БАНАНОВИЙ ЕКВІВАЛЕНТ

СПЕЦПРОЕКТ
ТЕКСТ: Катерина Сергацкова
ВЕРСТКА: Роман Степанович
КОЛАЖІ: Анна Бекерська
Підготовлено за підтримки Медіамережі

Про те, що наша планета за крок до смерті, ми дізнаємося зазвичай, коли відбувається чергова катастрофа. Так сталося з Чорнобилем: в 1986 році світ сколихнула звістка, що велика частина Європи й кусок Азії можуть зникнути з лиця Землі через те, що кілька радянських інженерів, боячись не виконати вказівок радянського керівництва, запустили процес, котрий призвів до вибуху четвертого реактора на атомній станції ім. Леніна. Сьогодні на місці колишньої АЕС і на 30 кілометрів навколо – отруєний радіацією пустир, а наслідки аварії продовжують жити в організмах ліквідаторів і жителів України, Білорусі й частини Росії. Сьогодні небезпека, на яку аварія в закритому українському містечку наразила світ, як нібито зникла: у зону відчуження водять туристів, іменами радіонуклідів називають арт-проєкти, а протигаз давно став популярним костюмом на Хелловін. Однак атомна енергетика існує як і раніше, і вона небезпечна для світу.
Спецпроєкт Заборони – про ядерний рух, репресії екологів і наслідки атомних катастроф на постсоціалістичному просторі.


* Банановий еквівалент – поняття, яке застосовують для опису активності радіоактивного джерела, порівнюючи його з активністю калію-40, що міститься в одному банані. Дозу радіації, яку людина отримує за день прогулянки в зоні відчуження, можна порівняти з дозою, яку людина отримує за 1 годину в оточенні 40 бананів.

1. Що відбувається з розвитком енергетики й до чого тут Росія?

2. Чому «атомки» продовжують рости по всьому свiтовi?

3. Чого ми ще не знаємо про радіацію й наслідки ядерних катастроф?

4. Хто і за що переслідує екологів?

РОЗДІЛИ

Розмова про атомну енергетику ніколи не буває легкою. Після ядерного бомбардування американцями японських міст Хіросіми й Нагасакі, а потім – аварії на Чорнобильській атомній станції – будь-які розмови про небезпеку використання енергії атома в пристойному суспільстві вважають непристойними, навіть маргінальними. Вважається, що в 1950-их відбувся перехід від військового атома до мирного (тобто хвилюватися нічого – ядерної війни не буде), а чорнобильська аварія нібито поклала край недбалому ставленню до виробництва, яке здатне знищити життя на десятки кілометрів навколо. Але і одне, й інше – міфи, котрі непогано прижилися на постсоціалістичному просторі. Атомна енергетика продовжує використовуватися для цивільних цілей, породжуючи все більше радіоактивних, небезпечних відходів, але водночас збільшує військовий і політичний вплив.

Ключовий гравець атомного енергетичного ринку сьогодні – Російська Федерація. Тільки за офіційними даними державна компанія «Росатом» реалізує 36 проєктів будівництва нових станцій та атомних блоків на території інших країн. Поміж них, наприклад, енергоблоки в Туреччині, Індії, Єгипті і Бангладеш – державах з нестійким політичним режимом та економікою, де часто спалахують війни і з'являються неконтрольовані мілітаризовані анклави (як, наприклад, «Ісламська держава» в Бангладеш). А не так давно стало відомо, що Росія веде переговори про створення плавучої атомної платформи з Суданом, де регулярно відбуваються озброєні протести та війни, а минулого року відбувся військовий переворот.

Два великих проєкти «Росатом» втілює в центральній та східній Європі. У 2014 році Росія, попри серйозний спротив чиновників Євросоюзу, екологів та активістів, підписала контракт з угорським урядом про будівництво двох нових енергоблоків атомної електростанції «Пакш» за 100 кілометрів від Будапешта за російською технологією. Офіційна мета будівництва, яку озвучували угорські чиновники – зберегти друге місце за дешевизною електроенергії в ЄС.

Другий проєкт – будівництво атомної станції в Островці на заході Білорусі. Будівництво розгортається приблизно за 10 кілометрів від кордону з Литвою, країною-учасницею Євросоюзу.

Росія налагодила експорт атомних станцій «під ключ» і вкладає в них мільярди доларів, у той час як, наприклад, Китай вкладає мільярди у будівництво плавучих сонячних панелей, які не забруднюють природу та використовують природний ресурс Землі. Чому так?

«Росатом» намагається посилити свій економічний вплив і вплив Росії на геополітичній арені за допомогою своїх атомних проєктів, вважає координаторка «Білоруської антиядерної кампанії» Татьяна Новікова.

А глава російської організації «Планета надежд» (Планета надій) Надєжда Кутєпова, котра також виступає проти розвитку атомної енергетики і розширення впливу «Росатома», вважає, що головна мета російської влади – підкорити якомога більше країн навколо.

«У таких країн, як Туреччина або Бангладеш немає своїх потужностей, щоб зберігати радіоактивні відходи, а це означає, що вони будуть відправляти їх на зберігання в Росію. Росія ж завжди буде давати їм хорошу ціну на це паливо, – розповідає вона. – На демонтаж станції – у випадку, якщо вони захочуть зупинити виробництво – грошей у них також не буде. Тобто абсолютна залежність від Росії – ядерне рабство».

