Горлівка: як будували місто, що не стало столицею Донбасу через замовчаний Голодомор

Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію матеріалів про промислові колиски Донбасу. Раніше він уже розповідав про захоплені росіянами Лисичанськ, Сєвєродонецьк та Алчевськ, архітектурна спадщина яких досі не здобула заслуженого визнання, а нині перебуває під загрозою знищення через бойові дії. Цього разу йтиметься про Горлівку — шахтарське місто новацій та невтілену столицю Донбасу. З 2014 року місто перебуває в тимчасовій окупації.

Місто новацій. Історія і структура

Офіційною датою заснування Горлівки вважається 1779 рік, проте саме місто почало формуватися тут майже через сторіччя. На початку ХІХ століття в районі сіл Зайцеве і Залізне, хуторів Щербинівка та Пелепівка відкрили поклади вугілля, потреба в якому зросла з прокладанням на Донбас залізниці. 1867 року гірничий інженер Петро Миколайович Горлов пристосував дві селянські шахти для видобутку вугілля: поглибив їхні стволи та збудував кінні підйоми. Вугілля було потрібне для водокачок та паротягів Донецької залізниці. Тієї ж осені для робітників майбутньої залізниці побудували бараки, майстерні та інші споруди. Власне, відтоді й починається історія промислового міста, названого на честь гірничого інженера.

Починаючи з 1880-х, за участі російського та європейського капіталу тут виникають  численні вугільні виробництва: у 1884 році французи засновують «Товариство для розробки кам’яного вугілля та солі у південній Росії», у 1899-му — «Бельгійське анонімне товариство Государево-Байракських кам’яновугільних копалень», а у 1900-му — «Французьке акціонерне товариство Микитівських копалень».

У 1883 році Петро Горлов спроєктував та побудував Корсунську копальню №1, яка стала однією з найкращих на Донбасі та вперше в Російській імперії застосовувала низку технічних інновацій. У майбутньому ця копальня стане шахтою «Кочегарка», названою на честь найстарішої робітничої газети Донбасу.

У 1878 році в Горлівці відкрився перший на Донбасі музей — Музей гірничої справи, розташований в одній з кімнат гірничого училища імені С. С. Полякова. Біля станції Горлівка (раніше — Корсунь) у 1878 році побудували перший в Російській імперії залізобетонний залізнично-гужовий міст. А у 1885 році тут вперше на Донбасі озеленили терикони — ця практика тоді не прижилася і була знов застосована лише у 1949 році. 1879 року гірничий інженер Аркадій Васильович Міненков відкрив тут родовище ртутної руди, і вже 1886-го товариство Ауербаха першим у Російській імперії почне промислове виробництво ртуті. Перший театр на Донбасі також виник саме в Горлівці — у 1913 році. 

Структура Горлівки характерна для шахтарських міст. Виробництва утворювали поруч із собою невеликі поселення (колонії). Тогочасна Горлівка складалася з центральної колонії (копальня №1, машзавод і залізнична станція), нижньої колонії (шахта №5 «Альберт»), рудничного селища «Товариства ртутно-вугільної справи А. Ауербаха і К°», а також верхньої колонії (шахта №8 «Альфред»). Тому міська структура із самого початку була поліцентричною. І навіть попри те, що в радянську добу місто отримає виражений в забудові центр, його периферії, утворені шахтарськими селищами, матимуть і свої локальні центри — палаци культури та мікрорайони багатоповерхової забудови, що тяжітимуть до шахт і виробництв.

Міжвоєнна доба. Нова Горлівка — невтілена столиця Донбасу

Розвиток міста відновлюється у другій половині 1920-х. У 1926 році за проєктом архітектора Бекетова починають споруджувати Радіальне селище (також відоме як Радіальний виселок). Назва селища відповідає його формі: хоч і вписане в зовнішній прямокутник, воно має форму напівкола з радіальною структурою. У повоєнні роки писали, що така форма селища була обрана не з функціональною, а з символічною метою — з висоти пташиного польоту селище начебто мало нагадувати серп і молот. Але цей факт згадувався критично, оскільки така форма була незручною і ускладнювала зв’язок між кварталами та вулицями. Забудова значною мірою збереглася й досі.

