Річ, яка нагадує про те, що час є теж творцем
Серед вернакулярних фото з 20 століття на аукціонах в інтернеті мені трапляються фотографії людей, що позують біля пам'ятників. В радянську епоху люди часто фотографувались біля архітектурних символів того часу: монументів диктаторам, письменникам, атлетам і навіть диким звірам. Серед всього цього пропагандистського монументального мистецтва скульптури звірятам, як анімалізм Альбрехта Дюрера, виявились для мене настільки милими, що я почав їх колекціонувати.
Минаючи щодня бетонну скульптуру безголового оленя у Львові, що колись був окрасою входу у лісництво, а сьогодні на трьох тонких кісточках з металевих дротиків торкається п’ядесталу з бруківки у цементі, я уявляю дітей і дорослих з архівних світлин. Вони позують поруч або сидять на скульптурі оленя чи лані і усміхаються в сторону глядача.
На одній із своїх скульптур Мітсаї зображує безголового страуса, поруч з яким стоїть дівчина, що має його голову. Проте, яким чином голова скульптури оленя опинилась прикопана поміж металевих гаражів його ж епохи створення – мені невідомо. І наче музейний експонат епохи палеоліту, коли з’явилися перші скульптури тварин, безголовий олень без трьох ніг нагадує мені про те, що час є також його співтворцем.