«Ніякого іншого сенсу, крім політичного, у білоруському проєкті немає, – каже Новікова. – Ми говорили про це ще у 2010 році, коли робили громадську екологічну експертизу в комісії з 15 вченими і фахівцями. Білорусі не потрібна електроенергія в цьому місці, в такій кількості, цей проєкт позбавлений будь-якого економічного сенсу».

«Моя мама була дитиною, коли її привезли в Озерськ, і батьки їй говорили, що везуть її в «підземне місто» – не можна було говорити, в яке, навіть рідним»

Правозахисниця Надєжда Кутєпова, що спеціалізується на порушеннях у сфері ядерної безпеки, народилася в маленькому закритому місті Озерськ Челябінської області. Це місто утворилося навколо виробничого об'єднання «Маяк» – підприємства, яке займається створенням компонентів ядерної зброї, переробкою ядерного палива і зберіганням радіоактивних відходів. У 1957 році на «Маяку» трапилась аварія, яку за масштабами можна порівняти з чорнобильською катастрофою. Екологи, які займаються антиядерним рухом, між собою навіть називають її «першим Чорнобилем». Про аварію стало відомо тільки після катастрофи на українській станції, коли розвалився Радянський союз.

Час був такий: друга світова тільки закінчилася, ключові світові держави домовилися про відмову використовувати ядерну зброю у військових цілях. Відбувся формальний перехід до «мирного атома», і Радянський союз повсюдно поширював ідею користі атома для обігріву радянської людини. І раптом – аварія.

Через порушення системи охолодження на озерській станції зруйнувався контейнер з високорадіоактивними відходами. Вибух повністю зруйнував контейнер з нержавіючої сталі, в якому містилося приблизно 80 тонн радіоактивних речовин. Сховище викинуло назовні масу радіонуклідів.

Частина речовин осіла навколо «Маяка», а суспензія піднялася на висоту 1-2 кілометрів і утворила радіоактивну хмару з церієм-144, цирконієм-95 і стронцієм-90. Нукліди заразили радіацією територію приблизно 23 тисяч квадратних кілометрів, 217 міст і сіл із загальною чисельністю населення понад 270 тисяч людей. Заражену територію радянці назвали «Східно-уральським радіоактивним слідом», але евакуювали людей не відразу. У перші 10 днів від опромінення загинуло понад 200 осіб, а постраждали тільки за офіційними даними 250 тисяч людей, які на той момент проживали на зараженій території.

Батько Надєжди Кутєпової був ліквідатором аварії на «Маяку», її бабуся працювала на підприємстві, а мама – в Озерській лікарні, куди привозили хворих і згодом роками лікували заражених. В її родині прямо або опосередковано від умов роботи і наслідків аварії, каже вона, постраждали всі: багато рано померли від раку та інших захворювань.

«Для Озерська це типова історія, хоча я довго не розуміла, чому у нас в місті люди так рано вмирають, – розповідає Кутєпова. – У нас не прийнято було ставити такі питання. Дізналися тільки на початку 90-х, коли поступово почали відкривати інформацію про аварію. Тоді почалися заворушення серед місцевих, вони почали вимагати компенсації за опромінення і права знати, що відбулося. [Щоб ці заворушення втихомирити], в місті розповсюдили чутку: говорили, що це татари, башкири одружуються між собою, тому всі такі хворі. Придумували казки. А потім я потрапила на еко-конференцію, де виступав керівник комітету з екології нашого міста, і він вільно розповідав про аварії і поточні забруднення. Мене ця інформація вразила. Наприклад, я дізналася, що в селищі Новогорний (під Озерське) біля плутонієвого заводу забруднення радіацією набагато вище від норми. А там у людей сади, вони гриби збирають на вихідних і нічого про це не знають… Це в голові не вкладалося: якщо люди живуть в небезпеці, їх потрібно попередити».

Кутєпова згадує, як у 2005 році японські журналісти попросили її та колег зробити фотографії Озерська. Вони готували матеріал про небезпечні електростанції, а оскільки Озерськ закритий для іноземців, то самостійно зробити фотографії вони не могли. Екологи зробили пару кадрів місцевого кладовища. На фото потрапили декілька десятків свіжовикопаних могил.

«У нас могили риють заздалегідь, по 20-30 штук, – пояснює Кутєпова, – тому що у нас знають, скільки людей приблизно помре. Японці тоді дуже здивувалися. А ми вже й забули, що є такі речі, які ніколи не будуть вважатися нормою».

Вмирають в Озерську і сьогодні – з часів аварії мало що змінилося. Хвороби, пов'язані з опроміненням, передаються вже третьому поколінню. На початку нульових Надєжда Кутєпова створила громадську організацію «Планета надежд», щоб боротися за права людей, які постраждали від викидів радіації, і за 16 років домоглася справедливості через суд для сотень жителів Уралу. Одним вона допомогла отримати статус постраждалих від аварії на «Маяку» і оформити компенсацію, іншим – отримати право в'їжджати на територію закритого Озерська. Річ у тому, що кожен, хто народився в Озерську або прописався в містечку, згідно із законом автоматично стає зберігачем державної таємниці. Часто місцеві не підозрюють, що мають доступ до держтаємниці, але цей факт дозволяє Федеральній службі безпеки влаштовувати перевірки на в'їзді в місто і, якщо людина чимось не вгодила, не впускати. А якщо зберігач держтаємниці вирішить розповісти щось, що, на думку ФСБ, можна вважати розкриттям держтаємниці, то таку людину можуть запроторити до в'язниці на великий термін. Головним досягненням Кутєпова вважає те, що «Планета надежд» домоглась скасування цієї норми.