Друга половина 1920-х також дала Горлівці одну з видатних міських споруд — Палац праці, урочисто відкритий 7 листопада 1927 року. Асиметрична в плані споруда мала вертикально витягнуті вікна, а її головний вхід був обрамлений двома ризалітами та оформлений одноповерховим портиком, що слугував балконом другого поверху. Над портиком розташовувались високі аркові вікна. Але водночас споруда не мала суцільного завершального карниза, а розташований вглибині центральний фронтон мав форму незавершеної піраміди. Перед входом була скульптурна композиція. Таке цікаве стилістичне поєднання властиве саме кінцю 1920-х, коли інерція класичної архітектури починає отримувати деякі елементи майбутнього стилю — конструктивізму, але переважна частка елементів і рішень ще наслідують традиційні історичні стилі.

Палац праці був пошкоджений у 1943-му і відбудований у 1953–54 роках. При відбудові, виконаній архітектором І. Ільєвським, споруда змінила стилістику на сталінську неокласику. Головною зміною став редизайн входу: бічні ризаліти розібрали, а натомість виник величезний шестиколонний арковий портик із фронтоном, прикрашеним скульптурними композиціями. Цей портик виглядає непропорційно великим стосовно решти будівлі і розташований не в центрі фасаду, а змушений наслідувати наявне асиметричне планування і стоїть по правому краю будівлі. Решта фасаду також зазнала змін: вікна третього поверху чомусь були закладені через одне, вікна першого поверху через одне прикрашені декоративними лиштвами, а лінія фасаду завершена карнизом. Також було оформлено вхідну групу з фронтоном з боку проспекту.

У 1930 році впритул до наявної забудови вирішили побудувати місто Нова Горлівка. У 1930–32 роках відбувається планування майбутнього міста, і у 1932-му сюди навіть планували перенести з Донецька обласний центр. Для Нової Горлівки обрали місцевість на захід від старого міста. Зі сходу її обмежували залізничні лінії (Очеретинська вантажна і пасажирська Харків — Ростов), з півночі — Залізна балка, з півдня — території міста, оминаючи балку Скотовату до балки Широкої. З заходу Нову Горлівку ніщо не обмежувало. Місцевість мала плавкий спад зі сходу на захід і спади до балок. Вона вважалася зручною для будівництва за санітарно-гігієнічним, геологічним та топографічним положенням.

Нова Горлівка була призначена ударним будівництвом всесоюзного значення. Очікувалось, що перенесення сюди адміністративного центру Донбасу одразу збільшить населення міста на 15–20 тисяч. За зиму 1932–33 планували забезпечити майбутнє будівництво і розпочати підготовку фундаментів. Першими об’єктами Нової Горлівки мали стати готель і облрада, які планували спорудити до 1 липня 1933-го, а лікарню і школу — до 1 жовтня. Також мали розпочати будівництва обкому та облвиконкому. 

Але вже на початку 1933 року з’ясувалося, що проєкт планування не готовий, будматеріалів недостатньо, а фінансове становище підрядника скрутне. Будівельники жили у важких побутових умовах, їм затримували зарплату. Поспішно анонсовані будівництва неможливо було завершити в запланований термін, тож переносити адміністративні установи у 1933 році просто не було куди. Також треба взяти до уваги і те, про що не говорили: Голодомор значно зменшив кількість робочих рук на селі, звідки регулярно наймали людей на міські будівництва. У травні 1933 року будівельний трест ліквідували, а будівництво нового облцентру скасували. Об’єкти, що їх вже почали будувати, завершили, проте решту фінансування перенаправили на будівництво в Донецьку. Нова Горлівка так і залишилась одним з утопічних більшовицьких проєктів.

