоналістичні» і «фашистські». Офіційне російське прочитання свідомо замовчує, що Євромайдан являв собою гетерогенний рух, який радикалізувався під час протестів внаслідок репресій і насильства, але ніколи не був домінований «неонацистами», «русофобами» чи «антисемітами». Навпаки: існує чимало підтверджень, що Майдан був мультиконфесійним, мультиетнічним і багатомовним. Навіть після анексії Криму і початку війни на сході України праворадикальні партії не отримали помітної підтримки на позачергових парламентських виборах у жовтні 2014 року.

Штеффен Галлінг
[...]

Тем, кто сопротивлялся путчу, сразу начали грозить репрессиями и карательными операциями. И первым на очереди был, конечно, Крым, русскоязычный Крым.
Коментар
Втечу і відсторонення Віктора Януковича кремлівський наратив називає «путчем», тобто нелегальним і нелегітимним державним переворотом. Свідомо оминається факт, що ще перед втечею Янукович втратив підтримку правлячої еліти і партії. Ще один центральний елемент російської державної пропаганди: загроза насамперед російськомовним мешканцям Криму після зміни влади. У Донбасі й Криму ширилися чутки, що праворадикальні групи виїхали з Києва, щоби «поставити російськомовних на коліна». Втім, жодних свідчень про напади чи атаки на російськомовних мешканців України не було зафіксовано.

Штеффен Галлінг
В связи с этим жители Крыма и Севастополя обратились к России с призывом защитить их права и саму жизнь, не допустить того, что происходило, да и сейчас ещё происходит и в Киеве, и в Донецке, в Харькове, в некоторых других городах Украины.
Коментар
Цей фрагмент навіює думку, що більша частина кримського населення 2014 року активно просила Москву про допомогу. Цього не було, 2013-14 року в Криму не було сепаратистських настроїв. Подібний регіональний рух існував на початку 1990-тих, 1994-го він досяг своєї кульмінації під час спроби декларувати незалежність або принаймні збільшення автономії Криму. Тодішнє російське керівництво цей рух не підтримало, і зрештою він розпався через відмінність інтересів і визнання слабкого статусу автономії в українському процесі підготовки Конституції. До 2013-14 років Крим був невід'ємною складовою південного сходу країни й, отже, вкорінений у політичну систему України. Хоча за кілька днів до залучення російських спеціальних формувань в Севастополі відбулися протести проти київських «путчистів» – але в загальних рисах перебіг ключових подій у Криму в лютому був протилежний переказаному в промові. Імпульс ішов від Москви, російські спеціальні формування без розпізнавальних знаків з'явилися в Криму, створили умови для «референдуму» та інкорпорації Криму в російську державу. Водночас політика Москви зіграла на латентних проросійських настроях у Криму та політичній дистанції від Києва, але до появи російських спецпідрозділів ці фактори не призвели до широкої мобілізації. Пропонований образ Росії як помічника упосліджених і прохачів допомоги кримчан сьогодні доволі поширений – а в Росії ще більше.

Ґвендолін Зассе
Разумеется, мы не могли не откликнуться на эту просьбу, не могли оставить Крым и его жителей в беде, иначе это было бы просто предательством.
Коментар
Приєднання Криму Кремль аргументував тим, що захищає етнічних росіян від української «агресії». Подібно виправдовувався російський наступ у Грузинській війні 2008 року – тоді йшлося про захист південних осетинів та абхазців, які з 2002 року систематично отримували громадянство Росії. Ідея захисту пов'язана з формулою збереження народу. Цей рецепт знаходимо в письменника Александра Солженіцина, який вбачає в ньому потенціал для нової «національної ідеї». Згідно з нею, політика має обов'язок турботи, мусить піклуватися про народ. Владімір Путін погоджується з цим визначенням «національної ідеї». У своєму зверненні до Ради Федерації 2019 року він каже, що збереження народу – це ключове політичне завдання.

Антон Гіммельшпах
Прежде всего нужно было помочь создать условия для мирного, свободного волеизъявления, чтобы крымчане могли сами определить свою судьбу первый раз в истории. Однако что же мы слышим сегодня от наших коллег из Западной Европы, из Северной Америки? Нам говорят, что мы нарушаем нормы международного права. Во-первых, хорошо, что они хоть вспомнили о том, что существует международное право, и на том спасибо, лучше поздно, чем никогда.

И, во-вторых, самое главное: что же мы якобы нарушаем? Да, Президент Российской Федерации получил от верхней палаты парламента право использовать Вооружённые Силы на Украине. Но этим правом, строго говоря, пока даже не воспользовался. Вооружённые Силы России не входили в Крым, они там уже и так находились в соответствии с международным договором. Да, мы усилили нашу группировку, но при этом – хочу это подчеркнуть, чтобы все знали и слышали, – мы даже не превысили предельной штатной численности наших Вооружённых Сил в Крыму, а она предусмотрена в объёме 25 тысяч человек, в этом просто не было необходимости.

