«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва | Заборона
Читаєте зараз
«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва

«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва

«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва

Практики екзорцизму або вичиток, тобто вигнання з людини бісів, повсюдно існують в Україні — від сільських церков до великих монастирів. Часто люди самі хочуть, щоби їх зцілили від одержимості, а священники відповідають на цей запит. З іншого боку, з вас можуть почати виганяти біса в найнесподіваніший момент — тоді, коли ви будете найбільш вразливі. Журналістка Світлана Ославська досліджує цю тему — вона вже побувала в монаха, який нібито зцілює хвороби, а тепер розповідає про «лікування одержимості» в одній православній громаді під Києвом. 


Під хрестом

У селі Катюжанка за 55 км від Києва люди лежать під хрестами. Простягаються на дерев’яних лавах, а важкий кам’яний хрест кладуть їм на груди. Кому тяжко тримати на грудях (він має десь 30 см у довжину і 8 — у товщину), пробує відсунути хреста нижче. Трохи згодом підходить священник і сідає людині на живіт.

«А ви візьміть у батюшки благословення і вас теж під хрест положать», — радить мені Галина, сухенька жінка років 65. Вона сама так лежала щойно — здавалося, що хрест важить, як пів її тіла.

А перед тим між нею і священником відбувався такий діалог:

«Не мешай мне!» — батюшка.

«У-у-у, у-у-у», — Галина невиразно стогне.

«Скоко тебе лет уже? Две тысячи есть?.. Рожки у тебя есть?»

«Какие рожки, у меня их давно нет!»

«А крылья есть?»

«Нет ничего!»

«А хвостяра?»

«И бороды уже нет вот такой — ничего у меня нет. Только тело маленькое, тощее, холодное, черное, спаленное твоим огнем вот этим!» — тепер голос Галини різкіший за той, яким вона зверталася до мене, і якийсь неприродний — ніби вона і батюшка розігрують сценку в аматорському театрі.

Коли нам пізніше вдається поговорити, дізнаюся, що Галина їздить сюди з Боярки вже сім років. Каже, що довгий час біс у ній не проявляв себе й лише кілька місяців тому заговорив. Тепер він слабкий, безпечний для оточення, бо отець «запрєт йому дав».

«Брати запрєт» — це так у Катюжанці називають і обітницю не курити чи не пити впродовж певного періоду. Запрєт беруть у священника Олександра Бонара. Так він допомагає людям долати залежності. Це основна спеціалізація церкви в Катюжанці, а другорядна — лікування безпліддя та зцілення від інших хвороб. А ще вигнання бісів: у розумінні церкви це теж хвороба — одержимість. Таких, як Галина, тут називають «болящими». 

Говорити голосами

Після історії про монаха-цілителя мені написала Софія [на її прохання ми змінили ім’я]. У кількох реченнях розповіла, як десять років тому, 30-річною, потрапила до Катюжанки. У неї були проблеми в особистому житті, нерви, і як наслідок — проблеми зі здоров’ям, які не вдавалося вилікувати традиційнішими методами. Хтось порадив з’їздити до отця Олександра. На той момент вірянка, Софія до поради прислухалася. А в Катюжанці її раптом почали «лікувати» від одержимості дияволом.

«В мене була гостра депресія — в якийсь момент було так зле, що я ледве ходила. Але я не мала поняття про терапію й намагалася сама вигребти».

У Катюжанці вона побачила сільську хату, на ній гучномовець, а перед хатою — натовп. Виявилося, це залежні від алкоголю, наркотиків і паління приїздять до отця Олександра з усієї України. Софія не очікувала такого, але стала в натовпі слухати проповідь. Отець говорив людям: такі-сякі прокляті, дияволу продалися. І що мають узяти запрєт, на скільки зможуть витримати. Якщо порушать обітницю — закурять раніше терміну — то «носитимуть на плечах розіп’ятого Христа».

Після проповіді Софія стала в чергу до батюшки.

«І раптом мене висмикують із натовпу, ведуть за олтар і кладуть на мене великий церковний хрест. Я не до кінця розумію, що відбувається, аж тут приходить батюшка. «Виходь!», — каже, але звертається не до мене. І я розумію, що з мене виганяють диявола. При цьому він сидить у мене на животі, а в мене в животі завжди чути пульс. І тоді він каже: «О, бачиш, гад б’ється в животі».