ТЕ, ЩО НЕ МОЖНА НАЗИВАТИ

Однак таємниця – це ключове слово, яке описує ситуацію з атомною енергетикою в Росії і на території пострадянських країн загалом.

«Секретність в атомному секторі була з самого початку, – говорить Кутєпова. – Коли американці підірвали бомбу [над Хіросімою і Нагасакі], Сталін вирішив, що і нам треба мати свою бомбу. Відомством, яке мало відповідати за розробку, призначили НКВС, яким керував Берія. Оскільки НКВС був репресивним органом, був наказ зберігати все в суворій таємниці і переслідувати тих, хто зазіхає на її розкриття. На побутовому рівні це виглядало так: той, хто працював на виробництві, не мав права згадувати, наприклад, слова «плутоній» і «уран». У них були інші слова, які використовували натомість. Працівники не знали, що робиться в сусідніх кімнатах на підприємствах, і всі боялися про це говорити. Моя мама була дитиною, коли її привезли в Озерськ, і батьки їй говорили, що везуть її в «підземне місто» – не можна було говорити, в яке, навіть рідним».

Радянська атомна енергетика упродовж довгого періоду розвивалася в повній секретності, зокрема й те, що було пов'язано з життям міста і його жителів. Кутєпова згадує, як її відправляли на канікули до бабусі в Єкатеринбург, і батьки просили не говорити їй, звідки я приїхала, «інакше приїде чорний воронок».

«Нас підбурювали бачити у всіх навколо шпигунів, – каже Кутєпова. – З'явилася нова людина в місті, щось робить активно – що вона тут робить? Обов'язково всі починали рознюхувати і передавати в «органи».

Поступово радянський диктаторський режим слабшав, і густий шар таємниці починав розвіюватися. Багато у чому завдяки чорнобильській трагедії система повної секретності ядерної енергетики почала руйнуватися. Стало зрозуміло, що в умовах, де таємниця є тотальною, держава ризикує безпекою нації і цілої планети. Однак свобода тривала недовго. Правонаступниця НКВС, російська ФСБ, включила механізми таємниці заново.

«Перша думка: це просто якісь «приблуди», в пейнтбол грають. Але швидко зрозуміла, що це спецназ»

Еко-активістка Найля Ібрагімова народилася в Мурманську – місті, яке місцеві іноді називають «сміттєвим гетто» і «кладовищем кораблів». У 2011 році вона приєдналася до місцевого екологічного руху «Природа и молодежь» (Природа і молодь), який в той час був одним з найактивніших і найбільш прогресивних в Росії. Мурманські активісти виступали не просто проти сміття на вулицях, але і порушували питання про небезпеку атомної енергетики. За 170 кілометрів від міста працює Кольська атомна електростанція, яка живить весь регіон. Відходи з неї відправляють на підприємство «Маяк», яке, зі свого боку, допускає витік радіоактивних речовин у навколишнє середовище.

«Природа и молодежь» співпрацював з однойменною норвезькою громадською організацією і спеціалізувався на освіті школярів і студентів з питань енергетики. Ібрагімова разом із соратниками організовувала уроки в школах і університетах, проводила форуми та дискусії з екологами, підприємцями і чиновниками, які здатні ухвалювати ключові рішення «нагорі», проводили публічні акції і мітинги. Гасло «Атом мирним не буває» був для них одним з головних.

«Нам здавалося, що знайти прихильників поміж людей, які постраждали від наслідків атомної енергетики, нескладно – вони ж повинні бачити жахливість системи, – каже Ібрагімова. – Ми всі спостерігали за тим, як Надєжда Кутєпова захищає права жителів, які постраждали від «Маяка», читали історії про те, як там народжуються діти з хворобами крові та іншими формами раку… Але з'ясувалося, що насправді обивателі не замислюються про те, звідки береться електрика в їхніх будинках, не бачать причинно-наслідкових зв'язків, і вмовити їх підтримувати екологів – неможливо».

Поступово на екологічний рух в Мурманську почали звертати увагу – але зовсім не так, як хотілося активістам.

У вересні 2013 році ФСБ Мурманської області затримала екіпаж судна Arctic Sunrise міжнародної екологічної організації Greenpeace. Активісти «Грінпісу» намагалися провести акцію протесту проти видобутку нафти в Арктиці на нафтовидобувній платформі «Приразломная», що належить російській корпорації «Газпром нефть» (Газпром нафта). «Грінпіс» прагнув привернути увагу світу до Північного полюса, щоб створити навколо нього всесвітній заповідник з повною забороною на військові дії і видобуток нафти і риби, як це вже вдалося зробити в Антарктиці. ФСБ вирішила, що еко-активісти намагаються захопити російську нафтову платформу, і заарештувала весь екіпаж.

Розстрільна екологія

Понад два місяці члени Arctic Sunrise провели в мурманському ізоляторі. А «Природа и молодежь» проводила акції на їхню підтримку. Пізніше Третейський суд в Гаазі виніс вердикт, що дії російської сторони порушили статті Конвенції ООН з морського права.

Але у місцевих співробітників ФСБ з'явилася нова мета. Ібрагімова згадує, що їй все частіше почали дзвонити співробітники центру «Э» по боротьбі з екстремізмом – щоб обговорити якусь з акцій організації.