Далее. Объявляя о своей независимости, назначая референдум, Верховный Совет Крыма сослался на Устав Организации Объединённых Наций, в котором говорится о праве нации на самоопределение. Кстати, и сама Украина, я хочу это напомнить, объявляя о выходе из СССР, сделала то же самое, почти текстуально то же самое. На Украине воспользовались этим правом, а крымчанам в нём отказывают. Почему?
Коментар
Хартія Об'єднаних Націй в статті 1 пункті 2 говорить про право народів на самовизначення як мету Об'єднаних Націй. Це право, наприклад, дає націям під колоніальним пануванням право на національну незалежність. Щоправда, поза межами колоніального контексту для регіонів чи груп всередині однієї держави воно не дає загального права сецесії. Воно лише вимагає, щоби всередині країни було можливе самовизначення «народу». За українською Конституцією, Крим навіть є автономною республікою (статті 134-139 Конституції України) і, отже, володіє статусом автономії. Справді, завжди можна посперечатися про межі прав автономії. Однак право на самовизначення народів не дає Криму право на незалежність від України.

Ситуація в Криму 2014 року і набуття Україною незалежності від Радянського Союзу 1991 року – різні, з погляду міжнародного права, випадки. Розпад Радянського Союзу та усамостійнення республік відбулося за взаємною згодою в грудні 1991 року і знайшло вираження в Мінській угоді (8 грудня 1991 року) та Алма-Атинській декларації (21 грудня 1991 року). Натомість Україна ніколи не погоджувалася із сецесією Криму.

Крістіан Марксен
Кроме того, крымские власти опирались и на известный косовский прецедент, прецедент, который наши западные партнёры создали сами, что называется, своими собственными руками, в ситуации, абсолютно аналогичной крымской, признали отделение Косово от Сербии легитимным, доказывая всем, что никакого разрешения центральных властей страны для одностороннего объявления независимости не требуется.
Коментар
Косово проголосила незалежність 2008 року, її визнало багато (особливо західних) держав. Таке визнання справді перебуває в суперечності до міжнародного права. Це було втручання у внутрішні справи Сербії, що суперечило міжнародному праву. Не менш важливо, що Рада Безпеки ООН у своїй резолюції 1244 від 10 червня 1999 року виступила за територіальну цілісність Югославії.

Проте важлива відмінність між випадками Косова й Криму полягає в тому, що сецесія Криму відбулася за безпосереднього використання насильства з боку Російської Федерації всупереч міжнародному праву. У Косові також відбулося протиправне насильство 1999 року через інтервенцію НАТО. Але це відбулося майже десятиліття тому, і там діяла уповноважена ООН перехідна адміністрація. Тож випадки Косова і Криму суттєво різняться.

Слова Путіна про те, що Міжнародний суд у своїй постанові про косоварське проголошення незалежності визнав правомірність незалежності Косова, не відповідають дійсності. Суд лише проаналізував проголошення незалежності й дійшов висновку, що воно не суперечить міжнародному праву. Іншими словами: міжнародне право не забороняє недержавним áкторам проголошувати незалежну державу. На питання про те, чи постане після цього дійсна держава або чи існує право на сецесію, відповіді не було. Отже, постанова Міжнародного суду не може бути аргументом у російській позиції.

Крістіан Марксен
[...]

От тех же Соединённых Штатов и Европы мы слышим, что Косово – это, мол, опять какой-то особый случай. В чём же, по мнению наших коллег, заключается его исключительность? Оказывается, в том, что в ходе конфликта в Косово было много человеческих жертв. Это что – юридически правовой аргумент, что ли?
Коментар
Висловлювання Путіна має загрозливу тональність, але зрештою видається досить проблематичним у практиці правового виправдання. Західні держави справді наводили аргументи про те, що Косово – це особливий випадок, що вимагає особливого правового вирішення. З огляду на це інтервенція в Косово всупереч міжнародному праву 1999 року була виправдана у зв'язку з особливими обставинами та гуманітарною катастрофою. Визнання Косова обґрунтовували особливими обставинами одиничного випадку і невдалими спробами примирення, які унеможливили подальше перебування Косова в складі Сербії.

Аргументувати винятковістю випадку проблематично, адже це послаблює загальновживаність наявного правового регулювання. Хто посилається на особливий виняток, запрошує інших áкторів заявити те ж саме. Дії Заходу щодо Косова послабили міжнародне право і допомогли Росії обґрунтувати своє кричуще порушення міжнародного права в контексті Кримської кризи, вказуючи на попередню (хоч і не повністю ідентичну) практику. Той факт, що випадки Криму й Косова значно відрізняються, можна легко обійти, поверхово проаналізувавши їх у політичній промові.

