Десятки точок на мапі. Де й за що воює людство у 2020 році
На світовій мапі конфліктів значна частина планети охоплена якоюсь формою війни. Людство досі не навчилося мирно співіснувати: людей вбивають через нафту, наркотики та владу. Журналіст Заборони Самуїл Проскуряков розповідає, де тривають війни — і чому деякі з них не згасають і через пів століття.
Переважна більшість сучасних конфліктів розгортається в бідних і слабких країнах, пояснює Тетяна Маляренко — конфліктологиня й лекторка Гіссенського університету (Німеччина). Розвинені держави теж залучені в цю спіраль насильства: вони постачають зброю й техніку сторонам, підтримують їх інформаційно, вводять коаліційні війська. Практично жодний локальний конфлікт не обходиться без могутнього світового або регіонального гравця. Скажімо, Росія поводиться агресивно не тільки в Криму й на сході України. У Сирії Москва підтримує диктаторський режим Башара Асада, в Афганістані допомагає зброєю талібам, російські військові найманці працюють у Буркіна-Фасо та Лівії, а режим Ніколаса Мадуро у Венесуелі спирається на російські банки та воєнних фахівців.
Бум технологій змінює характер війни. Інформація, винахідливість, мобільність і високоточна зброя нівелюють кількісну перевагу ворога. Наприклад, «Ісламська держава» кілька років успішно протистояла регулярній сирійській армії та демократичній опозиції, використовуючи дрони, які можна купити в будь-якому магазині техніки. Саме з дронів бойовики скидали вибухівку на танки. Так само турецькі безпілотники «Bayraktar», які цьогоріч використовував Азербайджан у Нагірному Карабасі, знищували радянську та російську техніку Вірменії.
Роль кібервійни й кіберрозвідки зростає, каже Тетяна Маляренко. Воєнні відомства багатьох країн, зокрема США, уже офіційно прирівняли кібератаки до традиційних воєнних дій, заявивши про своє право реагувати на них як на акт агресії.
Злочинний світ та середовище так званих «ідеологічних борців» тісно пов’язані. Аль-Каїда заробляє на торгівлі наркотиками з Афганістану, а «Ісламська держава» на піку могутності, коли терористи контролювали більшість територій Сирії та майже половину Іраку, продавала нафту, а також викрадала й перепродавала пам’ятки культури із розграбованих стародавніх міст.
Зараз конфлікти тривають майже на всіх континентах. Дослідники нараховують десятки воєн — часом ця цифра доходить майже до сотні.
Конфлікти, що почалися чи відновились у 2020 році
27 вересня в районі Нагірного Карабаху розпочалися масштабні бойові дії між Азербайджаном та Вірменією. Це єдиний у цьому році відкритий конфлікт між двома державами. Він триває вже давно: обидві країни претендують на територію, хоча юридично Нагірний Карабах належить Азербайджану. Детально про причини й початок конфлікту ми писали в цьому матеріалі на Забороні.
Від початку листопада в Ефіопії збройні сили центрального уряду протистоять загонам Народного фронту звільнення Тиграй (НФЗТ) — партії, яка понад 30 років домагається незалежності регіону Тиграй на півночі країни та фактично контролює його.
На початку листопада прем’єр країни Абій Ахмед Алі, який торік отримав Нобелівську премію миру за внесок у нормалізацію відносин між Ефіопією й сусідньою Еритреєю, заявив, що загони Народного фронту нібито атакували військові об’єкти федеральної армії. Це дало формальний привід для оголошення надзвичайного стану. Розпочалася військова операція проти бунтівної влади Тиграю із метою «порятунку країни й регіону від нестабільності». За перший тиждень військової операції влада повідомила про загибель 550 бійців НФЗТ; дані про втрати серед федеральних військ не розголошувалися. Оцінити кількість загиблих важко, бо в багатьох районах немає зв’язку та інтернету. 23 листопада правозахисна організація Amnesty International повідомляла про сотні загиблих мирних жителів.