Одна з завершених будов нереалізованої Нової Горлівки — Будинок рад на проспекті Леніна, 13 (1931–33 роки). В ньому також простежується символізм, властивий Радіальному селищу з його формою. Будинок Рад збудували у вигляді цифри 5, що символізувала 5-річку. Це також критикуватимуть у 1950-х через планувальну незручність. 5-поверхова споруда мала широкі вікна та ризаліт вхідної групи з суцільним склінням. Заокруглення цифри було обігране характерною конструктивістською апсидою. Проте в такому вигляді будівля проіснувала недовго. Наприкінці 1930-х вона зазнала стилістичного редизайну: фасад був розчленований спареними напівколонами без баз і капітелей, апсидна частина оформлена важкими колонами великого ордера, ризаліт вхідної групи отримав важкі стовпи в дусі ар-деко, і все це завершувалось важким карнизом. У 1941–43 роках будівля була пошкоджена, а при відновленні у 1953 році ще раз зазнала редизайну. Цього разу ризаліт вхідної групи розібрали та замінили чотириколонним портиком із фронтоном. Ще один портик виник на торці будівлі, у нижній частині незавершеної «п’ятірки». Колони та напівколони на фасаді замінили пілястрами на всю його висоту. В результаті вийшла асиметрична будівля у футлярі класицистичних декорацій. З того часу дизайн споруди не змінювався. 

Ще один свідок Нової Горлівки — будівля Донбасенерго (проспект Леніна, 11), споруджена у 1931 році. Не збереглося жодної світлини, з якої можна було б оцінити її початковий вигляд, проте загальна планувальна структура та збережена апсида на боковому фасаді свідчать про її конструктивістське походження. Перші відомі світлини будівлі датовані 1948 роком, коли її вже перебудували: вікна першого поверху зроблені арковими, сам поверх оформлений як цоколь, 2–4 поверхи розчленовані пілястрами, а 5-й відокремлено карнизом і завершено високим аттиком. Наріжна частина будівлі акцентована чотиристовпним портиком на головному фасаді і ризалітом з суцільним склінням сходів — на бічному. Точна дата перебудови невідома, але стилістичні елементи вказують на передвоєнне походження цього редизайну.

Поруч з будівлею Донбасенерго у 1933 році було зведено Пасаж, де розміщувались магазини й кафе. Асиметрична споруда невстановленого автора мала величезні вітрини на першому поверсі. Вхідна група, розташована правіше центру будівлі, виступала невеликим ризалітом, акцентованим лопатками і чотиристовпним портиком. Другий поверх ризаліту також мав величезні вікна. Праворуч від нього був невеличкий (імовірно, технічний) поверх, а ліворуч — повноцінний другий поверх, оформлений рядом маленьких квадратних віконечок під стелею, що, ймовірно, давали верхнє світло в магазин.

У 1950-х споруду перебудували: вітрини обрамили високими арками на два поверхи, між вікнами першого і другого поверху зробили декоративні вставки. У 1960-ті її перебудували знову, тепер уже в дусі модернізму. Праву частину розширили, що надало будівлі симетричного абрису. Фасад позбувся декорацій, а другий поверх взагалі залишився без вікон. У такому вигляді з деякими змінами споруда збереглася донині.

Поруч з Палацом праці в середині 1930-х споруджується Клуб вугільників (проспект Леніна, 3). Цю цікаву будівлю можна віднести до стилю ар-деко. Вхідна група у лівій частині фасаду оформлена частиною величезного порталу на всю висоту будинку. Права частина будинку нижча, а фасад тут прикрашений стовпами перспективного профілювання, що увінчані шарами. Останній поверх в цій частині посунуто вглиб об’єму й оформлено вікнами-циліндрами, а по червоній лінії прокладено декоративний каркас, імовірно, для накриття тераси.

Під час Другої світової споруду було пошкоджено, у 1954-му — відновлено. Пізніше терасу забудували повноцінним поверхом, а вже у XXI столітті портальну частину фасаду обклали панелями. Зараз тут розташований магазин побутової техніки.