Крістіан Марксен
[...] И потом, знаете, это даже уже не двойные стандарты. Это какой-то удивительный примитивный и прямолинейный цинизм. Нельзя же всё так грубо подвёрстывать под свои интересы, один и тот же предмет сегодня называть белым, а завтра – чёрным. Получается, нужно доводить любой конфликт до человеческих жертв, что ли?

[...]

Нам говорят о какой-то российской интервенции в Крыму, об агрессии. Странно это слышать. Что-то не припомню из истории ни одного случая, чтобы интервенция проходила без одного-единственного выстрела и без человеческих жертв.

Уважаемые коллеги! В ситуации вокруг Украины как в зеркале отразилось то, что происходит сейчас, да и происходило на протяжении последних десятилетий, в мире. После исчезновения биполярной системы на планете не стало больше стабильности.
Коментар
З погляду московських еліт, конфлікт навколо України і Криму – це конфлікт зі США. Слова Путіна про кінець біполярного світу пов'язаний з розумінням, що фаза гегемонії США визначена зростанням непевності й нестабільності. У той час як біполярний порядок домінування двох наддержав приносив стабільність і передбачуваність, унілатералізм США не тільки несе хаос, але й підважує місце Росії серед великих держав. Для Москви анексія Криму була чітким сигналом Вашингтону, що домінування США більше не прийнятне і Росія готова відстоювати сферу свого впливу навіть військовим шляхом. З погляду російського керівництва, мультиполярний світ буде менш стабільним, але водночас Росія знову відіграватиме вагомішу роль на світовій владній арені. Наскільки таке неореалістичне мислення сферами впливу великих держав справді описує новий світопорядок, залишається питанням. Не лише Китай та Індія відіграють усе вагомішу роль у міжнародних відносинах, але й недержавні áктори та менші держави.

Штефан Майстер
«Нам говорят о какой-то российской интервенции в Крыму, об агрессии. Странно это слышать».
В. Путин
Photo: pixabay
Ключевые и международные институты не укрепляются, а часто, к сожалению, деградируют. Наши западные партнёры во главе с Соединёнными Штатами Америки предпочитают в своей практической политике руководствоваться не международным правом, а правом сильного. Они уверовали в свою избранность и исключительность, в то, что им позволено решать судьбы мира, что правы могут быть всегда только они. Они действуют так, как им заблагорассудится: то тут, то там применяют силу против суверенных государств, выстраивают коалиции по принципу «кто не с нами, тот против нас».

Чтобы придать агрессии видимость законности, выбивают нужные резолюции из международных организаций, а если по каким-то причинам этого не получается, вовсе игнорируют и Совет Безопасности ООН, и ООН в целом.
Коментар
Справді, не можна ігнорувати, що США та їхні союзники в минулому порушували міжнародне право. Можна навести приклади інтервенції в Косово 1999 року (попри свою нелегальність, все ж таки оцінюється багатьма як легітимне), інтервенції в Ірак 2003-го, але й визнання Косова 2008 року. Інтервенція в Лівію 2011 року підкріплювалася резолюцією 1973 року Радбезу ООН. Але багато що свідчить про те, що альянс під проводом НАТО вийшов за межі мандату резолюції, коли було відсторонено уряд Каддафі, що призвело до зміни режиму, проти чого від початку виступала Росія.

З точки зору міжнародного права, ці випадки жодним чином не можуть слугувати виправданням чи релятивізацією кричущого порушення міжнародного права, до якого вдалася Росія із застосуванням військових у Криму. Втім, конфлікт Росії й Заходу показує небезпеку недалекоглядного і ситуативного поводження з міжнародним правом, що уможливлює небезпеку загального скочування в недотримання правил.

Крістіан Марксен
[...]

Была и целая череда управляемых «цветных» революций. Понятно, что люди в тех странах, где были эти события, устали от тирании, от нищеты, от отсутствия перспектив, но эти чувства просто цинично использовались. Этим странам навязывались стандарты, которые никак не соответствовали ни образу их жизни, ни традициям, ни культуре этих народов. В результате вместо демократии и свободы – хаос, вспышки насилия, череда переворотов. «Арабская весна» сменилась «арабской зимой».
Коментар
Владімір Путін називає «кольорові революції», тобто політичні протести, що призвели до зміни влади в Грузії, Киргизстані й Україні, «керованими». Він послуговується теоріями змови, які містять бездоказові припущення, що сотні тисяч людей протестують тижнями не з власних прагнень, а за наказом США. Як США можуть мобілізувати такі маси людей за кордоном, і чому вони тоді не роблять це систематично там, де справді хочуть зміни влади, незрозуміло. Так само неясно, чому «способу життя, традиціям і культурі» країн, таких як Україна, не підходить демократія та свобода. Українське населення наразі також критичне щодо результатів протестів, які замість очікуваних покращень принесли радше хаос. Але той факт, що Путін влучно описує результати, не означає, що його оцінка причин відповідає оцінці українців чи наукових експертів. Більш вирішальним є те, що Путін – посилаючись, зокрема, і на Арабську весну – не припускає можливості досягти «демократії та свободи». Протестам передує «тиранія, бідність і відсутність перспектив», а після них наступають «хаос і спалахи насилля». Водночас повністю замовчуються історії успішної демократизації від 1970-х до 1990-х у Південній Європі чи Латинській Америці, а також у Центрально-Східній Європі.

