«Так значно простіше впоратися з усім»: чотири історії людей, які почали волонтерити під час війни

24 лютого президент Росії Володимир Путін оголосив війну Україні. Тієї самої миті змінилися життя, ймовірно, кожного українця. Хтось пішов на фронт обороняти країну зі зброєю, хтось рятує свою сімʼю і намагається вивезти рідних з-під обстрілів, хтось назавжди втратив житло, а хтось лишився без роботи. Очевидно, що всі ці люди хочуть одного: щоб війна якнайшвидше закінчилася. Ми впевнені, що більшість із них роблять для цього все можливе. Заборона зібрала кілька історій про волонтерів та волонтерок, які допомагають армії, ТРО, переміщеним особам та вразливим верствам населення.

Антон, Біла Церква

Сім років тому місцевий житель Білої Церкви Тарас Савчук заснував у місті творчий простір «Добро». За роки роботи навколо простору зібралася спільнота проактивних людей. Цей бізнес завжди був соціально спрямованим, і частина доходу від нього йшла на розвиток Центру дозвілля у нашому місті. 

Протягом всього часу ми змінювали формати, гуртували однодумців. Сьогодні ми знову переформатувалися. Тепер наш простір допомагає речами теробороні, КПП, та передає деякі речі для 72-ї бригади ЗСУ.

За цей короткий час ми зрозуміли, що попри те, що армія у нас дуже добре укомплектована, народ малозахищений у простих речах: продуктах, засобах гігієни, господарчих товарах та теплих речах. Від усього цього люди залишилися відрізаними через закриті магазини або великий попит на ці товари.

Тож зараз ми налагоджуємо звʼязок із Польщею та українськими містами, що не так постраждали від війни. Місцеві завжди можуть звернутися до нас по допомогу або просто прийти в наш простір та безоплатно випити чаю чи кави. 

До нашої ідеї долучився й інший місцевий бізнес. Зараз нам допомагають логістикою, руками та порадами. Дякую всім українцям за це почуття єдності, але хотілося б, щоб для нього була інша причина.

Дар’я Ковальчук, Львів

Війна змінює життя та долі людей. Є люди, яким довелось екстрено покинути домівки без нічого, забравши найцінніше — своїх рідних. Є люди, які жертвують валізами, щоб вивезти тварин на руках. Є ті, хто взяв зброю і пішов захищати нашу країну на фронт. Є ті, хто був вимушений попрощатись з рідними та друзями: з кимось — назавжди. Є ті, хто залишився без життєво необхідних ліків. Тисячі людей залишилися на лінії вогню без продуктів, води й електрики. 

Все це давало мені з одного боку відчуття болю та тривоги, а з іншого — здорової злості та рішучості до дій. Ми дуже швидко зрозуміли, що громадські організації та бізнес мають об’єднатись та діяти — не завтра, не післязавтра, а просто в цей момент.

За один день ми створили шелтер, де можна прихистити до 150 людей. Ми складали там ліжка з піддонів та приймали сотні людей, які приходили, щоб допомагати. До нас зверталися різні бізнеси — вони віддавали все, що мали: гуманітарку, послуги, людей. Ми організували приготування їжі, знайшли психологів та медиків, волонтерів, які були готові допомогти біженцям. 

Зараз у нас є два склади — у Львові та Польщі. Ми робимо те, що вміємо: налаштовуємо постачу допомоги до гарячих точок. Зараз у нас є чат-бот у телеграмі та кол-центри для оброблення заявок.

На сайті центру helpcenter.in.ua можна заповнити форми-запити на отримання притулку, допомоги, медикаментів, амуніції. На сайті щоденно оновлюються фотозвіти та звіти про пророблену роботу в цифрах. Також для охочих допомогти на сайті розміщені реквізити для фінансової допомоги та форма для волонтерів.

Вадим, Київ (імʼя змінено на прохання героя)

Я живу в Києві. З першою звісткою про війну я одразу ж зрозумів, що робитиму. Я виклав у сторіз ілюстрацію з інструкцією, як робити протитанкові їжаки. На неї відгукнувся мій знайомий, з яким я не бачився декілька років. Він написав щось типу «О, круто, я майже закінчив курси зі зварювання, але не встиг через напад Росії». Я кажу: «Так давай я знайду тобі приміщення». Він сказав, що подумає. 