Свій тодішній стан Софія описує так: колосальне нервове напруження, її світ сипався. Потрібна була якась опора, і нею могла стати віра. Коли Софії повідомили, що за один раз одержимість не вилікувати, вона довірилася й почала приїздити до Катюжанки у вихідні. Крім процедури з хрестом їй давали читати духовну літературу — про святих старців, монахів. Але в одній книжці Софія прочитала, що Сталін взагалі-то був непоганою людиною, але оточення мав кепське. Якось у Катюжанці вона сказала, що ходила до Михайлівського собору — церкви Київського патріархату. «Як ти могла! Та ти ж нехрещена!», — була реакція, після чого її перехрестили в патріархаті Московському. Присутність політики в церкві її вразила, і хоч не одразу, але стала одним із чинників, чому Софія не лишилася в Катюжанці надовго: пригадує, що було чотири поїздки. 

Насторожували й деякі інші речі. Батюшка Олександр мав асистентку, яку всі називали матушкою. Ця жінка розповідала, що колись теж була одержима, але батюшка її зцілив. Під час одного із сеансів вона запитала Софію, чому та не «говорить голосами». «Бо я голосів не чую», — відповіла. На що та заперечила: «Ні-ні, треба говорити, треба виводити це назовні».

«А під час одного сеансу я відчула в собі дивний імпульс — що мені було б нескладно отак із батюшкою поговорити, ніби не від себе. Відчула, що народжується агресія. А потім думаю: стоп, це ж не мої думки».

Агресія в ній росла від безрадності, від нерозуміння, як у цій ситуації поводитися. Тому що ситуація нормальною не була. Софія додає, що їй вдалося зберегти позицію спостерігачки завдяки професійному досвіду: вона працює в театрі й пів життя на репетиціях просиділа. Каже, якби не це, якби не освіта, вона б легко могла остаточно повірити у свою одержимість і хтозна, чим би все закінчилося.

Гріхи й вичитки

У православній церкві західний термін «екзорцизм» не люблять — «вигнання бісів» називають вичиткою, або відчиткою. Це набір молитов і ритуальних дій, але специфіка ритуалу залежить від фантазії конкретного священника. Для християнської культури це доволі буденне явище, бо вперше людина відрікається від злих сил в обряді хрещення, а першим екзорцистом був Ісус Христос. 

Загалом у багатьох культурах медицина починалася з переконання, що хвороби спричиняють злі сили. У повсякденному житті церковне розуміння демонів перепліталося з народними віруваннями: їх виганяли знахарі, ворожки й баби-повитухи — у випадку, коли бісеня знайшлося в маляті. Звісно, за окрему плату. Сьогодні ми називаємо демонів вірусами, але гроші за ритуали екзорцизму охоче лишаємо священникам. 

У Почаївській Лаврі, відомому центрі православного екзорцизму, вам скажуть, що проводити вичитки може тільки досвідчений монах у монастирі. У реальності ж бісів виганяють ті священники, які відчувають до цього покликання. Або ще прозаїчніше: є запит від пастви, і батюшки мають на нього відповісти.

У Лаврі мені не вдалося стати свідком вичитки, але про нечистого там поговорити люблять.

«Від чуми, від корони читай 85-й псалом Давида. 13-й — від біса читай», — одразу після знайомства порадила мені сусідка по 10-місному номеру готелю для паломників — «странноприймальні».

Біс, повчає церква, входить у людину через гріх. Якщо ви зараз пригадуєте список смертних гріхів — зупиніться. Церква давно вже підготувала путівник гріхами. Його можна взяти в лаврській крамниці безкоштовно. Чотири сторінки щільного тексту з поясненнями в дужках курсивом — це пам’ятка для тих, хто готується до сповіді. Наприклад, такий гріх:

«На шкоду молитві […] дивив(ла)ся телевізор (Богоборці через фільми навчають людей порушувати заповідь Бога про дошлюбну цноту, подружній зраді, жорстокості, садизму, шкодять психічному здоров’ю молоді. Прищеплюють їй через «Гаррі Поттер…» і подібні фільми нездоровий інтерес до магії, чарів і непомітно втягують у гибельне спілкування з дияволом)».

