ДЕБАЛЬЦЕВЕ.
СТО ДЗВІНКІВ ТИМ, ХТО ШУКАВ БЛИЗЬКИХ
СТО ДЗВІНКІВ ТИМ, ХТО ШУКАВ БЛИЗЬКИХ
І сім історій тих, хто знайшов
Продюсер, автор текстів: Анастасія Канарьова
Мультимедіа: Богдан Кінащук
Дзвінки: Анастасія Канарьова, Ксенія Марченко
Редактор: Аня Білоус
Верстка: Наталя Самсонова
Мультимедіа: Богдан Кінащук
Дзвінки: Анастасія Канарьова, Ксенія Марченко
Редактор: Аня Білоус
Верстка: Наталя Самсонова
Продюсер, автор текстів:
Анастасія Канарьова
Мультимедіа:
Богдан Кінащук
Дзвінки:
Анастасія Канарьова, Ксенія Марченко
Редактор:
Аня Білоус
Верстка:
Наталя Самсонова
Анастасія Канарьова
Мультимедіа:
Богдан Кінащук
Дзвінки:
Анастасія Канарьова, Ксенія Марченко
Редактор:
Аня Білоус
Верстка:
Наталя Самсонова
Дебальцеве
Стратегічно важливий залізничний вузол у Донецькій області.
40-й батальйон «Кривбас»
40-ий батальйон територіальної оборони «Кривбас» було сформовано у червні 2014 року у Кривому Розі на Дніпропетровщині з мобілізованих та добровольців. Брав участь у військових операціях в Іловайську та Дебальцевому.
Бої за Дебальцеве розпочалися влітку 2014 року. Найгарячіша фаза припала на січень-лютий 2015-го і відбувалася на тлі перемовин контактної групи з врегулювання конфлікту на Донбасі у Мінську та лідерів Нормандської четвірки щодо встановлення перемир'я. Ватажки самопроголошеної ДНР Олександр Захарченко та Денис Пушилін наполягали, що Дебальцеве мало перейти під їхній контроль до моменту проголошення перемир'я. Українська сторона була проти такого сценарію, військовим наказали утримувати оборону міста.
Офіційно виведення українських підрозділів з «дебальцівського котла» тривало три дні - з 17-го до 19-го лютого. Насправді, останні невеликі групи бійців виходили в Бахмут (до перейменування — Артемівськ, — ред.) аж до 24-го числа. Військові проривалися з оточення колонами по замінованих дорогах під постійним обстрілом ворожої артилерії.
Восени 2017-го журналісти Zaborona.com знайшли у Бахмутському краєзнавчому музеї згорток шпалер, на якому було написано близько ста імен та номерів телефонів. Кожне з них — належить бійцю, якого втратили при виході з Дебальцевого. Рідні та друзі зниклих олівцем вносили їхні імена та свої номери телефонів, сподіваючись знайти близьких.
Ми зателефонували за кожним номером, що був у списку, і дізналися, що сталося з бійцями, які зникли у лютому 2015 року. Більшість родичів розказали свої історії вперше. Вони проливають світло на події, про які навіть через три роки після «котла» мало що знають у суспільстві, а офіційна версія українського керівництва сильно різниться від свідчень тих, хто був там.
Вони не знали, як і куди йти. Не мали мап та засобів навігації. Кожна спроба виходу закінчувалася засідкою. Так, за словами старшини 40-го батальйону «Кривбас» Олександра Потапенка, українські підрозділи виходили з оточеного бойовиками Дебальцевого у лютому 2015-го. Боєць, який втратив у «котлі» друга, порівнює події тієї зими з Іловайськом. Те, що президент Петро Порошенко назвав «плановим виходом з оточення», закінчилося розстрілом українських колон та смертю понад сотні бійців.
Офіційно виведення українських підрозділів з «дебальцівського котла» тривало три дні - з 17-го до 19-го лютого. Насправді, останні невеликі групи бійців виходили в Бахмут (до перейменування — Артемівськ, — ред.) аж до 24-го числа. Військові проривалися з оточення колонами по замінованих дорогах під постійним обстрілом ворожої артилерії.
Восени 2017-го журналісти Zaborona.com знайшли у Бахмутському краєзнавчому музеї згорток шпалер, на якому було написано близько ста імен та номерів телефонів. Кожне з них — належить бійцю, якого втратили при виході з Дебальцевого. Рідні та друзі зниклих олівцем вносили їхні імена та свої номери телефонів, сподіваючись знайти близьких.
Ми зателефонували за кожним номером, що був у списку, і дізналися, що сталося з бійцями, які зникли у лютому 2015 року. Більшість родичів розказали свої історії вперше. Вони проливають світло на події, про які навіть через три роки після «котла» мало що знають у суспільстві, а офіційна версія українського керівництва сильно різниться від свідчень тих, хто був там.
Вони не знали, як і куди йти. Не мали мап та засобів навігації. Кожна спроба виходу закінчувалася засідкою. Так, за словами старшини 40-го батальйону «Кривбас» Олександра Потапенка, українські підрозділи виходили з оточеного бойовиками Дебальцевого у лютому 2015-го. Боєць, який втратив у «котлі» друга, порівнює події тієї зими з Іловайськом. Те, що президент Петро Порошенко назвав «плановим виходом з оточення», закінчилося розстрілом українських колон та смертю понад сотні бійців.
ІСТОРІЯ 1. МЕДИКИ
9-те лютого
Анатолій Суліма, Михайло Балюк та Сергій Кацабін — члени медроти Нацгвардії імені Пирогова, які рятували поранених військових під час дебальцівської операції. В один з виїздів їхня машина підірвалася на фугасі неподалік села Логвинове під Дебальцевим. Сталося це 9 лютого — того ж дня, коли закрився «котел».
