Через пандемію держави обмежують права людини. Ми дізналися, як це відбувалося в різні часи і які небезпеки нас очікують

У березні 2020 року COVID-19 серйозно прийшов до Європи та США. З’ясувалося, що в пандемії є ще один нюанс, про який спершу мало хто задумувався – коронавірус загрожує не лише дихальним шляхам, а і правам людини. Очевидно, що на час пандемії державам доведеться в чомусь обмежити власних громадян. Але наскільки далеко такі обмеження можуть зайти? На прохання Заборони журналіст Дмитро Полiкарпов дізнався, як у різні часи пандемія впливала на права людини й до чого це призводило.

Майже всі країни у світі оголосили карантин, щоби боротися зі швидким розповсюдженням вірусу. У деяких країнах карантин більш строгий, у деякий – м’якший, але всюди він обмежує базові права людини, наприклад, право вільно пересуватися. Міжнародна організація Amnesty International опублікувала рекомендації для урядів різних країн, як «пройти між каплями», тобто побороти коронавірус, не порушуючи основних прав людини. У них йдеться, що всі обмеження можуть бути лише тимчасовими. Організація також рекомендує вводити більш м’які заборони, якщо є така можливість. Про те, що важливо зберігати права і свободи під час пандемії, висловилися в ПАРЄ, своє слово сказав і генсек ООН Антоніу Гутерреш, закликавши держави не забувати про права людей з особливими потребами й назагал не перестаратися з контролем.

Через те, що вірус розповсюджується швидко, а його властивості погано вивчені, держави змушені посилити контроль за громадянами. Карантин скорочує соціальні контакти до мінімуму, допомагаючи лікарням не переповнюватися, і підвищує шанси вижити тим, кому необхідна штучна вентиляція легень. У Китаї, де за мешканцями слідкували й до карантину, у результаті вдалося погасити спалах хвороби, тому що там можна було легко визначити, де ходили і з ким спілкувалися ті, хто захворіли на COVID-19.

Але є приклад Індії, де поліція б’є палицями тих, хто порушує заборони. Окрім очевидних перегинів під час карантину, є нерозуміння, що буде після того, як він закінчиться. Немає жодних гарантій, що держави попустять паски, які вони затягли через епідемію. Як вирішиться ця дилема, поки ще не зрозуміло. COVID-19 – далеко не перша масова хвороба, з якою зустрілося людство. І в різні епохи населення реагувало на обмеження по-різному.

Перший карантин у Середні віки

Про доісторичні та античні епідемії складно розповісти щось конкретне – нам занадто мало про них відомо. Ми навіть точно не знаємо їх масштабів. Чума Юстиніана, причиною якої була бактерія Yersinia pestis, через яку на тiлi хворого з’являлися виразки, вразила Візантію в 540 році і пройшла світом нищівним ураганом – 25 мільйонів померли в Європі і 66 мільйонів в інших країнах. Але це головна версія, про яку сьогодні сперечаються. Деякі вчені розповідають лише про окремі осередки хвороби, а кількість померлих вважають доволі перебільшеною. Адже точних підрахунків у шостому столітті ніхто не проводив, а вмирають люди через різні причини. 

Перше правило поведінки під час епідемії можна знайти ще в Біблії й Торі: «По всі дні, коли болячка на ньому, буде нечистий, він нечистий. Самітний буде пробувати він, поза табором оселя його» [Левіт 13:46].Тобто той, хто заразився інфекційним захворюванням ставав «джерелом ритуальної нечистоти», йому заборонялося в будь-який спосіб контактувати з оточенням. Його майно також вважалося «нечистим». Зважаючи на те, що Книга Левіт – це практично збірник законів, згідно з яким жила юдейська спільнота, такий припис можна вважати законом. І першою задокументованою вимогою соціальної ізоляції під час епідемії.

Карантинні заходи вийшли на перший план значно пізніше, коли у світі стало більше торговельних і державних контактів. Осібно люди мало переміщалися світом, тому хвороба могла мандрувати або разом з арміями в походах, або торговельними шляхами. За однією з версій, уже знайома нам Yersinia pestis, яку у XIV столітті прозвали «чорною смертю», прийшла до Європи якраз з армією. Монголи, які в 1346 році взяли в облогу генуезьку фортецю Кафу в Криму, перекидали інфіковані трупи за міські стіни за допомогою катапульт. Далі чумна паличка розповсюджувалася на торговельних кораблях.