А я просто вирішив не чекати, а діяти вже. Я подумав, як цей процес може виглядати, але стикнувся з перепонами: комендантська година, перекриття, блокпости. Тоді почав думати, як зараз спростити всі процеси. На цей час у нас є вже дві локації, які працюють. 

Наразі працюємо над тим, щоб передавати їжаків до ТРО. Головне — це пошук контактів. Я філософ за освітою, моє завдання — придумувати речі.

У мене багато людей поїхали по різних регіонах і вони там займаються роботою — там теж потрібні їжаки. Особливо зараз їх потребують на Західній Україні в контексті того, що Білорусь може піти в наступ з того боку. Відповідно там теж треба це робити. 

Настя, Чернівці

Я нині живу і працюю в Києві і в принципі від початку війни не збиралася їхати, бо я дуже впевнена у наших теробороні та ЗСУ. У перший вечір війни я зрозуміла, що мало чим можу бути корисною, сидячи під обстрілами в метро. Ця безпорадність була нестерпною. Я вирішила виїхати до мого рідного міста — Чернівців.

Добиралася понад дві доби, на дорозі постійно траплялися якісь перешкоди, але «Укрзалізниця» їх мужньо долала. Наприклад, в якийсь момент на нашому шляху розбомбили колії. Довелося їхати в обʼїзд довшим маршрутом. Потім у мене мала бути пересадка в Івано-Франківську, але я її пропустила, бо сиділа в бункері під обстрілами. Але весь процес був настільки організований, що в усіх містах я відчувала себе захищеною.

Тут я одразу ж долучилася до місцевого штабу, який координує роботу волонтерів. Кожен намагається допомогти, чим може. У нас є люди, які приносять одяг, які сортують, які координують людей. Є люди, які збирають бази. Є водії та водійки, які відвозять туди-сюди потрібні речі. Є ті, хто закуповує, є ті, хто приймає. Ресторани, які годують безкоштовно. Готельні комплекси, які приймають у себе безкоштовно. Для того, щоб допомогти, можна просто прийти в «Резиденцію молоді» в Чернівцях. Це основний штаб і тут для всіх знайдеться робота. Іноді людей аж забагато і роботи на них не вистачає. 

Я просто впевнена в тому, що кожен може бути корисним. Дуже багато моїх друзів пішли в ТРО, ЗСУ або волонтерити. Дуже багато людей працюють на інформаційному фронті, і я долучаюсь також. Загалом я рада, що у мене нарешті більш-менш стабільний інтернет і доступ до гаджетів. Хоча я, до речі, працюю тут з чужого ноутбука. Просто якийсь волонтер мені віддав свій ноутбук, тому що я свій не встигла забрати з офісу, коли евакуювалась.

Нещодавно приїхав мій тато зі своїми побратимами — вони працювали за кордоном. Щойно почалась війна, вони рушили сюди. Добирались 5 днів. Сьогодні зранку він нарешті приїхав і записався в ТРО. Зараз він може волонтерити як водій, тому що у нього є машина і він має водійські права. І тато каже, що також дуже багато людей з Німеччини, з Польщі приїжджають для того, щоб допомогти тут і їдуть або в Київ, або записуються в місцеві ТРО.

Ті, хто виїжджає, також намагаються долучитись. Є багато людей в штабі, які не чернівчани(-ки), а просто приїхали сюди сховатися від загрози і намагаються координувати роботу тут. І дуже багато в мене є друзів з різних країн, які страшенно переживають, що не можуть бути зараз із нами. Але вони абсолютно кожного дня — з ранку до вечора — дістають міжнародну спільноту і виходять на вулиці, вимагаючи закрити небо над Україною і надати нам допомогу, повторюють всі вимоги щодня й дуже гучно.

Чернівецька область наразі прийняла вже понад 25 тисяч вимушених переселенців\ок з різних регіонів України. Ніби дуже багато, але насправді тут таке враження, що волонтерів\ок ще більше. Вони приходять постійно, кожного дня, натовпами. Приносять дуже багато допомоги: гуманітарної, ліків, побутових речей. Збираємо і на військових, і на ТРО. Частину на київську ТРО відправляємо і віддаємо для тих переселенців\ок, які сюди приїхали. 

Тут набагато легше це все переживати, бо у штабі ми всі разом — стежимо за новинами, жартуємо та розряджаємо обстановку, коли стає тривожно.