Анатолій Суліма
Анатолій Суліма біля машини медроти
Фото: з особистого архіву Валентини Суліми
Забравши з «Хреста» двох поранених бійців, Анатолій Суліма поспішав у Бахмут, щоб якнайшвидше доправити їх у шпиталь. Та дістатися пункту призначення медикам не вдалося — неподалік села Логвинове, що під Дебальцевим, вони потрапили у засідку. Машина підірвалася на фугасі, а екіпаж розстріляли бойовики.
Ввечері того ж дня Валентина Суліма вже не змогла додзвонитися чоловікові. Про те, як він загинув, вона знає небагато. В морзі їй повідомили, що йому прострелили око. Анатолію було 45 років.
Згодом волонтери надіслали їй фотографію, яку зробили ввечері 8-го лютого у шпиталі, за день до загибелі екіпажу медиків. На ній є всі троє - Анатолій Суліма, Михайло Балюк та Сергій Кацабін.
Ввечері того ж дня Валентина Суліма вже не змогла додзвонитися чоловікові. Про те, як він загинув, вона знає небагато. В морзі їй повідомили, що йому прострелили око. Анатолію було 45 років.
Згодом волонтери надіслали їй фотографію, яку зробили ввечері 8-го лютого у шпиталі, за день до загибелі екіпажу медиків. На ній є всі троє - Анатолій Суліма, Михайло Балюк та Сергій Кацабін.
Бій між силами АТО та бойовиками триває за трасу на Артемівськ (після перейменування Бахмут — ред.), а також на блокпосту «Хрест». За даними сайту ТСН, військові отримали наказ штабу «Триматися й спостерігати», але просять про підтримку — сил бракує.
Військові медики
Фото: з особистого архіву Валентини Суліми
9-го лютого екіпаж медроти вирушив у Дебальцеве вже вдруге за день. У машині було троє - санітар Михайло Балюк, лікар швидкої Сергій Кацабін та водій Анатолій Суліма. Вони отримали наказ забрати двох поранених з «Хреста» (так між собою військові називали блокпост на Ростовській трасі - ред.). День був морозним та сніжним.
Перед виїздом Анатолій подзвонив дружині Валентині. Сказав, що просто хотів почути рідний голос. Ця розмова її стривожила — чоловік ніколи не телефонував вдень, зазвичай у цей час у нього було чимало роботи. Тоді жінка не підозрювала, що ця коротка розмова стане для них останньою.
У цей час бойовики вже почали стискати кільце оточення навколо Дебальцевого. Попри це, українські підрозділи залишалися в місті, до команди «виходити» лишалося ще 9 днів. Почалися проблеми з мобільним зв’язком, часто він просто зникав. Тому, виїхавши на завдання, медики не знали, що ворог перекрив трасу прямо в них за спинами.
Перед виїздом Анатолій подзвонив дружині Валентині. Сказав, що просто хотів почути рідний голос. Ця розмова її стривожила — чоловік ніколи не телефонував вдень, зазвичай у цей час у нього було чимало роботи. Тоді жінка не підозрювала, що ця коротка розмова стане для них останньою.
У цей час бойовики вже почали стискати кільце оточення навколо Дебальцевого. Попри це, українські підрозділи залишалися в місті, до команди «виходити» лишалося ще 9 днів. Почалися проблеми з мобільним зв’язком, часто він просто зникав. Тому, виїхавши на завдання, медики не знали, що ворог перекрив трасу прямо в них за спинами.
Анатолій Суліма з дружиною
Фото: з особистого архіву Валентини Суліми
Фото: з особистого архіву Валентини Суліми
9-го лютого бойовики так званої ДНР захопили село Логвинове та відрізали Дебальцеве від Бахмута. Військові вважають цей день початком «котла». З цього моменту українські підрозділи, які залишалися у місті, були відрізані від решти контрольованої території по основних автошляхах. Потрапити в Дебальцеве відтоді можна було лише другорядними дорогами та полями — в оточенні почалися проблеми з постачанням харчів та боєприпасів. У той же час офіційний Київ та керівництво АТО запевняли, що жодних підстав для хвилювання немає.
Сергій Кацабін
9-го лютого фельдшер Сергій Кацабін облаштовував аптечний пункт у будівлі колишньої залізничної поліклініки у Бахмуті, де було тимчасово розміщено військовий шпиталь. Хлопець саме закінчував вчитися на фармацевта, працював на «швидкій».
«Він цю аптеку облаштовує, розставляє ліки, мене кличе. Каже: «Бачиш, який у мене тут фармпорядок? Зроблю тут все, як у справжній аптеці», — пригадує подруга Сергія Алла Нещадим.
Того дня Сергій Кацабін не мав їхати в Дебальцеве. У машині Анатолія Суліми він опинився фактично випадково — запропонував підмінити Аллиного сина Аліка. Коли ввечері хлопці не повернулися у шпиталь, колеги-медики почали шукати їх власними силами. Вони по черзі виїжджали на дебальцівську трасу, проте дістатися в той район вже було неможливо — дорогу прострілювали. Що сталося, вони дізналися вже після виходу основних українських сил з оточення, коли розвідники знайшли легко пораненого бійця, — одного з тих двох, кого екіпаж Кацабіна й Суліми рятували з «Хреста».
«Він цю аптеку облаштовує, розставляє ліки, мене кличе. Каже: «Бачиш, який у мене тут фармпорядок? Зроблю тут все, як у справжній аптеці», — пригадує подруга Сергія Алла Нещадим.