Конфлікти, що тривають
За активної підтримки США у 2006 році президент Мексики Феліпе Кальдерон оголосив «війну наркотикам». Для наступу на наркокартелізалучили армію замість поліції — остання втратила довіру через корупцію й потурання організованій злочинності. За 14 років війни загинули, за різними оцінками, від 200 до 300 тисяч людей, ще 60 тисяч зникли безвісти. Ймовірно, більшість із них опинились у місцях масового поховання, які знаходять і дотепер. Reuters пише, що 2019 рік для Мексики став рекордним: 34,6 тисячі вбитих.
Громадянська війна в Колумбії між урядом і ліворадикальними бойовиками триває з 1964 року й забрала понад 200 тисяч життів. У 2016 році вони підписали мирну угоду, і понад 7 тисяч бойовиків амністували та випустили із в’язниць. Зброю бійці угруповання передали місії ООН, а президент Мануель Сантос став лауреатом Нобелівської премії миру. Наступного року колишні повстанці офіційно завершили процес реєстрації політичної партії «Загальна революційна альтернативна сила» й увійшли в колумбійський політичний мейнстрим. Однак зброю не склала Армія національного звільнення (АНЗ), — друге за чисельністю повстанське угруповання, визнане терористичним у США та ЄС. У 2019 році внаслідок нападу бойовиків АНЗ на поліцейську академію в Боготі загинула 21 людина, ще 68 зазнали поранень.
Війна в Афганістані триває вже 40 років і зробила державу з 30-мільйонним населенням однією з найбідніших у світі. У 2020 році ситуація погіршилася. Терористичний рух «Талібан» контролює найбільшу територію, відколи США вивели війська з Кабула ще у 2001 році, а «Ісламська держава» й далі влаштовує теракти. Загальна кількість загиблих від 1978 року й дотепер — від півтора до двох мільйонів людей.
Війна з наркотиками на Філіппінах і релігійний сепаратизм. Сотні підозрюваних у крадіжках, торгівлі наркотиками та просто наркозалежних і безпритульних загинули від рук бійців «Ескадрону смерті» з Давао. Так називали озброєне парамілітарне угруповання, до якого входили колишні поліціянти, які нібито підпорядковувалися безпосередньо меру Родріго Дутерте. Ставши президентом у 2016 році, Дутерте масштабував цей досвід на всі Філіппіни. За перший рік його каденції від рук поліції та «ескадронів смерті» загинули щонайменше сім тисяч філіппінців, переважно з бідних районів. «Гітлер винищив три мільйони євреїв. У нас є три мільйони наркозалежних. Я із задоволенням винищив би їх», — казав Дутерте. З’ясувати, чи дійсно всі ці люди були причетні до торгівлі наркотиками або серед жертв цих страт є невинні, уже неможливо.
Серед інших проблем Філіппін — релігійний сепаратизм на острові Мінданао, який населяє група філіппінських народів мо́ро, що сповідують іслам. Вони хочуть створити незалежну державу Моро. Попри мирні домовленості 2019 року конфлікт між урядом і сепаратистами триває ще з 1969 року, його жертвами стали 160 тисяч людей.
Війна в Сирії почалася у 2011 році й найближчим часом навряд чи закінчиться: у близькосхідній країні зіткнулися інтереси не тільки місцевої влади й опозиції, але і світових держав. Росія підтримує диктаторський режим сирійського президента Башара Асада, США — його противників; курди — один із найбільших народів без власної державності — вибороли собі автономію біля кордонів Туреччини, що не сподобалося президентові Реджепу Тайїпу Ердогану. На початку 2018 року він ввів війська в Сирію. Війна в Сирії подарувала світові «Ісламську державу», кризу біженців та моторошні світлини й відео наслідків хімічних атак, скоєних, переважно, провладними військами Асада. За оцінками, загальна кількість жертв становить від 300 до 500 тисяч людей.
