«Ми живемо у сумний час постправди»: Колонка Катерини Ботанової
Той факт, що ми живемо у сумний час постправди і fake news, аж ніяк не зменшує потік, власне, новин. Потік селевий, який приголомшує своєю інтенсивністю, своєю винятковою руйнівною силою, своєю затятою нескінченністю. Потік, з яким доводиться якось давати раду, щоб він не збив із ніг, не витурив на узбіччя звичайного і звичного життя, не поховав під уламками довіри до світу, а головне, врешті-решт, – до самих себе.
Але як? Як можна дати раду з новиною про те, що Олег Сенцов оголосив безстрокове голодування у колонії за полярним колом? Голодування страшне у своїй безнадійності та, водночас, силі? Про те, що Володимир Балух голодує в кримському СІЗО вже понад два місяці? Що Аркадія Бабченка було спочатку начебто вбито в Києві на замовлення російських спецслужб? А тоді – що насправді не вбито, що він живий, а всі ми (разом із усіма світовими медіа) були лише пасивними співучасниками спецоперації СБУ? Що попри цей показовий тріумф фактом лишається вбивство, зокрема, Павла Шеремета і те, що за майже два роки нічого не було зроблено для його розслідування? Як на ранок після цього можна читати новину про те, що голодування з вимогою звільнити Сенцова оголосив Олександр Кольченко?
Чи треба ще казати, що просто зараз є війна в Сирії, нескінченні людські жертви у Палестині, вже не кажучи про урагани, снігові лавини та інше, інше, інше?
Після новини про голодування Сенцова український Фейсбук, цей головний майданчик для публічних дискусій, вибухнув зливою коментарів про те, що не можна почуватися безсилими і безпорадними. Що треба принаймні намагатися щось робити: щось символічне, навіть коли безрезультатне, як от акції протесту на Банковій та під Російським посольством, або символічне і безглузде – як денне голодування, яке оголосив письменник Андрій Любка.
Після «вбивства» Бабченка йшлося про те, що не можна відчувати страх. Мовляв, страх – це саме те, чого від нас очікує «ворог», ця аморфна і, водночас, геополітично дуже конкретна сила, з якою всім нам треба боротися.
Після «воскресіння» Бабченка вістря дискусій, цього разу вже не лише у соцмережах, була (і досі є) довкола того, що не можна почуватися використаними і розчарованими. Що життя чи, радше, порятунок людини вартує будь-яких заходів, що мета виправдовує засоби. Кульмінацією стала репліка самого Бабченка, який побажав усім критикам інсценування свого вбивства «кілера під двері».
Усі ці дискусії, як, зрештою, й абсолютна більшість інших дискусій довкола шокуючих новин на всіх імовірних майданчиках – від медіа і соцмереж до приватних розмов, – звісно ж були дуже емоційними, переважно надмірно. У результаті незгодних записали у «зрадофіли», всі дружно взаємно відфрендилися під супровід гучних публічних образ та інших слабко обґрунтованих звинувачень.
В усьому цьому емоційному напруженні цілком нормальні й очікувані людські реакції на приголомшливі новини – спустошення, розпач, біль, безсилля, страх – виявляються не лише непотрібними, а й табуйованими. Почуття як ознака людяності, як здатність співпереживати іншій, переважно цілком незнайомій людині, емоційно розділяти те, що розділити неможливо, бо неможливо навіть в уяві застосувати до себе тортури, абсолютну безнадію чи відчуття смерті, – опинились у сліпій зоні безперервної й безупинної внутрішньої війни. Війни за виживання будь-якою ціною.
Цінністю в цій війні виявляються поверхневі, удавані мужність, безстрашність і героїзм, навіть коли немає безпосередньої небезпеки чи загрози, а є реальне, щоденне, задушливе безсилля. Як можна повернути Павла Шеремета чи врятувати Олега Сенцова? А ніяк. І лише визнання, чесне й безкомпромісне прийняття власного безсилля, неспроможності одним рухом, одним кроком, безстрашним блиском в очах, мужнім постом у Фейсбуці скасувати кошмари сучасності, прийняття сорому того, що не відчуваєш холоду Ямало-Ненецького округу і що навіть найвідчайдушніше твоє голодування нічого не змінить – може стати початком справжньої солідарності, бо це буде початком справжнього, невдаваного й непублічного співпереживання.
Народжений понад три роки тому хештег #jesuischarlie, його численні відлуння – від «Je suis Paris» i «Je suis muslim» до «Je suis Volnovakha» – і його продовження #meetoo з’явились саме зі співпереживання. З усвідомлення того, що я, що кожен із нас – теж людина, що невимовлене не зникне, але стане легшим, набуде хоч якогось сенсу, коли буде вимовленим і таким чином розділеним із іншими. Не можна виправити всі злидні світу, але можна не дати їм пройти повз себе, плакати з Парижем чи Волновахою, реально або віртуально обіймати тих, хто пережив насилля, не дозволити собі прикрити силою нечутливість.
Солідарність із Сенцовим – це не голодування на день чи відмова від вечері. Це розуміння того, що його крок – це його єдиний шанс лишатися людиною, мати сенс, перетворити власне безсилля і страх на силу, не дозволити затопити погані новини ще гіршими, заретушувати конкретні злочини лиском глобальної безпеки, затоптати безсилля від того, що в Росії утримуються політв’язні, удаваною мужністю і символічними кроками. Солідарність із Сенцовим – це не дати собі та світу забути про нього.
Солідарність із Шереметом, з пам’яттю про Шеремета – це не тішитися тому, що вітчизняна влада руками спецслужб попередила чергове вбивство, а не дозволити їй, цій владі, прикривати цим бездіяльність у розслідуванні інших злочинів. Не погоджуватися на те, що мета виправдовує засоби, що тактичні перемоги виправдовують стратегічні програші, вимоги безпеки виправдовують руйнування і без того хиткої довіри, а війна – брехню і цинізм.
Зрештою, жодна підміна свого «Я» і своєї здатності мислити підтримкою уявної «України» в очах східних ворогів чи західних стурбованих сусідів, жодне прикриття власного безсилля силою малих перемог української влади цього безсилля не скасує, не припинить війни, не зупинить корупцію, не поверне загиблих. Повернення права на страх і на безсилля у публічне поле – це хоч як хитка надія на повернення людяності, спочатку до себе, а тоді й до інших. Такої крихкої і потрібної людяності, котра не дозволить цькувати тих, хто думає інакше, і палити тих, хто інакше живе, бити тих, хто інакше кохає, і ненавидіти тих, у кого ще менше сили визнати своє безсилля, ніж у нас, які принаймні намагаються це зробити.
