Брейншторм: Чому я не можу забути першу любов?

Двічі на місяць у рубриці «Брейншторм» наукова журналістка Настя Травкіна розглядатиме листи читачів Заборони, у яких вони пишуть про цікаві (або дошкульні) для них ментальні, психологічні чи просто побутові проблеми, і відповідатиме на запитання через призму нейронаук. 

— Дорога Настю, чому ми завжди пам’ятаємо нашу першу любов і вона завжди найсильніша?

Анонім

— Дорогий аноніме! 

Насамперед хочу нагадати, що любов — не об’єктивне явище, а суб’єктивне переживання, якому ми даємо назву досить вільно. І люди можуть розуміти під словом «любов» відмінні явища. Я нарахувала понад три десятки понять, що використовують для опису різних любовей, за якими ховаються різні психофізіологічні стани. Тож «сила любові» — не те саме, що фізична сила тяжіння, яку люди здатні точно виміряти. Ми не можемо об’єктивно відповісти на запитання, чому перша любов найсильніша, і точно не можемо стверджувати, що вона така в усіх та завжди. Однак ми можемо подумати, що саме ви тоді переживали, чому ваша любов здається вам найсильнішою і як вона настільки добре запам’яталася. І в багатьох (але не в усіх) досвід виявиться схожим.

Говорячи про першу любов, часто маємо на увазі підлітковий вік, коли тіло переживає статеве дозрівання й виникає здатність відчувати фізичний потяг. У різних людей досвід сексуального потягу з’являється десь у проміжку від 11 до 19 років (хоча існують молодші, яким знайоме це відчуття, і старші, яким воно не знайоме). Ми сором’язливо й алегорично описуємо це як «метелики в животі». Я ж віддаю перевагу терміну «закоханість». Він позначає етап стосунків, коли одного потягу не вистачає для окреслення всього спектра почуттів, але потяг і романтизація партнера поки що домінують над прихильністю, прийняттям та звичкою, властивим пізнішим етапам.

Вчені досі не знають, чому тварини й, зокрема, люди до одних відчувають фізичний потяг, а до інших — ні. Одна з найпоширеніших теорій пов’язана з головним комплексом гістосумісності — це ділянка геному, яка відіграє важливу роль в імунній системі. Вчені вважають, що в нашому носі є рецептори, які вловлюють у запаху іншої людини інформацію про генетичні особливості імунітету й допомагають вибрати для парування партнерів з максимально відмінним від нашого імунітетом для кращої адаптованості потомства.

Коли ми говоримо, що сп’янілі від кохання, це не метафора: наш організм затоплений міцним хімічним коктейлем, який змінює процеси в тілі, наше сприйняття себе та світу.

Ми надзвичайно мотивовані своєю пасією, тобто готові на будь-що, щоб зустрітися, бути поруч, вступити в стосунки. Нейротрансмітер і гормон, що регулює мотивацію, називається дофамін. Він активізує в мозку систему заохочення, тому ми дуже сфокусовані на тому, щоб отримати у свої обійми об’єкт закоханості, як голодний, який мріє скуштувати добрий стейк, — обидва переконані, що це принесе блаженство. Досягати контакту — що з партнером, що зі стейком, — нас мотивує саме дофамін: він стимулює організм прагнути до всього, що сприяє виживанню, чи то їжа, чи то секс, який у перспективі допоможе залишити потомство й передати свої гени.

Ми схвильовані та нервово збуджені, коли закохані. Фізіологічно закоханість — це ще й стрес, оскільки в цей час рівні адреналіну та кортизолу підвищені. Щоб здобути прихильність об’єкта любові, нам потрібні сили для подолання перешкод на шляху до пристрасного возз’єднання. Іноді через високе нервове збудження закохані погано їдять і мають проблеми зі сном, утім, не стають менш енергійними завдяки адреналіну й кортизолу.

Крім цих гормонів, у закоханих підвищений гормон та нейротрансмітер, що зветься норадреналін. Він впливає на роботу гіпокампа — однієї з частин мозку, яка відповідає за пам’ять. Норадреналін допомагає запам’ятовувати нові стимули — і, ймовірно, є однією з причин того, що ми добре запам’ятовуємо подробиці зовнішності та слів коханих. Чимало людей нав’язливо думають про об’єкт своєї пристрасті — можливо, саме тому, що рівень серотоніну в деяких закоханих падає до рівня, порівнянного з тим, який трапляється в людей з обсесивно-компульсивним синдромом (нав’язливі думки й непереборний потяг до певних дій). Хто намагався не писати чи не телефонувати своїй пасії, проте не зміг стриматися — це все нестача серотоніну.

Загалом з погляду хімії мозку закоханість — це п’янкий коктейль, стан, у якому людина не зовсім тверезо усвідомлює дійсність. Еволюційні біологи вважають, що така сильна хімія виявилася необхідною природі, щоб змусити двох тварин начхати на небезпеку та вразливість, їжу та глузд і вдатися до такого небезпечного й дивного заняття, як злягання. 

