Львівське ґетто було найбільшим на території колишнього СРСР. За словами істориків, на його територію переселили понад 136 тисяч людей. Врятуватися вдалося лише приблизно 300 євреям. Зараз на його місці розташований звичайний житловий район із продуктовими магазинами, старими заводами та офісними приміщеннями.

Спеціально для Zaborona.com Олеся Яремчук написала про трагічну історію місця, поруч з яким живе. Історію, яку важливо знати

Текст: Олеся Яремчук

Фото: Костя Смолянінов

Верстка: Наталя Самсонова

Редакторка: Аня Білоус

Не скажу нового, бо те, що до Другої світової війни у Львові мешкало майже 150 тисяч євреїв – відомо. Не скажу нового, бо відомо, що після війни залишилося менше ніж 300 людей. Більшість із них втекли й повиїжджали. Не скажу нового тим, що після Голокосту Львів кардинально змінив своє обличчя. Скажу лишень, що за моїм вікном починалось ґетто.

У свої 17, коли я радісно розпаковувала валізи в новій просторій квартирі, то не знала, що тут, на Підзамче, починалась «стіна». Я виглядала на красиві потяги, які йдуть на залізничну станцію, роззиралась за гарною природою та архітектурою біля Високого Замку. У нашому будинку були колись вітражі, казав сусід. Серед індустріальних уламків радянських часів важко розгледіти історію – алкомаркети, секонд-хенди, старі безликі заводи. Копнувши глибше, можна довідатись, що через кілька будинків неподалік мешкала Дебора Фоґель, а там навпроти – Рафал Лемкін. Євреї жили не лише у «єврейському кварталі» біля синагоги Золота Роза, як це звично кажуть туристам, а були повноцінною складовою соціальної тканини міста.

Наприкінці липня у Львові створили Judenrat (Єврейську Раду) та Judischer Ordnungsdienst (Єврейську поліцію), а 6 листопада видали указ генерал-майора поліції СС дистрикту «Галичина» Фріца Кацмана про створення Львівського ґетто. Воно було найбільшим на території СРСР. Євреїв із різних кварталів міста переселяли на територію, окреслену межами: вулиця Замарстинівська – берег річки Полтви – вулиця Варшавська. І Варшавська, і Замарстинівська впиралися у залізничний насип.

За словами історика та старшого співробітника музею «Територія Терору» Андрія Шиманського, на територію, обмежену трикутником згаданих вулиць, переселили понад 136 тисяч людей. Це відбулося не за один день. Кожна ділянка міста мала чітко визначені терміни, коли євреї з того чи іншого району мали переселитися. Їх зобов'язали носити знаки розрізнення, потім ввели додаткові обмеження – забороняли ходити по тротуарах, у кінотеатри, парки та низку інших установ. Збереглися також свідчення про те, як євреїв змушували навколішки мити бруківку зубними щітками або, наприклад, переносити сміття в губах.

Коли всіх (окрім тих, хто переховувався) переселили до ґетто, його відмежували від міста. Якщо на першому етапі євреї мали можливість виходити в місто, аби щось обміняти чи продати, то поступово вони втратили її.

«Раніше була можливість не євреям заходити до ґетто, але її швидко обмежили наприкінці 1941-початку 1942 року, – розповідає Андрій Шиманський. – Було кілька категорій людей, які могли туди заходити, зокрема, охоронці. Багато німців поводили себе як садисти, але були й такі, що не підтримували антисемітизм і ставилися до людей поблажливо».

Для порядку в ґетто німці створили так звану «Єврейську поліцію». Вона контролювала те, аби люди вчасно платили контрибуцію, штрафи й податки, конфісковувала майно, забирала на примусові роботи, а в період депортації – і на етапування в табори. Охороною ґетто часто займалась «Українська поліція». Вона використовувалась як допоміжний підрозділ і для патрулювання, і для того, аби євреїв примусово переселяти до ґетто.