Гайко Пляйнес
Подобный сценарий был реализован и на Украине. В 2004 году, чтобы продавить нужного кандидата на президентских выборах, придумали какой-то третий тур, который не был предусмотрен законом. Просто абсурд и издевательство над конституцией. А сейчас бросили в дело заранее подготовленную, хорошо оснащённую армию боевиков.
Коментар
Тут Владімір Путін пропонує свою інтерпретацію Помаранчевої революції в Україні 2004 року. Всупереч його викладу проведення виборів відповідало закону. Після того як другий тур президентських виборів супроводжувався значними фальсифікаціями, Верховний суд ухвалив проведення повторних виборів. Також це рішення підтримали за круглим столом усі політичні сили. До речі, Віктор Янукович, який програв у повторному другому турі виборів 2004 року, вже через два роки став прем'єр-міністром України і переміг на наступних виборах 2010 року. Якби справді (як каже Путін) США «реалізували свій сценарій», аби провести свого кандидата, тоді постає питання, чому його президентство тривало так недовго. В останньому реченні Путін перестрибує в теперішнє й звертається до протестів Євромайдану і, можливо, також конфлікту навколо анексії Криму, і якраз на момент виголошення промови відбувається ескалація на сході Україні.

Гайко Пляйнес
Мы понимаем, что происходит, понимаем, что эти действия были направлены и против Украины, и России, и против интеграции на евразийском пространстве.
Коментар
Путін закидає Заходу, що він користується правом сильного і діє безпосередньо проти Росії, України та євразійського інтеграційного проекту. Цими словами він виправдовує дії Росії у сусідній країні та, що важливіше, розглядає Україну і Росію цілокупно: обидві країни однаково потерпають від експансивної та нелегітимної зовнішньої політики Заходу. Водночас Путін непрямо говорить про Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, яка, на його думку, завадить вступу України до Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). ЄАЕС, регіональна організація, мета якої – економічна інтеграція на зразок ЄС, але також і з ідентитарною функцією, була одним з провідних зовнішньополітичних проектів третього строку Путіна. Україна – «серце Євразії», з погляду російської еліти, – неодмінно мала увійти до ЄАЕС.

Анн-Софі Ґаст
И это в то время, когда Россия искренне стремилась к диалогу с нашими коллегами на Западе. Мы постоянно предлагаем сотрудничество по всем ключевым вопросам, хотим укреплять уровень доверия, хотим, чтобы наши отношения были равными, открытыми и честными. Но мы не видели встречных шагов.

Напротив, нас раз за разом обманывали, принимали решения за нашей спиной, ставили перед свершившимся фактом. Так было и с расширением НАТО на восток, с размещением военной инфраструктуры у наших границ. Нам всё время одно и то же твердили: «Ну, вас это не касается». Легко сказать, не касается.
Коментар
Тут Путін повторює докір керівництву США, яке в контексті німецької єдності, вочевидь, пообіцяло Міхаілу Горбачову, що НАТО не буде розширюватися на схід. Попри те, що 1990 року мало хто міг собі уявити, що Радянський Союз і весь Східний блок так швидко розпадеться, ця обіцянка ніде не була письмово зафіксована. Цей аргумент підтримує дискурс про те, що США і НАТО систематично послаблюють Росію і що існував генеральний план розширення НАТО. Спротив Росії проти східного розширення НАТО був мінімальним у 1990-тих. Утім, керівництво США також мало зважало на Росію, оскільки почувалося переможцем після завершення Холодної війни. Щоправда, російське керівництво замовчує, що країни Балтії, Східної та Центральної Європи самі були зацікавлені у вступі в НАТО і форсували це зближення.

Штефан Майстер
[...]

Нам сегодня угрожают санкциями, но мы и так живём в условиях ряда ограничений, и весьма существенных для нас, для нашей экономики, для нашей страны. Например, ещё в период «холодной войны» США, а затем и другие страны запретили продавать в СССР большой перечень технологий и оборудования, составив так называемые КОКОМовские списки. Сегодня они формально отменены, но только формально, на деле многие запреты по прежнему действуют.
Коментар
З 2014 року російське керівництво намагається приховати ціну анексії Криму. Тому в офіційних виступах перетлумачується політичний та економічний контекст санкцій: по-перше, Путін у своїх промовах весь час наголошує, що санкції мало пов'язані з кризою навколо України. Значно більшою мірою західні санкції продовжують тривалу політику наступального «стримування», якої Росія неодноразово зазнавала протягом історії, коли відстоювала свої «справедливі інтереси» в міжнародному полі. Кремлівський спікер Дмітрій Песков нещодавно агітував за те, аби не вживати більше поняття «санкції», а говорити натомість про «рестрикції».

