Слово «маніяк» може викликати в когось усмішку, у когось – асоціюється з хорошими фільмами. У реальності нічого хорошого нема. Крик матері вбитої дитини витримати неможливо.

Перед вами – заключна частина серії розслідувань про серійних маніяків і групу експертів, яка займалась їхнім пошуком в Україні.

Попередні частини: Маніяк поміж нами
Маніяк поміж нами. Частина друга: харцизький душогуб
Маніяк поміж нами.Частина третя: де поліція ховає трупи

«Від побаченого й почутого деякі молоді криміналісти непритомніють на місці події, – розповідає експерт-криміналіст, полковник запасу Андрій Коструб. – Мені в цьому сенсі легше було, я все-таки Афганістан пройшов». Коструб справляє враження дуже спокійної, навіть флегматичної людини, однак, згадуючи злочини, скоєні маніяками, інколи вкраплює у свою мову фрази на кшталт «звірюка кончена».

Криміналіст присвятив значну частину свого життя формулюванню відповіді. Приблизно десять років Андрій Коструб був заступником директора Державного науково-дослідного експертно криміналістичного центру (ДНД ЕКЦ, підрозділ МВС). З благословення та за ініціативи керівника Головного слідчого управління МВС генерала Василя Фаринника з 2007 року в стінах ДНД ЕКЦ створювалася технологія вирахування серійників. У три етапи.

Перша думка: маніяки – це психічно хворі люди. Насправді серед двох десятків сексуальних маніяків – серійних убивць, яких упіймали в Україні за останні 25 років, – лише двом діагностували більш-менш серйозне психічне захворювання. В одному випадку – шизофренія, у другому – олігофренія в стадії легкої дебільності.

Але й цих двох визнали осудними: вони цілковито усвідомлювали свої дії й були здатні їх контролювати. У повсякденному житті ніхто б їх хворими не назвав. Шизофренія не завадила одному свого часу займатися підприємницькою діяльністю, а легка дебільність іншому – приватними перевезеннями на власному авто. Психіка цих людей стала предметом детального вивчення лише через відомі причини.

Інші українські маніяки, як і більшість їхніх закордонних колег по «ремеслу», психічно здорові чи, краще сказати, порівняно здорові. У них різний рівень інтелекту та освіти, усі вони мають певні психологічні особливості (акцентуації), які можна інтерпретувати як легке відхилення від норми, але не як серйозну хворобу. У психіатрії та психології поняття норми взагалі предмет вічних дискусій.

І водночас складно змиритися з думкою, що психічно здорова людина спроможна проводити своє дозвілля ґвалтуючи, вбиваючи, розчленяючи, а інколи пожираючи собі подібних (згідно з теорією психіатра Олександра Бухановського, пристрасть до некрофагії, тобто поїдання трупів, – остання фаза розвитку маніяка). І все це – заради кількох хвилин кайфу. Саме цим словом – «кайф» – один з українських сексуальних маніяків-канібалів пояснював слідчим мотив своїх дій. Чи таке можливо?

Із суто біологічного погляду – можливо.

Раціон багатьох приматів (у тому числі безпосередніх предків людини) передбачає вживання в їжу собі подібних. Шимпанзе звичайний любить поласувати мавпами, а древній homo sapiens пожирав представників сусіднього племені.

Отримання задоволення від знущань з живих істот ще якихось 500 років тому вважалося чимось само собою зрозумілим. У середньовічному Парижі, наприклад, у день Івана Хрестителя влаштовували атракціон: у всьому місті виловлювали котів, саджали їх у клітку і спалювали під святкову музику на головній площі.

Сексуальне насильство також було буденністю. Дослідник французького середньовіччя Дені Люшер писав, що в розпорядженні благородного лицаря була вся жіноча частина прислуги замку.

Соціальні табу, пристойність, мораль, релігійні та правові норми, що стримували «темні пристрасті», є певною суспільною конвенцією. У межах якої щось вважається нормальним (хорошим), а щось – ні (поганим). Але суспільна конвенція – не константа.

В історії людства були культури, у яких цінувалася жорстокість, а почуття емпатії (любові, милосердя), що є протилежним полюсом у спектрі душевних станів, вважалися проявами слабкості.

Конвенція змінюється, а біологічна природа людини залишається незмінною впродовж тисячоліть. Залишаючись «біологічно нормальним» маніяк виходить за межі сучасної суспільної конвенції. Він дозволяє собі те, що інші дозволити не можуть.

Але це не означає, що не хочуть.

Особа, яка веде подвійне життя (у нашому випадку – маніяк), відчуває свою унікальність і причетність до таємниці. Один із найжахливіших радянських педофілів і некрофілів, заслужений вчитель РРФСР, який ґвалтував, катував і вбивав своїх учнів, Анатолій Сливко (1939-1989) незадовго до розстрілу написав щось на кшталт твору на тему «як я дійшов до такого життя». Незважаючи на покаянні нотки цього епістолярію, закінчувався він словами: «Я міг би описати все, що накоїв, двома абсолютно протилежними способами. Я міг би затаврувати себе прокляттям, але міг би й уявити свій садизм як щось високе, не доступне звичайним людям».

