ІСТОРІЇ
Хто вбив перший
Як суперечки про історію відбиваються на житті українців у Польщі
Хто вбив перший
Як суперечки про історію відбиваються на житті українців у Польщі
ІСТОРІЇ
Автор: Світлана Ославська
Фото: Світлана Ославська



Про те, що йому може загрожувати в'язниця, голова Українського товариства в Любліні Григорій Купріянович дізнався майже випадково. У понеділок зранку, 9 липня 2018 року він їхав до мами в лікарню. У цей час телефон розривався від дзвінків. Від журналістів Купріянович довідався, що очільник Люблінського воєводства публічно звинуватив його в зневазі польської держави й народу. За це на Купріяновича може чекати до трьох років позбавлення волі.
Голова Українського товариства в Любліні Григорій Купріянович
Передісторія. Напередодні, 8 липня він виступає з промовою в селі Сагринь, за 30 км від кордону з Україною. У своєму виступі згадує кілька сотень українців, що загинули тут 1944 року в результаті польсько-українського конфлікту. Промову Купріяновича слухає Петро Порошенко. Це перший президент України, який відвідав Сагринь – один із символів трагедії української меншини в Польщі.
Президент Петро Порошенко вперше відвідав Сагринь. Фото: president.gov.ua
Президент Петро Порошенко вперше відвідав Сагринь.
Фото: president.gov.ua
Люблінський воєвода Пшемислав Чарнек, обурений промовою Купріяновича, називає учасників візиту націоналістами й подає заяву до прокуратури. Проти Купріяновича розпочинають кримінальну справу.

Події понад 70-літньої історії досі псують стосунки українців і поляків. Щоби зрозуміти, наскільки все серйозно, їдемо до Любліна, Перемишля й Сагриня.
Місцева газета зі статтею про урочистості 8 липня 2018 року в Сагрині та подальшу заяву Люблінського воєводи
Місцева газета зі статтею про урочистості
8 липня 2018 року в Сагрині та подальшу заяву Люблінського воєводи
Горсточка українців у Любліні
Горсточка українців у Любліні
Аби дізнатися, що Григорій Купріянович думає про звинувачення воєводи Пшемислава Чарнека, приходжу до офісу Українського товариства в Любліні. На прозорих дверях висить аркуш паперу з графіком роботи: один день на тиждень. Майже все приміщення займають стіл і книжкові полиці. На стінах – плакати з абеткою для дітей: тут можна вивчити українську. За нами з портретів спостерігають Франко й Шевченко.

«Від 1989 року я не пригадую, щоби представник держави такого рівня настільки зневажливо висловлювався про українську меншину», – каже Купріянович. Нещодавно він як свідок у тій самій справі, яку ініціював воєвода, давав показання в прокуратурі. Відтоді чекає, що буде.

Пшемислав Чарнек особисто не був присутній на урочистостях у Сагрині. Але промова голови Українського товариства не обійшла його увагою. Можливо тому, що радником воєводи в справах співпраці з Україною є польський історик українського походження Володимир Осадчий, який у своїх публічних виступах лякає тотальною «бандерівською ідеологією» в Україні.

Слова й публічні виступи воєводи впливають не тільки на голову Українського товариства, а й на всіх українців, які мешкають у Любліні та регіоні. Їх тут небагато – «горсточка». Та Купріянович упевнений, що відтепер ці люди тричі подумають, перш ніж відкрито виявляти, що є українцями.

Офіс Українського товариства заховався в напівгаражній будівлі між перукарнею та ритуальними послугами. Коли зауважую, як непросто було його знайти, Купріянович ніби вибачається: «Ніколи не сподівався, що розглядатиму це як позитив».

Додає, що всі атаки на Товариство не виходять за межі віртуального простору, та все одно це не поліпшує атмосферу життя української меншини в Любліні.
Цвинтар і монумент у Сагрині
Цвинтар і монумент у Сагрині
Що значить Сагринь
Що значить Сагринь
У 2008 році в Сагрині поставили пам'ятник загиблим тут у 1944 році українцям. Відтоді Григорій Купріянович прагнув, щоби саме в цьому місці зустрілися президенти Польщі та України. Вони мали б стати біля монумента й перепросити за кривди минулого. Зробити те, що зробили президенти Кучма і Кваснєвський у селі Павлівка на Волині, де від 2003 року існує Монумент примирення – понура стела з чорного каменя. Для Купріяновича важливий цей символічний жест. Він би означав, що процес польсько-українського примирення триває.