Влітку 2015-го відбувся пік уваги російської спецслужби до мурманських екологів. «Природа и молодежь» організовувала черговий виїзний еко-табір біля підніжжя Хібін. Щороку організатори вибирали фокус-тему, яку варто було обговорити з професійними екологами та початківцями активістами, і того року темою була «Зелена утопія».

Ніхто зі сторонніх не знав, де буде розташований табір. Однак першого ж дня, відразу після того, як Найля Ібрагімова виголосила вступну промову, вона побачила, що табір оточений спецназівцями в бронежилетах з автоматами в руках.

«Перша думка: це просто якісь «приблуди», в пейнтбол грають, – згадує Ібрагімова. – Але швидко зрозуміла, що це спецназ ФСКН (Федеральна служба з контролю за обігом наркотиків), людей п'ятнадцять. Вони сказали, що їм нібито надійшло анонімне повідомлення, що в нашому таборі вживають наркотики. Один з учасників зауважив, що трохи вище над табором був снайпер… Вони приїхали на молодіжний еко-табір зі снайперами! Наркотиків вони, звісно, не знайшли». Ібрагімова каже, що для неї цей інцидент став точкою неповернення.

«Тоді я вперше почала боятися, – каже вона. – З'явилося відчуття несправедливості, дитяче, як тупання ногою. Я ж займаюся суспільно важливими справами, не тільки для себе це роблю, а щоб усім було комфортно жити, але репресивна машина нас задавлює. Чому?»

Активістка вирішила покинути Мурманськ. Того літа вона виїхала спочатку до Німеччини, щоб допомагати сирійським біженцям в одному з міграційних центрів, а потім приїхала до Воронежа. Там, в російському місті неподалік від українського кордону, Ібрагімова продовжила займатися екологічними ініціативами. Наприклад, з місцевими колегами з організації «Экозащита» (Екозахист) запустила кампанію із захисту яблуневого саду, який збирався вирубати представник воронезької «Единой России» (Єдиної Росії). За пів року їм вдалося домогтися захисту саду, і Найля поступово почала відчувати себе тут своєю. Але сталося щось зовсім несподіване.

На 30-річчя трагедії «Экозащита» організовувала аудіовізуальний перформанс з читанням уривків з книги Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва» в книжковому клубі «Петровский». У перформансі мали брати участь художники і поети, а Найля підбирала уривки з книги. Однак за кілька годин до початку перформансу арт-директорка клубу повідомила їй, що якщо в постановці плануються «радикальні висловлювання» в контексті атомної енергетики, то доведеться їх вирізати.

«Одна з працівниць клубу розповіла мені, що провела кілька днів на допитах в ФСБ через цей захід, і там говорили, що я в Мурманську чимось «не тим» займалася, що я – «асоціальний елемент», – каже Ібрагімова. – Тобто ФСБ приходить вже не до тебе, а до людей, з якими ти співпрацюєш. Перформанс ми скасували і більше з тим клубом не працювали. Але тільки задумайтесь – ми ж говорили про 1986 рік! Чому ми досі не можемо про це відкрито говорити?»

Після випадку в Воронежі Ібрагімова змушена була виїхати з Росії, якомога далі від переслідувань спецслужб. Сьогодні вона продовжує займатися екологічними та правозахисними проєктами в Україні.

«Ти не знаєш правди, не розумієш, що відбувається, а навколо ходять чутки про змішування зараженого зерна з чистим і продаж його в магазинах»

26 квітня 1986 року в Прип'яті дув південно-східний вітер. Коли в четвертому енергоблоці стався вибух, від палаючого реактора утворилася хмара, що рознесла радіонукліди йоду і цезію по великій частині Європи. Найбільше від зараження постраждала територія Білорусі, на північний захід від реактора. Саме цей факт найбільше вплинув на становлення білоруського опозиційного руху.

«Ти не знаєш правди, не розумієш, що відбувається, а навколо ходять чутки про змішування зараженого зерна з чистим і продаж його в магазинах, – розповідає Іріна Сухій, керівниця білоруської громадської організації «Экодом» (Еко-дім) і співзасновниця Білоруської антиядерної кампанії. – Водночас масово продавалося дешеве молдавське вино, оскільки вино виводить радіацію… Таке відбувалося тільки в Білорусі: у нас радіація плямами випала по всій країні. Якщо подивитися карту забруднень тих років – а вона довго продавалася в кожному білоруському магазині – то можна побачити, що навіть далеко від Чорнобиля випали серйозні опади з великою кількістю цезію і стронцію».

З перебудовою ситуація почала змінюватися, інформації стало більше, а опозиційні «радянщині» настрої ставали дедалі потужнішими. Тема Чорнобиля супроводжувала становлення незалежності країни.

Одним з найважливіших щорічних подій в Білорусі досі вважається акція «Чернобыльский шлях» (Чорнобильський шлях). Ця хода проводиться з 1989 року і щоразу викликає реакцію з боку керівництва держави: учасників неодноразово розганяли кийками, забороняли проводити ходу, переслідували мітингувальників. «Шлях» вважається опозиційною подією, а одне з його ключових і незмінних гасел – «Атом мирным не бывает» (Атом мирним не буває).

