«В мирному житті важче, ніж було на війні»: білоруси, які пішли захищати Україну, тепер в пастці ПТСР, безробіття та байдужості

На той час, коли білоруський доброволець «Тихий» вирішив, що хоче піти з підрозділу, у нього так і не з’явилося української посвідки на проживання (ПНП). Право перебувати на території України добровольцям гарантує військовий квиток, але коли ти його здаєш, то знову стаєш білорусом без документів.

«Я два роки просив зробити мені посвідку на проживання, і за два роки ніхто мені з цим не допоміг. Командування частини годувало сніданками, говорило: “Почекай ще трохи — і матимеш громадянство!” А мені не потрібне громадянство, мені достатньо було простої посвідки на проживання. Ти воюєш, береш участь в операціях, про які потім пишуть усі світові ЗМІ, а тобі не можуть навіть допомогти з документами», — каже чоловік, який майже два роки воював за Україну.

З чим у Польщі стикаються білоруські добровольці, котрим не знайшлося місця в країні, за яку вони билися, та як їм допомогти, в матеріалі Euroradio.

Історія «Тихого»

Іноді «Тихий» надсилав додому фотографії з нейтральним тлом. Його сім’я думала, що це Варшава. Насправді ж більшість фото знято на півдні України. Білоруський доброволець брав участь у великих операціях — у звільненні Херсонщини та літньому контрнаступі України.

«Війна мене застала у Білорусі. Я їхав на роботу. Компанія, з якою я співпрацював, була пов’язана із російським ринком. Приїхав на роботу, почитав новини — і того ж дня звільнився. Кілька днів приходив до тями. А потім за останні гроші зробив візу до Польщі (тоді складно було записатися на подачу до візового центру) і поїхав. Я не знав, куди й навіщо їду. Їхав із думкою, що хочу бути корисним хоч чимось. Хочу допомагати українцям — хоч у чомусь. Завали розбирати, що завгодно… Читаєш новини, а там танки їдуть із Білорусі, ракети летять із Білорусі. Я відчував на собі тягар відповідальності», — розповідає доброволець Euroradio.

Колектив чудовий, країна чудова, люди чудові, перераховує він. Це все — про війну.

«Їдеш на завдання, весь час проводиш із товаришами. Своя атмосфера. Специфічне, але ніби безтурботне життя. Згадуються теплі моменти. Я і зараз підтримую зв’язок із хлопцями, але це все важче, — ділиться ветеран. — Я поки що не змирився з тим, що мушу жити у Варшаві. Сподіваюся на повернення. У Білорусь? В Україну? Розумієте, до України я їхав добровольцем. Добровільно. А до Польщі потрапив вимушено. І тому зараз ситуація для мене стресовіша, ніж була в Україні. Так, я перебуваю у мирній Польщі, але я тут не з власної волі. І тому тут мені важче, ніж було на війні».

Він пробув в Україні майже два роки. І втомився — але не від війни, а від усього, що відбувається навколо війни. У Варшаві «Тихому» важче, ніж під Херсоном. Немає роботи, немає побратимів — лише ПТСР та депресія. Коли білоруси в еміграції дізнаються, де «Тихий» провів останні два роки, вони кажуть «вялікі дзякуй». Тільки цього мало, аби розпочати нове життя.

Запити добровольців після служби

Чоловік киянки Ольги Галченко пішов добровольцем на війну 2014 року. Тоді він мав російський паспорт. А 2022 року добровольцем став і її батько. З 2014 року жінка спостерігає хвилі сильної любові до військових з боку суспільства, за якими накочують хвилі такої ж сильної байдужості.

«Це природний стан суспільства у всіх країнах. Спочатку — пік популярності військових. А коли ці військові повертаються та намагаються інтегруватися у громадянське життя, відбувається відкат. У 2014–15 роках у нас усі були “сонечки, котики та наші найкращі хлопчики”. А потім почалося “ми вас туди не посилали”, “а що це у вас пільги, а чому це у вас безплатний проїзд”. Ми це проходили», — зазначає Ольга Галченко.

Але коли в українського суспільства закінчувалася емпатія, у військових залишалася держава з її гарантіями. Нехай навіть іноді дивними — закон про ветеранів старий, і за ним учасникам бойових дій досі гарантовані… безплатний стаціонарний телефон і радіоточка. Але білоруські добровольці не мають держави, яка про них подбає. І якщо громадянське суспільство відкотить емпатію, у них не залишиться взагалі нічого.

«Ветеран пожертвував часом, здоров’ям, кар’єрою, іноді навіть родиною. Що може суспільство дати людині, щоб компенсувати цю жертву? — розмірковує Ольга. — Найгострішим запитом буде допомога з реабілітацією. Перше, що хвилюватиме ветерана чи ветеранку, — відновлення здоров’я. І фізичного, і ментального. Не треба бути державою, щоб надати фінансову допомогу, дати можливість людям ходити до психолога, до масажиста, до ерготерапевта».