Сектор Гази, затиснутий між Ізраїлем і Єгиптом, щораз стає місцем нових спалахів багаторічного палестино-ізраїльського протистояння. За підсумками Шестиденної війни в 1967 році Ізраїль окупував низку арабських територій, зокрема й Сектор Гази. У 2005 році Ізраїль вивів війська й ліквідував свої поселення, проте досі контролює більшу частину кордонів, вод і повітряного простору Гази, а також пересування людей і обіг товарів.
25 січня 2006 року на перших на території сектору Гази демократичних виборах перемогу здобув палестинський ісламістський рух ХАМАС. Його офіційною метою є знищення Ізраїлю, і багатьма країнами, зокрема США, Канадою та державами ЄС, рух визнаний терористичним за численні теракти на території Ізраїлю та Палестини. Тель-Авів оголосив контрольований ХАМАСом анклав «ворожим утворенням» і ввів практично повну блокаду Сектору. Відтоді Ізраїль і ХАМАС обмінюються ударами: ракетні обстріли, авіанальоти, спецоперації й теракти. Цьогоріч щонайменше троє палестинців загинули від куль ізраїльських солдатів на кордоні Сектору Гази. Сьогодні в Секторі Гази економічна катастрофа: рівень безробіття серед населення Гази перевищує 50 відсотків, а понад один мільйон людей залежать від щоквартальних продуктових пайків місії ООН.
Громадянська війна в Ємені триває з 2014 року. Її розглядають як «проксі»-конфлікт між Іраном і Саудівською Аравією за вплив у регіоні. Перша держава контролює повстанців-хуситів, друга — підтримує уряд Ємену. Хусити — союз племен, який на початку 2015 року захопив столицю країни Сану й навколишні райони. За офіційною легендою Ірану, той підтримав їх як одновірців: хусити належать до шиїтського напряму ісламу. У 2020 році кількість жертв сягнула 100 тисяч людей, у країні гуманітарна катастрофа: понад 80 відсотків населення потребують допомоги або захисту, зокрема 12 мільйонів дітей.
Збройний конфлікт у Лівії розпочався після повалення режиму диктатора Муаммара Каддафі у 2011 році. Відтоді бої між різними угрупованнями, а пізніше кількома «законними урядами», перериваються перемир’ями. Жертвами війни стали щонайменше 30 тисяч людей. На думку експертів американського видання Foreign Policy, для врегулювання ситуації іноземним державам, зокрема США, Катару, Туреччині та ОАЕ, треба припинити озброювати своїх лівійських союзників і натомість підштовхнути їх до переговорів.
Протистояння в Магрибі. З 2002 року в Алжирі, Мавританії, Марокко й Малі, а також Нігері, Тунісі, Чаді, Буркіна-Фасо та Сенегалі точиться збройний конфлікт між офіційними урядами та салафітськими повстанськими й терористичними угрупованнями. Найбільшим актом насильства цього року став штурм групою бойовиків військової бази в регіоні Тіллабері, що в Нігері. Загинули щонайменше 89 військових, втрати серед бойовиків склали 77 вбитих. Армія і групи самооборони Буркіна-Фасо звинувачують народ скотарів фульбе, що проживає на великій території в Західній Африці, у симпатіях до терористичних угруповань. 9 березня одна з місцевих груп самооборони напала на два поселення фульбе в провінції Ятенга, що на півночі країни. Щонайменше 43 людини загинули.
Конфлікт на Синайському півострові між джихадистами та урядовими силами розгорівся після єгипетської революції 2011 року. Тоді радикальні ісламісти почали активно створювати на півострові терористичні осередки, скориставшись хаосом після повалення режиму диктатора Хосні Мубарака. На півострів також вирушили ісламісти із Лівії, Ємену, Сомалі та Алжиру. Пізніше великі синайські угруповання почали інтегруватися в міжнародну терористичну організацію «Ісламська держава», щоби побудувати на території арабських держав єдиний Халіфат, який житиме за законами шаріату. Найбільшими терактами на півострові стали катастрофа російського авіалайнера 31 жовтня 2015 року, жертвами якої стали 224 людини, а також напад на мечеть у Бір-аль-Абед 24 листопада 2017 року — тоді постраждали 305 людей, зокрема 27 дітей.