Є в Горлівці й чотири житлові будинки конструктивістської доби — щоправда, оригінальний вигляд вони вже втратили. Споруджені у 1933–34 роках, вони, імовірно, теж мають стосунок до планів Нової Горлівки. Це будинки №18 і 20 на проспекті Перемоги та частини будинків на проспекті Перемоги, 16 і вулиці Комсомольській, 29. Також у передвоєнну добу споруджено житловий будинок на проспекті Леніна, 19. Цей 4-поверховий будинок з курдонером має властиві кінцю 1930-х планувальні та естетичні елементи. Навіть його сірий колір перегукується з будівлями Рад і Донбасенерго. Його композицію також повторює житловий будинок на проспекті Перемоги, 14. 

1950-ті. Відбудова і розширення Голівки

У перші повоєнні роки і до 1951 року будівництво у Горлівці зосереджувалось переважно на міській периферії. Була тенденція до створення керівниками підприємств «своїх» невеликих селищ для робітників. Але з 1952 року розпочалася активна ансамблева забудова центра — переважно 4–5-поверховими будівлями.

Для ансамблевого будівництва Горлівці не вистачало індивідуальних проєктів — саме тому тут так багато проєктів, запозичених з інших міст України. Зокрема, у Горлівці тричі повторено 41-квартирний будинок Чернігівського облпроєкту та 5 разів повторено 26-квартирний будинок архітектора Райзмана. Є і 48-квартирний будинок, розроблений в Сталінському (Донецькому) облпроєкті. Також використовувались проєкти київських будинків архітекторів Шила і Добровольського. Окрім столиці, Горлівка — єдине місто, де відомо, що був застосований проєкт Шила, розроблений для київської Нової Дарниці. Саме за цим проєктом споруджені горлівські будинки на проспекті Перемоги, 17 і 27. На відміну від оригінального 3–4-поверхового проєкту, тут вони мають 4–5 поверхів. На їхньому прикладі добре видно і всі недоліки запозичення проєктів. Оскільки між ними стоїть будинок №23, а довжина кварталу обмежена, будинки Шила не стоять в одній площині: №17 збудували вздовж проспекту, а №27 — перпендикулярно йому. Це порушує цілісність ансамблю і симетрію кварталу.

Композиційним вузлом центральної частини міста у повоєнний час стає площа Перемоги. Саме тут, згідно з проєктами 1949 року, мала постати нова будівля Рад. Колонада заввишки в 4 поверхи мала поєднувати її з сусідніми будинками. 5-поверхова в основній частині будівля завершувалась скульптурними композиціями і надбудовою зі стрункою баштою, увінчаною шпилем і прикрашеною скульптурами. Будинок Рад мав стати композиційною домінантою площі, яку планували завершити до 1954 року, але так і не був побудований.

Праворуч від непобудованої міськради розташована ще передвоєнна будівля гірничого технікуму (Гагаріна, 40), яка виходить на площу чотириколонним портиком висотою в три поверхи. Сам технікум був утворений 1933 року на базі гірської школи, своєю чергою, заснованої на базі штейгерської школи, яку 1877 року започаткував ще сам Горлов. Будівля технікуму уступчаста в плані і обрамлює звуження площі та її перехід у вужчу частину зі сквером. Цю уступчасту форму симетрично відбиває будинок на проспекті Перемоги, 26, що обмежує площу з південного заходу. 

Оскільки будівля міськради не була побудована, будинки на східній стороні площі сприймаються як її домінанти. Їхні адреси — проспект Перемоги, 29 і вулиця Комсомольська, 29. Обидва будинки мають заокруглені наріжні частини фасадів та увінчані башточками. Вони виглядають як приклади одної епохи, проте їх розділяє майже два десятиліття. 