Також у списку: використовувати для побутових потреб газети, де написано про Бога; носити взуття з хрестами на підошві; називати тварин іменами людей («Васька», «Машка»). Спідниці з розрізами, манікюр («з кігтистою лапою замість людської руки — образ сатани»), збочення в подружньому житті (пози), східні єдиноборства, медитація. Вбивство — на останній сторінці.

Ще один гріх — не надавати допомоги в будівництві та ремонті храмів. 

Вичитки в Лаврі проводять у Троїцькому соборі: товсті стіни, малі вікна, всередині напівтемно і порожньо, бо служби відбуваються у світлішому Успенському соборі, де люди прикладаються до відбитка стопи та ікони Божої матері. Скрипить дерев’яна підлога, бурмоче на різні голоси чоловік на милицях — і тиша. Над виходом із храму — ефектний розпис на всю стіну: страшний суд, рай та пекельні муки. Семінарист-гід розповідає, що на час вичиток двері собору зачиняють і охорона нікого не пускає. Бо може статися — демон перейде на здорову людину. Запитую, чи правда, що щось таке існує.

Семінарист готовий розповісти кілька історій про нечистого. Однієї ночі в келії він почув, як трясеться двоповерхове ліжко. Думав — це сусід жартує, аж раптом з-під ліжка почали вилітати капці й щось шугнуло до дверей, вибивши їх. Камера не зафіксувала жодного об’єкта. Або вода в душі вмикається сама. Несправний кран? О ні, на відеозаписі бачили жінку, яка повісилася… А якось хлопець чергував у Троїцькому під час вичиток. «Це як у пеклі побувати», — його враження. 

Зцілені пишуть до Лаври вдячні листи. Монастир видав їх у книжечці «Новые чудеса Почаевской лавры». Є дрібне: комусь гаманець повернули, хтось фурункули вилікував. Завершує книжку найдовша історія — про одержимість. Дівчина почала ходити до антикафе, де захопилася йогою, після чого на кілька місяців захворіла. Лікарі були безсилі, її повезли до Лаври й там, звісно, уздоровили. Історія настільки докладна і, на відміну від інших у книжці, без підпису, що підозрюєш роботу почаївських пропагандистів.

Явище екзорцизму притягує людей, як уся містика. А процес вичиток став у останні роки популярним: не раз у Почаєві чую, як паломники шукають того зігнутого навпіл старця Тихона, що проводить вичитки.

Проповідь

Софія припинила візити до отця Олександра, коли поїхала навчатися за кордон. Минули роки. Сьогодні вона бере книжки, які тоді не повернула, і ми їдемо до Катюжанки. У маршрутці від метро Героїв Дніпра грає композиція «Купите папиросы», і на словах «посмотрите, ноги мои босы» я ловлю паралель: отець Олександр прославився як «босоногий батюшка». 

10 років тому в Катюжанці була хата з гучномовцем, а сьогодні — нова, гарно розписана церква. Утім, прийом людей відбувається не в ній, а в будинку навпроти. Тут є вся інфраструктура: булочна, павільйон від дощу, туалет за п’ять гривень. Біля церкви продають «беляшики», чай і каву. 

О восьмій ранку тут десятки автомобілів, а проповідь слухає понад сотня людей. Молоді й середнього віку, вони стоять у довгому павільйоні з перегородками, як в аеропорту, щоби натовп не затоптав промовця. Отець Олександр не босий, у чорній шапці й чорній рясі, в окулярах. 

Ми спізнилися і, мабуть, пропустили духовну частину. Тепер батюшка сварить народ за слабкості:

«Стане й каже: «В мене болить». Ну а шо ти мені розказуєш, я хірург чи Бог? Я розумію, болить, але треба до лікаря».

До лікаря означає: до церкви. Каже, спершу біс не пускатиме до храму: то колесо спустить, то ще щось станеться, — але треба йти. 