Колишній слідчий з особливо важливих справ, полковник запасу Руслан Сушко згадує, що в спійманих маніяків є потреба виговоритися. Криміналіст припускає, що для багатьох серійних убивць можливість рано чи пізно про все розповісти може бути одним із мотивів злочинів.

Щоразу з'являючись на публіці (під час конвоювання чи судових засідань), кривлячись від проклять та погроз, маніяк ловить на собі особливий погляд – закоханих жіночих очей. Чиї це очі?

Що таке магнетизм зла, знають усі. Особливо гостро його переживають діти. Роздумуючи над цією темою, Гілберт Честертон писав: «Якщо ви відберете в дитини гномів і людожерів, вона створить їх сама. Вона вигадає в темряві більше жахіть, ніж Сведенборг; вона створить величезних чорних чудовиськ і дасть їм страшні імена, яких не почуєш і в маренні божевільного». За Честертоном, діти цілком реалісти – вони бояться цього світу, бо він справді небезпечний. Зло й потворність є у світі. Казка дозволяє дитині програвати ситуації, психологічно справлятися зі страхами.

З підлітками й дорослими все складніше.

Багатьом дорослим також потрібен психотерапевтичний ефект, який може дати «ігрове зло» (можна сміливо включити в цей термін усілякі твори мистецтва, ігри й навіть сексуальні практики з імітацією насильства). Але справа часом не лише в психотерапії. Інколи це фрустрація кримінальних схильностей, інколи – розпалювання прихованих пристрастей. Межа між грою й реальністю в якийсь момент може бути стерта. Або цієї межі узагалі немає.

Дівчат, які закохуються у маніяків під час судових процесів, значно більше, ніж самих маніяків.

Найвідоміший серійник, якого упіймали в США в ХХ столітті, Тед Банді (30 доведених убивств, 100 ймовірних), під час судового процесу мав доволі харизматичний вигляд: стильно вдягнений, з відмінно поставленою мовою. Він володів акторськими здібностями й мав дві вищі освіти – психологічну та юридичну. Прихильниць у нього було, як у рок-зірки. Жінки ночували під стінами суду, щоби вранці встигнути зайняти місця в залі. Востаннє Банді офіційно одружився просто під час суду – за законами штату Флорида, де відбувався процес, шлюб вважався укладеним, якщо взаємна згода була висловлена в присутності судді.

У культового російського серійника Олександра Пічушкіна, відомого за прізвиськом Бітцевський маніяк, що орудував з 2001 до 2006 року в Москві (48 доведених вбивств, три замахи на вбивство й понад 60 ймовірних жертв), понад тисячу прихильниць. Вони періодично об'єднуються в групи в соцмережах, час від часу сваряться, конкуруючи за серце свого кумира, присвячують йому вірші й пишуть листи в колонію «Полярна сова», що розташована в Ямало-Ненецькому автономному окрузі.

Одній із фанаток вдалося домогтися дозволу на шлюб із цим ув'язненим, однак після сюжету на телебаченні керівництво колонії вирішило скасувати весілля. Дівчина, проте, вважає, що її прізвище відтепер Пічушкіна. Наталя Пічушкіна. Цим псевдонімом вона користується в соцмережах.

Але це, скажімо так, романтичний бік питання. А є й цілком меркантильний. Розкручений серійник – це бренд. На закритих аукціонах продаються речі маніяків. Деякі дружини вбивць стають продюсерками чоловіків. Розцінки на інтерв'ю з маніяком на українському ринку – відкриємо невелику професійну таємницю – досягають 40 тис. грн. За участь у ток-шоу дружинам маніяків теж інколи платять.

Чим страшніший маніяк, тим більше в нього прихильниць і прихильників. Фан-клуби деяких вбивць існують десятиліттями після смерті самих злочинців. Найбільш яскравий приклад на пострадянському просторі – культ Андрія Чикатило, радянського маніяка, що скоїв 53 вбивства. Серед його жертв – 35 зґвалтованих дітей із випущеними кишками і виїденими очима. У 2010 році на російському сайті Литпром з'явилася ода, присвячена йому. Ось короткий уривок:

Андрей Романыч – человек-легенда.

Сейчас таких не делают уже.

И там, где чья-то рваная одежда

Гниёт с кишками вместе на меже,

Мемориал ему поставить надо.

Своей борьбой он это заслужил.

Не оскверняйте его память, гады!

В конце концов, он стольких положил!

Автор мадригалу – такий собі Антон Вільгоцький. Російський сценарист, письменник, музикант. Зважаючи на його персональний сайт, його професія – ігрове зло: сценарії комп'ютерних ігор і романи в жанрі хоррор. Можна припустити, що вірші (пропустимо аналіз їхніх літературних якостей) мали для автора виключно ігровий смисл. Для багатьох же Чикатило – майже казковий персонаж. Хоча й досі живі-здорові найближчі родичі жертв і криміналісти, що впіймали маніяка.