Два президенти в Сагрині досі не перетнулися. Зате цього року приїхав Петро Порошенко. У той самий час, коли президент України поклав квіти до сагринського пам'ятника, президент Польщі Анджей Дуда був в Україні. Він поклав траурний вінок на місці спаленого в 1943 році на Волині польського села. Двоє президентів в один день вирішили окремо вшанувати польських та українських жертв.

11 липня в Польщі називають «кривавою неділею». Цього дня в 1943 році на Волині було вбито десятки тисяч (часом суму заокруглюють до 100 тис.) поляків, мирних жителів. Від 2016 року цю дату в Польщі вшановують як День пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами – саме геноциду, хоч багато хто з українців не здогадується про таке звинувачення. Найближча неділя, коли могло відбутися вшанування Волинської трагедії, припала на 8 липня. Тому президент Польщі поїхав на Волинь. Україна цього року також вирішила провести скорботні урочистості в Сагрині в той самий час.

Тема вбивства поляків на Волині для Польщі надзвичайно чутлива. Інтерес до неї підігрівають політики-популісти. Водночас вбивство православних українців у Сагрині – важлива тема для православної української меншини в Польщі. Від української Павлівки до польського Сагриня якихось 50 км – це дійсно, як говорить історик Тімоті Снайдер, який вивчає геноцид у східній Європі, – криваві землі.
Костел у Сагрині, збудований як православна церква
Костел у Сагрині, збудований як православна церква
Православні «білоруси»
Православні «білоруси»
«Польське оточення часто не сприймає історичну пам'ять українців. Тому так складно її зберегти», – каже Купріянович. Що не так із цією пам'яттю? Її визначає, насамперед, примусове виселення.

1944 року СРСР та соціалістична Польща підписали угоду про обмін населенням. Понад 170 тис. українців зі східних повітів Люблінського воєводства депортували до УРСР. Ще біля 40 тис. людей, які уникли цієї депортації, були виселені навесні 1947 року в рамках операції Вісла на північно-західні землі Польщі, зокрема і з Сагриня, як провадить далі Купріянович.

Ще одна драматична сторінка польських українців – репресії проти церкви та віруючих. «З травня по липень 1938 року на сході Люблінського воєводства, на Холмщині та Південному Підляшші, було зруйновано понад 120 православних храмів».

У результаті майже не лишилося місцевого українського населення, а ті, що залишилися, – то тільки тому, що приховували, ким вони є.
Сам Купріянович усвідомив, що є українцем, у юнацькому віці. Народився в Любліні, у родині, яка походить із прикордонного з Білоруссю регіону – Північного Підляшшя. Довго вважав себе білорусом.

Але якось йому трапився на очі науковий атлас говірок. Тоді чоловік зрозумів, що мова, якою говорили його предки і яку він також знав, – українська. Дотепер, каже, на його малій батьківщині не мова, а належність до православної віри визначає ідентичність. «На запитання, хто ви, людина скаже: я православний», – говорить Купріянович.
Стара хата в колись українсько-польському селі Великий Кругель під Перемишлем
Стара хата в колись українсько-польському селі
Великий Кругель під Перемишлем
Бути українцем у Перемишлі
Бути українцем у Перемишлі
78-річна Марія Гриньків живе в передмісті Перемишля, де за фруктовим садом ховається маленька греко-католицька церква. А в центрі стоїть невеличкий костел. Колись у селі мешкали разом українці й поляки.

Доля українців Холмщини та Підляшшя, про яку говорить Купріянович, подібна до історії українців, виселених із південного сходу Польщі до УРСР (або ж на північ і захід Польщі в рамках операції Вісла). З єдиною відмінністю – релігійною. Холмщина мала православну українську громаду, бо довгий час була в складі Російської імперії. Українці Галичини, яка була в той час у складі Австро-Угорської імперії, були греко-католиками.
Марія Гриньків
Марія виросла далеко від місця, де народилася, і переїхала до Перемишля, аби працювати. У своє село повернутися все одно не могла: там не було вже ані українців, ані церкви. Усе життя викладала польську мову дітям із вадами слуху. На жаль, каже, бо хотіла б навчати дітей української...

Ігор Горків, голова перемиського відділу Об'єднання українців у Польщі каже: «Це трохи євшан-зілля, тягне на землі предків». Щось подібне чую від інших українців, які народилися десь поблизу Ґданська, але переїхали навчатися, жити, працювати до Любліна чи Перемишля.

