В Україні вже четвертий рік триває реформа інтернатів. Основна її мета — повернути дітей у рідні сім’ї або забезпечити їх усиновлення та опіку. Однак це складний процес, який українські батьки часто проходять самотужки. Крім бюрократичних проблем під час оформлення документів, існують і проблеми адаптації дитини до нових умов. Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко дізналася, який шлях проходять батьки, коли забирають дитину в сім’ю, та чому служби у справах дітей нерідко тільки ускладнюють його.
Протягом 2020-го в Україні усиновили 2047 дітей — це на третину більше, ніж у попередні роки. Однак ситуація все одно залишається складною через велику кількість проблем у цій системі. На перший погляд, усиновити чи взяти опіку над дитиною неважко: звертаєшся до служби у справах дітей, збираєш потрібні документи, проходиш курси для опікунів та усиновителів, у процесі шукаєш дитину і зрештою отримуєш дозвіл від суду. Здавалося б, кількох місяців достатньо, та в реальності все може розтягнутися на кілька років.
Перший місяць іде на збір документів. Найбільше часу займає оформлення документа про несудимість з МВС і довідки про психічний та фізичний стан здоров’я батьків. Далі починається складний процес підбору дитини. Є сім’ї, які відразу знаходять «свою», але бувають і суперечки через вік дитини чи наявність у неї братів-сестер. Остання інстанція — це суд, який за різних обставин затягує розгляд справи.
Окрім бюрократичної тяганини, процес усиновлення має чимало інших підводних каменів, до яких потенційні батьки можуть не завжди бути готовими.
Знайти дитину
Вікторія Ільчиняк та її чоловік Руслан з власного досвіду знають, як складно оформити та зібрати всі документи для встановлення опіки над дітьми. Пара проживає у Львові і, вже маючи власну дитину, узяла опіку (за документами основною опікункою є Вікторія) ще над трьома. Адже коли подружжя прийшло до дитячого будинку і побачило, що хлопчик, який їм сподобався, має двох сестер, вирішили, що візьмуть усіх або нікого. Згідно зі статтею 210 Сімейного кодексу України, під час усиновлення чи взяття опіки заборонено роз’єднувати рідних братів та сестер. Вікторія розповідає Забороні, що спочатку вони з чоловіком не знали, чи зможуть виховувати чотирьох дітей одразу, та після знайомства в дитбудинку вагання зникли.
Вікторія Ільчиняк з чоловіком Русланом та дітьми. Фото надане Вікторією Ільчиняк
«Для нас зібрати всі документи виявилося дуже складно. Це був 2020 рік, карантин. На той момент я не працювала, сиділа в декреті з першою дитиною, а чоловік — військовий — щодня працював і задля збору довідок узяв відпустку на місяць. Робочий час цих служб майже один і той самий, і ти фактично маєш сидіти в окремих чергах до різних служб по всьому місту. Кожна довідка має свій термін, тож людям, які працюють на офіційній роботі, складно все зібрати: щойно отримуєш одні документи, як інші вже перестають діяти. І якщо ти все ж таки зробив це, але, наприклад, не встиг за певний час знайти дитину, то маєш ще раз проходити всі кола бюрократії. Моя подруга всиновлювала таким чином хлопчика протягом трьох років», — говорить жінка.
Вікторія каже, що великою проблемою є пошук дитини. Своїх трьох вони шукали майже пів року після оформлення документів. І тільки завдяки знайомому зі служби у справах дітей вони змогли зробити це швидше. Коли подружжя вперше звернулося до служби, їм сказали шукати дитину самотужки на державному сайті та пояснили, що вони мають право забрати дитину навіть з інших регіонів. Однак, коли жінка зателефонувала в притулки не біля Львова, їй відмовили: мовляв, там свої черги з місцевих батьків.
Також, на думку жінки, інтернати навмисно затягують процес оформлення документів — через бажання заробити на дітях грошей.
«Коли ми прийшли знайомитися, діти були вбрані жахливо, одяг наче з 90-х і ношений до них уже разів двадцять. Їх почали краще одягати, тільки коли зрозуміли, що ми плануємо забрати дітей. Та й приміщення не були належним чином облаштовані, без камер спостереження та з посередніми умовами проживання», — обурюється вона.
Про це два роки тому говорили і в Мінсоцполітики України: від суми місячного утримання на дітей витрачають лише 15%, а інші кошти йдуть на зарплату персоналу та комунальні видатки.