Для шанувальників Чикатило ці вірші стали своєрідним гімном. У російській мережі ВКонтакте можна знайти кілька десятків груп, присвячених опоетизованому маніяку. Для порівняння, у Пічушкіна лише п'ять «груп підтримки». Під «гімном Андрію Романовичу» учасники, окрім інших питань, обговорюють теми на кшталт: як правильно розпорювати труп, аби у разі потрапляння у водойму тіло не виринало…

Існують численні сайти, присвячені маніякам, й інтернет-магазини, де можна придбати одяг і наліпки з портретами серійних убивць. Скільки в Україні адептів схожих культів, сказати важко, оскільки віднедавна доступ до мережі ВКонтакте (головна платформа для російськомовних маніякофілів) у нас ускладнений.

У Росії вивчати схожі субкультури простіше. Головні «маніяцькі пабліки» в соцмережах (в основному, знову ВКонтакте) охоплюють приблизно 300 тис. людей. Хто ці люди?

Російська психіатриня Ольга Бухановська – дочка професора Олександра Бухановського, який брав участь у розслідуванні злочинів Чикатило і створював його психологічний портрет, – спеціально для Заборони погодилася прокоментувати ситуацію з фан-клубами маніяків. Вона продовжує роботу, яку розпочав її батько, очолює заснований ним ростовський лікувально-реабілітаційний науковий центр «Фенікс». Одна зі сфер її наукових інтересів – психічні розлади в осіб, що скоїли багатоепізодні злочини.

Ольга Бухановська розділяє «мережевих маніякофілів» на чотири умовні групи, що можуть між собою перетинатися.

Перша група: люди із садистськими нахилами, які цілеспрямовано шукають заборонений плід – наприклад, інформацію про тортури. Це можуть бути представники різних соціальних шарів, з різним рівнем інтелекту. Однак майже завжди з роками в них відбувається звуження кола інтересів, наростання садистських потягів.

Друга категорія – «просто цікаво». Хтось випадково натрапив на цікаву, з його погляду, інформацію, хтось захоплюється криміналістикою, хтось вирішив спантеличити друзів екзотичним хобі…

Третя група: психічно хворі. Зокрема, шизофреніки. Їхня хвороба не завжди очевидна для оточення, вони не завжди марять чи страждають від галюцинацій. Хворі люди здатні вступати в контакт із представниками першої групи – садистами. І стати їхніми жертвами, співучасниками або просто опинитися в небезпечній ситуації.

Ольга Олександрівна згадує свою пацієнтку, яка через соцмережу вийшла на зв'язок із таким собі «шанувальником Чикатило», зустрілася з ним в оффлайні й була присутня під час скоєння злочину – з розчленуванням. Злочинця упіймала поліція. Хвора дівчина спершу проходила в справі як співучасниця, потім як свідок.

Учасники таких ось фан-клубів, за словами Бухановської, перетинаються зі спільнотами педофілів і догхантерів. «Не всі маніяки, але багато хто проходить етап знущання з тварин», – констатує вона. Трішки підвищуючи голос, каже: «Мій батько і я у своїх роботах описували етапи, які переживає потенційний злочинець. На якійсь стадії він занурюється у фантазії, на якійсь відбувається боротьба мотивів. А мережеві групи можуть спровокувати в такої особи наростання, скажімо, патосексуального потягу або бути школою насильства». Бухановська завершує розмову дещо емоційним закликом: «Люди, пам'ятайте: у цих групах є збоченці! Це погано! Цього не можна!»

Ситуація в Україні не менш драматична, аніж у Росії. Провідний психолог житомирської установи виконання покарань №8 Андрій Власюк впевнений, що в нас прихильників маніяків не менше. Спеціаліст знає, про що говорить: у цій колонії утримуються багато вбивць, тут же останні роки життя провів і маніяк Сергій Ткач.

«Коли Ткача поховали, – згадує Власюк, – стежка до могили не заростала. Здебільшого сатаністи приходили, але я не виключаю, що серед паломників могли бути і справжні маніяки».

Один зі співробітників колонії (побажав зберегти інкогніто) висловив ще одне припущення: «Тіло Ткача не кремували, труп запакували в целофан і поклали в збитий тут же, у нас, ящик. Так і закопали – на новому міському цвинтарі «Дружба». Поховання хоча й не афішували, але й не засекретили. Хто хотів дізнатися місце – дізнався. І чомусь я впевнений, що в тому ящику вже нічого немає. Швидше за все, розібрали Ткача на запчастини. Хто? Послідовники. То був початок листопада, земля не мерзла, могилу досить було руками розкопати».

Можна пофантазувати – скільки на закритому аукціоні могли б коштувати мощі маніяка. Ну або найбільш гігієнічний варіант – урна з прахом. Чомусь сумнівів немає: покупці знайшлися б.