Таке євшан-зілля було й у Марії Гриньків. На півночі країни, де вона зростала, було багато переселених українців. Ні тоді, ні пізніше в Перемишлі не приховувала, ким є. Хоча, каже, бути українцем у Перемишлі – велика відвага. Бо все ще є різні упередження.

«Завжди твердо говорила: я українка, – Марія переконана, що в Польщі поважають тільки тих українців, хто відкрито заявляє, ким є. – І хочу бути до кінця собою».
Тадеуш Ґзік показує старий план Сагриня
Тадеуш Ґзік показує старий план Сагриня
Різні пам'яті
Різні пам'яті
Поляки та українці доволі давно намагаються дійти згоди щодо трагічних сторінок своєї спільної історії. Відколи розпався СРСР та стало можливо вільно говорити про події війни, відколи відкрили архіви й почали досліджувати заборонені в соціалістичній Польщі та СРСР теми, опитувати свідків, які ще були живі. У пам'яті про польсько-український конфлікт, навіть часові рамки якого різні історики окреслюють по-різному, і одна, і друга сторона мають свої образи та вимоги. І українці, і поляки часто не розуміють вимог опонента, і не готові пристати на його умови.

Для української меншини в Польщі важлива пам'ять про боротьбу за незалежність, примусове виселення в рамках операції Вісла, репресії проти церкви. Для поляків – пам'ять про Волинську трагедію 1943 року. Їм болять назви вулиць в українських містах на честь Бандери та Шухевича, занедбані храми та кам'яниці Львова й Луцька, червоно-чорна символіка.

«Тут немає жодного ревізіонізму, ніхто не говорить про те, щоби забрати Львів», – поспішає переконати мене Генрик Зємба, віце-президент люблінського відділу Товариства шанувальників Львова та Південно-Східних кресів. Організацій із такими назвами (замість Львова може бути Кременець чи Вільнюс) є в Польщі чимало, і вони об'єднують людей, які походять із Волині чи Галичини – ці території в польській традиції називають Східними кресами. Слово «креси» перекладається як окраїни, тобто землі, розташовані до 1939 року на східному прикордонні Польської Республіки.
Український Народний дім в Перемишлі
Пан Зємба призначає зустріч у ресторації «в сільському стилі» на площі Ринок у Любліні. Над ресторацією – офіс його Товариства, куди він чомусь не запрошує. Запитую його, що мають зробити українці для примирення.

«Українці мають перепросити», – каже пан Зємба. «А що мають зробити поляки?» – співрозмовник замислюється і якусь мить щиро не знає, що відповісти. Нарешті каже: «Ми б прийняли ці щирі перепросини».

Глухий кут – саме так кажуть про стан українсько-польського діалогу на тему історії українські діячі в Польщі. Для поляків «найбільша трагедія Холмщини», як називає події 1944 року в селищі Сагринь Купріянович, є не злочином як таким, а відплатною акцією: українці, кажуть, убивали першими. На що українці пригадують передвоєнні руйнування церков, заборону вступу до університетів, репресії тощо. І так по колу.

Марія Гриньків уникає розмов із поляками про минуле. А коли чує, як історичними темами маніпулюють на телебаченні, йде розв'язувати кросворди.
Перехрестя з традиційним хрестом біля нього в Сагрині
Перехрестя з традиційним хрестом біля нього в Сагрині
На цвинтарі
На цвинтарі
Їду в Сагринь, щоби побачити на власні очі місце, де не можуть примиритися українська та польська історичні пам'яті. Сьогодні це невиразний населений пункт. З громадського транспорту сюди регулярно їздить тільки шкільний автобус, тому дістаюся попутними авто. Коротка розмова – і водії обережно запитують: «А пані, чути, не наша?». Відповідаю однаково: «З України».

Довоєнних хат у Сагрині не лишилося. В 1944 році Сагринь майже вщент спалили. Бачу лише просторі цегляні будинки. У селі люди господарюють, живуть теперішнім та не люблять згадувати минуле. «Старих нема. А молоді не політикують, не згадують», – так тут кажуть.

До Другої світової Сагринь був великим, на кількасот хат українсько-польським селом, де жили й кілька єврейських родин. Сьогодні від цієї багатокультурності, коли, як кажуть місцеві, «свята починалися 24 грудня й закінчувалися в середині січня», майже не залишилося сліду. Українців після війни виселили. Окремі змішані родини лишилися, але асимілювалися й зайвий раз не згадували про своє походження. Хіба що в мові літніх людей проскочить фраза чи речення українською. Ну і старий цвинтар, який називають «українським». Саме тут 2008 року Українське товариство встановило пам'ятник загиблим у 1944 році, до якого щороку їздить Григорій Купріянович.

