рабства
Історія українки, яка жила у полоні свого чоловіка
років
7


Текст: Катерина Сергацкова
Ілюстрації: Сергій Захаров
Фото: Роман Степанович
Верстка: Наташа Самсонова
Наталя Серебрій щасливо п'є лимонад в світлому кафе на Подолі. Вона ніколи тут не була і всьому посміхається – навіть в моменти, коли посмішка здається недоречною. На ній квітаста блузка і чорний піджак з підплічниками не по моді. Вона вирвалася на інтерв'ю з соціального центру, в який її поселили разом з мамою і двома дочками. Ми розмовляємо з нею через тиждень після того, як вона повернулася в Україну після семирічного рабства.
Такі історії сьогодні не рідкість. За даними Міжнародної організації міграції, понад 230 тисяч українців постраждали від торгівлі людьми з 1991 по 2017 роки. Ця статистика робить Україну однією з основних країн походження постраждалих від сучасного рабства в Європі.
Ми не можемо розкривати назву соціального центра – це може бути небезпечно для героїні. Але у нас є можливість поговорити з нею там. Наталя проводить нам екскурсію по приміщенню, яке називає притулком. Простора кімната виглядає порожньо, як лікарняна палата. Одномісні ліжка стоять в ряд, на двох з них під теплими ковдрами сплять дві дівчинки – доньки Серебрій. На тумбочці – пара дитячих іграшок, косметичка і сухий пайок, який видали в центрі. У невеликій шафі – речі, які передали Наталії правозахисні організації Amnesty International та «Право на захист». Наталя каже пошепки: адміністрація тут не любить відвідувачів. Одна зі співробітниць перериває екскурсію.
«Зустрічі тільки внизу на дивані, в коридорчику – це наш статут, заходити не можна», – говорить вона. Ми виходимо поговорити на подвір'я, і співробітниця періодично навідується до нас, крадькома підслуховує, що каже дівчина.
У Наталії все починалося щасливо, красиво. Виїхавши разом з мамою з рідного маленького Енергодару в Запорізькій області в 2008 році, вона вступила до Інституту індустрії туризму ім. Сенкевича на менеджера туризму в Москві. З шістнадцяти років підробляла моделлю в рекламі для великих торгових марок. Її дитяча південноукраїнська зовнішність подобалася московським замовникам. У Наталії виходило заробляти більше тисячі доларів на місяць без особливих труднощів.
Сьогодні в 25-річній жінці з втомленими очима та вираженими зморшками на лобі складно взнати дівчину із золотою косою і палаючим поглядом зі старих модельних фотографій.
У 18 років під час однієї з рекламних акцій в московському торговому центрі вона зустріла чоловіка. В'ячеслав Рєпін займався продажем дорогих прикрас на столичних виставках і відразу зачарував українку.
«Я ніби під гіпноз потрапила: ми цілодобово розмовляли, – згадує Наталя. – Він говорив гарні речі».
Чоловік був на тридцять років старший за Наталю, він викликав довіру і впевненість. Незабаром вони з'їхалися. І тоді почали відбуватися дивні речі.
«Я місяцями не бачила доньку і не знала, як вона живе, – розповідає мама Наталі Тетяна Серебрій. – Якщо і говорили по скайпу, то по 10-15 хвилин. У якийсь момент навіть подумала, що вона просто зазналася – не хоче зі мною спілкуватися, тому що виросла. Ну, але ж буває таке з дітьми. Я засмутилася, звичайно. А потім дізналася, що Рєпін повністю контролював її спілкування зі мною. Кожен її вихід в скайп був зрежисований».
Наталя згадує перші місяці життя з Рєпіним – зараз вона називає його тільки так, на прізвище. Їй здавалося, що його старання обмежити спілкування з близькими – ознака великої любові і турботи. Крім того, вона знала, що він захоплювався православ'ям – 13 років був послушником у Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі, одному з головних «святих місць» в Росії.
«Мені такий контроль, напевно, лестив, – каже Наталя. – Він забороняв мені спілкуватися з друзями та родичами. Щоразу перед тим, як я виходила на зв'язок з мамою, він по півгодини розповідав мені, що я повинна їй сказати».
Незабаром після початку спільного життя чоловік вирішив, що дівчині не варто ходити на навчання. Так вона перестала займатися в технікумі і, в решті решт, не отримала освіту.
Через рік після їхнього знайомства, розповідає Наталя, у Рєпіна погано пішли справи з бізнесом - його серйозно обікрали, виникло багато боргів. Він перевіз дівчину в турецьку Анталію. Там і почалося справжнє пекло.
На двох фото лiворуч: Наталiя Серебрій за часів роботи моделлю.
На фото праворуч: Наталiя відразу після втечі від чоловіка.