«Белорусский народный фронт» (Білоруський народний фронт) (головна опозиційна партія Білорусі, яка виступає за відродження білоруської мови і культури і приєднання до Євросоюзу і НАТО) з'явився і розвинувся, по суті, на чорнобильській темі, це було головним аргументом опору, – каже Сухій. – Тому, коли в 2006-му влада почала говорити про будівництво АЕС в Білорусі, це стало шоком. Ми звернулися до уряду з питанням, яку вони бачать роль громадських організацій у проведенні слухань з цього приводу, і нам тоді сказали, що бачать нашу роль в розвіювання радіофобії в суспільстві і створення центрів пропаганди атомної енергетики».

ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ ШЛЯХ

«Экодом» з 2008 року бореться за припинення будівництва Білоруської атомної електростанції в Островці на кордоні з Литвою. Коли трапилася аварія в Прип'яті, Іріні Сухій було 23 роки. Спочатку, згадує вона, факт радіоактивного вибуху «не торкнув». Накрило, каже, через пару років, коли завагітніла і зрозуміла, що неясно, що можна їсти – здавалося, ніби навколо все заражене, а уряд не давав повної інформації про наслідки аварії.

У 2008-2009 роках стало ясно, що будівництва білоруської атомної станції не уникнути. Тоді ж позиція громадських і політиків щодо БелАЕС розділилася: в БНФ, наприклад, почали обговорювати, як забезпечити безпеку нової станції, щоб не повторювати помилок Чорнобиля, а «Экодом» виступив з позицією, що атомна енергетика за замовчуванням небезпечна. У той же період почала формуватися коаліція екологів, активістів і вчених – Білоруська антиядерна компанія, яка мала об'єднати всіх в боротьбі проти АЕС.

«Ми були переконані, що всі білоруси ляжуть поперек рейок і АЕС не побудують, – згадує Іріна Сухій. – Але раптом, ми опиняємося фактично на самоті. Це така класична білоруська ситуація: всі отримують іноземні гранти, а для цього мають отримати дозвіл від держави, і в разі, якщо грант від Євросоюзу, то ще й «добро» від КДБ. В «Экодом» влаштували безліч перевірок, зробили нам три попередження, а це дозволяє закрити організацію. В результаті не закрили, але тепер ми не можемо приймати іноземні гроші. Ніхто не хоче мати такі проблеми, як у нас».

Екологиня і правозахисниця Татьяна Новікова зізнається, що спочатку не вірила, що АЕС справді почнуть будувати. Коли вона приєдналася до руху, був 2009 рік, розпал протестів. Проти АЕС виступали місцеві партії, активісти, лідери і громадські організації.

«У нашій недемократичній країні влада вбиває громадські рухи при корені, коли ті тільки з'являються. Коли виникла БАЯК, почали погрожувати організаціям, людям, проводити позапланові податкові перевірки, виписувати штрафи за нібито порушення, викликати в КГБ, приходити до батьків студентів на роботу, – згадує Новікова. – Коли місцеві жителі організували кампанію «Островецкая АЭС – это преступление» (Островецька АЕС – це злочин), їм почали погрожувати звільненням з роботи і не тільки. Зрештою у руху не було в потрібний момент потрібної маси, яка могла б зупинити процес».

Іріна Сухій, керівниця білоруської громадської організації «Экодом»
Фото: Заборона

На офіційному білоруському телебаченні щодня показують новини про перебіг будівництва атомної станції та сюжети про переваги атомної енергетики. В одному з репортажів працівник АЕС вимовляє таку фразу: «Атомка наша будується на помилках Чорнобиля». Екологи ж вважають, що білоруська «атомка» почалася з помилки.

Ідея білоруської атомної електростанції вперше з'явилася ще в 60-е, але розгляд проєкту постійно переносився. Після аварії на Чорнобилі ідея з'явилася знову, але під тиском громадськості було ухвалено мораторій на будівництво. В середині «нульових» обговорення проєкту відновилося. Головним партнером було названо Росію. У грудні 2008 року уряд визначився з майданчиком для будівництва – містечко Островець біля литовського кордону.

«Проблема в тому, що по території Островця проходить активний геологічний розлом, це експериментальний, дофукусімський проєкт – сирий, ще не обкатаний, – каже Татьяна Новікова. – На момент будівництва в світі не було станцій, які могли б підтвердити, що це хороші технології. Білорусь імпортувала неперевірену технологію з Росії. Крім того, недавні стрес-тести БелАЕС виявили низку нових проблем практично у всіх областях дослідження: наприклад, не доведена ні сейсмостійкість обладнання, що впливає на безпеку, ні надійність функціонування системи глибокоешелонованого захисту. Цей проєкт не безпечний і не сучасний. Та й немає в світі безпечних АЕС. Безпечні – це ті, які не завантажили паливом, які просто стоять. Сьогодні в світі ніхто не може гарантувати стовідсоткової безпеки будь-якої атомної електростанції, того, що не трапиться викиду радіації, масштабного зокрема».

Спочатку Білорусь пропонувала Китаю і США докластися до АЕС, але незабаром Росія заявила, що участь американців і китайців неможлива «з політичних мотивів». Фінансування проєкту практично повністю взяв на себе «Росатом»: на будівництво виділили кредит в 10 мільярдів доларів, у той час як загальна вартість проєкту – 11 мільярдів. Приблизно такі ж суми «Росатом» вкладає і в угорську «Пакш-2», і в проєкти в інших країнах. Екологи, які виступають проти експансії «Росатома» і проти ядерної енергетики як «брудної» і такої, що загрожує людству, вважають, що Росія через вкладення мільярдів в АЕС за кордоном оточує себе лояльними країнами, щоб зробити їх повністю залежними.