Цвинтарем опікується школа, розташована неподалік і названа іменем монахині Лонгіни, яку – читаю в її життєписі – в 1944-му вбили бійці УПА.
На гранітних плитах монумента записані імена загиблих у Сагрині українців, поруч – український та польський прапори. Проходжу вглиб цвинтаря й бачу давніші надгробки XIX століття з написами церковнослов'янською мовою. Є написи й польською, кілька новіших табличок – українською.

Коли будували пам'ятник, ніхто відкрито не виступав проти нього, каже Ришард Поблоцький. У 2008 році чоловік був директором місцевої школи. Розповідає, як допомагав підготувати місце під монумент, знайти житло для майстра, що робив пам'ятник.

«А якби хтось хотів сказати щось проти, то яке має право? Цей пам'ятник має стояти», – Поблоцький говорить спокійно, пояснюючи контекст та історичні причини, що призвели до трагедії в Сагрині.

«Я всім серцем за примирення. Не на умові, щоби забути. Але не нагадувати весь час, хто скільки вбив. Не вертатися до тих подій зі злістю, але пам'ятати, що щось таке трапилося й було погане», – каже колишній директор школи.

Він припускає, що, можливо, справжнє примирення вже настає. «Підіть у Грубєшові до «Лідла», до «Бєдронки», до «Теско», – Поблоцький перелічує супермаркети в прикордонному місті, – скільки там є ваших людей, з України. Можна з ними поговорити, поторгуватися», – усміхається.

До кордону з Україною всього 30 км. Українці постійно працюють тут на сезонних роботах.
Мешканка села Сагринь Мєчислава Блащук
Мешканка села Сагринь Мєчислава Блащук
Бандерівців тут не буде
Бандерівців тут не буде
«Село Сагринь було місцем найбільшої трагедії Холмщини», – повторює Купріянович. Але, здається, він не зміг донести до місцевих колективної скорботи польських українців. Коли місцеві бачать червоно-чорні кольори – навіть якщо це лише вишиванка – їм здається, що українці приїхали з портретами Бандери.

Головним непорозумінням для місцевих у цьому пам'ятнику є те, що вони не знають – хто там поховані. Про це говорить сагринчанин Ян Кужепа, один із найстарших мешканців села, який ще пам'ятає сусідів-українців.

80-річний чоловік зайнятий на господарстві, але на моє прохання розповісти про давні часи, мовчки киває головою, витирає руки й запрошує за стіл під виноградом. «На тому пам'ятнику половина людей – не сагринські», – обурюється він.

10 березня 1944-го до Сагриня, де був осередок української самооборони, зійшлися мешканці навколишніх сіл: вважали, що тут безпечніше. Вони й загинули на цій території. Тому на пам'ятнику не всі імена – «місцеві». Але це пояснення для багатьох у Сагрині не працює.
Ян Кужепа вірить, що українці ненавидять поляків. Згадує, що в липні, під час приїзду Петра Порошенка, на цвинтарі вигукували «Слава Україні». Чоловік аж здригається: «Ну нащо ти пхаєш палицю в мурашник? Ось так ти прагнеш до єдності?» – запитує він уявних українців.

Ще одним застереженням для місцевих є те, що українці приїхали несподівано, перекрили дороги, зупинили рух у селі. На думку Купріяновича, у Польщі не розуміють, що українці мають право на свою історичну пам'ять та згадування своїх жертв. Місцеві ж потребують, аби з ними порозмовляли й пояснили.

Шукаючи далі сагринських старожилів, потрапляю на подвір'я подружжя Ґзіків. Вони живуть на одному з хуторів, розкиданих довкола старої частини села.

Тадеуш Ґзік, життєрадісний 79-річний чоловік показує мапи Сагриня різних часів, а його дружина запарює каву й підсуває мені тарілку з печивом. Ми розмовляємо про минуле і про те, що нині молодь залишає село. Трохи мовчимо, дивимося у вікно на осіннє сонце. Воно зникає за жовтими деревами на обрії, і я мушу прощатися. Цього вечора маю встигнути на автобус в Україну.

Чоловік усміхається трохи винувато: «Я в Україну ніколи б не поїхав. Із вами розмовляю як із людиною, але українцям не довіряю». Він дає мені в дорогу волоських горіхів і рушає показати короткий шлях до зупинки.

«Бандерівців тут не буде», – ніби попереджає на прощання.


Матеріал створено в рамках програми ГО «Львівський медіафорум».
За підтримки Visegrad Fund.