Того дня Сергій Кацабін не мав їхати в Дебальцеве. У машині Анатолія Суліми він опинився фактично випадково — запропонував підмінити Аллиного сина Аліка. Коли ввечері хлопці не повернулися у шпиталь, колеги-медики почали шукати їх власними силами. Вони по черзі виїжджали на дебальцівську трасу, проте дістатися в той район вже було неможливо — дорогу прострілювали. Що сталося, вони дізналися вже після виходу основних українських сил з оточення, коли розвідники знайшли легко пораненого бійця, — одного з тих двох, кого екіпаж Кацабіна й Суліми рятували з «Хреста».
Сергій Кацабін
Сергiй Коцабiн з колегами-медиками бiля Дебальцевого
Фото: особистий архiв Алiка Сардаряна
«Той легко поранений розповів, що машина підірвалася, її розвернуло, вибуховою хвилею відчинило двері. Він скотився в кювет, відповз убік і чув, як автоматною чергою наших хлопців добили», — пригадує Алла Нещадим.
Батьки Сергія, Борис та Людмила Кацабіни, розповіли, що тіло сина їм вдалося знайти не одразу — впродовж року його вважали зниклим безвісти. Сергій був усиновленим, тому провести експертизу ДНК було неможливо.
За час пошуків Сергія поховали в Дніпрі як невпізнаного солдата. Пізніше матері довелось проводити ексгумацію, щоб перепоховати сина вдома, під Козятином.
Батьки Сергія, Борис та Людмила Кацабіни, розповіли, що тіло сина їм вдалося знайти не одразу — впродовж року його вважали зниклим безвісти. Сергій був усиновленим, тому провести експертизу ДНК було неможливо.
За час пошуків Сергія поховали в Дніпрі як невпізнаного солдата. Пізніше матері довелось проводити ексгумацію, щоб перепоховати сина вдома, під Козятином.
Речник штабу АТО Анатолій Стельмах заявив, що хоча зіткнення на трасі Артемівськ - Дебальцеве тривають, вона не відрізана бойовиками.
Алла Нещадим
На війні Алла мала позивний «Ксена». У медроті Нацгвардії працювала разом зі своїм сином Аліком. Із Сергієм Кацабіним вони познайомилися у бахмутському шпиталі, де взимку 2015 року базувався їхній підрозділ. Алла пригадує, що молодий фельдшер постійно всміхався й обіцяв навчити її готувати «вінницький» борщ, коли війна закінчиться. Саме Алла внесла прізвища Кацабіна й Суліми у список зниклих, коли вони не повернулися з виїзду.
Військові медики оплакують чотирьох своїх колег, убитих неподалік Дебальцевого.
За два тижні вони втратили кілька екіпажів.
Бахмут, 23 лютого 2015
Фото: Євген Малолетка
За два тижні вони втратили кілька екіпажів.
Бахмут, 23 лютого 2015
Фото: Євген Малолетка
ІСТОРІЯ 2. МІННЕ ПОЛЕ
16-те лютого
Валерій Кучер — боєць 55-го окремого кіровоградського батальйону «Чорний ліс», який у складі свого підрозділу підвозив в оточене Дебальцеве боєприпаси. Підірвався на розтяжці на мінному полі, куди випадково заїхала його колона під час спроби виходу.
Батальйон «Чорний ліс»
55-й окремий автомобільний батальйон «Чорний ліс» був створений на Кіровоградщині 2014 року для підвезення боєприпасів та спорядження частинам Збройних сил, що беруть участь в боях на Донбасі.
Фото: особистий архiв Миколи Каленікова
Бійці 55-го окремого автомобільного батальйону «Чорний ліс» Валерій Кучер та Микола Каленіков приїхали в Дебальцеве 15-го лютого. Хлопці товаришували від самої мобілізації, це була їхня перша поїздка на «передок». Кількома днями раніше вони отримали наказ від командування — підвезти боєприпаси українським підрозділам, які тримали оборону. У той час гуркіт артилерії у пошматованому війною місті стихав лише на короткі миті.
«Як починався обстріл, ховалися в «нору». Жили по «норах», — розповідає Микола. — Фантазували, як після повернення додому будемо дружити сім'ями. Все-таки земляки, мешкали неподалік».
Вдома на обох чекали сім'ї. Ситуація на фронті загострювалася, Валерій розумів, що шанси повернутися живими зменшуються, тому зателефонував дружині Анжелі попрощатися, про всяк випадок.
«Як починався обстріл, ховалися в «нору». Жили по «норах», — розповідає Микола. — Фантазували, як після повернення додому будемо дружити сім'ями. Все-таки земляки, мешкали неподалік».
Вдома на обох чекали сім'ї. Ситуація на фронті загострювалася, Валерій розумів, що шанси повернутися живими зменшуються, тому зателефонував дружині Анжелі попрощатися, про всяк випадок.
Підписане Тристоронньою контактною групою в Мінську перемир'я в Дебальцевому так і не настало. Водночас бійці з дебальцівського плацдарму повідомили про замінування траси Дебальцеве – Артемівськ в районі Логвинового, що ускладнило поставку боєприпасів українським підрозділам, які залишалися в місті.
Українські військові виводять техніку з території, яку поступово займають сепаратистські війська. Село Федорівка, 27 лютого 2015
Фото: Євген Малолетка
Фото: Євген Малолетка
ІСТОРІЯ 3.
СЕКРЕТНЕ ЗАВДАННЯ
СЕКРЕТНЕ ЗАВДАННЯ
16-те лютого
Дмитро Лабуткін — військовий журналіст телеканалу Міністерства оборони «Бриз». Він поїхав на фронт як прес-офіцер сектора «С».