Психолог Андрій Власюк згадує про одну пристрасну прихильницю відомого маніяка (психологу колись довелося спілкуватися з обома): «Вона шукала собі альфа-самця і знайшла». Той факт, що «альфа-самець» виглядав як підстаркуватий мужичок із черги по пиво в привокзальному буфеті, психолог пояснює просто: «А їй достатньо було знати, що він накоїв, її притягувала, скажімо, саме аура злочинів»

«Аура зла», звісно, не науковий, але по-своєму дуже точний термін, що описує суть явища. Після спілкування з медиками, психологами й експертами-криміналістами виникає враження, що тих, хто стоїть біля забороненої межі, тисячі або десятки тисяч (у масштабах країни). Так воно і є. Але правда також і те, що переважна більшість таких людей ніколи не перетнуть межу. Все-таки сексуальні маніяки й серійні убивці – дуже рідкісний тип злочинців.

Потенційний «упир» формується роками, проходить ті стадії, про які згадує Ольга Бухановська й інші психіатри. Які це стадії?

Термін «серійний убивця» ввів у науковий обіг в 1970-ті роки спецагент, головний психолог ФБР Роберт Ресслер (1937-2013). Його називали американським Шерлоком Холмсом і вважали одним із найкращих у світі спеціалістів з психології сексуальних маніяків. Він упіймав кількох серійників, використовуючи метод психологічного портретування. У своїй книзі «Всім, хто бореться з монстрами», Ресслер стверджував: «У всіх серійних убивць схожа історія дитинства, мати їх не любить, батько жорстокий або його взагалі немає. Здебільшого саме тому їм ніколи так і не вдається відрізнити правильне від неправильного».

Цього ж погляду дотримувалися й інші американські психологи, намагаючись відшукати (і знаходили) у ранній біографії злочинців різні психотравми: сексуальне насильство, покинутість, матеріальні проблеми в сім'ї, механічні травми голови й так далі. Була навіть виявлена кореляція між енурезом і схильністю до жорстокості. Так з'явилася сигнальна тріада Макдональда: припускають, що багато майбутніх убивць схильні до знущань з тварин, мають пристрасть до піроманії і страждають на нетримання сечі. Однак вибірка, яку використав психолог Джон Макдональд, була невелика й сумнівна: він обстежив 100 своїх пацієнтів, схильних до агресії, і котрі колись погрожували комусь вбивством (двоє із них зрештою зреалізували свої погрози).

Як ми вже писали, у 2010 році група українських криміналістів, зібрана Андрієм Кострубом, до якої увійшли слідчі, експерти, психологи й медики, провела унікальне дослідження. Спеціалісти об'їздили частину українських в'язниць, у яких утримувалися довічники. Криміналісти провели глибинні інтерв'ю з 48-ми вбивцями, із них 20 – класичні сексуальні маніяки – серійні вбивці, на рахунку кожного з яких не менше аніж 10 жертв. Так ось, один з учасників й ініціаторів експедиції, психолог-криміналіст, полковник Юрій Ірхін дійшов до висновку, що Ресслер помилявся.

«У кожного серійного вбивці своя унікальна історія дитинства. Принаймні в українських маніяків було різне дитинство – у когось складне, у когось цілком благополучне, – каже з усмішкою Юрій Ірхін. – Якщо спеціально шукати дитячі травми, то вони завжди знайдуться. І в мене, і у вас. У кожного. Але ж не всі стають маніяками».

Усмішка Ірхіна не здається самовпевненою – у нього є моральне право сперечатися з американським авторитетом. За свою кар'єру Ірхін зробив не менше психологічних портретів аніж Ресслер. Головна здобич Ресслера – сексуальний маніяк Теодор Банді (нагадаємо, кількість доведених убивств зі зґвалтуванням – 26, ймовірна кількість жертв – 100). Головна ж здобич Ірхіна – сексуальний маніяк Юрій Кузьменко (кількість доведених убивств зі зґвалтуванням – 13, один замах на вбивство, ймовірна кількість жертв – 206). Ірхін не керував слідством. Він, як і Ресслер, складав психологічний портрет злочинця. І цей портрет, за словами слідчого Руслана Сушка, збігся з оригіналом на 99%.

Ірхін не заперечує, що в становленні злочинця ключову роль може відіграти образа (не обов'язково дитяча) або інша психотравма на фоні якихось психологічних проблем. Серед цих проблем можуть бути сексуальні комплекси або деякі «сороміцькі» захворювання. Класика жанру: повія висміяла чоловічу гідність клієнта й поплатилася за це. Інколи – життям.

Представниці секс-індустрії, до речі, у різних країнах час від часу стають жертвами маніяків. Один із найбільш колоритних українських мисливців за такими жінками, Володимир Довгий, орудував у Новій Каховці на початку 1990-х. Його історія примітна тим, що в ній явно проглядається спусковий механізм злодіянь.