Ще один важливий запит з боку ветеранів — дотримання певного церемоніалу щодо загиблих товаришів та допомога їхнім сім’ям. Для них важливо пронести пам’ять про своїх друзів, важливо, щоб поважали подвиг полеглих.

Третій запит — допомога із самореалізацією далеко від фронту. І це може бути допомога у працевлаштуванні, відкритті власного бізнесу, навчанні, отриманні нових навичок. Адже часто, коли люди повертаються, вони потрапляють у світ, що змінився, особливо якщо вони працювали у сферах, що динамічно розвиваються.

«Наприклад, якщо людина працювала в IT, вона дізнається, що за два роки її навички застаріли. Потрібно пройти навчання, прокачати скіли, щоб знову бути конкурентоспроможним на ринку праці. І добре, якщо хтось допоможе знайти відповідні курси та засоби для того, щоб їх пройти», — акцентує Ольга Галченко.

Розмови про війну і життя після

«Але ж життя зовсім інше», — думав нещодавно «Тихий», коли сидів у компанії білорусів та українців у Варшаві. А яке — нікому з компанії так і не розповів. Про те, що у спальнику на півдні України спати було комфортніше, ніж на ліжку у Варшаві, також не розповів.

Військові не дуже люблять приїжджати навіть у відпустку до умовно мирних міст на кшталт Києва чи Львова. Вони звикають до напруженого життя на бойових виїздах і не завжди знають, що робити, коли цієї напруги більше немає, каже неврологиня реабілітаційного центру «Ланка» Марина.

«Не варто розпитувати людину про те, що з нею відбувалося. З часом, коли зміцниться довіра, він і сам розповість вам про ці події, щоб їх прожити. Звичайно, почуття, що ти в безпеці, що тебе люблять, що на тебе чекали, дуже допомагає», — зауважує експертка.

Тим, на кого у мирному житті чекала сім’я, адаптуватися буде простіше. Але серед добровольців є ті, хто з початком війни не міг зберегти зв’язок з близькими. Є ті, чиї близькі мешкають у Білорусі. І є сім’ї, які не знають, що нейтральне тло на фото — це український Миколаїв, а не Варшава.

Ще можна подарувати людині тваринку — так, це відповідальний крок. Але прості дії — у тебе є собака, ти маєш з нею гуляти, дресувати її, — добре заземлюють.

«Знаю, що багато військових люблять зустрічатися з побратимами, з тими, хто має схожий досвід. Не варто зациклюватися на спілкуванні лише усередині свого мікросоціуму. Але добре, якщо ви зможете налагодити регулярні зустрічі зі зрозумілим графіком. Тоді вони стануть заспокійливою рутиною», — радить неврологиня.

Асоціація білоруських добровольців: як задонатити

Коли не знаєш куди йти, шукаєш своїх. У Польщі є ветеранська організація — Асоціація білоруських добровольців. Свої допомагають своїм знайти житло, дістати одяг, влаштуватися працювати. Це просто чат у месенджері.

«Днями наш побратим шукав житло та роботу на околицях Варшави. Ми кинули клич серед друзів та допомогли хлопцеві. Знайшли, — розповідає представник організації Павел Мар’євський. — Іноді скидаємося, щоб сплатити людині місяць у хостелі. Ми зареєстрували фонд у Польщі для розв’язання проблем наших хлопців та дівчат. Але на його рахунку нуль злотих. Донатів — нуль, і грантову підтримку теж не вдалося отримати, бо донорські організації вважають нас комбатантами і не хочуть з нами співпрацювати».

ПТСР та залежності: потрібні психологи

Коли сам Павел влітку 2022 року повернувся з України, йому дали притулок друзі. У перший місяць лякали звуки літаків та гелікоптерів, які літають над Варшавою.

«У багатьох тут проявляється ПТСР. Когось лякають трамваї, у когось починаються панічні атаки, бо за вікном тихо і ніхто не стріляє. Загалом пошук психолога стає однією з найгостріших проблем. Насамперед ми допомагаємо хлопцям знайти психолога, і лише потім — роботу. На роботу ти можеш піти завтра, а без допомоги психолога можна наробити діл тут і зараз», — каже Мар’євський.

Проблема в тому, що мінімальна вартість години роботи з добрим психологом у Варшаві — 70 євро. Є психологи, які допомагають білоруським ветеранам безплатно. Іноді хлопці звертаються до організацій, які займаються допомогою політв’язням, — там допомагають знайти спеціаліста.

У реабілітаційному центрі «Ланка» теж намагалися підшукувати психологів для військових серед білорусів, які працювали з жертвами репресій 2020 року. Але виявилося, що опрацювати військову травму більшість із них не можуть.