Першими масштаби проблеми усвідомили найбільш активні торговці епохи – венеційці та генуезці. Найімовірніше, що саме генуезькі кораблі рознесли чуму Візантією й Сицилією. Коли вони спробували повернутися додому, Генуя відмовилася пропустити власну ескадру до порту, відігнавши її від берега катапультами. Заражені моряки знайшли притулок у Марселі, який одразу ж заразили. Так чума прийшла до Франції. 

Слово «карантин» з’явилося у Венеції в 1348 році й дослівно означало «40 днів» – quarantena. Саме стільки днів кораблі повинні були простояти на якорі біля венеційських портів, перед тим як почати розвантажуватися. Ніяких медичних причин у такого терміну не було. Просто саме 40 днів, згідно з Новим Заповітом, тривав піст Ісуса Христа в пустелі, під час якого його спокушав Сатана. 

До травня 1348 року карантин став максимально строгим. Голова Венеційської республіки Андреа Дандоло ввів сухопутний карантин для інфікованих, наказав закрити всі таверни, винні магазини й публічні будинки, скасувати масові заходи, навіть традиційний публічний похорон, коли тіло виносили на ґанок будинку. Чоловікам міста особисто дуже радили під час епідемії забути про своїх коханок і зайвий раз від дружин не втікати. Торговців, яких упіймали з вином чи іншими алкогольними напоями, штрафували, а їхній товар на місці зливали в канали. Цілими днями Венецією їздили «труповозки», які збирали всіх померлих, котрих ховали на сусідньому острові Лазарето.

Але крім батога був і пряник. Дандоло наказав відкрити боргові в’язниці, пробачити частину боргів і дозволив боржникам-втікачам повернутися по домівках. За всі карантинні заходи відповідальною була надзвичайна комісія з трьох людей. Особливо суворо слідкували за чиновниками. Сам дож усі дні епідемії залишався на робочому місці, те саме мали робити члени Великої ради Венеції й чиновники нижчі за рангом. Спершу частина муніципалітету втекла за межі міста. Дандоло дав їм вісім днів, щоби повернутися і виконати свій обов’язок перед містом, в іншому випадку вони позбавлялися всіх своїх прав і привілей. 
На піку епідемії смертність досягала до 600 людей на день. Для Венеції з населенням 180 тисяч людей, це були моторошні цифри. Зараз історики вважають, що суворі адміністративні заходи дожа Дандоло, ймовірно, врятували Венецію від суцільного вимирання. Поступово карантинна практика в тому чи іншому вигляді поширилася й на інші міста Європи.

«Чорна смерть» вирувала Європою з 1347 до 1382 року і, згідно з різними оцінками, забрала від 10 до 30 мільйонів життів, тобто до 60% населення Європи. Вакцина від чуми з’явилася лише на початку XX століття. Упродовж багатьох століть вважалося, що чуму та інші хвороби, такі як тиф і холеру, спричиняють «міазми» – отруйні випари. Тому усюди палили смоляні бочки, а в домах намагалися обкурювати приміщення травами. Санітарні команди та «чумні лікарі» що в XIV столітті, що у XVII могли хіба що розрізати бубони й полегшувати страждання хворого, але загалом – на все була воля Божа. Ясна річ, що така страшна напасть, яка не щадила ні кріпаків, ні королів, не могла пройти безслідно для суспільства.

Страти й бунти

У XIV столітті про права людини ніхто не говорив. Незважаючи на те, що основи цього інституту вже поступово з’являлися, на кшталт Великої хартії вольностей 1215 року в Англії, людина собі не належала. Душа належала Богу, а тіло – монарху, лендлорду чи ще комусь, залежно від стану. Епідемія «чорної смерті» внесла свої корективи в станове європейське життя. 

Сильно постраждав престиж церкви. Це не дивно, адже скільки священники й особисто Папа не зверталися до Бога, епідемія не закінчувалася. В 1340-х папа римський Климент VI понад рік не покидав своїх покоїв в Авіньйоні, проводячи час між двома жаровнями з травами. У результаті з’явилися різні секти, які обіцяли моментальний порятунок. Церква не змогла це зупинити.  

Світська влада, яка робила хоча б щось, виглядала значно більш серйозно. Навіть якщо її дії зводилися до бочок зі смолою, застав і страт усіх недбалих мандрівників. Влада посилила свій вплив на економіку в кризовий період. Думку населення до уваги ніхто не брав. Наприклад, в Англії ухвалили нові закони, спрямовані на стримування інфляції й дефіциту товарів. «Статут про робітників» 1351 року передбачав, що в умовах нестачі робочих рук через епідемію працювати повинні всі здорові люди. Статут змушував роботодавців зберегти «дочумний» рівень заробітної плати й забороняв торговцям загинати ціни на продукти.