Публіка звичайна, не виглядає на особливо стражденну. Одна жінка приїхала з Харкова: два роки тому вже була в Катюжанці, узяла запрєт на куріння, тепер хоче поновити. Аудиторія дізнається від отця Олександра, що «корона — це чиста бісовщина, найчистіший бєсяк». Він перехворів на коронавірус і ця тема його відволікає, але скоро він повертається до гріхів:

«За 24 роки я бачив тут півтора мільйона. Якби не зцілювалися, не їздили б. Але все залежить від гріхів. Якось зайшла до мене одна: красиво вдягнена, але кидається — зараз загризе. Я її припідняв і шльопнув на підлогу. Акуратно. А потім навалився на неї — це ж бісеня. Питаю: хто в роду? Виявляється, бабуся відьма. Сказав: ідіть геть».

Історій у нього за роки практики мало б назбиратися чимало. Але нині холодно, тому батюшка веде до кінця, до теми пожертв.

«Шо попало кинеш — шо попало і получиш. Таку дрянь кидають — треба ж трохи думати. Тут немає нічого безплатного, — він говорить про комплекс, де приймає народ, про комуналку і туалет. — То кинуть сто рублів порвані, то ще щось», — у його мові так часто виринає цифра «сто», що і я починаю думати, чи маю сотку в гаманці. На завершення — реклама ікон, їх у церковній лавці можна знайти на різні випадки: «Від безпліддя», «Епілепсія», «Азартні ігри», «Покаяння в абортах».

Після проповіді тих, що з безпліддям, отець просить підійти в альтанку номер один, хворих — у номер два. Решта стає в чергу по запрєт. Підходимо до альтанки, де вже чекають кілька жінок. 

«По безпліддю? За мною», — після проповіді нас із Софією зачіпає чоловік у чорній куртці — видно, помічник. Поза чергою підводить до священника. Порядок такий: відкрити рот — батюшка кидає в рот сіль — запити водою зі спільного ковшика — прикластися до ікон. Коли відмовляюся запивати, чорна куртка заспокоює: він кожного разу повертає ковшик іншим боком.

Софія зауважує, що процес лікування безпліддя змінився. Раніше це відбувалося так: батюшка сідав жінкам на живіт (сідав боком, як на лаву) і розмовляв із нечистою силою. Бо причиною безпліддя є те, що в жінки в животі є диявол. Сьогодні отець виглядає постарілим і втомленим для такого екзорцизму. 

Брати запрєт

Процес отримання запрєту в Катюжанці виглядає так. Люди по одному підходять до батюшки, той мирує і благословляє. Уже десята ранку, а він на ногах від сьомої. Видно, що процес уже не приносить йому радості. 

«Так, шо там дальше?» — запитує отець Олександр.

«Курить хочем ми… Не хочем курить», — черговий клієнт, трохи збентежений ситуацією.

«На скільки?»

«Ну, хотя би на год».

Батюшка благословляє, конвеєр не зупиняється.

«На скільки?»

«Навсігда».

«Дивись, ти даєш обітницю Богу, він на тебе дивиться. Якщо порушиш, я не впевнений, що житимеш…»

І так один за одним. А паралельно в цій же кімнаті розігрується інша сценка. Дійові особи: батюшка і Галина, яка раніше лежала під хрестом.

«Он тебя отвезет на мусорник, — отець показує на одного з міцних чоловіків, які весь час стоять біля нього, схожі на охоронців. — Тебя на мусорник, а меня — на трон. Я буду мусорный царь. Я ж один мусор принимаю тут».

«Это не тот мусор. Я туда не хочу, там воняет сильно», — каже Галина не своїм, але спокійним голосом. 

«Так куда тебя, в ад? Куда хочешь?»

«Красивую женщину найти».

Галина, чи то пак її інше амплуа, озирається, ніби шукає для біса нову кандидатку. Момент напружений: я опускаю очі і вся стискаюся всередині — не хочу, щоб обрали мене. 

«Нет таких тут. А в Петровну я не пойду, она старая, дряхлая».

Видихаю. Ні мене, ні когось іншого достатньо красивими не визнано. Це дивує. Усе відбувається ніби з метою настрашити аудиторію, але не перелякати остаточно: тримати в тонусі. 