Релігійні зіткнення в Нігерії. Релігійно країна поділена навпіл: іслам сповідують 51,6 % населення, християнами себе вважають 46,9 %. Північна частина Нігерії, де більшість складають мусульмани, із 1999 року живе за законами шаріату. Країна є провідним виробником нафти в Африці, що робить її найбільшою африканською економікою поряд із ПАР. Найтрагічнішим епізодом релігійних зіткнень стало знищення шістнадцяти міст і сіл на півночі Нігерії в штаті Борно на початку січня 2015 року бойовиками радикальної ісламістської організації «Боко харам», яка виступає за введення шаріату на всій території країни. Тоді загинули щонайменше 2 тисячі людей.
Міжетнічний конфлікт у провінції Ківу, Демократична Республіка Конго, почався у 2004 році з нападу двохтисячного корпусу генерала Лорана Нкунди на столицю Південного Ківу — місто Букаву. Нкунда звинуватив уряд Конго в бездіяльності й потуранні бойовикам хуту, які господарювали в прикордонних із Руандою таборах біженців народу тутсі. Генерал виправдовував повстання необхідністю уникнути повторення руандійських подій, коли народ хуту за 4 місяці 1994 року винищив від 500 тисяч до мільйона представників тутсі. Пізніше до конфлікту долучилися сусідні держави, зокрема Ангола, Зімбабве, Уганда й Руанда, а терористичні угруповання ісламістів, у тому числі ІД, створили тут свої осередки. Жертвами конфлікту між урядом і повстанцями тутсі стали понад 11 тисяч людей.
Уряд Камеруну з листопада 2014 року проводить на півночі країни, що межує з Нігерією, антитерористичну операцію з ліквідації осередків «Боко Харам». Жертвами атак і нападів терористів стали щонайменше півтори тисячі людей, близько півмільйона мешканців покинули свої домівки.
Громадянська війна, що призвела до розпаду Сомалійської Демократичної Республіки, почалася в травні 1988 року. Повстання проти диктаторського режиму Сіада Барре підняли північні сомалійські клани, після чого в конфлікт поступово включилися інші опозиційні рухи. Коли диктатора повалили, з’явилися кілька центрів сили, ватажки яких по-різному бачили майбутнє Сомалі. Почалася війна «всіх проти всіх», жертвами якої стали щонайменше півмільйона людей. Відтоді країна відома всьому світу як батьківщина «піратів» та класичний приклад того, що в політології та економіці називають «failed state» — «неспроможною державою». Багато територій у Сомалі нікому не підконтрольні — там заправляють банди або ж ісламістське терористичне угруповання Джамаат Аш-Шабааб, яке з 2012 року є офіційним осередком Аль-Каїди в країнах Африканського Рогу.
Серед інших конфліктів — ісламістський заколот у Мозамбіку, боротьба із лівоекстремістськими угрупованнями в Перу, переслідування етнічної групи мусульман рогінджа в буддистській М’янмі, зіткнення в Белуджистані, де урядам Ірану й Пакистану протистоять націоналісти із народу белуджі, конфлікт у Кабінді, що в африканській Анголі, тощо.
Конфлікти, що закінчилися у 2020 році
Південний Судан фактично не знав миру з моменту здобуття незалежності від Судану у 2011 році. У 2013 році там розпочалася громадянська війна. Сторонами стали два племінних союзи африканської країни — дінка й нуер. Перший очолив президент країни Сальва Киїр, другий — колишній віцепрезидент Рієк Мачара, якого Киїр звинуватив у організації заколоту проти себе. Через конфлікт і спричинений ним голод загинули майже 400 тисяч людей, понад мільйон суданців втекли із країни. Офіційний кінець війні поклав перехідний уряд, який вдалося сформувати в лютому 2020 року. Очолив його президент Киїр, а віцепрезидентом став Рієк Мачара. Кампанія роззброєння спричинила опір серед деяких угруповань нуер, унаслідок зіткнень загинули понад сотня суданців.