З-поміж іншого, його обов'язком був збір фактів порушення бойовиками перемир'я, що було проголошене після чергового раунду Мінських перемовин, та доказів присутності регулярної російської армії на Донбасі. Загинув у Дебальцевому, коли ворог підбив БТР українських розвідників, з якими він був на завданні.
З-поміж іншого, його обов'язком був збір фактів порушення бойовиками перемир'я, що було проголошене після чергового раунду Мінських перемовин, та доказів присутності регулярної російської армії на Донбасі. Загинув у Дебальцевому, коли ворог підбив БТР українських розвідників, з якими він був на завданні.
21-го січня в Одесі проводжали на фронт двох військових журналістів — Дмитра Лабуткіна та Володимира Завадського. Дружина Дмитра Саша не змогла відпроситися з роботи в аптеці та не приїхала на вокзал. Сам він вважав, що так навіть на краще — вдасться уникнути довгих прощань.
Лабуткін і Завадський разом служили в Криму, ще до анексії, і зовсім недавно переїхали до Одеси, а тепер разом подалися на фронт у ролі прес-офіцерів. Володимиру дістався сектор «Б» — напрям на захід від Донецька, а Дмитру — «С», найгарячішою точкою якого в той час був дебальцівський напрямок. З Краматорська вони роз'їхалися у різні точки лінії фронту, але постійно зідзвонювалися.
Володимир хвилювався за Дмитра, бо ситуація у секторі «С» загострювалася. 15 лютого по всій лінії розмежування було проголошено перемир'я, але в Дебальцевому, зі слів офіцера, воно протривало лише 40 хвилин. Ближче до першої ночі обстріли поновилися та посилилися. Зранку 16-го лютого Завадський набрав Лабуткіна — запитати, як минула ніч. Ніхто не підняв слухавку.
Лабуткін і Завадський разом служили в Криму, ще до анексії, і зовсім недавно переїхали до Одеси, а тепер разом подалися на фронт у ролі прес-офіцерів. Володимиру дістався сектор «Б» — напрям на захід від Донецька, а Дмитру — «С», найгарячішою точкою якого в той час був дебальцівський напрямок. З Краматорська вони роз'їхалися у різні точки лінії фронту, але постійно зідзвонювалися.
Володимир хвилювався за Дмитра, бо ситуація у секторі «С» загострювалася. 15 лютого по всій лінії розмежування було проголошено перемир'я, але в Дебальцевому, зі слів офіцера, воно протривало лише 40 хвилин. Ближче до першої ночі обстріли поновилися та посилилися. Зранку 16-го лютого Завадський набрав Лабуткіна — запитати, як минула ніч. Ніхто не підняв слухавку.
Родичі військових, які залишалися в Дебальцевому, перекрили Броварську трасу під Києвом, щоб привернути увагу Міністерства оборони до становища українських підрозділів там.
Дмитро не виходив на зв’язок близько п’яти днів, його дружина Саша була у відчаї, ніхто не хотів вірити в найгірше. Родичі та друзі сподівалися, що екіпаж Лабуткіна потрапив у полон. Сумніви розвіялися, коли так звані «ополченці» виклали в мережу відео з підбитим українським БТР-ом, який застряг посеред залізничного перегону. На камеру один із бойовиків показав посвідчення офіцера Лабуткіна та його квиток Одеса-Краматорськ.
Дмитра у Дніпровському морзі упізнав дядько. При ньому не було ані документів, ані нашоломної камери, яку він завжди носив. З особистих речей залишився лише мундштук, ланцюжок та обручка. Йому було 29 років.
Дмитра у Дніпровському морзі упізнав дядько. При ньому не було ані документів, ані нашоломної камери, яку він завжди носив. З особистих речей залишився лише мундштук, ланцюжок та обручка. Йому було 29 років.
Тристороння контактна група
Тристороння контактна група з врегулювання конфлікту на сході України – уповноважена група представників України, ОБСЄ та Росії, створена влітку 2014 року для сприяння дипломатичному вирішенню ситуації на Донбасі.
Побратими кажуть, що напередодні загибелі Дмитро отримав важливе завдання, про яке нікому не розповів. Саме на нього він вирушив на БТР-і розвідників. Товариші по службі припускають, що прес-офіцер мав зібрати свідчення про порушення перемир'я з боку сепаратистів для чергової зустрічі тристоронньої контактної групи з врегулювання конфлікту в Мінську. На той час основні дороги, що вели до Дебальцевого, вже були відрізані бойовиками. Підрозділам доводилося самостійно шукати шляхи, щоб потрапити у місто. «Водій БТР-а міг заблукати — каже Володимир Завадський, — і помилково виїхати просто у руки бойовиків».
Після повернення з фронту Володимир Завадський викладає в одеському військово-морському ліцеї. Обличчя на камеру показувати не хоче, бо має родичів у анексованому Криму. Офіцер часто згадує розмову з Дмитром дорогою на війну:
«Я кажу йому: «Роздивлявся свою лінію життя — вона дуже довга, тому я й не хвилююся особливо», — пригадує Володимир. — А Діма вдивлявся у свою долоню, вдивлявся, і каже: «Слухай, а я щось свою лінію життя зовсім не бачу».
Після повернення з фронту Володимир Завадський викладає в одеському військово-морському ліцеї. Обличчя на камеру показувати не хоче, бо має родичів у анексованому Криму. Офіцер часто згадує розмову з Дмитром дорогою на війну:
«Я кажу йому: «Роздивлявся свою лінію життя — вона дуже довга, тому я й не хвилююся особливо», — пригадує Володимир. — А Діма вдивлявся у свою долоню, вдивлявся, і каже: «Слухай, а я щось свою лінію життя зовсім не бачу».