По-друге, російське керівництво намагалося применшити зв'язок між економічними проблемами і санкціями, хоча останні стали зручним виправданням внутрішніх проблем. Разом з тим санкціям приписують багато позитивних наслідків: вони змусили Росію «включити мозок» і розвивати власну економіку.

Яніс Клюґе
Словом, у нас есть все основания полагать, что пресловутая политика сдерживания России, которая проводилась и в XVIII, и в XIX, и в ХХ веке, продолжается и сегодня. Нас постоянно пытаются загнать в какой-то угол за то, что мы имеем независимую позицию, за то, что её отстаиваем, за то, что называем вещи своими именами и не лицемерим. Но всё имеет свои пределы. И в случае с Украиной наши западные партнёры перешли черту, вели себя грубо, безответственно и непрофессионально.
Коментар
З історичної перспективи твердження, що стримування Росії відбувається протягом століть, не витримує критики. Бо не було ніякого гомогенного блоку Західної Європи, існували великі держави, які так само, як Російська імперія, створювали альянси або ж розривали їх, керуючись власними інтересами. Причому саме в 19 столітті Російська імперія брала активну участь у змаганнях великих держав Європи. Зокрема, з часів Віденського конгресу цар сидів за столом перемовин щодо всіх важливих рішень у Європі. Тут Путін проводить паралель між сьогоднішньою та історичною Росією, стверджуючи, що століттями існувала несправедлива політика щодо Росії, і використовує анексію Криму, аби підкреслити власне історичне значення.

Штефан Майстер
[...]

Сегодня необходимо прекратить истерику, отказаться от риторики «холодной войны» и признать очевидную вещь: Россия – самостоятельный, активный участник международной жизни, у неё, как и у других стран, есть национальные интересы, которые нужно учитывать и уважать.

[...]

Сегодня я хочу обратиться и к народу Соединённых Штатов Америки, к людям, которые со времён основания этого государства, принятия Декларации независимости гордятся тем, что свобода для них превыше всего. Разве стремление жителей Крыма к свободному выбору своей судьбы не является такой же ценностью? Поймите нас.

Верю, что меня поймут и европейцы, и прежде всего немцы. Напомню, что в ходе политических консультаций по объединению ФРГ и ГДР на, мягко говоря, экспертном, но очень высоком уровне представители далеко не всех стран, которые являются и являлись тогда союзниками Германии, поддержали саму идею объединения. А наша страна, напротив, однозначно поддержала искреннее, неудержимое стремление немцев к национальному единству.
Коментар
Звичайно, Путін натискає на правильну точку, коли закликає німців звернути увагу на подібність між німецьким Возз'єднанням та процесом возз'єднання Росії й Криму.Питання возз'єднання доволі дражливі, коли йдеться, наприклад, про Ірландію та Північну Ірландію, Тайвань і Китайську Народну Республіку або Північну й Південну Корею. Німеччина в тій історії мала не лише друзів, про що справедливо нагадує Путін. Італієць Андреотті так цінував Німеччину, що хотів, щоби їх і далі було дві. Варто згадати й Маргарет Тетчер разом із Франсуа Міттераном. Тоді де друге дно в заклику Путіна? НДР не було анексовано! Населення НДР повстало проти диктаторського режиму і підняло національний прапор із гаслом «Ми – один народ». Щоправда, з волевиявлення німців НДР лише розпочався процес возз'єднання. В НДР відбулися перші вільні вибори у березні 1990 року, і пройшло міжнародне голосування, так званий процес 2+4, коли союзники висловили свою згоду щодо возз'єднання. Лише після цього Федеративна Республіка Німеччина стала суверенною. І лише 3 жовтня 1990 року, тобто майже через рік після падіння Стіни, завершилося Возз'єднання. Воно відбувалося на очах світової громадськості, дуже прозоро. Тож порівняння процесів возз'єднання вказує тут радше на велику кількість відмінностей.

Тільман Майєр
Уверен, что вы этого не забыли, и рассчитываю, что граждане Германии также поддержат стремление русского мира, исторической России к восстановлению единства.
Коментар
Тут поняття «руського світу» використовується щодо етнічних руських, хоч зазвичай мова радше йде про культурний простір, який охоплює східнослов'янські та сусідні нації і який, вочевидь, дуже відрізняється від західної цивілізації. «Руський світ» у сенсі етнічних руських – це спроба підкреслити легітимне право жити в спільній державі. Так було в Радянському Союзі та Російській імперії, і тому розпад СРСР розглядається як катастрофа, адже тепер руські не живуть всі в одній країні.