У 1388 році «Кембриджський статут» обмежив свободу пересування. Простолюдин, який мандрував країною без спеціального листа, вважався жебраком, якого могли кинути до в’язниці або повісити. А в 1405 році новий закон заборонив селянським сім’ям віддавати дітей у підмайстри ремісникам. Селянину гарантували роботу й можливість купити просту їжу, але покинути своє місце він не міг. 

На фоні нестачі робітників, підвищилася самосвідомість селян. Вони прекрасно розуміли, що ціна їхньої праці зросла, як і ціни торговців. Тому починали вимагати нових умов у поміщиків. Часто це закінчувалося бунтами. В Англії в 1381 році спалахнуло повстання Уота Тайлера – вiн, за деякими даними, брав участь у Столітній війні, працював у селі ковалем i очолив перший похід на Лондон. Учасники бунту вимагали скасування кріпосного права. Тайлера вбили просто під час переговорів із королем Річардом ІІ, повстання було придушено за лічені місяці. 

Бунти загалом часто супроводжували епідемії. Селяни по всій Європі активно чинили опір карантинним заходам, інколи через звичайні забобони, мовляв, влада отруює населення спеціально. Найбільш відомі бунти XVIII століття були пов’язані з чумою. В 1770-1773 роках відбувся спалах хвороби в Російській імперії. Через епідемію в містах дозволяли виходити лише зі спеціальним дозволом. У Києві незадоволені вийшли бунтувати на вулицю, але влада оперативно ввела війська, і бунт закінчився того ж дня. Замість повстання, населення почало масово покидати місто. Багаті утікали в заміські маєтки, селяни і студенти – у рідні села. Усі вони розповсюджували чуму далі. 

У Москві бунт був значно серйозніший. Незадоволені громили лікарні, а біля Донського монастиря буквально на шматки розірвали архієпископа Амвросія. Амвросій наказав заховати якнайдалі Боголюбську ікону Божої Матері, яку віряни масово цілували, заражаючи одне одного. Натовп вирішив, що єпископ, навпаки, забирає у них шанс на спасіння. Вбивць згодом також повісили. 

У XIX столітті на Європу накотилася нова біда – холера. До 1923 року зафіксували цілих шість таких пандемій. Вакцини не було, тому влади більшості країн ввели карантин і продовжували вірити в теорію «міазмів». Селяни в умовах карантину часто залишалися без заробітку, а крім того – залишалися під владою чуток і здогадок. Наприклад, у Російській та Австро-Угорській імперіях колодязі пробували дезінфікувати хлорним вапном. Населення ж думало, що колодязі отруюють якісь вороги й намагалося лінчувати санітарні загони.

Один із масових бунтів відбувся якраз в Австро-Угорщині на Закарпатті. У 1831 році холера всього за три місяці викосила 56 000 людей. Влада негайно ввела карантин, а десь і надзвичайний стан із введенням військ. Місцеві селяни часто їздили на сезонні роботи до Угорщини, карантин забрав у них таку можливість. Почався голод, а після нього й повстання, яке імператор Франц ІІ придушив за допомогою армії. Щоправда, монарх все-таки вирішив розібратися в причинах бунту й наказав своїй адміністрації забезпечити селян Закарпаття продуктами. 

Нова епоха 

Історичний досвід взаємин населення і влади в період епідемій і пандемій дуже сильно відрізняється від сьогоднішнього. Ситуація змінилася із проголошенням «Загальної декларації прав людини» й «Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод» у 1950 році. Після Другої світової війни людство усвідомило жахи тоталітаризму і вирішило, що час перейти на якісно новий рівень ставлення до людини. Тепер ми всі маємо права і свободи від народження просто тому, що ми люди. Але, можливо, пандемія COVID-19 внесе свої корективи в наше життя, як «чорна смерть» колись змінила становище європейських селян. 

У сучасному європейському праві є така важлива категорія, як «необхідність в демократичному суспільстві». У «Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод» є статті, які можуть конфліктувати одна з одною. Держава може знехтувати однією зі статей заради іншої, але лише в межах необхідних норм. Передбачається, що держави Європи будуть цих меж дотримуватися, а всі обмеження будуть тимчасовими. Але гарантії на це немає.

Колишній представник Федерального конституційного суду ФРН Ганс-Юрген Папір уже назвав те, що відбувається, ерозією правової системи. Тобто ситуацією, коли де-юре рішення влади суперечать законодавству, але де-факто їх ніхто не оскаржує, вони працюють на практиці.