Потенційні військові конфлікти
Є ще категорія потенційних військових конфліктів. Це так звані «порохові діжки» — політичні кризи, заморожені протистояння й територіальні суперечки, які можуть перерости в повномасштабну війну.
У липні 2020 року Греція й Туреччина опинилися за крок від військового зіткнення. Напругу спричинило рішення Анкари відправити дослідницьке судно Oruç Reis до берегів грецького острова Кастелорізо нібито для «сейсмічних досліджень» і розвідки газових родовищ. Грецька влада заявила, що не готова терпіти поведінку Туреччини, оскільки розвідка родовищ проходить в акваторії економічної зони Греції. Після цього збройні сили обох країн привели в стан підвищеної боєготовності. Грецький прем’єр-міністр Кіріакос Міцотакіс заявив, що Афіни збільшать чисельність армії, закуплять французькі винищувачі, вертольоти та фрегати. Зі свого боку президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган закликав грецьку владу утриматися від «помилкових дій». Серйозні розбіжності між Афінами та Анкарою щодо експлуатації газових родовищ поблизу Кіпру і спільного кордону в Егейському морі мають давнє коріння. 20 липня 1974 року турецькі війська вторглися на Кіпр і захопили майже 40% території острова. Результатом став розкол острова на дві частини: грецьку Республіку Кіпр та Турецьку Республіку Північного Кіпру.
У січні 2019 року політична криза у Венесуелі перейшла в гостру фазу: після президентських виборів у країні виникли два центри влади. Лідер парламенту Хуан Гуайдо оголосив себе виконавцем обов’язків президента. Його визнали понад 50 країн, зокрема США, Канада і ЄС. Росія й Китай визнають президентом диктатора Ніколаса Мадуро. Країною прокотилася хвиля протестів, що місцями переросла у вуличні бої між прихильниками Гуайдо та підконтрольною Мадуро поліцією. Зіткнення притишилися в грудні 2019 року, тоді загинули щонайменше 107 людей.
Американо-іранська криза. У 2015 році Іран та група 5+1 — Велика Британія, Китай, США, Франція, Німеччина та Росія — підписали угоду, за якою Тегеран відмовляється від розроблення ядерної зброї в обмін на зняття деяких економічних санкцій, зокрема заборони на міжнародну торгівлю нафтою.Здавалося, що сторони зробили крок у бік розрядки давнього конфлікту. Але потім президентом США став Дональд Трамп. У 2018 році він вийшов з «іранської ядерної угоди», і відтоді конфлікт лише загострювався. Його кульмінацією стала смерть іранського генерала Касема Сулеймані після повітряного удару США в Багдаді 3 січня 2020 року — наказ вбити генерала віддав президент США Дональд Трамп. Через п’ять днів іранські збройні сили завдали ракетного удару по двох військових базах США на території Іраку. Духовний лідер Ірану Алі Хаменеї назвав ракетну атаку на бази США «ляпасом» американцям. Новий президент США Джо Байден планує нормалізувати відносини із Тегераном завдяки більш стриманому й дипломатичному підходу.
Суперечка щодо Кашміру між двома ядерними державами — Індією та Пакистаном — дотепер має офіційний статус «найстаршого конфлікту на порядку денному ООН». З трьох індо-пакистанських війн Кашмір став причиною двох: в 1947 і 1965 роках. Наразі Індія контролює понад 100 тисяч квадратних кілометрів спірної території, Пакистан — понад 85 тисяч. На початку 2019 року ситуація в підконтрольному Нью-Делі Кашмірі мало не призвела до чергової війни із Пакистаном. Тоді стався теракт, загинули 40 бійців внутрішніх військ. Через два тижні індійські ВПС завдали «застережного удару по таборах терористів» у регіоні Азад-Кашмір, що контролюється Пакистаном. Водночас Індія має претензії до Китаю, який у середині 50-х минулого століття зайняв іншу частину Кашміру — Аксай-Чин.