Ще одна суттєва відмінність від ситуації Німеччини до 1989 року полягає в тому, що тоді було дві німецькі держави. Тобто йшлося не про німців, які жили як меншини в іншій країні, а про об'єднання двох держав, в яких жили практично лише німці.

Томас Бремер
Я обращаюсь и к народу Украины. Искренне хочу, чтобы вы нас поняли: мы ни в коем случае не хотим нанести вам вред, оскорбить ваши национальные чувства. Мы всегда уважали территориальную целостность украинской державы, в отличие, кстати, от тех, кто принёс единство Украины в жертву своим политическим амбициям. [...] Хочу, чтобы вы меня услышали, дорогие друзья. Не верьте тем, кто пугает вас Россией, кричит о том, что за Крымом последуют другие регионы. Мы не хотим раздела Украины, нам этого не нужно. Что касается Крыма, то он был и останется и русским, и украинским, и крымско-татарским.

Повторю, он будет, как и было веками, родным домом для представителей всех живущих там народов. Но он никогда не будет бандеровским!
Коментар
Бандерівцями свого часу називали членів Організації українських націоналістів 1940–1959 років на чолі зі Степаном Бандерою. Степан Бандера (1909–1959) був відомим українським націоналістом і партизаном. Він рано приєднався до Організації українських націоналістів, яка частково співпрацювала з Вермахтом під час Другої світової війни. Постать Бандери суперечлива: на сході України і в Росії його почасти вважають нацистським колаборантом і воєнним злочинцем. На заході України його часто вшановують як національного героя, адже він проголошував незалежність України, за що був заарештований нацистами і відправлений до концтабору Заксенгаузен. Поняття «бандерівці» чи «бандерівські фашисти» використовується в російських медіа, контрольованих державою, як зневажливий загальний позначник усіх критичних до Кремля українців.

Антон Гіммельшпах
Крым – это наше общее достояние и важнейший фактор стабильности в регионе. И эта стратегическая территория должна находиться под сильным, устойчивым суверенитетом, который по факту может быть только российским сегодня. Иначе, дорогие друзья (обращаюсь и к Украине, и к России), мы с вами – и русские, и украинцы – можем вообще потерять Крым, причём в недалёкой исторической перспективе. Задумайтесь, пожалуйста, над этими словами.
Коментар
Ці слова підводять до того, що Україна не є суверенною державою і Крим їй не належить ні з історичної, ні з політичної точки зору. Підваження української державності – це улюблений наратив російських політиків та експертів. Причому українська державність і самосвідомість історично розвивалися протягом століть. Крім того, ці слова вказують на значущість сильної Росії для стабільності в Європі. На думку Путіна, тільки Росія як суверенна держава може захистити стратегічне значення Криму. Це суперечить російській політиці контрольованої дестабілізації на сході України чи систематичного створення і збереження зон слабкої державності в пострадянському просторі.

Штефан Майстер
Напомню также, что в Киеве уже прозвучали заявления о скорейшем вступлении Украины в НАТО. Что означала бы эта перспектива для Крыма и Севастополя? То, что в городе русской воинской славы появился бы натовский флот, что возникла бы угроза для всего юга России – не какая-то эфемерная, совершенно конкретная. Всё, что реально могло бы произойти, это всё то, что реально могло бы произойти, если бы не выбор крымчан. Спасибо им за это.

[...]

Уважаемые жители Крыма и города Севастополя! Вся Россия восхищалась вашим мужеством, достоинством и смелостью, это именно вы решили судьбу Крыма. В эти дни мы были близки как никогда, поддерживали друг друга. Это были искренние чувства солидарности. Именно в такие переломные исторические моменты проверяется зрелось и сила духа нации. И народ России показал такую зрелость и такую силу, своей сплочённостью поддержал соотечественников.
Коментар
Путін говорить про зрілість і силу духу нації. Власне, це поняття, які вживають щодо індивідів – якась конкретна людина може бути зрілою чи незрілою, сильною духом чи ні – та аж ніяк не групи людей. Перенесення таких понять на націю уречевлюють останню, вона набуває квазі-персонального характеру. Це особливо підкреслює її значення.

Цікаве також вживання слова «співвітчизники». Йдеться про етнічних росіян за кордоном, тобто людей російської національності, які є громадянами тих країн, де вони живуть. Дослівно це слово означає «співприналежні до вітчизни». Саме в контексті розуміння нації як свого роду сутності, що до певної міри наділена людськими рисами чи чимось на кшталт власного характеру і тому заслуговує на особливу пошану, треба інтерпретувати російський інтерес до етнічних руських в інших країнах. Однак проблема полягає в тому, що нації не є такими сутностями. В них немає наперед заданих рис, натомість їм доводиться щоразу заново домовлятися про співжиття своїх членів за наявних суспільних і політичних обставин.