Утім, головною проблемою, через яку сотні батьків досі стоять у черзі на всиновлення, на думку Вікторії, є той факт, що діти не мають статусу сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Для отримання цього статусу служба у справах дітей протягом двох місяців має зібрати на кожну дитину необхідний пакет документів (свідоцтво про народження та документи, що засвідчують обставини, за яких дитина залишилася без батьківського піклування). Та зазвичай цей процес триває довше.
«Я бачила цих дітей, усі вони хочуть родину. Але українські закони сильно затягують весь процес, — говорить жінка. — Наприклад, не можна забирати по одній дитині з однієї сім’ї, але ж ніхто не візьме п’ятьох одразу! Якби дозволили брати по одній дитині зі збереженням родинних зв’язків, то й інтернати були б менш заповнені».
Забрати дитину
Перед бюрократичними труднощами постала і Світлана Сушко, коли вирішила вдруге взяти опіку над дитиною. Жінка пережила три викидні та не змогла мати власних дітей, але завжди мріяла про велику сім’ю. Тому й вирішила спробувати усиновити дитину.
Перший раз Світлана зібрала документи й пішла на курси для опікунів, де познайомилася з удівцем та його восьмирічним сином Микитою. Згодом пара одружилася, і Світлана взяла опіку над хлопчиком. Зараз він уже вчиться на 3-му курсі вишу.
Попри те, що Світлана розійшлася з батьком Микити, вона підтримує з хлопцем гарні стосунки. Жінка прагнула подарувати любов та родину ще одній дитині і вдруге задумалася про опіку. Цього разу вона хотіла дівчинку віком від 10 років.
«Я сама, без чоловіка, і хотілося, щоб дитина вже була самостійна, могла лишитися вдома наодинці, наприклад, — розповідає Світлана. — І щойно я про це подумала — ще навіть не починала пошуків дитини та збору документів, — як наступного ранку бачу у фейсбуці пост з анкетою дівчинки років 11 на ім’я Женя. Публікація починалася словами: «Можливо, ви давно мріяли про доньку?»
Жінка розуміла, що процес оформлення документів довгий і дівчинку можуть забрати, перш ніж вона встигне з усіма справами. Проте Світлана все одно розпитала про Женю, яка на той час перебувала в центрі соціально-психологічної реабілітації для дітей у Краматорську. Директорка закладу підтвердила, що Женя має статус сироти, і погодилася затримати Женю, поки Світлана оформить документи.
Однак раптом директорка центру покинула всі свої справи: її чоловік потрапив до лікарні, і та поїхала з ним до Києва. За цей час чиновники в Краматорську перевели Женю в маріупольський інтернат. Для Світлани, яка готувалася забрати дівчинку додому, це стало шоком.
«Це був стрес і для мене, і для дитини. У неї вся сім’я померла, а тут ще в інше місце перевозять, — розповідає жінка. — Я все ще проходила курси і за правилами не мала спілкуватися з Женею, доки не отримаю на це дозвіл від суду. Тому не знала, як повідомити, що готуюся стати її мамою. На сайті інтернату я знайшла контакти психолога Ігоря, написала йому, що сподіваюся забрати цю дитину, і попросила хоч якось їй про це натякнути».
Світлана намагалася передати дівчинці новорічний подарунок, та психолог не дозволив, утім, погодився зачитати Жені новорічного листа від потенційної мами. Дівчинка запам’ятала її ім’я і через профіль однокласника у фейсбуці знайшла Світлану серед друзів психолога. Так майбутні мати й донька познайомилися ще до того, як жінка закінчила курси опікунства та оформлення документів.
Світлана Сушко та Женя. Фото надане Світланою Сушко
Зараз у Світлани та Жені все добре, вони живуть у Києві та налагоджують сімейний зв’язок. Жінка вважає, що вся ця історія з переїздами та документами не була випадковою: «Я не віруюча, але з Женею все складалося наче саме для мене. Я подумала про усиновлення — і наступного ранку побачила пост. Мене вперше офіційно відрекомендували їй 24 лютого, а саме в цю дату 20 років тому я втратила дівчинку після кесаревого розтину. Крім цього, я остаточно забрала Женю додому 2 квітня — у свій день ангела».
Захистити дитину
Крім бюрократичних складнощів, можуть виникнути проблеми вже у самій сім’ї, зокрема з пристосуванням дитини до звичного життя. Катерина (ім’я змінено) завжди хотіла усиновити дитину. Здоров’я дозволяло їй мати власну, але ще у підлітковому віці вона вирішила, що хоче подарувати сім’ю дитині з дитячого будинку або притулку. Так у її житті з’явилася 4-річна Марія (ім’я змінено).