Чоловік довго був незайманим. Ніяких ознак девіантної поведінки не демонстрував: поважав маму, займався спортом, ходив на роботу. Одного разу йому вирішив допомогти друг: найняв повію, пояснив Володі, що і як робити, але Володя соромився… У результаті секс-послуги отримав приятель. Пізніше друг повторив експеримент – з аналогічним результатом. Під час чергового сеансу Володя вбив приятеля. Тіло сховав. Дівчину налякав тим, що вона тепер – співучасниця. Якийсь період Володимир Довгий із нею жив, але недовго – вбив (ймовірно – через ревнощі). І з'їв. Згодом почав цілеспрямовано запрошувати повій – вбивав і робив із них консерви.

Ще один важливий етап на шляху перетворення звичайної людини в маніяка – імпринтинг (запам'ятовування, фіксація). У нашому випадку, це коли якась ситуація закарбовується у свідомості (і підсвідомості) людини як джерело насолоди. Скажімо, у життєвій історії згаданого нами радянського маніяка-вчителя Сливка проглядалися дві версії імпринтинга.

Згідно з першою, коли майбутній ударник комуністичної праці, заслужений вчитель РРФСР був маленьким, у місто, де він жив, увійшли німецькі війська. Один солдат на очах у дитини розстріляв собаку. Краплі крові бризнули на черевички хлопчика, викликавши в останнього сексуальне збудження.

За другою версією, коли Сливко був юнаком, він став свідком дорожньо-транспортної пригоди – автомобіль збив піонера. Черевики мертвого хлопчика розлетілися в різні сторони. Видовище смерті й епізод із черевиками назавжди закарбувалися в пам'яті Сливка. Чоловік, який страждав на часткову імпотенцію, інколи фантазував про мертвих хлопчиків, черевики й піонерські краватки. Через роки маніяк-учитель слідкував за тим, аби його жертви приходили на страту в начищених черевиках і піонерських краватках.

Імпринтинг може передувати злочину, а може його супроводжувати. Першу свою жертву український маніяк Юрій Кузьменко вбив випадково – хотів зґвалтувати, але дівчина чинила спротив, під час бійки відбулося вбивство. «Коли я її задушив, то пережив такі відчуття, що зрозумів – це те, що я шукав», – згадував Кузьменко.

Отож, між психотравмою, імпринтингом, злочином і остаточним перетворенням людини в канібала, некрофіла, педофіла можуть бути миті, а можуть – місяці чи навіть роки. Що увесь цей час твориться в його душі?

У Федіра Достоєвського нема окремого роману про серійного вбивцю – сексуального маніяка. Але в період з 1864 до 1880 року він у своїх творах створив галерею злочинців, яких до сьогодні, за словами Ірхіна, «на вулицях міста повно». Федір Михайлович торкнувся теми сексуального насильства (поміщик Свидригайлов), німфофілії (гріх Ставрогіна) і вбивства (Раскольников). Він описав схему формування злочинного типу особистості. І цю схему можна застосовувати, зокрема, до сексуальних маніяків.

Що відбувається в душі злочинця до того, як він став злочинцем – це до Достоєвського. Виправдань майбутніх злодіянь шукає така душа. Потенційний злочинець у такі моменти ніби йде в підпілля, занурюється у світ фантазій та ілюзій (один із творів письменника так і називається – «Записки із підпілля»). Інколи майбутній убивця створює власну псевдофілософську теорію.

Раскольников, наприклад, напередодні злочину написав статтю, короткий зміст якої в устах слідчого Порфирія Петровича звучав так: «Уся річ у тому, що в їхній статті всі люди якось розділяються на «звичайних» і «незвичайних». Звичайні мають жити слухняно й не мають права переступати закон, тому що вони, бачте, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон, власне тому, що вони незвичайні».

Не всі маніяки і злочинці загалом створюють теорії, але деякі – створюють. За словами криміналістів, «головний убивця України» Анатолій Онопрієнко (52 доведених убивства) був вельми схильний до теоретизування. Сергій Ткач (37 доведених убивств, ймовірна кількість жертв – 107) інколи занурювався в «глибокі роздуми». Психологи виділяють поміж маніяків особливий тип – «місіонери». Це ті, хто уявили, що в них є якась місія. Один з американських душогубів пояснював поліцейським, що вбиваючи повій, він рятував людство від страшного зла й отримував за це від всесвіту скромну платню – підчищав кишені жертв.

Але повернімося до Достоєвського. Його збірний персонаж, ніби перебуваючи в підпіллі, починає втрачати емоційний зв'язок з оточенням. Поступово створює свій світ ілюзій і теорій. У цьому індивідуальному світі координати добра і зла не такі, як в існуючій суспільній конвенції. Розрив цей болісний – герой терзає себе образами, життєвими обставинами (у випадку Раскольникова – голод і хвороба) або еротичними фантазіями. Підійшовши до останньої межі, Раскольников запитує сам себе: «Тварина я тремтяча або маю право?»