Вдова Лабуткіна Саша одружилася вдруге, з його близьким товаришем Даниїлом — тим, що проводжав його на війну. Дочка Кіра прийняла чоловіка як другого батька.
«Кіра взагалі була татова доця, — каже Саша. — Власне, вона і зараз така. Коли ми з Даниїлом просто дружили, вона говорила: «Ти так само смішний, як мій тато». Ну якось так воно і вийшло. Є підтримка, є турбота. Нам, дівчатам, це необхідно».
«Кіра взагалі була татова доця, — каже Саша. — Власне, вона і зараз така. Коли ми з Даниїлом просто дружили, вона говорила: «Ти так само смішний, як мій тато». Ну якось так воно і вийшло. Є підтримка, є турбота. Нам, дівчатам, це необхідно».
Вихід з оточення тривав довго.
9 лютого деякі шляхи в Дебальцеве вже були перекриті, а 14-го розпочалася офіційна підготовка до виходу з міста. 18 лютого місто зайняли війська сепаратистів.
Фото: Євген Малолетка
9 лютого деякі шляхи в Дебальцеве вже були перекриті, а 14-го розпочалася офіційна підготовка до виходу з міста. 18 лютого місто зайняли війська сепаратистів.
Фото: Євген Малолетка
ІСТОРІЯ 4. НОВИНИ
17-те лютого
Олег Кушнір – сержант 128-ої мукачівської гірсько-піхотної бригади. Загинув на блокпосту в Чорнухиному 17-го лютого 2015 року. Точні обставини загибелі родині невідомі. Мама побачила тіло сина в репортажі російських журналістів.
У молодості Олег Кушнір мріяв про роботу в міліції, але останні роки перед війною працював на маслозаводі в Одесі. Хотів влаштуватися дільничним інспектором у рідному селі, проте мама відмовила. Син здавався їй занадто м’яким для такої роботи. Коли почалися військові дії, Олег одразу пішов у військкомат. Перші дев’ять місяців після мобілізації прослужив при військовій частині в Одесі, а восени 2014-го його відправили у «Десну» на навчання. Вже звідти, у грудні, Кушнір поїхав служити у Чорнухине, що під Дебальцевим.
Фото: особистий архiв Надії Кушнір
Мама Надія до останнього відмовляла сина їхати на фронт. Жінка дивилася новини — тодішня гаряча фаза війни її лякала.
Дзвінки Олега з передової були короткими, щоразу було чути стрілянину. Востаннє Надія почула голос сина рано-вранці 17-го лютого. У новинах саме повідомляли, що розпочався вихід українських підрозділів із Дебальцевого. Вони їхали колонами на техніці та йшли пішки – виходили, хто як міг.
Дзвінки Олега з передової були короткими, щоразу було чути стрілянину. Востаннє Надія почула голос сина рано-вранці 17-го лютого. У новинах саме повідомляли, що розпочався вихід українських підрозділів із Дебальцевого. Вони їхали колонами на техніці та йшли пішки – виходили, хто як міг.
Виведення українських підрозділів завершилося, а звісток від Олега не було. В мережі почали з'являтися відео з Дебальцевого, зняті бойовиками. На цих записах були залишені українськими силами позиції, покинута техніка та тіла убитих.
На одному з відео російських журналістів, Надія Кушнір впізнала Олега
«Родичі знаходили відео на ютубі, впізнавали своїх, дзвонили нам, надсилали лінки. Ми намагалися за місцевістю визначити, де це було знято, розпитували наших військових», — згадує керівник пошукової місії «Чорний тюльпан» Ярослав Жилкін.
«Мій синок лежав на ношах, — пригадує вона. — Один росіянин підійшов, поліз в кишеню. Коли показав воєнний квиток, я побачила сина».
Родичі Кушнірів у Москві знайшли автора цього сюжету і він підтвердив, що на момент зйомки всі солдати були мертві. Бійці загинули від важких поранень і холоду.
Майже всю отриману від держави компенсацію родина витратила на похорони Олега — попрощатися з ним прийшло все село. Зараз його дружина Люба живе на виплати за втрату годувальника і сама виховує двох дітей — Даринку та Микиту. Грошей родині постійно бракує.
«Мій синок лежав на ношах, — пригадує вона. — Один росіянин підійшов, поліз в кишеню. Коли показав воєнний квиток, я побачила сина».
Родичі Кушнірів у Москві знайшли автора цього сюжету і він підтвердив, що на момент зйомки всі солдати були мертві. Бійці загинули від важких поранень і холоду.
Майже всю отриману від держави компенсацію родина витратила на похорони Олега — попрощатися з ним прийшло все село. Зараз його дружина Люба живе на виплати за втрату годувальника і сама виховує двох дітей — Даринку та Микиту. Грошей родині постійно бракує.
У штабі АТО продовжували стверджувати, що українські сили контролюють трасу Дебальцеве – Артемівськ. Речник штабу АТО Анатолій Стельмах заявив, що оточення немає.
Військові допомагали місцевим жителям евакуюватися з Дебальцевого, але не всі зважилися бігти. Багато хто залишився. Люди ховалися від обстрілів в підвалах і бомбосховищах.
Фото: Євген Малолетка
Фото: Євген Малолетка
ІСТОРІЯ 5.
ОСТАННЯ СВІТЛИНА
ОСТАННЯ СВІТЛИНА
18-те лютого
Геннадій Медведєв — боєць 40-го батальйону «Кривбас». Напередодні виходу з Дебальцевого отримав осколкове поранення. Колону, що здійснювала його евакуацію, було розстріляно з ворожої артилерії по дорозі до Бахмута.
Фото: особистий архiв Олександра Потапенка
До війни Геннадій Медведєв працював у майстерні ремонту взуття. Жив у Кривому Розі разом із родиною — дружиною, донькою та сином.