Здається, що достатньо вже яскравості та інтенсивності цього досвіду, щоб відповісти на запитання про гарну пам’ять на першу закоханість, але це ще не все. Можливо, річ у тому, що для нашого мозку закоханість — це процес посиленого навчання, для якого необхідно залучити пам’ять.

Дофамін, який підвищує мотивацію закоханих, ще й відіграє роль у цьому процесі. Наука дивиться на навчання не як на читання підручників, а як на процес планування шляху досягнення мети (наприклад, сексу) та тестування способу її досягнення (наприклад, скласти й заспівати серенаду об’єкту пристрасті). Якщо ви заспівали серенаду та отримали секс, ви вже вмієте домагатися свого, тому навчання вам не потрібне. Але якщо ви тільки шукаєте свої способи завоювання, спокуси, здобуття прихильності, то постійно помиляєтесь і не отримуєте задуманого результату. Помилка — це невідповідність прогнозу результату. Коли мозок помиляється, йому треба скоригувати помилкові прогнози на більш конкретні. Для цього розпочинаються хімічні процеси запам’ятовування. 

Поведінка закріплюється в пам’яті, коли ви знаходите дієвий спосіб і дістаєте бажане (наприклад, насолоду від близькості). Тому ідеальна дофамінова формула надовго щось запам’ятати або чогось навчитися — це чекати на цінну нагороду, зіткнутися з перешкодами, проявити винахідливість і активність, а потім отримати те, чого ви хотіли.

Дофамін бере участь і у формуванні залежностей, як хімічної, так і адиктивної поведінки на кшталт гемблінгу, тому що залежність — це теж результат навчання на базі системи заохочення в спробах здобути щось приємне. Тому коли вам здається, що у вас «залежність» від іншої людини, то це частково правда, тому що в мозку закоханих працюють нейронні шляхи, які також відповідають за формування залежності.

Тут варто врахувати й вікові особливості навчання: до 25 років наш мозок охоче створює нові нейронні зв’язки у фоновому, пасивному режимі «про всяк випадок». Тому в юності ми іноді можемо легко схоплювати навички й звички начебто без особливих зусиль. Багато в чому це пов’язано з процесом мієлінізації нейронних зв’язків, коли вони обростають особливим жировим прошарком, який робить їх товстішими, а проведення електричного сигналу ними відбувається швидше. Такі зв’язки залишаються з нами дійсно надовго.

Дещо ми запам’ятовуємо краще за все:

— те, що робимо часто;

— те, що пов’язано із сильними переживаннями (для мозку важливо про всяк випадок запам’ятати все, що викликає сильні емоції, тому що участь емоцій сигналізує про важливість того, що відбувається, для виживання);

— і особливо те, що пов’язано з негативними переживаннями (не травматичної інтенсивності).

Тому нещасна й нереалізована любов теж може особливо врізатися в пам’ять як інформація про те, що приносить біль і небезпеку та чого варто уникати в майбутньому. Пережитий у юності, в період особливо ефективного навчання, досвід розбитого серця може залишитися з нами надовго, щоб захистити нас.

Є і не біологічний, а культурно-психологічний фактор, який може сприяти стійким спогадам про перше кохання. Це концепція романтичного кохання: хоча вона з’явилася ще у XIX столітті, але й досі впливає на психологічні патерни наших стосунків із сексуальними партнерами. Культура романтичного кохання пропонує нам вважати й відчувати себе як «половинка людини», яка досягає повноцінності, лише зустрівши «ту саму», «справжню» любов. Вона наполягає, що десь є той єдиний ідеальний партнер, якого ми можемо любити «по-справжньому». У такій культурі ми схильні інтерпретувати сильний потяг не як бажання сексу з привабливим партнером, а як силу й реальність романтичного кохання. Іноді ми плутаємо свій стан та почуття з «ідеальністю» партнера.

Коли стосунки не тривають так довго, щоб встигла з’явитися справжня особистість вашого неідеального партнера з усіма його приземленими особливостями й недоліками, з необхідністю компромісів, побутом та іншою нудьгою — нам легко ідеалізувати людину. Тобто використовувати малознайому людину для своїх ідеальних проєкцій на неї.

Якщо стосунки закінчуються раніше, ніж відбувся перехід від ідеалізації до стадії впізнавання, близькості та прихильності з конкретною реальною людиною, ми можемо дуже довго пам’ятати свої фантазії про ідеального партнера, що не реалізувалися. Ми навіть можемо страждати, але не без конкретної людини, а без свого самовідчуття як романтичної фантазії. Адже якщо вона була не смертна жінка, а чарівна принцеса, — то і я був казковий принц.

У будь-якому разі, навіть якщо наше перше кохання не було найсильнішим чи не врізалося в пам’ять назавжди, це важливий досвід, який може довго впливати на наше самопочуття, самооцінку та уявлення про стосунки.