Ніби відповідаючи на це запитання, Андрій Чикатило говорив: «Звісно, я міг би стати алкашем, притлумити свої життєві потреби. Але не для цього я вивчав філософські погляди всіх часів і народів, проходив університети – життєві й навчальні, аби затьмарити свою свідомість».

У Раскольникова, якого Достоєвський, ймовірно, наділив власними рисами, на все пішло кілька місяців. Але він був занадто інтелігентний, інтровертний, начитаний і глибокий. Не можна виключати, що в простіших осіб душевні процеси протікають швидше.

Далі – цікавіше. Скоївши вбивство чи інший тяжкий злочин, люди поводяться й почуваються по-різному. Одні миттєво виліковуються від усіх ілюзій, жахаються скоєного, здаються поліції, вдаряються в релігію чи в інший спосіб змінюють своє життя. Це випадок «розмазні» Раскольникова, з якого не вийшов серійний убивця. Інші ж, згубивши людську душу, переживають насолоду (той же Андрій Чикатило, Юрій Кузьменко та інші реальні маніяки й серійні вбивці).

Дійсність часом заплутаніша, аніж сюжетні повороти Достоєвського. Маніяк Сергій Ткач скоїв свій перший злочин після того, як розійшовся із дружиною. Він посадив її на літак у Сімферополі, зажурився, вирушив на пустир, випив пляшку горілки і, під впливом алкоголю, зґвалтував і вбив дівчину. Трохи протверезівши – вжахнувся. Подзвонив у міліцію і про все розповів. Черговий не повірив і грубо вилаяв Ткача. Як колишній співробітник правоохоронних органів, Ткач був обурений до глибини душі. Більше він у міліцію не звертався.

Але випадок Ткача все ж таки унікальний. Головних варіантів залишається два: каяття або відчуття глибокого задоволення. Звідси запитання: чому одні злочинці каються, а інші відчувають приємний післясмак?

Уперше наукову гіпотезу про те, що злочинцями не просто стають, але й народжуються, висунув італійський психіатр Чезаре Ламброзо (1835-1909). В принципі кримінологію можна уявити як вічну суперечку Достоєвського й Ламброзо: одні дослідники наполягають на тому, що вирішальну роль у становленні злочинця відіграють соціально-психологічні фактори, інші – що біологічні.

Ламброзо припускав, що зловмисника можна виявити вивчивши будову черепа. Зрештою його праці були визнані ненауковими (з черепами професор направду промахнувся), а самого вченого якийсь час вважали предтечею ідеологів фашизму.

Але дослідження психологічних, психосоматичних і соматичних (тобто тілесних, «сома» грецькою означає «тіло») відхилень і їхній вплив на злочинну поведінку продовжувалися. У 1933-37 роках радянський психіатр Петро Ганнушкін описав групу аномалій характеру, об'єднавши їх у поняття психопатія. Для більшості психопатів характерні такі риси, як безсердечність, поверховість емоційних реакцій, знижена здатність до співпереживання. Один із різновидів деформації Ганнушкін назвав антисоціальною психопатією.

Упродовж 20 століття вченим вдалося отримати дані, які дозволяють припустити, що схильність до психопатії має генетичну природу. У 1970-х американські психіатри й неврологи навчилися діагностувати антисоціальну психопатію в дітей у віці 2-3 років.

У 1980-х у США нейрофізіолог Ейдріген Рейн провів позитрон-емісійну томографію (ПЕТ) мозку 41-го ув'язненого й порівняв результати з томографіями мозку 41-го законослухняного громадянина. Виявилося, зокрема, таке. У середньому префронтальна кора мозку злочинців менш розвинута, ніж у звичайних людей. Це може бути причиною зниженого почуття емпатії. Так почала зароджуватися окрема дисципліна – нейрокримінологія.

Наприкінці 1990-х канадський психолог Роберт Хаер, який присвятив життя вивченню психології злочинців, опублікував науково-популярну працю «Позбавлені совісті». На початку книги доктор Хаер розповідає про те, як науковий журнал завернув його статтю, у якій були представлені електроенцефалограми (ЕЕГ) дорослих чоловіків під час виконання деяких мовних вправ, оскільки, на думку редактора, «ці ЕЕГ не могли бути реальними». Причина непорозуміння полягала в тому, що Хаер вивчав особливий тип людей – психопатів, які переступили закон. Його дослідження підтвердили те, що мозок середньостатистичного злочинця трішки відрізняється від мозку середньостатистичного громадянина.

Доведено, що один із різновидів психопатії (у цього терміну багато значень, у даному випадку мова йде про органічну патологію), пов'язаний з особливостями будови мозку. У нього інакша електрична активність, недорозвинута префронтальна кора і знижена кількість дзеркальних нейронів (вважається, що ці нейрони також відповідають за почуття емпатії, хоча це поки лиш гіпотеза).

У фільмі «Мовчання ягнят» тюремний психолог говорить про ув'язненого маніяка Ганнібала Лектера: «справжній психопат». Ця фраза й сам образ Ганнібала Лектера – розважливий, холоднокровний убивця, що показує фантастичну витримку, – є ілюстрацією мейнстрімного напрямку американської криміналістики.