Фото з сайту: en-media.tv.
На фото: чоловік Наталії В’ячеслав Рєпін.
Фото з сайту: en-media.tv.
«Він змушував мене повзати на колінах і гавкати»
У Туреччині Наталя завагітніла. В'ячеслав поселив її в квартирі в багатоквартирному будинку, де періодично жили і його старші сини. Ключів від житла у неї не було, а виходити без супроводу на вулицю було заборонено. Уже тоді, згадує вона, дівчина намагалася натякати чоловікові на те, що хоче з ним розійтися.
«Такі розмови приводили його в гнів, він одразу ж починав кричати і бити мене, – каже Наталя. – Навіть вагітною він примудрявся мене гвалтувати і мучити моралями, бив по животу. Навіть до думок про самогубство доводив: постійно твердив, що мені ніхто не допоможе, я нікому не потрібна. Навіть якщо звернуся до поліції, то вони всі продажні, він їх купить. А мене стримував страх: хіба я зможу сама прогодувати дітей?»
Коли першій доньці було кілька днів від народження, до Туреччини прилетіла офіційна дружина В'ячеслава. Це стало шоком для Наталії та її мами, яка приїхала до неї, щоб допомагати з дитиною.
«Дружина Рєпіна постійно підходила до дитини, я їй намагалася це заборонити, але вона не слухала, – згадує Наталя. – Вона кричала і говорила, що В'ячеслав – її законний чоловік і вона має на це право».
Одного разу, каже мама Наталі, дружина Рєпіна підійшла до неї і сказала, що хоче з ним спати, оскільки вона «його справжня дружина». Тетяна згадує, що жінка вела себе як господиня будинку, і знущання над дочкою відбувалися на її очах. «Справжня дружина» не втручалася в те, що робив В'ячеслав. Через два роки у Наталі народилася друга дочка.
Наталі важко розповідати про те, що вона переживала. За її словами, В'ячеслав у присутності його бізнес-партнерів змушував її повзати на колінах по підлозі, говорити, що вона паршива собака, і гавкати. Змушував цілувати його черевики і говорити в присутності його синів, що вона його «дуже любить». Одного разу він в пориві гніву вистриг їй лисину на півголови. Хотів і зовсім обстригти довге волосся, але «щось його зупинило».
Сини в конфлікти не втручалися, хоча Наталя стверджує, що В'ячеслав бив і їх. Вона описує один такий випадок, що став переломним.
«Коли молодшій доньці був рік, до Рєпіна приїхав його молодший син. Рєпін мене побив і сина теж, він так часто робив, – каже Наталя. – Синові було дуже погано, і Рєпін кудись пішов. Тоді син відкрив мені двері, я спустилася на ресепшен і почала дзвонити в поліцію і мамі – щоб вона зателефонувала на гарячу лінію для жертв насильства».
Серебрій написала першу заяву в турецьку поліцію на цивільного чоловіка, в якому описала побиття і зґвалтування. Але не врахувала одного: вже довгий час вона та її маленькі діти перебували на території Туреччини нелегально. Чоловік не турбувався про документи жінки – йому було вигідно, що вона знаходиться виключно під його контролем. У нього самого проблем з документами наче не було.
Поліцейські відправили жінку з дітьми в депортаційну в'язницю. Депортація виявилася шансом на звільнення від насильника.
«У депортаційний центр ця людина теж приїхала разом з нами, – розповідає Тетяна. – Там не було перекладача, тому я просто показала туркам на плакат про рабство, який у них висів, щоб натякнути, в якій ситуації знаходиться моя дочка. А коли з'явився перекладач, Рєпін почав на мене кричати матом, і той, мабуть, зрозумів, що щось не так, і Наташу з дітьми депортували на кілька годин раніше, щоб він не зміг з нами полетіти».
З Туреччини Наталя з сім'єю прилетіла до Києва. Здавалося, що це довгоочікувана свобода. Але чоловік знайшов її і там.
«Рєпін знав, де живе мій старший син, – каже Тетяна. – Він вдерся в його московську квартиру і силою та погрозами дістав телефон людини, у якого оселилася Наташа. Незабаром він прилетів до Києва і прийшов в поліцію, щоб дізнатись адресу».
У поліції адресу дали, і він вмить опинився під її дверима. Наталія викликала поліцейського, але, каже вона, Рєпін дав йому хабар прямо в її присутності. Чоловік знову продемонстрував їй, що нікому до неї немає діла, а він може все. У той же день він відвіз її до Москви. Наталя знову потрапила в рабство. Після цього вона довго не виходила на зв'язок з родичами.
На фото: Наталiя з дітьми після втечі.
Фото з сайту: en-media.tv.