«Атомна енергетика виникла не для того, щоб обігріти людство, а як похідна від атомної зброї, – каже Новікова. – Атомна енергія з'явилася в країнах, де почали створювати військовий ядерний арсенал, – в США, СРСР, Франції, Великобританії. Потім маленькі недемократичні країни вирішили заволодіти цим матеріалом, щоб на них почали зважати. Це не «технологія майбутнього», вона не розвивається, а тільки плодить небезпечні відходи».

Островецька АЕС почала будуватися без архітектурного проєкту, говорить Татьяна Новікова. Наприкінці травня 2012 року будівельники почали рити і бетонувати котлован під реактор першого енергоблоку, а проєктна документація була розроблена і затверджена тільки в 2013-му. Крім того, не вирішена проблема поводження з відпрацьованим ядерним паливом. У проєкті білоруської АЕС не передбачений навіть майданчик для сухого зберігання, а отже, вивантажувати найнебезпечніший вид відходів з басейнів витримки буде просто нікуди.

А в липні 2016- го стало відомо, що на станції сталася перша серйозна аварія. Місцеві співробітники анонімно розповіли пресі, що 10 липня впав з чотириметрової висоти корпус реактора, який тільки встановили. Перед цим, повідомили вони, на будівництві були перебої зі світлом, а виміри довжини не збігалися з контрольними. Білоруська влада не відреагувала на це публічно і ніколи так і не розповіла, що сталося насправді. Представники «Росатома» переконували, що корпус лише легко торкнувся землі, хоча очевидці стверджували, що гуркіт від падіння було чутно за межами будівництва. Водночас вчені, що входять в антиядерну кампанію, з'ясували, що корпус виготовили на заводі в Волгодонську, і це був перший реактор, виготовлений там за 30 років. Незабаром стало відомо, що російська компанія поміняла той корпус на новий. Білоруські екологи стверджують, що на виробництві відбуваються численні порушення. Наприклад, Татьяна Новікова каже, що, за даними її джерел, постійно гинуть робітники, порушується трудове законодавство Білорусі та техніка безпеки.

помилки «атомки»

А керівниця «Экодом» Іріна Сухій стверджує, що на будівництво АЕС посилають студентів для проходження практики.

«Студенти повертаються з будівництва та розповідають: ми там проклали електричні мережі, потрібно було забетонувати, але з'ясувалося, що забули ізоляцію покласти, і бетон треба було розламати, розламували – перебили проводку, – переказує Сухій. – Скільки всього ми ще не знаємо, що там відбувається і чим це нам загрожує!»

«У мене таке враження, що ті, хто будують БелАЕС, «вчаться» на помилках Чорнобиля, аби їх достеменно повторити – це таке ж експериментування в умовах порушень норм, поспіху і наказу здати будь-яку ціну, – каже Новікова. – Вчені-атомники – Лєпін, Федюшин, Вароженцев – які створили кампанію «Вчені за безатомну Білорусь», брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і навчилися на помилках Чорнобиля. Вони ще в 2009-му почали говорити про те, що Островецька АЕС – непотрібний і небезпечний проєкт для Білорусі, але [президент Білорусі] Лукашенко назвав їх «ворогами народу».

Зусиль білоруських екологів поки що вистачає тільки на те, щоб розповідати про проблеми з Островецькою АЕС на міжнародному рівні. Головна союзниця активістів – сусідня Литва. Литовський Сейм ухвалив закон, який забороняє покупку електроенергії у країн, де діють небезпечні атомні станції. Також члени литовського уряду регулярно виступають в Європарламенті з критикою білоруського атомного проєкту і намагаються просунути санкції щодо «Росатома», але поки що вплив литовських політиків і лобістів в Євросоюзі невеликий, а можливість масштабної катастрофи не викликає у європейців належного занепокоєння.

Ключовим досягненням Білоруської антиядерної кампанії екологи поки що вважають те, що завдяки підтримці Євросоюзу їм вдалося змінити екологічне законодавство в своїй країні.

«Оскільки ми скаржилися на невідповідність будівництва БелАЕС міжнародним конвенціям – насамперед на те, що влада не провела громадські слухання – то Білорусь буквально змусили ухвалити закон про обов'язкове інформування громадськості про процеси на АЕС, – каже Сухій. – І поки на станцію не завезли ядерне паливо, залишається невелика надія, що її не запустять. Проте, у нас на рейки ніхто не ляже, коли будуть везти паливо. А якщо і ляже, то його відвезуть до в'язниці – результату не буде».

Радіація діє на організм людини жорстоко: її не видно, вона проникає у внутрішні органи, руйнуючи клітини і розриваючи хімічні зв'язки в найважливіших молекулах ферментів, які керують життєвими процесами. Велика доза випромінювання – як та, що вийшла назовні після вибуху четвертого реактора на Чорнобильській АЕС – здатна вбити людину за лічені години або повільно вбивати її хворобою роками.

На думку білоруського вченого, доктора медичних наук і професора Юрія Бандажевського, вимушеного жити в еміграції в Україні, східноєвропейський регіон, що потрапив під дію радіації під час аварії на Чорнобильській АЕС, дотепер в небезпеці. Поки існує атомна енергетика і нинішній підхід до неї в постсоціалістичних країнах, перспективи у планети досить похмурі, вважає він. Бандажевський брав участь в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та присвятив все життя дослідженню впливу дрібних доз радіації на організм людини. У процесі вивчення, ще в 90-их, він дійшов до висновку, що вплив цезію – одного з радіонуклідів – створює проблеми для серцево-судинної системи людей, які проживають на заражених і близьких до них територіях. Білоруській владі, яка заговорила про будівництво БелАЕС в 1999 році, результати роботи Бандажевського не сподобалися: його посадили за ґрати на 8 років, придумавши кримінальну справу з хабарями в Гомельському медуніверситеті, де той працював ректором. Міжнародна організація Amnesty International визнала професора «в'язнем совісті», і після виходу з в'язниці він перебрався до Києва, де створив дослідний Центр екології та здоров'я.