Як випливає з назви книги Роберта Хаера, психопати позбавлені мук каяття. У них знижене почуття страху, сорому, небезпеки. Проте загострені деякі інстинкти. Совість для них – категорія не стільки чуттєва, скільки філософська. Накласти в штани від страху – не про них. Вони не червоніють, коли брешуть. Вони відмінно володіють собою в екстремальній ситуації – їхній організм легше справляється зі стресом. Далеко не всі вони потрапляють за ґрати. За Хаером, з них виходять сімейні тирани, побутові негідники, політики-популісти й недобросовісні бізнесмени. І, звісно ж, злочинці всіх мастей, включно із сексуальними маніяками й серійними убивцями.

Ідеї лікаря Хаера й досягнення американських нейрокримінологів мали такий успіх, що багато вчених серйозно роздумували над тим, чи вдасться перемогти злочинність, якщо діагностувати всіх дітей, а потім пожиттєво відстежувати поведінку психопатів. Виходить, таємниця «поганих хлопців» розгадана? Ламброзо переміг Достоєвського?

Правильніше сказати так: Ламброзо вніс невеликі корективи в розуміння деяких кримінальних типів особистості. Справді, «Я», що живе всередині мозку психопата, бачить і відчуває світ по-іншому, аніж більшість людей. Але це ще не означає, що таке «Я» вибере зло.

У 2005 році американський нейробіолог Джеймс Феллон вирішив зробити собі функціональну магнітно-резонансну томографію (ФМРТ) мозку, аби перевірити, чи не має схильності до хвороби Альцгеймера. Водночас лікар Феллон працював зі знімками психопатів-убивць. Сталося так, що рентгенівський автопортрет Феллона потрапив на одну купку з результатами досліджень мозку злочинців. З'ясувалося, що префронтальна кора вченого нічим не відрізнялася від аналогічних ділянок мозку вбивць. Лікар Феллон зробив відкриття: проконсультувавшись із колегами, він діагностував у себе органічну психопатію.

Лікар був настільки шокований, що вирішив присвятити себе моральному вдосконаленню. Не можна сказати, що до цього друзі й колеги вважали Феллона поганою людиною, якраз навпаки – він мав славу найдобрішого сім'янина, веселуна й душі компанії. Але, проаналізувавши свою біографію, поведінку та ставлення до оточення, він, за його ж словами, «зрозумів, що був козлом усе життя». Те, як і що він відчував і переживав, Джеймс Феллон виклав у книзі «Психопатія зсередини: пригоди нейробіолога в темних закутках мозку».

Подібно до того, як боягузлива (тривожна) за своїм психологічним типом людина, що страждає на неврози, інколи здатна в незвичних обставинах (скажімо, в умовах війни) «будь-якою ціною» виконати бойове завдання, так і «бездушний» органічний психопат може скоїти непритаманний, здавалося б, йому моральний вибір – присвятити себе служінню ближнім.

Казус Феллона показує, що наука поки що не спроможна просканувати і виміряти глибину людської душі. Ну і зрештою, за даними Американської психіатричної асоціації, яка лише у 2013 включила «безсердечність-неемоційність» у список психічних розладів, усього лише 1% дітей мають виражені психопатичні риси (приблизно стільки ж людей страждають біполярним розладом і аутизмом). А до злочинності, принаймні в Україні, так чи інакше залучені до 20% громадян.

Американські дослідники припускають, що в малих дозах психопатія сприяє виживанню роду людського: інколи психопатичні особистості показують найкращі спортивні результати, ці ж риси допомагають зберегти холоднокровність хірургам і сприяють просуванню політиків.

Схожого погляду дотримуються й українські спеціалісти. Лікар-психіатр Спартак Суббота, який займається проблемою кримінальної психопатії, констатує: «Психопатів умовно можна поділити на конструктивних і деструктивних. Конструктивні – хороші лідери, сильні спеціалісти, але жорстокі й холодні. Деструктивні – це ті, хто переступає закон. Поміж ув'язнених чимало психопатів, це правда».

Юрій Ірхін стверджує, що більшість сексуальних маніяків – серійних убивць, які відбувають довічне ув'язнення в українських в'язницях, не є органічними психопатами. «Усі вони соціопати, – каже Ірхін, – але не психопати, причини їхніх дій соціально-психологічні, але не соматичні».

В анамнезі соціопата – не «недорозвинутість префронтальної кори» чи «недостатність дзеркальних нейронів», а все та ж образа, озлобленість і свідома агресія.

«У якийсь момент, – пояснює Ірхін, – соціопат знеособлює людей навколо, вони в його очах просто предмети. Але не всі: соціопат може проявляти порядність до вузького кола близьких, наприклад, бути хорошим сім'янином. Однак інших людей чи якусь категорію осіб він не сприймає як людей. Маніяк не відчуває, що когось вбив – він м'ясо з'їв».