«Сусіди регулярно чули мої крики, але ніхто не допоміг»
Перші півроку вони жили в московській орендованій квартирі в багатоповерховому будинку. Чоловік продовжував її бити і знущатися над нею. Наталя намагалася домогтися хоч якоїсь допомоги, але кожна спроба обривалася на байдужості сусідів і правоохоронних органів.
«Сусіди регулярно чули мої крики, – розповідає вона. – Я писала записки з проханням викликати поліцію, прив'язувала їх до кружки і скидала з вікна у двір. Кілька разів мені вдавалося вийти з квартири до консьєржки та викликати поліцейських. Але кожен раз все закінчувалося тим, що дільничний не міг потрапити до нас – його не пускали. Одного разу поліція змогла зайти, я написала заяву, але вони сказали, що потрібно дочекатися дільничного, який займеться справою. Але потім про це дізнався Рєпін і змусив написати відмову від заяви. Щоб більше не було проблем, він перевіз нас в Підмосков'я, у приватний будинок з двометровим бетонним паркан з колючим дротом. Там ми жили як у в'язниці».
Про ситуацію, яка відбувалася з Наталею, дізнався батько її мами, 74-річний дідусь. Він не зміг зв'язатися з онукою – Рєпін блокував будь-які контакти із зовнішнім світом – і вирішив приїхати в Москву. Пішов, каже вона, безпосередньо на Луб'янку, написати заяву про викрадення Наталії. З Рєпіним зв'язалися поліцейські і запропонували йому зателефонувати дідусеві, щоб заспокоїти його і змусити написати відмову від заяви. Наталя подзвонила йому під контролем чоловіка і сказала, що «у них все добре». Дідусь не став забирати заяву і намагався домогтися зустрічі з онукою.
«Якось вони [Рєпін з Наталією] сказали дідусеві, що знаходяться в Туреччині, і дали адресу, куди можна приїхати, – згадує Тетяна. – Але там їх не було. Дідусь був в розпачі, він плакав. Наступного разу вони сказали, що відпочивають на гірськолижному курорті. Це теж було неправдою».
Це був лютий цього року. Чоловік знову згвалтував Наталю. Цього разу – сильніше, ніж будь-коли. Через жорстокий анальний секс у неї стався розрив прямої кишки. З заднього проходу текла кров, але чоловік, згадує Наталя, продовжував знущатися. Зламав їй кілька ребер і мізинець правої руки, але лікарів викликати не став.
«Майже півтора місяці я практично не вставала з ліжка, а він мене відпоював бульйончиками, – каже Серебрій. – У мене не було ніяких сил чинити опір. Як тільки я більш-менш приходила до себе, він знову починав знущатися і ґвалтувати. Але одного разу до нього дійшло. Він підкликав молодшого сина і сказав: ось вона зараз здохне, хто буде дітьми займатися? Давай її рятувати».
Незабаром Тетяні зателефонувала незнайома жінка. Вона представилася завідуючої відділення підмосковної лікарні і сказала: «Ваша дочка при смерті, її треба рятувати, у неї чоловік – садист».
Наталія зізнається: вона чекала кризової ситуації, щоб зважитися на втечу. Опинившись в лікарні, вона зрозуміла, що це її останній шанс.
«Комусь розкажеш – увезу дітей в невідомому напрямку»
«Він відвіз мене на прийом до хірурга. Доктор відразу все побачив, перевірив гемоглобін – він був вкрай низький, – і мені оперативно зробили переливання крові, – згадує Серебрій. – Інша лікарка зауважила, що у мене немає ані телефону, ані документів. Вона поставила кілька запитань. А мені було страшно, тому що Рєпін перед тим, як відвезти в лікарню, провів мені лекцію: «Комусь розкажеш – увезу дітей в невідомому напрямку і ти ніколи їх не побачиш». Мені було страшно що-небудь говорити, але я розповіла, що мене тримають під замком і знущаються, ґвалтують. Але попросила не викликати поліцію – в заручниках були мої діти. І поки я лежала в лікарні, він показував мені відео, на яких мої діти його офіційну дружину називають мамою. Це було жахливо – я не могла зрозуміти, чому ці люди так роблять. А через тиждень приїхала мама, і ми стали планувати втечу».
Далі все відбувалося дуже швидко. Разом з кризовим психологом, якого знайшла Тетяна, і лікарями клініки був розроблений план. Наталя попросила В'ячеслава привезти до неї в лікарню дітей.
«Я вирішила зманіпулювати: сказала, що якщо подивлюсь на дітей, зможу швидше піти на поправку і повернутися додому, – згадує вона. – А йому ж це і потрібно було – щоб я займалася дітьми. Він повівся і привіз дітей – як були, в домашніх тапочках і піжамах, хоча на вулиці стояв мороз. Медсестра попросила його віднести пробірку з кров'ю на аналіз в інший корпус. Як тільки він вийшов, я вискочила з дітьми на руках у двір, в лікарняному халаті, по заметах – в таксі, де мене чекала мама. Так ми від нього і втекли».