За даними моніторингу, який проводила команда Бандажевського за підтримки Євросоюзу в районах, сусідніх з чорнобильською зоною відчуження, у 40% дітей порушений гормональний фон, у 10% є порушення роботи щитоподібної залози, а у 35% – порушення структури печінки, і загалом спостерігається висока смертність, незважаючи на те, що діти народилися набагато пізніше, ніж трапилась аварія на ЧАЕС. За його словами, організм реагує на невеликі надходження радіонуклідів, і це викликає зміни у всіх органах, гіпофізі, щитоподібній залозі, кістково-м'язовій системі і порушує обмін кальцію. Водночас Бандажевський впевнений, що в Білорусі ситуація зі здоров'ям у дітей набагато гірша, ніж в Україні, оскільки радіоактивне навантаження на білорусів після аварії було більшим, а проблема не вивчається вченими і навіть замовчується.

Дослідження Центру екології і здоров'я показують, каже професор, що забруднені території не очищаються, а навпаки, радіоактивні елементи проживають нові біологічні цикли, по-новому виявляються в середовищі і впливають на живі організми. Професор упевнений, що зони відчуження потрібно розширювати, а не звужувати.

«Росія розвиває міжнародний ринок зберігання ядерних відходів в таких закритих містах, як Озерськ – там найбільш слухняне населення, ніхто слова не скаже»

Тим часом в Білорусі готуються вже на початку 2020 року запустити атомну станцію, а Росія продовжує поповнювати пакет атомних проєктів. Водночас «Росатом» регулярно допускає витоки радіації та серйозні аварії на своїх підприємствах. Наприклад, в липні 2019-го на атомному підводному човні з неформальною назвою «Лошарик» в Баренецевому морі трапилася пожежа, що забрала життя 14 моряків.

«Захопившись комерційною діяльністю, з одного боку, і прикриваючись секретністю і значущістю в оборонних програмах, з іншого, «Росатом» послабив контроль за якістю, – каже російська екологиня Надєжда Кутєпова. – В Озерську, наприклад, зберігається 400 тонн плутонію… І якщо ви зайдете на форуми і почитаєте, що пишуть працівники сховища, то побачите, що вони не можуть повідомити про порушення, тому що їм відразу знизять премії. У них немає мотивації стежити за якістю, оскільки це карається. Тому я вважаю, що ми – в небезпеці».

Атом мирний не буває

Кутєпова бачить загрозу в тому, що «Росатом» непередбачуваний у своїй реакції на інциденти. Наприклад, у вересні 2017 року трапився серйозний витік радіоактивного ізотопу рутенію в Челябінській області. Першими про це повідомило німецьке федеральне відомство з радіаційного захисту, а міжнародна група вчених спільно з Надєждою Кутєповою з'ясувала, що витік стався зі сховища підприємства «Маяк». Ні «Росатом», ні офіційні російські органи, що відповідають за екологію, не коментували інцидент і навіть стверджували, що не мають до витоку ніякого стосунку.

«Ми побачили, що «Росатом» не бере відповідальності за свої інциденти, але ж після Чорнобиля була ухвалена конвенція про термінове оповіщення населення та міжнародної спільноти про радіаційні витоки і аварії», – каже Кутєпова.

На думку екологів, які виступають проти атомної енергетики, найбільша проблема сьогодні полягає в тому, що місць з небезпечним рівнем радіації стає все більше, як і радіоактивних відходів.

«Кількість реакторів збільшилася, а значить – і кількість відпрацьованого палива, – каже вона. – Це як зі сміттям: чим більше їмо, тим більше відходів виробляємо. Де все це зберігати? За моїми прогнозами, Росія розвиває міжнародний ринок зберігання ядерних відходів в таких закритих містах, як Озерськ – там найбільш слухняне населення, ніхто слова не скаже. Законодавство Росії віддає право ухвалювати рішення про розміщення відходів муніципалітетам, тобто вирішують жителі Озерська, де мер – колишній співробітник ФСБ – і вони абсолютно з усім згодні. Але історичний розвиток Росії непередбачуваний, і в далекій перспективі з нашими відходами може статися все, що завгодно. Це питання має бути виведене з національного рівня на міжнародний».

«Існує відновлювана енергетика, яка активно розвивається, але її тролять, тому що сонячні панелі і вітряки роблять людей більш незалежними від держави і корпорацій, а їм це незручно, – вважає білоруська екологиня Татьяна Новікова. – Навіть в Америці людям промивають мізки, нібито вітряки викликають рак, що є повним нонсенсом. Насправді ніщо за своїми наслідками не зрівняється з видобутком і переробкою урану, з аваріями на АЕС і вкрай токсичними відходами, які залишаються на сотні тисяч років».