Будинок на Комсомольській, 29, початково споруджений у 1933–34 роках, мав риси конструктивізму. Але в контексті побудови ансамблю його фасад переробили і збагатили декоративними елементами, прибудували секцію з боку проспекту та наріжну частину з башточкою. Частина з башточкою для композиційної єдності повторює розміри вікон конструктивістської частини, проте має 5 поверхів замість 4, що підкреслює її домінантну роль.

Будинок з башточкою навпроти (проспект Перемоги, 29) має всього чотири поверхи, але оскільки їхня висота більша, то його масштаб співмірний будинку навпроти. Наріжна частина тут так само заокруглена і підкреслена колонами. Цікаво, що башточку спорудили не одразу — є унікальна історична фотографія, де будинок вже візуально готовий, а башточки ще немає. 

Окрім житла, у 1950-х по всьому місту активно споруджували будинки культури і кінотеатри. Найвиразнішим із кінотеатрів став побудований у 1951 році на проспекті Леніна, 22 кінотеатр «Шахтар» (архітектор Райзман). Чотириколонний портик завершується фронтоном з багатою скульптурною композицією. Обабіч головного входу стоять скульптури у нішах, а решта фасаду прикрашена пілястрами та цілим фризом з фестонів.

Палаців культури, споруджених у місті в 1950-х, налічується щонайменше 8. У 1951 році на вулиці Ярославського, що у селищі Коксохіму у східній частині Горлівки, споруджується палац культури коксохімічного заводу. Фасад будівлі був прикрашений шестистовпним портиком з фронтоном. Особливістю неокласичної будівлі було широке використання народного орнаменту на фасаді та в інтер’єрі. Вишукані розписи прикрашали стіни і стелю внутрішніх залів. Серед кольорів переважали бежевий, жовтий та блакитний. Від середини 1990-х палац закинутий і розвалюється, а цінний інтер’єр поступово втрачається.

Заслуговує уваги і Микитівський палац культури залізничників (Академіка Корольова, 108) біля станції Микитівка, що на північ від центру Горлівки. Фасад будівлі прикрашено наріжними пілястрами і чотирма колонами коринфського ордера, накритими спільним фронтоном. 

Серед встановлених повторно застосованих проєктів тут є проєкт на 500 місць архітектора Барташевича (2-06-01), що активно використовувався в СРСР, зокрема в промислових містах України. Тут його використано для палацу культури шахти «Комсомолець» в однойменному селищі у західній частині міста. Зараз він називається «Світоч», його адреса — вулиця 60-річчя СРСР, 16.

Але найпоширенішим у Горлівці став 400-місний проєкт архітектора Ігоря Рожина №7146, розроблений у 1947 році. У Горлівці його використано 5 разів, що є рекордом використання цього проєкту для України. За цим проєктом споруджено:

Масове домобудівництво і розростання міста 

Попри те, що з 1952 року активно забудовували центральну частину міста, селища шахт теж продовжували зростати. У 1954 році у селищі шахти №8-а спорудили 200 будинків, а після цього на північ від міста споруджено селище Гольма, яке у 1957 році отримало першу премію за комплекси 2–3-поверхового житла, що їх збудував Микитівський доломітний комбінат і трест «Єнакієвважбуд». Автором проєкту забудови селища був архітектор Н. Антипенко. Вийшло добре впорядковане й озеленене селище з високою якістю робіт. Селища намагались споруджувати з ансамблевим підходом: центральні квартали, як правило, отримували вигляд симетричних ансамблів і складалися з типової 2–3-поверхової забудови. Пізніше у деяких селищах з’являться і багатоповерхові мікрорайони, що, наче центри окремих міст, домінуватимуть над навколишньою малоповерховою забудовою.

Перший великоблочний будинок у Голівці спорудили ще у 1948 році, проте масовим таке будівництво стало лише на початку 1960-х. В окремих кварталах Горлівки великоблочні будинки фарбували в різні кольори декоративним цементом і силікатними фарбами. Цегляні будинки в цих кварталах також зводили зі вкрапленням цегли різних кольорів. У 1962 році Горлівка отримала другу премію за найкращі житлові комплекси УРСР.