Тепер Галину підводять до отця. Той робить кілька маніпуляцій копієм. Торкається вістрям її верхньої частини тіла, після чого в Галини підкошуються ноги. Обличчя мені не видно. Її підхоплюють двоє охоронців і кладуть на лаву, під кам’яний хрест. Вона вже притомна. Трохи кашляє, трохи виє, тихенько. При цьому присутній хлопець років 11. З розмов стає зрозуміло, що це Галинин онук. 

«Я сейчас соли принесу», — батюшка продовжує діалог.

«Мне от тебя ничего не надо. И видеть тебя не хочу».

«Но видеть надо меня».

«Не надо».

«Но я ж тебя люблю».

«Ага. Люблю как душу, а трясу как грушу».

Сміх — сміються охоронці, які виглядають цілком мирськими, цілком своїми й цілком призвичаєними до всього, що відбувається. А я не можу позбутися враження гри. 

«Где ты такого набрался?»

«В народе… Двері закрийте, холодно», — раптом зовсім іншим, притомним голосом Галина звертається до людей, які стоять на вході. 

Інтерв’ю з бісом

Коли закінчується черга на запрєт, ми з отцем Олександром сідаємо на лаву, щоби записати інтерв’ю. Ставлю наївні питання, а батюшка дає сформульовані просто, «для народу», відповіді. На питанні про те, як він відчуває, що в людині є біс, замислюється. 

«Можно я? Разрешаешь?» — до розмови підключається Галина.

«Давай».

«Человек начинает болеть, проблемы в жизни. Вот у него сахарный диабет, это его нечистая сила мучает. Наша цель — забрать душу человека».

«Чия це — ‘наша’?»

«Она, наверно, не поняла», — Галина повертає голову до отця.

«Це я зараз із бісом розмовляю?»

«Да. Вот вы задали вопрос, как определить одержимость. Я разговариваю на русском, а вот эта коза, — Галина показує на себе, — на украинском».

Я розширюю очі, Галина змінює тон:

«Я вам скажу на українській мові — це вже як жінка говорю. Значить, у мені сидить цей бєс — він духовний. Творить, що йому хочеться. Батюшка чи Господь через батюшку зціляє, бєсів убиває».

І знову — зміна тону: 

«Я красавец был, переходил из человека к человеку, забирал души. И вот эта дура приехала к Сашке и он меня жжет, я умираю. Вы видели: я здесь выдержать не могу».

Галина каже, що біс її до онкології довів. Крім того, «він у мене стільки кролів забрав, що морально це дуже важко витримувати. Убиває те, що мені дорого».

Завіса

Коли Софія десять років тому приїжджала до Катюжанки, то бачила жінку, яка розмовляла «нелюдським» голосом. Її регулярно привозили до батюшки родичі. Розповідали тоді, що батюшка взагалі-то не екзорцист, але ж мусить людям якось допомогти.

Пізніше, під час навчання за кордоном, Софія слухала лекції з психіатрії. Ці лекції й загалом театральний досвід наштовхнули її на сприйняття всього, що відбувається в Катюжанці, як перформансу. Серед його постійних учасників були батюшка, жінка, яку привозили щовихідних, і глядачі. Софії здалося, що її також хочуть залучити до цього перформансу. Ніби це середовище потребує «розширення акторського складу» — втягування нових людей, щоби мати свіжу енергію.

«Мені транслювали думку, що я одержима, і підштовхували до того, що я маю поводитися певним чином. У нестабільному психічному стані людина може відчувати соматичні прояви, і якщо ти її вставляєш у певний конструкт і кажеш «ти хвора, тебе треба лікувати» або «давай, проявляй свої голоси», це може працювати».

Тим часом у Катюжанці час прийому добігає кінця. Батюшка втомлений і хоче скоріше піти геть. Тому — останнє запитання.

«А можна помилитися? Вирішити, що в людині є біс, коли його немає насправді?»

«Такого не буває. Нечистий у святому місці себе проявить. Де ікони, храм, молитва, вони не витримують. І людина непритомніє, падає, виє. В церкву зайшов — і одразу видно… Спитайте людей, вони вам скажуть без театру, від душі».

«Ви поїздіть сюди з пів рочку. Приходьте без цієї штуки — самі побачите», — показуючи на диктофон, радить мені один з охоронців, які весь час присутні при розмові.

Нагору