«Якщо ти займаєшся не мейнстрімними екологічними питаннями – не сміття сортуєш, а говориш про радіоактивні відходи – то це завжди викликає конфлікт з державою»

Після початку російсько-українського збройного конфлікту на Донбасі в 2014 році російські спецслужби зосередилися на переслідуванні громадських активістів, які критикують владу, і почали активніше звертати увагу на екологів та активістів, які спеціалізуються на ядерній енергетиці. Закон про іноземних агентів, який був ухвалений в Росії в червні 2012 року і спрямований проти громадських організацій, які отримують фінансування від іноземних фондів, почала активно використовувати влада для придушення «незручної» діяльності. Однією з перших екологічних організацій, які потрапили під дію закону, стала «Планета надежд» Надєжди Кутєпової. Організацію визнали іноземним агентом, а на саму Кутєпову спробували порушити кримінальну справу про несплату податків. До неї в офіс приходили з обшуками, співробітники силових служб навідувалися в дитячий садок (у Надєжди четверо дітей), блокували банківські рахунки і підстерігали біля будинку в Озерську.

Останньою краплею став пропагандистський фільм «Ядерное сердце России» (Ядерне серце Росії), який вийшов на каналі «Росія-24»: в ньому йшлося про те, що «Планета надежд» займається промисловим шпигунством, розвалює атомні підприємства і готує «кольорову революцію» в Озерську. А незабаром вийшов великий репортаж телеведучої Ольги Скабєєвої, де вона показала будинок і номер квартири, в якій жила Кутєпова, і назвала її американською шпигункою, яка розвалює «ядерний щит» країни. Адвокат порекомендував правозахисниці зібрати речі і якомога швидше виїхати з Росії: з дня на день їй могли офіційно звинуватити. 7 липня Кутєпова з дітьми була вже в Парижі, а через рік отримала політичний притулок у Франції.

«Опір нашій організації був неймовірний, – каже Кутєпова. – В результаті люди, які були активні і яких держава сприймала як серйозних опонентів, поїхали, або перебувають під тиском, або вони старші і не можуть організувати серйозної структури. Рух ослабнув».

Російський соціально-екологічний союз веде моніторинг переслідувань правозахисників в сфері екологічних рухів в Росії. Наприклад, за час дії закону про іноземних агентів з 2014 року влада включила до реєстру 31 екологічну громадську організацію, після чого 22 з них змушені були закритися. Водночас тільки за перші 5 місяців 2019 року було зафіксовано вбивство еколога, 7 нападів на активістів, 5 випадків кримінального переслідування і мінімум 110 випадків адміністративного переслідування.

«Через переслідування в Росії відбулося самоцензурування активностей у екологів, особливо поміж організацій, які не були визнані іноземними агентами, – каже співголова Російського соціально-екологічного союзу Віталій Серветник. – Я спостерігав самоцензурування організацій щодо вибору формулювань, як говорити про те чи інше питання. Говорити про проблему сміття простіше, аніж про проблему радіоактивних відходів, тому що перше відбувається просто під носом жителів: звалище горить, пахне, заважає. З питанням атомної енергетики так не вдається. Ну і репресії дійсно змусили еко-рух піти на спад, дуже багато хто виїхав з країни».

Відплив екологів відбувається не тільки в Росії, але і в інших країнах колишнього союзу. Татьяна Новікова, яка роками займається боротьбою проти будівництва атомної станції в Білорусі, поїхала вчитися в іншу країну, щоб продовжити наукову діяльність в галузі екології, оскільки в рідній Білорусі це практично неможливо. Крім того, на батьківщині її та інших еко-активістів постійно переслідують і масово тролять в інтернеті за позицію щодо островецької АЕС.

Новікова вважає, що тролінг і спроби маргіналізації екологічних питань активізувалися в зв'язку з тим, що екологи стали популярними – як відома на весь світ шведська активістка-підліток Грета Тунберг, наприклад. Білоруська активістка каже, що екологічні проблеми перестали бути маргінальною темою і почали цікавити широку публіку. Проте займатися екологічною проблематикою і боротися з атомною енергетикою, як і раніше небезпечно, водночас експансія «Росатома» триває. Навіть в Україні – країні, з якою Росія веде неоголошену війну, і яка вважається «зразково-показовою» щодо питань атомної енергетики, є «російський слід». У 2018 році український державне підприємство «Енергоатом» обрало виробника нових реакторних установок для Хмельницької АЕС. Ним стала компанія Škoda JS, яка через посередника належить російському «Газпромбанку». Для Росії, очевидно, критично важливо бути присутньою в атомній енергетиці сусідів, щоб мати важелі впливу на політичні та економічні рішення. Екологи вважають, що в суспільствах на пострадянському просторі про це здебільшого мовчать, у той час як мали бити б на сполох.

«Якщо ти займаєшся не мейнстрімними екологічними питаннями – не сміття сортуєш, а говориш про радіоактивні відходи – то це завжди викликає конфлікт з державою, – каже Найля Ібрагімова. – Держава вважає, що молодь не повинна лізти в питання державної важливості, а має збирати макулатуру – тоді проблем не буде. Але довго так не вдасться: Земля ж не плоска, продовжувати мовчати, як ніби нічого не відбувається, буде все складніше».

«Без зміни системи Білорусі ми не доб'ємося реальних екологічних змін, – каже Іріна Сухій. – Можна очікувати, що громадяни вийдуть на вулиці і змінять режим? Ага, звісно. А за 25 років чому ж не вдалося? У нас завчена безпорадність: повне відчуття того, що ми не здатні на щось вплинути. Молодь їде, а в країні залишаються законослухняні громадяни».

законослухняні громадяни