Операція в Дебальцевому була не першою для родини Медведєвих. У травні 2014-го Геннадія мобілізували до 40-го батальйону «Кривбас», у складі якого він брав участь у боях за Іловайськ. Тоді бійцю пощастило — його група не потрапила в оточення й вийшла без втрат.
«Для нього це було боляче, він відчував провину перед хлопцями, що вийшов з Іловайська неушкоджений, — каже дружина Ася. — Тому відмовляти його від поїздки в Дебальцеве було марно, він просто не міг не поїхати».
Батальйон «Кривбас» вирушив на Донбас раннього грудневого ранку. Родина Медведєва вперше зустрічала Новий рік без батька. Телефони погано ловили мережу, хлопцям доводилося вилазити на дах, щоб зателефонувати рідним.
Операція в Дебальцевому була не першою для родини Медведєвих. У травні 2014-го Геннадія мобілізували до 40-го батальйону «Кривбас», у складі якого він брав участь у боях за Іловайськ. Тоді бійцю пощастило — його група не потрапила в оточення й вийшла без втрат.
«Для нього це було боляче, він відчував провину перед хлопцями, що вийшов з Іловайська неушкоджений, — каже дружина Ася. — Тому відмовляти його від поїздки в Дебальцеве було марно, він просто не міг не поїхати».
Батальйон «Кривбас» вирушив на Донбас раннього грудневого ранку. Родина Медведєва вперше зустрічала Новий рік без батька. Телефони погано ловили мережу, хлопцям доводилося вилазити на дах, щоб зателефонувати рідним.
Під час перемовин Нормандської четвірки президент Росії Володимир Путін заявив, що бойовики оточили Дебальцеве. У прес-штабі АТО цю інформацію спростовували.
Того вечора Геннадій був за кермом машини розвідки. Почався обстріл, автівку підбили, а його поранило осколком у живіт. Товариші по службі витягнули пораненого з машини, надали першу допомогу та відвезли у місце, звідки вранці мала розпочатися евакуація.
«Ми відправили його з першою колоною — у ній вивозили поранених. Це було о п’ятій чи шостій ранку наступного дня після того, як Гєну поранило. Тоді я бачив його востаннє», — пригадує побратим Медведєва Олександр Потапенко. Саме він після виходу батальйону з Дебальцевого вписав ім'я друга у список зниклих безвісти на стіні військового шпиталю.
«Ми відправили його з першою колоною — у ній вивозили поранених. Це було о п’ятій чи шостій ранку наступного дня після того, як Гєну поранило. Тоді я бачив його востаннє», — пригадує побратим Медведєва Олександр Потапенко. Саме він після виходу батальйону з Дебальцевого вписав ім'я друга у список зниклих безвісти на стіні військового шпиталю.
Фото: особистий архiв Олександра Потапенка
До шпиталю Геннадія не довезли: колона,
в якій відбувалася евакуація, була розбита за
5 кілометрів від Дебальцевого
в якій відбувалася евакуація, була розбита за
5 кілометрів від Дебальцевого
Родина шукала Медведєва у лікарнях Харкова і Дніпра, а побратими — у моргах. Врешті його тіло знайшли у Луганську, звідки передали на підконтрольну Україні територію. Упізнала тіло чоловіка Ася.
«Ми цю кав’ярню любили, бо тут завжди тихо, затишно, — каже жінка. — Часом заїжджали сюди на філіжанку кави після роботи. Востаннє разом з Гєною ми тут були буквально за кілька днів до війни, сиділи за нашим улюбленим столиком біля стіни. Тоді я зробила цю світлину — останню з його цивільного життя».
Зараз Ася так само живе у Кривому Розі. Вона часто приходить у кав’ярню, куди вони полюбляли ходити з чоловіком.
«Ми цю кав’ярню любили, бо тут завжди тихо, затишно, — каже жінка. — Часом заїжджали сюди на філіжанку кави після роботи. Востаннє разом з Гєною ми тут були буквально за кілька днів до війни, сиділи за нашим улюбленим столиком біля стіни. Тоді я зробила цю світлину — останню з його цивільного життя».
Зараз Ася так само живе у Кривому Розі. Вона часто приходить у кав’ярню, куди вони полюбляли ходити з чоловіком.
Танки української армії покидають Дебальцеве. Багато хто виходить пішки, без техники. Лютий 2015
Фото: Євген Малолетка
Фото: Євген Малолетка
ІСТОРІЯ 6. ТРИМАТИ «ХРЕСТ»
17-18-те лютого
Олег Куслій — боєць 13-го окремого батальйону «Чернігів», який зі своєю групою тримав оборону на блокпосту «Хрест» у Дебальцевому — останньому форпості українських сил. Через нього відбувався вихід усіх підрозділів з оточення. Куслій разом із побратимами залишився у захопленому бойовиками місті, щоб дати змогу врятуватися іншим. Його розстріляли.
Віта Куслій добре пам'ятає той день, коли її чоловік Олег, військовий 13-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів», їхав на Схід. Це було напередодні Старого Нового року.
«Все як завжди — сумку зібрав, з усіма попрощався, — розповідає жінка. Голос їй постійно уривається. — Оце тільки одне, я якось завжди його проводжала, на автобус чи на машину. А цього разу сказав: «Не проводжай, я не хочу». Я ж не знала, що так станеться, що це буде останній день, коли я його побачу».
«Все як завжди — сумку зібрав, з усіма попрощався, — розповідає жінка. Голос їй постійно уривається. — Оце тільки одне, я якось завжди його проводжала, на автобус чи на машину. А цього разу сказав: «Не проводжай, я не хочу». Я ж не знала, що так станеться, що це буде останній день, коли я його побачу».