Протистояння США і КНДР. Процес денуклеаризації Північної Кореї зайшов у безвихідь після останнього саміту в лютому 2019 року. Тоді північнокорейський лідер Кім Чен Ин запропонував американському президентові Дональду Трампу свій варіант угоди: із КНДР знімають найжорсткіші санкції, а вона закриває свій найбільший ядерний центр у Йонбені. Трамп відхилив цю пропозицію. Відтоді КНДР і далі проводить запуск ракет, щоби знайти важелі тиску на США для зняття санкцій. Хоча про загрозу війни в останні кілька років не говорять, відносини між ядерними державами можуть погіршитися в будь-який момент.
Війна між Північною й Південною Кореями почалася в 1948 році, а завершилася облаштуванням найбільш укріпленої ділянки нейтральної землі в 1953 році. Дотепер держави перебувають у стані бойової готовності. Пхеньян веде політику залякування, взявши Сеул у «заручники»: Пхеньян погрожує знищити столицю Південної Кореї в разі збройної агресії проти КНДР.
Китай, В’єтнам, Бруней, Тайвань, Малайзія та Філіппіни впродовж десятиліть сперечаються щодо островів у Південно-Китайському морі, де виявили значні запаси вуглеводнів. Йдеться про архіпелаг Сіша, острови Спратлі й риф Скарборо. Ситуація загострилася в останні роки, коли Пекін почав нарощувати в районі свою військово-морську присутність, будувати штучні острови й розміщувати на них військові об’єкти. У відповідь на це американські есмінці періодично проводять операції «із забезпечення свободи навігації», проходячи на відстані 12 морських миль від китайських штучних островів.
Третя світова війна. Перша згадка про неї трапляється в публікації журналу Time аж від 3 листопада 1941 року, за місяць до нападу японців на Перл-Харбор. Відтоді передчуття Третьої світової лише наростали. На планеті до й після ядерного апокаліпсиса розгортаються сюжети культових відеоігор та фільмів. Є люди, які не тільки впевнені в реальності майбутньої катастрофи, але й готуються до неї. Їх називають «виживальниками». У США представники цієї субкультури облаштовують собі притулки — будують бункери у дворах власних будинків.
«Третя світова війна жодній із супердержав об’єктивно не вигідна, і є багато механізмів стримування, зокрема, наявність ядерної зброї, міжнародні переговорні майданчики, щоб уникнути її, — пояснює Забороні конфліктологиня Тетяна Маляренко. — Звісно, не можна ігнорувати нераціональну деструктивну поведінку (наприклад, багато побоювань було щодо Дональда Трампа), але це радше виняток. Набагато більш ймовірними є регіональні війни за участю супердержав, як у Сирії. Але Третю світову війну в експертній спільноті серйозно ніхто не розглядає».
У 1986 році американський історик Джон Геддіс назвав період після Другої світової війни «довгим миром» (long peace), оскільки Радянський Союз і Сполучені Штати, попри страхи людства, так і не влаштували ядерний армагеддон. Кілька років потому політолог Джон Мюллер, співвітчизник Геддіса, припустив, що масштабний конфлікт між великими державами малоймовірний. У 2006 році ізраїльський дослідник військової історії Азар Гат стверджував, що в сучасному світі війна переживає занепад: наше уявлення про насильство просто не відстежує цей глобальний тренд. Через п’ять років усі ці думки й концепції підсумував канадський психолог Стівен Пінкер у книзі «The Better Angels of Our Nature», що стала світовим бестселером. Він стверджував, що насильство в усіх його проявах зменшилося як у довгостроковій, так і в короткостроковій перспективі по всьому світу. Відбувся глобальний спад насильства. На думку Пінкера, війни «виходять із моди».
У цих оптимістичних концепцій є свої критики серед науковців. Основний контраргумент: немає жодних гарантій, що «глобальний спад насильства», про який пише Пінкер, триватиме й далі. До початку Другої світової війни серед інтелектуалів побутувала думка, що Перша світова — саме та «війна, яка покладе край усім війнам».