Томас Бремер
Твёрдость внешнеполитической позиции России основывалась на воле миллионов людей, на общенациональном единении, на поддержке ведущих политических и общественных сил. Я хочу поблагодарить всех за этот патриотический настрой. Всех без исключения. Но нам важно и впредь сохранять такую же консолидацию, чтобы решать задачи, которые стоят перед Россией.
Коментар
У листопаді 2013 року підтримка Путіна перебувала на позначці 61 відсотка, після анексії Криму, за даними Левада-Центру, вона стрімко піднялася до 89 відсотків і якийсь час залишалася такою. Зважаючи на це, багато російських експертів і журналістів говорили про кримський чи путінський консенсус: оскільки, за різними опитуваннями, майже 90 відсотків громадян підтримали «воссоединение», ця більшість співвідноситься з тими, хто вітає загальний політичний курс країни – ось така логіка.

Таким собі клеєм для консолідації слугувала, відповідно, пропагандистська формула обложеної фортеці: Росія, згідно з федеральними медіа, оточена русофобами, які прагнуть поставити країну на коліна за допомогою санкцій. Також всередині обложеної фортеці Росії є вороже налаштовані люди, так звані іноземні агенти.

Багато експертів вважають, що конструювання образу ворога має відволікати від внутрішніх проблем і через «небезпеки» витворює конститутивного Іншого – який посилює єдність і об'єднує народ навколо президента. Проте з літа 2018 року опитування показали спад ресентиментів щодо Заходу. Багатьом спостерігачам це дало підстави говорити про розсипання кримського консенсусу.

Антон Гіммельшпах
[...]

Уважаемые коллеги!

Понимаю крымчан, которые поставили вопрос на референдуме предельно прямо и чётко: быть Крыму либо с Украиной, либо с Россией. [...] Крымчане поставили вопрос жёстко, бескомпромиссно, без всяких полутонов. Референдум был проведён открыто и честно, и люди в Крыму ясно, убедительно выразили свою волю: они хотят быть с Россией.

[...]

Вы знаете последние социологические опросы, которые были проведены в России буквально на днях: порядка 95 процентов граждан считают, что Россия должна защищать интересы русских и представителей других национальностей, проживающих в Крыму. 95 процентов. А более 83 процентов полагают, что Россия должна это делать, даже если такая позиция осложнит наши отношения с некоторыми государствами. 86 процентов граждан нашей страны убеждены, что Крым до сих пор является российской территорией, российской землёй. А почти – вот очень важная цифра, она абсолютно коррелируется с тем, что было в Крыму на референдуме, – почти 92 процента выступают за присоединение Крыма к России.

Таким образом, и подавляющее большинство жителей Крыма, и абсолютное большинство граждан Российской Федерации поддерживают воссоединение Республики Крым и города Севастополя с Российской Федерацией.

Дело – за политическим решением самой России. А оно может быть основано только на воле народа, потому что только народ является источником любой власти.