«Бойова позиція Олега була на «Хресті» — блокпосту в Дебальцевому, через який пролягав шлях до Бахмута.17-го лютого Олег дзвонив дружині, щоб повідомити, що скоро буде вдома. Українські підрозділи якраз починали виходити з Дебальцевого. Щоб дати можливість відійти іншим, він зі своєю групою мав якомога довше залишитися на позиції.
«Зі штабу була команда: стояти до останнього — тримати «Хрест». Тому що через «Хрест» виходили всі: штаб, 128-ма, Нацгвардія, хлопці з Чорнухиного, Комуни — всі йшли через «Хрест», цю команду було чути у всіх раціях», — пригадує побратим Олега Костянтин Матієнко, якому пощастило вийти з оточення живим.
Під ранок 18-го лютого, коли по рації вже не було ніяких повідомлень, а все місто було захоплене бойовиками, хлопці спробували вийти з оточення. Проте шлях уже був відрізаний. Біля Логвиного вони потрапили у засідку, танк розстріляв їх упритул. Олегу снарядом відірвало руку. Він помер від втрати крові.
«Зі штабу була команда: стояти до останнього — тримати «Хрест». Тому що через «Хрест» виходили всі: штаб, 128-ма, Нацгвардія, хлопці з Чорнухиного, Комуни — всі йшли через «Хрест», цю команду було чути у всіх раціях», — пригадує побратим Олега Костянтин Матієнко, якому пощастило вийти з оточення живим.
Під ранок 18-го лютого, коли по рації вже не було ніяких повідомлень, а все місто було захоплене бойовиками, хлопці спробували вийти з оточення. Проте шлях уже був відрізаний. Біля Логвиного вони потрапили у засідку, танк розстріляв їх упритул. Олегу снарядом відірвало руку. Він помер від втрати крові.
На фото: Олег Куслій перший ліворуч у верхньому рядку.
Фото: особистий архiв Віти Куслій
Фото: особистий архiв Віти Куслій
За три тижні його знайшли волонтери «Чорного тюльпана». Тіло було в єнакіївському морзі, звідки його передали в Дніпро. Похорон відбувся 12-го березня. Віта тоді була на сьомому місяці вагітності.
«Він приїжджав перед груднем місяцем, їм дали на 10 чи на 5 днів відпустку. Я тоді їздила на УЗД в Чернігів і нам сказали, що буде дівчинка. Він так зрадів — дівчинка то й дівчинка. Перший хлопчик був, йому дуже сподобалося, що хлопчик. Любив дуже», — згадує вдова Олега.
Ми зустрілися з Вітою та її маленькою донькою Нікою на ґанку зачиненого театру, що на Червоній площі - центральному майдані Чернігова. Сюди сім'я Кусліїв переїхала з селища Борзна, де жили вони з Олегом.
«Він приїжджав перед груднем місяцем, їм дали на 10 чи на 5 днів відпустку. Я тоді їздила на УЗД в Чернігів і нам сказали, що буде дівчинка. Він так зрадів — дівчинка то й дівчинка. Перший хлопчик був, йому дуже сподобалося, що хлопчик. Любив дуже», — згадує вдова Олега.
Ми зустрілися з Вітою та її маленькою донькою Нікою на ґанку зачиненого театру, що на Червоній площі - центральному майдані Чернігова. Сюди сім'я Кусліїв переїхала з селища Борзна, де жили вони з Олегом.
Жінки-медики прощаються зі своїми колегами, загиблими напередодні під Дебальцевим.
Фото: Євген Малолетка
Фото: Євген Малолетка
ІСТОРІЯ 7. ВИХІД
16-18-те лютого
Костянтин Макієнко — боєць 13-го батальйону «Чернігів», який під час оборони Дебальцевого ніс службу на позиції «Свинарник». Під час бою отримав осколкове поранення та був евакуйований у Бахмут, а потім, як важко поранений, — у Харків. Декілька днів був у комі, проте прийшов до тями та повернувся до нормального життя. Живе і працює у Ніжині, що на Чернігівщині.
Відступ основних українських сил із Дебальцевого відбувся 17−18-го лютого. Наступні кілька днів, коли все місто вже контролювали бойовики, в Бахмут виходили поодинокі групи військових, яким поталанило врятуватися. Поранені й контужені, вони йшли пішки через снігові замети, але надія на повернення все ж залишалася.
Ранок 16-го лютого був схожий на всі попередні. О сьомій Костянтин здав зміну на блокпосту, видерся на вишку «Київстару» подзвонити дружині та пішов випити чаю до покинутого свинарника, де базувався батальйон.
Ранок 16-го лютого був схожий на всі попередні. О сьомій Костянтин здав зміну на блокпосту, видерся на вишку «Київстару» подзвонити дружині та пішов випити чаю до покинутого свинарника, де базувався батальйон.
Бій почався о 10-ій ранку і тривав до пізньої ночі. Будівлю свинокомплексу кілька разів захоплювали бойовики. Коли їх вдалося відтіснити, вони почали закидати всередину гранати. Костянтин отримав наказ вийти назовні й відсікти ворога, який закидав вибухівку у вікна. Там його і поранили.
«Підведешся, [автоматну] чергу даси і приляжеш, — згадує Костянтин. — Знову відповзаєш метрів п'ять, знов даси [автоматну] чергу. Ну й один раз відповз невдало — влучила міна».
Побратими відтягнули пораненого вглиб ангару, перев'язали рану. Уламок пробив Костянтину плече й гортань. Евакуація розпочалася рано-вранці наступного дня. Свинарник проглядався ворожими снайперами, вмикати світло було занадто ризиковано, тому військові наосліп виносили тіла загиблих та поранених і вантажили їх у машини. Костянтин пригадує, що його випадково мало не забули в ангарі.