«Поки що співпрацюємо лише з українськими психологами, які мають досвід роботи в АТО. Вони мають напрацьовані методики. Хлопці та дівчата кажуть, що робота з цими фахівцями їм підходить, що їм стає краще у процесі. А ось від допомоги білоруських психологів військові часто відмовлялися: встановити довірчі стосунки не виходило», — ділиться Павел.

Ще дуже потрібні фахівці з роботи із залежностями. У момент, коли у людини формується ПТСР, у неї легко формується і залежність: ці стани добре один з одним дружать. У такій ситуації залежність злоякісна — дуже швидка та руйнівна. І якщо людина усвідомлює проблему та звертається по допомогу, добре, коли є можливість надати її швидко.

Робота для людей з бойовим досвідом

Але ж пропаганда так любить розповідати історії про те, що найманці їдуть воювати в Україну заради грошей! Як виходить, що після повернення з війни у ​​хлопців часто немає коштів навіть на хостел?

«Та не повертаються звідти мільйонерами, заробіток не такий великий. Ну серйозно: хто в будь-якому європейському місті погодиться за $2000 ризикувати життям? — каже Павел Мар’євський. — А багато хто купує на ці гроші амуніцію, яку не може отримати на складі чи через волонтерів. Багато хто винаймає квартири. Тому всі повертаються з війни із різним запасом коштів».

Якщо сьогодні у Варшаві ви викличете Uber, на замовлення може приїхати Костянтин («Тихий»). Його сім’я залишилася в Білорусі, тому він не розкриває своє справжнє ім’я та позивний. Гроші, які він заробляє у таксі, йдуть на оплату житла, продуктів та медикаментів. З війни доброволець повернувся з ПТСР та депресією. Гроші, які він заробляв у ЗСУ, здебільшого йшли на купівлю спорядження.

У Білорусі Костянтин був менеджером високого рівня. Але щоб працювати за фахом у Польщі, потрібно вивчити мову. В ужонді (місцева районна адміністрація) є безплатні курси польської, але вони все ніяк не почнуться. Чоловік щодня перевіряє: може, сьогодні?

Він надсилав заявку до Вільного університету, щоб пройти курс MBA (магістр ділового адміністрування), але місця для нього не знайшлося.

«Поки що в моєму житті тут немає ні мети, ні сенсу. Просто чекаю, коли закінчаться п’ять місяців і мені дадуть документ, з яким я зможу легально працювати в Польщі, повноцінно жити. А поки що… повноцінним життям я не живу. Режим очікування», — ділиться Костянтин.

Іноді добровольцям вдається потрапити на програми перепідготовки, але й у таких групах місць вистачає не всім. Процес отримання міжнародного захисту у політв’язнів може йти вдвічі швидше, ніж у хлопців із бойовим досвідом.

Комунікація з захисниками, що повернулися з війни

Прямо зараз у Польщі перебувають близько 10 білоруських добровольців, яким потрібна допомога. Здебільшого це допомога з роботою, кільком хлопцям — з оплатою лікарів. Це так мало, що не потрібна велика держава, щоб їм допомогти. Донатів від тих, хто лайкав пости про звільнення Білорусі зі зброєю в руках, було б цілком достатньо, щоби забезпечити цим людям допомогу спочатку.

Але загалом через бойові дії в Україні пройшла щонайменше тисяча білорусів, каже неврологиня Марина. У різний час їм може знадобитися допомога діаспор та громадянського суспільства.

А ще суспільство має бути готовим до того, що люди повертаються з війни з новими реакціями. Ольга Галченко наполягає: це не ветерани мають думати, як би кого не образити, як би влаштуватися у старий, але вже малозрозумілий світ. Це суспільство має розуміти реакції людей, які повернулися з війни.

«Вони можуть заїкатися, можуть втрачати орієнтацію в натовпі, їм може бути непросто та некомфортно, коли довкола багато гучних звуків. Вони можуть гостро реагувати на звичайні для вас речі, — каже Ольга. — А ще треба бути готовим до того, що в суспільстві будуть люди з інвалідністю, і в Україні досі є проблема зі сприйняттям цих людей, які досі можуть показувати пальцем чи лізти з розпитуваннями».

Фронт-енд суспільства — медики, юристи, продавці — мають бути готовими до того, що поряд з ними житимуть ветерани, і вони, швидше за все, будуть серед їхніх клієнтів. У США поліція має певні протоколи, як поводитися в розмові з ветераном. Не можна, наприклад, обходити їх зі спини або оточувати їх — це може викликати агресивну реакцію зі зрозумілих причин.

«Як потрібно поводитися? В Україні була кампанія: побачивши військового, прикладали руку до серця, таким чином висловлюючи свою повагу. Я досі так і роблю: якщо бачу в натовпі військового, людину, яка очевидно брала участь у бойових діях, я намагаюся кивнути чи посміхнутися. Зазвичай ветерани не хочуть пильної до себе уваги. Прийняття та розуміння, адекватності у спілкуванні, поваги до їхнього досвіду участі у бойових діях для них достатньо», — підсумовує Ольга Галченко.