«Наш дослідник Андрій Усич із Музею «Територія Терору», який досліджує «Українську поліцію», каже, що по їхніх збережених анкетах і по протоколах допитів стає зрозуміло, чому люди туди вступали, – розповідає Андрій Шиманський. – В момент війни, коли економіка була зруйнованою, панувало безробіття, були проблеми із харчуванням та елементарними речима, це була одна із перспектив непоганої, як видавалося на той момент, роботи для простих чоловіків, які не хочуть йти в армію. У момент війни навіть хороша харчова пайка – це вже було багато. Це була можливість прогодувати сім'ю».

На думку історика, українці йшли на роботу, думаючи, що вони просто охоронятимуть вулиці, а пізніше їм доводилося виконувати накази щодо знищення євреїв.

«Шляху назад уже не було, – вважає Андрій. – Не всі були антисемітами, але коли втягнулися в цю систему, стали співучасниками. Очевидно, що й серед німців, і серед українців були садисти, які отримували задоволенням від цього зла, які збагачувалися, перепродуючи майно, і вчиняючи злочини. Але були й випадки, коли українські поліцаї рятували євреїв».

Людьми, які стояли на межі, були німці, українці, поляки чи радянські військовополонені. Вони охороняли межу міста й ґетто. «Є багато спогадів і серед самих євреїв про людей, які допомагали їм вижити – і поляки, і українці. Поліцаї ставали посередниками, передавали щось до ґетто. Здебільшого вони робили це за гроші. Майже всі, хто вижили, розповідають у спогадах про те, що їм хтось допомагав. Вчені робили дослідження, скільки потрібно людей для того, аби врятували одного єврея. Протягом війни – кілька десятків людей. У різний період потрібно було змінювати місця, забезпечувати їх харчами, ліками, одягом та найнеобхіднішими речима».

За переховування євреїв загрожувала смерть. Їх теж відправляли в концтабір – і українців, і поляків.

Голод, хвороби, антисанітарія – люди вмирали на очах. За офіційними нормами взимку 1941-1942 років один дорослий отримував 700 грамів хліба на тиждень, 400 грамів муки та 100 грамів цукру на місяць. В'язні масово голодували. Восени 1942 року тут поширилась епідемія тифу, яка забрала життя багатьох виснажених і немічних євреїв.

«Німці навіть під час переселення, якщо комусь не подобалось, що довго збирається чи не хоче переселятися – могли застрелити», – каже Андрій Шиманський.

Я часто думаю, що з вікна моєї квартири на Підзамче було добре видно все, що там відбувалося. Люди, які тут жили, очевидно, чули крик і відчували запах. Як вони себе почували, чи могли щось вдіяти? Чи спокійно спали?

Від 10 до 20% людей помирали через хвороби, самогубства та голод. Решту – вбивали. Під час селекції тих, хто не може працювати – старих, дітей чи ослаблених людей, – просто знищували. Працездатних відправляли в Янівський табір примусових робіт.

«Євреїв відправляли й в інші трудові табори, – розповідає Андрій Шиманський. – Зокрема, на будівництво дороги у Винниках, на Тернопіль чи Перемишляни. Крім того, вони працювали на кількох підприємствах. Зокрема, тут, біля сучасного Музею «Територія Терору», була щіткова фабрика. Наше дослідження ще триває, але є позначки в документах та на картах про те, що в одному з бараків жили люди, які працювали на підприємстві з вироблення щіток».

Кількість людей у ґетто скорочувалася, відповідно його територія зменшувалась. Це зменшення – наслідок знищення тисяч людей.

У самому ґетто існував певний порядок. Judenrat, орган самоврядування євреїв, отримував директиви від німців – чи потрібно заплатити контрибуцію, чи виділити якусь кількість робітників. Певний період Judenrat розташовувався в нинішньому палаці Хоткевича, де зараз палац культури. Як розповідає історик із Музею «Територія терору», на початках багато хто не розумів, що йдеться про повне знищення. Євреї сподівалися, що якщо будуть слухатися, то виживуть. На початку 1941 року нацисти запропонували євреям Львова заплатити контрибуцію в розмірі 20 мільйонів рублів – ті знайшли їх, але приниження та вбивства не припинились. Поступово межі ґетто стискалися, у якийсь момент євреї усвідомили, що це – кінець.