У 1964–66 роках у Горлівці будується перший в місті мікрорайон у формі великого масиву (архітектори А. Кузнецов, В. Кишкань, А. Невзоров, В. Стефанчук). Споруджують його в південно-західній частині міського центру, між вулицями Кірова, Герцена, Гагаріна та Нестерова. Мікрорайон має тупикові внутрішні проїзди, які унеможливлюють транзитні потоки та водночас забезпечують доступ до кожного будинку. У центрі споруджено дві школи зі спільним спортивним ядром, 4 дитсадки, а також блок первинного обслуговування та культурно-торговельний комбінат.

У 1965 році в харківському Діпромісті (архітектор Т. Бондаренко) розробили новий генплан міста. Запровадили зонування — зокрема, вперше в генплані з’явились санітарні зелені зони між новими промисловими підприємствами та житловими районами. Місто вирішили розвивати на південний захід, утворивши там новий загальноміський громадський центр.

Забудова відбувається вже у 1980-х. Головною віссю цього центру стає досить короткий бульвар Димитрова. На перехресті з проспектом Перемоги тут побудовано нову будівлю міськради. Південніше, біля парку, облаштували ще одну площу, на яку провели цілий архітектурний конкурс. На площі споруджено готель на 360 місць, Палац культури на 1200 місць і Палац політпросвіти (зараз там Палац дитячої творчості). Також планувались будинки змінної поверховості за індивідуальним проєктом, але їх так і не побудували.

Переносити міський центр вирішили в тому числі через виявлену проблему міста — просідання ґрунту внаслідок видобутку вугілля у шахтах. Це призводило до пошкодження доріг, розриву трубопроводів та просідання будинків. Через це у 1960-х — 1980-х роках доводилось руйнувати і досить молоді на той час споруди 1930-х років побудови — зокрема було знесено житловий будинок, який був частиною ансамблю проспекту Перемоги (№33), та колишню будівлю тресту «Горлівськвугілля» і райкому комсомолу, що була частиною міжвоєнного ансамблю проспекту Леніна (№15). 

Умови будівництва у Горлівці вважались особливо складними, тому що велися в зоні гірничих робіт. У місті довго не ризикували будувати 9-поверхівки. Генплан 1965 року передбачав переважно 4–5-поверхову забудову, а 9-поверхових будинків мало бути лише 5%. 

З 1974 року у Горлівці проводились маркшейдерські і геодезичні вимірювання утворення уступів на земній поверхні. Завдяки їм виявили закономірності формування зрушень і деформацій поверхні та дослідили їхній вплив на деформацію будівель. Зокрема, з’ясувалось, що просідання були властиві лише будинкам, розташованим над уступами, а ті, що потрапляли поміж уступів, пошкоджень не мали. Таким чином визначили місця, безпечні для 9-поверхового будівництва. Саме тому перша у Горлівці суцільна 9-поверхова забудова виникає не в центрі, а в західній частині міста, зокрема у кварталі шахти «Комсомолець».

У Горлівці велося й експериментальне будівництво, під час якого в основі будівель за допомогою спеціальних пристроїв утворювали нерівномірні деформації, що імітували деформацію через виймання вугільних пластів. Отримані завдяки цим експериментам дані допомогли краще захищати споруди в таких геологічних умовах.

На початку 1980-х розробили новий генплан Горлівки. Дослідження просідання дозволили планувати багатоповерхову забудову вже й над місцями видобутку вугілля, а також у центрі міста. 9-поверхова забудова мала замінити стару одноповерхову і складати вже 65% від усієї кількості споруджуваних будинків. З композиційних міркувань планувались і 12–14-поверхові будинки. Також приділяли увагу захисту вже побудованих споруд; планувалося створити службу вирівнювання будинків, які вже просіли.

Внаслідок розростання міста на захід виникають нові мікрорайони на 50 тисяч мешканців. У 1983 році населення міста сягнуло 365 тисяч, з яких станом на 2022 рік залишилось 239 тисяч.