«Підведешся, [автоматну] чергу даси і приляжеш, — згадує Костянтин. — Знову відповзаєш метрів п'ять, знов даси [автоматну] чергу. Ну й один раз відповз невдало — влучила міна».
Побратими відтягнули пораненого вглиб ангару, перев'язали рану. Уламок пробив Костянтину плече й гортань. Евакуація розпочалася рано-вранці наступного дня. Свинарник проглядався ворожими снайперами, вмикати світло було занадто ризиковано, тому військові наосліп виносили тіла загиблих та поранених і вантажили їх у машини. Костянтин пригадує, що його випадково мало не забули в ангарі.
Загиблих з Дебальцевого привозять в Артемівськ. Станом на 14:00 їх кілька десятків. Важких відправляють у Харків.
Поранені лежали у вантажівці на підлозі разом із тілами вбитих
«Хлопці ходили тим сараєм і гукали, чи є ще хтось живий. А я не міг відповісти — голосу не було, я просто хапав ротом повітря, — розповідає чоловік. — Тоді я з останніх сил почав бити підошвою черевика по землі в надії, що хтось зверне на це увагу».
Один з бійців його помітив, покликав на допомогу товаришів і вони разом завантажили Костянтина в одну з машин, яка прямувала до Бахмута. До тями чоловік прийшов після затяжної коми. Він не розумів, де він. Останнє, що пам'ятав — біль у грудях від солдатських берців. Поранені лежали у вантажівці на підлозі разом із тілами вбитих. Кожного разу, коли починався обстріл, військові в паніці вибігали назовні, бігли просто по тілах, що лежали.
Один з бійців його помітив, покликав на допомогу товаришів і вони разом завантажили Костянтина в одну з машин, яка прямувала до Бахмута. До тями чоловік прийшов після затяжної коми. Він не розумів, де він. Останнє, що пам'ятав — біль у грудях від солдатських берців. Поранені лежали у вантажівці на підлозі разом із тілами вбитих. Кожного разу, коли починався обстріл, військові в паніці вибігали назовні, бігли просто по тілах, що лежали.
Лікування тривало понад півтора року, Костянтину зробили декілька операцій. Травма дається в знаки й досі - понівечена уламком рука майже не рухається. Попри це, після реабілітації він повернувся на роботу в коледж, де до війни працював електриком. Декілька разів на рік зустрічається з побратимами з батальйону. Хлопці говорять, що підтримують одне одного, згадують загиблих товаришів. Кожен щосили намагається повернутися до нормального життя.
18-го лютого 2015 року під час свого звернення до українців президент Петро Порошенко заявив, що «котла» у Дебальцевому не було. На той момент він озвучив втрати у 30 поранених:
«Ніякого оточення не було, наші частини й підрозділи вийшли планово й організовано. Вийшли повністю з бойовою технікою: танками, бойовими машинами піхоти, самохідними артилерійськими установками, автомобільною технікою».
Наразі ж офіційна цифра загиблих лише серед військових ЗСУ становить 110 людей. 270 отримали поранення. Семеро бійців потрапили в полон, четверо досі вважаються зниклими без вісти.
Фото: Євген Малолетка
«Ніякого оточення не було, наші частини й підрозділи вийшли планово й організовано. Вийшли повністю з бойовою технікою: танками, бойовими машинами піхоти, самохідними артилерійськими установками, автомобільною технікою».
Наразі ж офіційна цифра загиблих лише серед військових ЗСУ становить 110 людей. 270 отримали поранення. Семеро бійців потрапили в полон, четверо досі вважаються зниклими без вісти.
Фото: Євген Малолетка
Зараз будівля колишньої залізничної лікарні Бахмута, в якій під час дебальцівської операції був військовий шпиталь, стоїть порожня. Список зниклих бахмутському краєзнавчому музею передали волонтери.
У ньому 93 прізвища.
Лише 6 пережили Дебальцеве. Один із них, Сергій Хотенов, досі перебуває в полоні бойовиків так званої ЛНР та чекає на обмін.
65 осіб було вбито під час оточення або при виході з нього.
Довідатися про долю решти нічого не вдалося. Телефони людей, які їх шукали, більше не відповідають або не обслуговуються.
У ньому 93 прізвища.
Лише 6 пережили Дебальцеве. Один із них, Сергій Хотенов, досі перебуває в полоні бойовиків так званої ЛНР та чекає на обмін.
65 осіб було вбито під час оточення або при виході з нього.
Довідатися про долю решти нічого не вдалося. Телефони людей, які їх шукали, більше не відповідають або не обслуговуються.
Зараз будівля колишньої залізничної лікарні Бахмута, в якій під час дебальцівської операції був військовий шпиталь, стоїть порожня. Список зниклих бахмутському краєзнавчому музею передали волонтери.
У ньому 93 прізвища.
Лише 6 пережили Дебальцеве. Один із них, Сергій Хотенов, досі перебуває в полоні бойовиків так званої ЛНР та чекає на обмін.
65 осіб було вбито під час оточення або при виході з нього.
Довідатися про долю решти нічого не вдалося. Телефони людей, які їх шукали, більше не відповідають або не обслуговуються.
У ньому 93 прізвища.
Лише 6 пережили Дебальцеве. Один із них, Сергій Хотенов, досі перебуває в полоні бойовиків так званої ЛНР та чекає на обмін.
65 осіб було вбито під час оточення або при виході з нього.
Довідатися про долю решти нічого не вдалося. Телефони людей, які їх шукали, більше не відповідають або не обслуговуються.