Уважаемые члены Совета Федерации! Уважаемые депутаты Государственной Думы! Граждане России, жители Крыма и Севастополя! Сегодня, основываясь на результатах референдума, который прошёл в Крыму, опираясь на волю народа, вношу в Федеральное Собрание и прошу рассмотреть Конституционный закон о принятии в состав России двух новых субъектов Федерации: Республики Крым и города Севастополь, а также ратифицировать подготовленный для подписания Договор о вхождении Республики Крым и города Севастополь в Российскую Федерацию. Не сомневаюсь в вашей поддержке!
Photo: kremlin.ru
Томас Бремер
Томас Бремер – теолог, викладає екуменіку, східне церквознавство та вивчення проблем миру в Мюнстерському університеті. Сфера його досліджень – православ'я в Росії, Україні й на Балканах, а також міжцерковні відносини.
Ян Матті Долльбаум
Ян Матті Долльбаум вивчав політологію і славістику в Гайдельберзі, Санкт-Петербурзі, Майнці та Лондоні. З літа 2016 року аспірант у Дослідницькому центрі Східної Європи при Бременському університеті. Свою дисертацію він присвятив політичним і соціальним умовам розвитку протестів після великих хвиль мобілізації – з фокусом на локальних протестах у Росії.
Реґіна Ельзнер
Реґіна Ельзнер – теологиня, з вересня 2017 року наукова співробітниця Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOiS). Вона вивчала католицьку теологію і координувала проекти католицького благодійного фонду «Карітас Санкт-Петербург». Будучи науковою співробітницею Екуменічного інституту Мюнстерського університету, вона займалася історичними й теологічними аспектами полеміки Російської православної церкви та Нового часу і у 2016 році написала про це дисертацію. В ZOiS Реґіна Ельзнер залучена до проекту «Мораль замість миру» і досліджує динаміку соціальної етики російського православ'я з часів розпаду Радянського Союзу.
Др. Анн-Софі Ґаст
Др. Анн-Софі Ґаст – наукова співробітниця Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZОiS), а також членкиня редакції Центральноазійської аналітики. Аспірантка Берлінської вищої школи транснаціональних студій при Вільному університеті Берліна, досліджує євразійську інтеграцію та зовнішньополітичні інтереси Росії в Центральній Азії.
Проф. др. Керстін Йобст
Проф. др. Керстін Йобст з 2012 року викладає в Інституті східноєвропейської історії у Віденському університеті. Вона вивчає регіон Чорного моря, Кавказ і Габсбурзьку монархію. Керстін Йобст є співредакторкою «Австрійського гуманітарного журналу».
Штеффен Галлінг
Штеффен Галлінг – аспірант Дослідницького центру Східної Європи при Бременському університеті. Пише дисертацію про українських олігархів. Він також є стипендіатом і зовнішнім фахівцем Дослідницького центру Східної Європи та Євразії Фонду науки і політики.
Антон Гіммельcпах
Антон Гіммельcпах – соціолог і політолог. З dekoder він співпрацює як редактор політологічних матеріалів і курує роботу зовнішніх академічних експертів, пише теоретичні тексти і термінологічні роз'яснення.
Едуард Клян
Едуард Клян захищав дисертацію у Дослідницькому центрі Східної Європи при Бременському університеті. Своє дослідження присвятив темі боротьби з корупцією в російському та українському секторах вищої освіти. З 2015 року працює науковим редактором у dekoder, а з осені 2015 – науковий співробітник в бюро Марілуізе Бек, яка до 2017 року була депутаткою Партії Зелених у німецькому Бундестазі. 2017/2018 роки був референтом з міжнародної політики в Центрі ліберальної сучасності та редактором ukraineverstehen.de, з літа 2018 року науковий співробітник і редактор Української аналітики у Дослідницькому центрі Східної Європи в Бремені.
Яніс Клюґе
Яніс Клюґе – з 2017 року науковий співробітник Центру науки і політики. Працює у дослідницькій групі Східної Європи та Євразії з фокусом на економічному розвитку Росії та сусідніх країн, внутрішній політиці Росії та економічних санкціях. До того захистив дисертацію на економічному факультеті Університету Віттена/Гердеке на тему політичних ризиків для закордонних інвесторів, неформальної економіки в Росії та використання російськими підприємствами західних правових систем.
Крістіан Марксен
Крістіан Марксен – керівник дослідницької групи Гайдельберзького інституту іноземного публічного та міжнародного права ім. Макса Планка. Досліджує міжнародний правовий вимір збройних конфліктів. Співредактор книжкової серії Max Planck Trialogues on the Law of Peace and War у видавництві Cambridge University Press.
Тільман Майєр
З 2007 до 2017 року проф. др. Тільман Майєр був головою Товариства німецьких досліджень. До 1989 року він займався відкритим німецьким питанням, а після 1990 – питаннями зрощення Східної та Західної Німеччини. Захистив дисертацію про теорію нації.
Штефан Майстер
Др. Штефан Майстер – керівник Центру Східної та Центральної Європи ім. Роберта Боша Німецького товариства зовнішньої політики (dgap). Працює з темами російської зовнішньої та внутрішньої політики, німецько-російських відносин, російської дезінформації та конфліктів у пострадянському просторі. Нещодавно у видавництві brookings press вийшла книга the Russia file за його співредакторства.
Гайко Пляйнес
Гайко Пляйнес – професор порівняльної політології, керує відділом політики та економіки в Дослідницькому центрі Східної Європи при Бременському університеті. Його науковий інтерес – спосіб функціонування недемократичних політичних режимів, причому в фокусі перебувають недержавні áктори – від політичної опозиції й мас-медіа до економічних еліт.
Якоб Ройстер
Якоб Ройстер вивчає історію (Master of Art) в Гумбольдтському університеті Берліна, пройшов закордонний семестр у Калінінграді та Москві. Сфера його інтересів – історія Радянського Союзу, пострадянського простору та обох німецьких держав. Займається культурами пам'яті та єврейською історією, наразі працює помічником на кафедрі Новітньої та сучасної історії Гумбольдтського університету.
Ґвендолін Зассе
Проф. Ґвендолін Зассе – наукова директорка Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOiS) в Берліні і професорка порівняльної політології в Оксфордському університеті.
Ульріх Гофмайстер
Др. Ульріх Гофмайстер – з 2013 року асистент Інституту східноєвропейської історії у Віденському університеті. 2014 року захистив дисертацію «Російські уявлення імперської цивілізаційної місії в Центральній Азії». Сфера його досліджень – історія Російської імперії та Радянського Союзу, історія Центральної Азії починаючи з 19 століття, а також колоніалізм і колоніальні теорії.