Це місто можна вгадати з перших нот. У ньому ніколи не буває тихо. Його саундтрек – це ніби в небо злітає десяток вертольотів. Так звучать заводи, які десятки років тому повростали в тіло міста.

Чичера багато пережив.

Тоді, у 2014-му, Дмитро покинув інженерну посаду і став волонтером: їздив на передову, у Широкине, привозив військовим одяг, обладнання, їжу, відкрив волонтерський центр і більшість часу проводив координуючи інших волонтерів та меценатів.

Він подорослішав разом із містом. У 2016-му запустив Маріупольську асоціацію підприємців, яка розвиває бізнес-потенціал міста і проводить зустрічі бізнесменів.

«Навколо повно людей, які критикують, повно тих, хто спостерігає з дивана, й одиниці тих: хто щось реально робить, – спокійно каже Дмитро. – Так ось, зміни починаються тільки тоді, коли хтось щось постійно робить».

Бути активістом у Маріуполі – складно.

Тебе можуть легко прийняти за гравця у ворота чиїхось політичних або бізнес-інтересів або, ще гірше, за проплаченого балабола. Чесного активіста відрізняє від інших досить тонка грань: ніхто не може сказати впевнено, на кого той працює. Нема кінцевого бенефіціара.

Особливо складно бути активістом у Маріуполі, коли ти займаєшся проблемами екології й безпосередньо вимагаєш закрити заводи – знищити залізного восьминога, що отруює місто. Дмитро Чичера не самотній.

За останні пару років – відтоді як запрацювала реформа по децентралізації влади – Маріуполь досить сильно змінився зовні: бюджетні кошти пішли на кардинальний ремонт центральних вулиць і майданів. Деякі об'єкти зроблені набагато якісніше, ніж, наприклад, у більшості центральних локацій Києва, Харкова та Львова.

Але іноді цих змін просто не видно через той самий заводський «туман». Ідея Чичери, Леонтьєва, інших активістів у тому, щоби прибрати заводи з міста. Зовсім.

Їхній аргумент – повітря. Контраргумент місцевої влади – робочі місця.

Сьогодні на двох основних підприємствах працює приблизно 6% населення міста, і Чичера вважає, що це не такий уже й високий відсоток, щоби триматися за заводи як за єдиний спосіб заробітку.

«Колись я пожартував при місцевому чиновнику, придумав слоган: «Відкрий ФОП – закрий завод». Він жарту не зрозумів, – сміється Чичера. – Насправді, сьогодні на заводі працює приблизно 25 тисяч людей, і кількість працівників постійно скорочується, тому треба вже зараз починати думати, куди їх влаштовувати, як їх перенавчати, щоби вони ставали або підприємцями, або освоювали нові спеціальності».

Усе тим же спокійним голосом Чичера продовжує: «Говорити про Приазов'я як про столицю IT, можливо, рано, але якщо сюди повноцінно інвестувати, то можливості для цього є, – робить паузу і видає: – Маріуполь може пройти ребрендинг».

«Хто ви? Шо? Куда? Откуда?» – вигукує набір питань військовий на блокпості на в'їзді в Маріуполь. За блокпостом дорога відгалужується направо – туди, куди цивільним особам не можна, – в аеропорт. Колись із маріупольського аеропорту вилітали літаки на Київ і близькосхідні курорти, а влітку 2014-го, з початком війни, його зайняли військові з добровольчих батальйонів. Витончена мозаїка в холі терміналу була завішана онучами, рушниками, простирадлами. Тепер тут розташовується база СБУ.

Маріупольці вже почали забувати, як це – мати під боком свій аеропорт. Сьогодні місто від решти світу відокремлює вічність: 18 годин поїздом до Києва, понад 30 – до Львова. Раніше можна було сісти на нічний поїзд «Донецкий уголек» і доїхати до Донецька. Сьогодні ж Маріуполь – такий собі острів, оточений небезпекою – окупованими Росією територіями.

А потім раптово полюбила.

«Сіла в машину і, знаєте, як у Стуса – «на Схід на Схід, на Схід...», – згадує вона. – І приїхали. А далі – Раша вже. Ну, війська стоять. Приїхала якраз, коли тут було дуже жорстко. Маріуполь уже два місяці був під ДНР, влітку їх відтіснили, але, тим не менш, було дуже небезпечно, звідси всі тікали, тікала міліція. СБУ все виїхало, а ми такі приїхали, ну, типу: «Привіт, шо-то треба робити».

«Шо-то» досить швидко вималювалося.

У Маріуполі ніколи не було неофіційної культури. Як каже Діана: «Були сліпі плями: три ДК, театр і три музеї». Ні галерей, ні відкритих майстерень, ні громадських просторів чи місць для дискусій – чисте поле».

Продовжує: «У 14-му це не було пріоритетом, звичайно. Був пріоритет – вижити, вистояти, не допустити агресії. Але ми розуміли, що без розвитку в культурному плані теж довго не вийде, не можна жити тільки війною. Й ось одного разу наші друзі з львівського театру Леся Курбаса сказали: «А ми хочемо приїхати! Без грошей, просто так. Хочемо в Маріку показати дві вистави». Уявіть: сюди не їздив ні президент, ні міністр якийсь, ніхто, тому що дуже небезпечно було, а театр Леся Курбаса зі Львова взяв і приїхав! А потім приїхала Мар'яна Садовська, потім приїхав Жадан, Андрухович... Усі почали сюди приїжджати! Артисти, художники якось тонко відчувають, коли десь потрібна підтримка. І все – так вийшло – відбувалося через мене».