Жінці пощастило за 3-4 місяці оформити документи на дівчинку та забрати її додому. Хоча спочатку віддавати дитину Катерині відмовлялися. «На першій зустрічі з дитиною в службі у справах дітей мені заявили, що я розлучена і бомж. Бо я з Луганська і зараз орендую квартиру в Харкові. Я проконсультувалася, що дозволено мати угоду про оренду житла», — пояснює вона.
На думку Катерини, уся система усиновлення в Україні працює погано, тому що процес перевірки майбутніх батьків є недостатнім. За словами жінки, їй траплялися історії, коли дитину забирали з дитячого будинку нібито у люблячу сім’ю, але створювали їй погані умови, змушували працювати та забирали в неї гроші.
«Чи, наприклад, віддають дитину тим, хто живе на мінімальну зарплату. Але дитина потребує набагато більше витрат, ніж можна подумати. У нас, крім одягу та їжі, були заняття з дефектологом по 500 гривень і з логопедом по 200 гривень, які потрібно було відвідувати не один раз», — говорить жінка.
Натомість самі дитячі будинки, на думку Катерини, мають припинити своє існування, бо діти виходять звідти скаліченими фізично й морально. В медичній картці 4-річної Марії на виході з інтернату значилася низка діагнозів, жоден з яких не підтвердився. Однак у тому ж інтернаті якимось чином не помітили, що дівчинка має порушення зору. Катерина каже: якби це зауважили ще тоді, то зараз, можливо, вона б не мала таких проблем.
«За дітьми не слідкують, не навчають соціалізації та навичок спілкування. Майже половина відстає в розвитку і погано навчається, трапляються затримки мовлення. Діти не знають законів суспільства та не пристосовані до комунікації з ним. Після інтернату моя дитина могла красти, кричати, відповідати на образи фізично. Родина — це найкраща форма соціального розвитку, виховання дитини. Я знаю, що ведуть дискусії про те, чи давати можливість усиновлення ЛГБТ-сім’ям. Вважаю, що варто дозволити, бо це все одно сім’я», — пояснює Катерина.
Проте найбільшою складністю, на її думку, залишається неготовність суспільства до всиновлених дітей. Якщо травмованій інтернатом дитині допоможе спеціаліст, то вирішувати проблеми з оточенням доводиться самотужки і не завжди успішно.
«Наприклад, коли Марія пішла в перший клас, було цькування і дитини, і мене. Причому як з боку батьків, так і з боку вчителя та адміністрації школи. Тому ми були змушені змінити навчальний заклад. Та в новій школі адміністрація на нашому боці і вирішує всі наші питання», — каже жінка.
Батькам, які замислюються про всиновлення чи опіку, Катерина радить тільки одне: «Якщо вже наважилися, то йдіть до кінця, нікого не слухайте і запасіться терпінням».
Що варто знати батькам на старті
Чому процес усиновлення чи опіки супроводжує стільки проблем? Заборона розповіла про скарги батьків голові управління Української мережі за права дитини (УМПД) Дар’ї Касьянова, і ось що вона говорить.
За словами Касьянової, перевірка майбутніх батьків є надійною і випадки, коли дитину віддають не в ті руки, трапляються рідко. Батьки мають відповідати таким критеріям: не перебувати на обліку чи проходити лікування в наркологічному і психоневрологічному диспансері, не зловживати алкогольними та наркотичними речовинами та мати постійне місце проживання. Важливим фактором для дозволу на усиновлення є проходження спеціалізованих курсів з психологами та соціальними працівниками.
«Трапляються прикрі історії з деякими батьками, але ж ми не можемо відстежити кожного. Ці батьки, як і інші, приходять та говорять: хочу мати сім’ю, дарувати тепло й любов», — розповідає Касьянова.
Дар’я Касьянова
Представниця УМПД каже, що інтернати дійсно не завжди одразу віддають дітей батькам: «Іноді дітям пишуть неправильні діагнози, аби їх довше не всиновлювали. Це, зокрема, робиться, аби притримати дитину для іноземців, які захочуть її всиновити». Схожа історія сталася в Харкові, де 6 жовтня 2021 року звільнили директорку обласного будинку дитини, яку підозрювали у продажу дітей іноземцям.
Касьянова також радить потенційним батьками на етапі знайомства з дитиною завжди перевіряти її документи, медичну картку, історію життя та поведінку. Крім того, варто провести додаткові медичні обстеження дитини, оскільки досить часто стаються випадки, коли її медична картка не містить відомостей про всі наявні хвороби.