Були спроби збройного опору. У відповідь людей розстрілювали, кидали гранати в підвали, де ті переховувалися, випалювали їх вогнеметами. Їх страчували, підпалювали – усе, що завгодно. Є фотографії як після цієї спроби опору на балконах вулиць «вивісили» всіх учасників бунту іншим на показ. Є відео, у якому мешканка Львова Стефанія-Ольга Депяк 1930 року народження розповідає як дитиною це побачила: 1943 рік. Єдина зброя, яку мали повстанці, – самопали, ножі, металеві палки. Повстання придушили, їх знищили.

Більшість людей звідси відправляли на знищення в Белжец або в Янівський табір примусових робіт – там були підприємства, де працювали євреї. А в концентраційних таборах вони могли кілька місяців працювати, поки не виснажувалися, а опісля селекції на них чекала смерть. Євреїв чекала газова камера і крематорій.

Одна із вцілілих єврейок зі Львова Яніна Гешелес-Альтман пише у своїх спогадах: «Я вже не боялась чиєїсь смерті, чи власної, але не могла жодним чином з нею погодитися. Я дуже хотіла жити і відчувала, як щось у мені волає: жити! жити! Я не мала сили цього заглушити і не могла заспокоїтись».

20 січня 1942 року керівництво Третього Рейху приймає рішення «Про остаточне вирішення єврейського питання» й починає підготовку до масового знищення. Індустрія терору іде повним ходом. Під час ліквідації ґетто ніхто особливо не підбирав методів. Німці розуміли, що не втримаються, вони зачищали й замітали сліди злочину.

У той період було створено костодробильну машину. Аби зачистити злочини, німці організували бригади смерті і змушували живих діставати захоронення і спалювати трупи. А те, що залишалося, тобто кістки, кидали в костодробильну машину, що перебивала їх на порох. На порох.

Це барабан із мотором, всередині якого були металеві ядра, які дробили кістки. Євреїв, які це робили, теж потім вбили. За кілька місяців вони дістали приблизно 300 тисяч трупів.

Ці злочини проти людства ми можемо переосмислити аж тепер, за часів незалежної України. Одразу після відходу німців радянська влада продовжила чинити терор. На території, де функціонувало ґетто, не змінили щось суттєво – тут не було дитячих садочків чи житлових будинків, тут зробили нову пересильну тюрму.

На цьому місці перетримували німецьких полонених та «зрадників» радянської влади. Це були люди, які пройшли слідство, і поки з них вибивали свідчення, вони пересиджували в тюрмі. Їм присуджували від 5 до 20 років таборів. Тут ув'язнені чекали моменту, коли сформується етап. А щойно збиралось 300 чи більше людей, формувались вагони і їх відправляли – через Підзамче або Клепарів. Совєти не мали такої масової та швидкої індустрії як нацисти, але за масштабами робили не менші злочини. А 1946 року відбулося примусове виселення всіх поляків зі Львова.

У місці, де було ґетто, нашаровуються два тоталітаризми та два різновиди терору. Від них постраждали всі. Львів отримав історичну амнезію, адже третину населення міста просто знищили – місто залишилось без пам'яті. Чому нам важливо подолати забуття про Голокост у Львові? Для того, аби повернути цю пам'ять – якою б вона не була. Вибачитися, вшанувати.

На місці пересильної тюрми у Львові кілька років тому відкрили музей «Територія Терору», також у 2017 році у кварталі, де колись була синагога «Золота Роза», створили «Простір синагог», існує десяток проектів створення меморіалів та вшанування пам'яті, але роботи попереду ще багато.

Біля «Території Терору» простір зараз заповнили різні установи та підприємства, перед тим там працював палітурний цех. На куті з проспектом Чорновола відкритий стриптиз-клуб. Чи знають люди, які там живуть та працюють, що це за місце?

Мій досвід відкриття цієї історії – моторошний і жахливий, коли пробирає до мозку кісток. Чому ми мовчимо про частину своєї історії, так ніби це приховуємо?

У підзаголовках до тексту використаний вірш «Цвинтар» єврейської поетки Рози Ауслендер, яка вціліла після перебування в Чернівецькому ґетто. Переклад – Петра Рихла.