Фото: Аріна Василенко
Поліна Вернигор
За різними даними, в Україні живе від 450 тисяч до 1,2-1,5 мільйонів представників ЛГБТ+-спільноти. Більшість із них не наважуються відкрити правду про себе навіть близьким.
Проєкт «Музей прийняття.Харків» дає голос тим, хто потребує захисту та анонімності: історії розказані вустами відомих людей Харківщини.
Заборона разом із громадською організацією «Харківське жіноче об’єднання «Сфера» розповідає шість історій харків’ян та харків’янок, які щодня стикаються з дискримінацією, насильством та несприйняттям через свою сексуальну орієнтацію та/або гендерну ідентичність.
«Ми вивели для себе проблему: люди визнають існування ЛГБТ+-людей, але ставляться до них із побоюванням, тримаються на відстані через те, що є багато упереджень. У людей немає знайомих або друзів зі спільноти», — Макс Бурцев, креативний директор агентства Arriba!, яке працювало над створенням роликів.
У першому епізоді йдеться про відому спортсменку. Вона лесбійка і не може нікому про це розповісти, бо боїться осуду, завершення спортивної кар’єри та тренерської діяльності. Історію озвучує співачка Ната Сміріна.
«Іноді я ходжу на побачення з відомими чоловіками, щоб нас сфотографували й ми промайнули в чиїхось сторіз. Я показую ці фото мамі, щоб її заспокоїти. Але завжди чую питання: «Коли чекати онуків?» Я мовчу, бо поки не розумію, чи зможу народити взагалі».
Друга історія — про чоловіка літнього віку, який завжди усвідомлював, що він — гей, але все життя був вимушений приховувати це. Зараз він одружений та навіть має трьох онуків — але щастя не має і вже ніколи не матиме. Історію озвучує актор та музикант Богдан Синявський.
«Я ніколи не зможу розповісти людям, яких я люблю, про те, хто я. Я так боюся їх розчарувати. Я потерплю ще. Коли я помру, про те, ким я є насправді, знатиме тільки та незнайома з ЛГБТ-спільноти, якій зателефонував, аби хоч раз у житті вимовити правду про себе».
Третій епізод розповідає про військового, хлопець якого загинув на війні, так і не відкривши правду про себе. Після цього герой зважився розказати про себе батькам — ті відмовилися від нього. Історію озвучує актор і режисер Артем Вусик.
«Тато сказав, що треба було більше бити мене в дитинстві — може, тоді я не став би геєм, що краще б я помер на війні. Виявилося, що навіть коли я воював з нашим спільним ворогом, я все одно залишався ворогом для тих людей, яких любив. Я й досі почуваюся, як на війні».
Історія вірянки-лесбійки розповідає про її дитинство в католицькій сім’ї. Церква — це важлива частина життя героїні, але зізнатися своїм духовним братам та сестрам у тому, яка вона насправді, вона не може. Її подругу відлучили від церкви за те, що та лесбійка, а батько сказав, що «таких треба вбивати». Історію озвучує рестораторка Таня Каменева.
«Ми з моєю дівчиною — щаслива родина. Христос би пишався нами: ми разом і в радості, і в лиху. У Біблії було не тільки про Содом і Гоморру. Євангеліє від Івана повчає нас: «Любові немає страху — любов проганяє страх. Хто ж боїться, той недосконалий у любові». В моєму серці — і Любов і Бог».
Трансчоловік із п’ятого епізоду розповідає про свій перехід та труднощі, з якими йому доводиться стикатися щодня: осуд, знущання, жалість, труднощі з пошуком сімейного лікаря тощо. Історію озвучує психолог-психотерапевт Максим Жидко.
«Мені часто доводиться розповідати свою історію, начебто мої геніталії мають значення: на митниці в аеропорту, дорожній поліції, начальству на роботі, в лікарні, в супермаркеті — скрізь, де треба показувати документи. Щоразу я думаю, чи вистачить у мене сил дати відсіч. Ніби треба вибачатися та виправдовуватися за те, хто я є, за те, що існую. Я існую, хоча світ вважає це помилкою».
Шоста історія — про насильство на ґрунті несприйняття та зневаги. Мати заплатила охоронцю заводу за зґвалтування її дочки-лесбійки, щоби та стала «нормальною». А коли нічого не вийшло, звинуватила її у тому, що донька «не цінує материнську турботу». Сьогодні героїні близько 50 років і вона не спілкується з матір’ю. Історію озвучує письменниця, журналістка та блогерка Анна Гін.
«Я багато думала про те, що вона зробила і навіщо вона це зробила. Вона ж любила мене в дитинстві: водила в парк, купувала солодку вату. А коли я розбивала коліно, вона обіймала мене й казала: «Все буде добре». Мені майже 50 років. Передайте мамі: у мене все добре».
«Для нас важливо змінювати на краще саме наше місто, робити Харків безпечним для вразливих спільнот — а значить, для різних людей. Адже в такого міста, де затишно і хочеться жити, є майбутнє. Нашим проєктом ми також хотіли підтримати підлітків, які стикаються з булінгом на ґрунті сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності, та сім'ї ЛГБТ+-людей», — пояснює президентка «ХЖО «Сфера» Анна Шаригіна.