Данець Сімон Вільмонт відвівав Схід України та зняв фільм про дитячий притулок, який вже номінували на «Оскар». Заборона поговорила з ним

Можливо, Україна (разом з трьома скандинавськими країнами) вперше отримає «Оскара» за документальну стрічку «Будинок зі скалок» — вона розповідає про дорослішання в дитячому будинку на Сході України під час війни. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова поговорила з її режисером Сімоном Вільмонтом про його маленьких героїв та те, чому фільми краще доносять жахіття війни до світової аудиторії, яка вже втомилася від світлин у медіа. 

Ваші фільми — про дітей. Вони ніби дають аудиторії полегшення та розуміння, що життя триває: діти виростуть, все буде добре. Чому ви вирішили документувати життя дітей в Україні? 

Я пам’ятаю час, коли я був підлітком. Це один з найдраматичніших періодів у моєму житті. Так багато драми та універсальних історій відбуваються в цей час. У мене є брат-близнюк, тож я хотів зрозуміти, як діти справляються [з труднощами] самостійно, коли в них немає близнюка. Ще мені було дуже цікаво з’ясувати, як переживати підліткове становлення, коли ти ростеш настільки близько від фізичної небезпеки. Де шукати комфорт та відчуття стабільності?

«Будинок зі скалок» — про це. Ці діти бачили дуже багато поганих речей, але вони не втрачають надії. Вони цінують дружбу. Вони закохуються. Вони тягнуться до теплих і люблячих зв’язків. І спираються вони також одне на одного. Я вважаю, що це найкрасивіша історія про те, що ми, звичайні люди, потребуємо одне одного.

Як ви обрали цей дитячий будинок? 

Разом з помічником режисера ми відвідали чимало дитячих будинків та притулків. Багато з них були інституціалізованими — це великі будівлі з суворими правилами. Вони, мабуть, добре піклувалися про фізичні потреби дітей, але, можливо, не приділяли уваги їхнім емоційним потребам. Принаймні, таке враження у нас склалося.

Було зовсім інакше, коли ми відкрили двері в той притулок, [що був зображений у фільмі]. Він був набагато менший, дуже зношений. На стіні висіли малюнки, маленькі діти бігали, кричали, були щасливими й були дітьми. Там була прекрасна вчителька, яка навчала дівчат музики. Здавалося, він зовсім не схожий на звичайний дитячий будинок. Це було таке домашнє, гостинне почуття: місце, яке вас чекає, приймає й піклується. Мені було цікаво з’ясувати, чому це місце таке інакше. 

Загалом я їздив на зйомки [в цей дитячий будинок] 10 або 11 разів. Кожна поїздка — один тиждень, до десяти днів. І це протягом півтора року. 

В Данії діти — це найголовніше в політичному та освітньому дискурсі. Можливо, ваше походження — причина того, чому ви зосереджуєтесь на дітях і дбаєте про них?

Не думаю. Одна з важливих частин нашої історії — поділитися зі світом, підсвітити руйнівні та довгострокові наслідки того, що відбувається під час війни, як це повільно руйнує суспільство. Врешті-решт, страждають завжди діти. І ці діти — надія на майбутнє, вони все ще є надією на майбутнє України. 

Від початку зйомок на Сході України я почав вивчати українську мову. Зараз я знаю її на рівні 6-річної дитини. Тож чим молодші діти, тим краще я їх розумію. Так, я недосконало говорю українською, але я досить багато розумію та принаймні маю уявлення, про що йде мова. Я провів стільки часу як з вихователями, так і з вихованцями, що починаю розуміти ритм їхнього життя, їхні мрії, їхні надії та страхи. 

Чого ви навчились у дітей на Донбасі? 

Я значно розширив власний словниковий запас української, зокрема, лайливими словами. Але якщо серйозно — я думаю, що ці діти дуже цікаві. Вони відкриті. Вони люблять інших дітей. Вони оптимістичні й мають потяг до життя. Вони добре тримаються.

Як вони знаходять сили на це?

Звертаючись до інших. Заводячи нових друзів. Або — піклуючись про власних братів і сестер, знаходячи в цьому любов. Але, вочевидь, є також чимало дорослих, які дійсно добре спрямовують їх у правильне русло.

Зображення зруйнованих будівель — це те, як Україна зараз представлена на світлинах ЗМІ. Є думка, що люди втомлюються від війни через подібні кадри. Що, на вашу думку, буде кращим способом показати, що таке війна? 

Це дійсно гарне питання. Потрібен жорсткий баланс. І я не впевнений, що маю право на правильну відповідь. В якийсь момент потрібно показати жорстокість, щоб люди зрозуміли її. Але перевантажувати нею не можна, бо тоді глядачі починають до неї звикати, а потім їхні почуття повільно закриваються.

Ви добре знаєте, що останній рік ЗМІ переповнені зображеннями війни. І тому я вважаю, що такий фільм, як мій, а також стрічки талановитих українських кінематографістів, наближають вас до наших героїв, ви проводите з ними більше часу, ближче знайомитесь. Ви починаєте відчувати симпатію. Ви хочете, щоб ці люди дійсно досягли успіху, або щоб з ними сталося щось хороше. Адже від історій з «новинного барабана» ви відчуваєте лише шок. Іноді люди в сюжетах плачуть, але ви, можливо, не ототожнюєтесь з ними — бо ці історії закороткі, і їхні герої просто не встигли стати вам близькими.

Ви хотіли б поїхати до України і зняти новий документальний фільм? 

Хотів би. І це було б дивовижною мрією — зняти третій фільм. Я знаю багато дійсно талановитих українських кінематографістів, які живуть в Україні. Деякі з них воюють у лавах ЗСУ. І тому я відчуваю, що не мені розповідати цю дуже жорстоку главу в житті України. Бо я не страждаю і не відчуваю наслідків війни. Особисто я — в безпеці, у Данії. Тож чи моя це історія? Я просто відчуваю, що це неправильно.

Але ж ви вже зробили два фільми про Україну? 

Так, але тоді війна не була такою страшною. Це було не так жорстоко і всеохопно, як зараз. Я сподіваюся, що все це має сенс — просто так багато життів втрачається щодня, і ви не можете почуватися в безпеці в будь-якому місці України. Я думаю, що ви маєте жити в країні, щоб розуміти довгострокову перспективу, щоб дійсно відчувати, як реальність змінює вас як особистість.