Майже місяць Наталя з дітьми жила по різних квартирах, щоб чоловік не міг її знайти. Сходила на шоу Малахова на «Росії 24», де розповіла про те, що сталося, з однією тільки метою, запевняє вона, – щоб показати Рєпіну, що вона тепер не одна і у неї є підтримка, що за цією ситуацією спостерігають.
«Він же весь час намагався переконати мене, що я нікому не потрібна, крім нього, і що про мене ніхто ніколи не подбає, – каже вона. – Преса нас фактично врятувала. Я перестала бути одна».
У російському слідчому комітеті після виходу програми Малахова з Серебрій в головній ролі поновили кримінальну справу щодо Рєпіна. Його оголосили у федеральний розшук, і він, як стверджує Наталя, втік до Туреччини.
Дівчина більше не хотіла перебувати в Росії, де правоохоронні органи стільки разів залишали її зі злочинцем, і вирішила повернутися на батьківщину. Наталя записала звернення до президента Петра Порошенка з проханням забезпечити їй безпечне повернення в Україну, допомогти з житлом і документами, які залишилися у насильника, який тримав її в рабстві 7 років.
«Я була викинута з життя, у мене не було ані грошей, ані освіти, щоб заробляти собі на життя на свободі», – говорить вона.
На її звернення швидко відреагували в українському МЗС. Представники українського консульства в Москві зробили їй тимчасові документи для повернення сім'ї на батьківщину і купили квитки до Києва. В українській столиці Наталія відразу ж подала на чоловіка заяву в поліцію з надією на те, що йому заборонять в'їзд в країну.
«Тепер мене намагаються змусити сидіти тихо»
«Мені вже снився сон, що він знайшов, де ми живемо», – каже Наталія.
Соціальний центр, де вона живе, не дає їй гарантій безпеки. Хвіртка, яка випереджає вхід в будівлю центру, не зачиняється на замок, а довіри до співробітників центру і впевненості, що вони зможуть її захистити в разі, якщо чоловік її знайде, у Наталії немає.
«Тут від мене вимагають бути тихою і покірною, нікуди не їздити, ні з ким не спілкуватися, – каже Серебрій. – Правила тут жорсткі: прати можна тільки раз на 10 днів, майже кожен день є чергування по прибиранню приміщень. Обов'язково треба спілкуватися з психологами, які вже розповідали мені, що можна бити дітей в якості покарання. Дають сухий пайок на місяць з простроченими продуктами. Вичитували за те, що дитина уві сні обмочилася. Змушували мене передати співробітникам центру контакти людей, з якими я спілкуюся, для незрозумілих мені цілей. Намагаються весь час вказати мені на моє місце, щоб сиділа тихо».
Якби не мама, каже Наталя, вона б не змогла ані виїжджати на зустрічі з правозахисниками і чиновниками, ані шукати можливості для самореалізації, ані їздити на відновлення документів. Встигала б тільки готувати і прибирати за дітьми.
Крім того, Наталія змушена заново доводити українській владі, що вона стала жертвою торгівлі людьми. А ще – відновлювати психіку після всього, що з нею відбувалося останніми роками. Кожен раз, коли вона намагається розповісти про епізод насильства або залякування, вона нервово сміється – так, ніби це жарт.
«Він показав якось історію про Маргариту Грачову, якої чоловік відрубав руки, згадує вона з дивною, натягнутою посмішкою. І сказав: «Дивись, мужика свого довела, ти теж так хочеш?». А ще смішний був випадок – він узяв ніж і став різати весь мій одяг, взуття, сумки – взагалі все. Мені було дуже страшно. Я думала, що він мене вб'є».
Сьогодні Наталія Серебрій мріє стати правозахисницею. Без юридичної освіти і будь-якого соціального досвіду це практично неможливо. Всю свою юність вона провела в полоні без телефону, контактів з іншими людьми та інтернету. Вона не користується соцмережами та не багато знає про те, що відбувалося в світі останнім часом, і забула, як це – довіряти людям. У неї давно не було своєї особистої території, її життя постійно контролювалося, і навіть тепер, на свободі, це частково триває в її «притулку». Зате вона добре знає, до чого призводить байдужість тих, хто навколо, і хоче боротися з цим своїм прикладом.
«Я вирішила розповісти свою історію, тому що це суспільна проблема, а не особиста, – каже вона. – Тому що я знаю, що залишати людину в небезпеці – це злочин».
На головну
На головну