Соціопатія й органічна психопатія – два різних відхилення, але через термінологічну плутанину їх часто змішують. Річ у тім, що в англійській мові немає слова соціопатія. Західні дослідники в обох цих випадках використовують термін psychopathy, хоча, звісно, також розрізняють ці явища. Щоби уникнути непорозуміння, криміналісти, говорячи про соціопатію, використовують термін «дисоціальний розлад особистості». Цей розлад у Міжнародній класифікації хвороб десятого перегляду (МКХ-10) має код F60.2. В органічної психопатії інший код.

Висновок: нейрокримінологія хоча і проливає якесь світло на природу кримінального світу, але – на дуже маленький клаптик. А це означає, що Федір Достоєвський знову на сцені.

Є такий термін – орфанне захворювання. Тобто рідкісне. Дуже. Інколи – один випадок на мільйон чи кілька мільйонів. Але, незважаючи на цю рідкість, орфанні захворювання не зникають упродовж тисяч, а, можливо, і мільйонів років, оскільки закладені в геномі людини.

Душевний стан сексуального маніяка-вбивці далеко не завжди, з біологічного погляду, коректно інтерпретувати як важке захворювання. Але як відхилення – цілком. Психіку маніяка-серійника можна назвати орфанним – але не захворюванням – а станом душі. Тобто рідкісним. Дуже. Інколи – один випадок на мільйон чи кілька мільйонів. Але, незважаючи на цю рідкість, воно повторюється впродовж тисяч років…

Сексуальні маніяки, серійні вбивці, масові вбивці і просто гоміцидомани (гоміцидоманія – пристрасть до вбивств), а також некрофіли й канібали час від часу з'являються в розвинутих і відсталих країнах. Незалежно ні від чого – ні від епохи, ні від соціально-економічної формації, ні від культури, ні від рівня матеріального достатку.

Про це явище дещо відомо представникам різних дисциплін – криміналістам, правознавцям, психологам, медикам, нейробіологам, філософам. Але єдиний спосіб боротьби з цим соціальним злом – упіймати злочинця, коли той уже проявив себе. Й ізолювати. Маніяка, що вже сформувався, лікувати немає сенсу (спроби в історії були і продовжуються, але дуже вже часто закінчуються рецидивом). Або ж стратити. Що ще можна зробити?

Педофіли-ґвалтівники – окрема категорія злочинців. На початку ми говорили про те, що група українських криміналістів під керівництвом заступника директора ДНД ЕКЦ Андрія Коструба розробляла методику розкриття тяжких злочинів проти дітей.

Це було логічне продовження і вдосконалення «методики визначення маркерів серійності під час розслідування вбивств», тобто методики вирахування маніяків. Як і у випадку з маніяками, експерти об'їздили тюрми, у яких перебувають педофіли (ґвалтівники і вбивці), провели анкетування і глибинні інтерв'ю.

Ідея полягала в тому, щоби з допомогою цих злочинців скласти психологічний портрет і вийти на слід горлівського мужичка (за словами свідків, – звичайний пенсіонер), який вбив і зґвалтував у 2013 році дев'ятирічну Мирославу Дворянську. Розкриттю цього злочину завадила війна. Та й сама методика залишилася сирою – не відпрацьованою на конкретних розслідуваннях.

Розповідаючи про цю роботу, Андрій Коструб тримає в руках книгу доль: список 20-ти знакових педофілів і десятків їхніх жертв. «Страшні злочини, – коментує експерт. – Тут, звісно, не лише вбивства. Однак за кількістю горя цей список, можливо, навіть не поступається тому, який ми складали по маніяках. Покалічені долі… Хтось із цих дітей закінчує самогубством, хтось – психічним захворюванням…»

Коструб вважає, що маніяк і ґвалтівник-педофіл – різновиди одного явища. Схожого погляду дотримуються і його колеги – криміналісти і психіатри. Як і маніяк, який сформувався, пройшов певні стадії свого розвитку, педофіл – невиліковний.

«Ґвалтівник у будь-який момент може стати вбивцею, тут дуже тонка межа», – говорить експерт.

І все-таки юридично серійний убивця (такого поняття, як маніяк, в українському кримінальному кодексі нема) і педофіл-ґвалтівник – це різні категорії злочинців. Першого, як правило, засуджують до довічного ув'язнення, другий – особливо, якщо мова йде про психологічне насильство, – рано чи пізно виходить на свободу. Дії педофіла підпадають під статті 153-156 КК України, і за сприятливих обставин зловмисник може відбутися 3-5 роками тюрми. Водночас нагадаємо: педофіл зазвичай невиліковний (невелика технічна обмовка: з огляду на мультидисциплінарність поняття педофілія, ми зараз говоримо лише про розлади потягу, яке внесене до МКХ-10 під кодом F65.4).

Що робити? Найбільш гуманна відповідь – хімічна кастрація. Це ін'єкції, які вводяться пацієнтові раз у три місяці, понижуючи рівень тестостерону й у такий спосіб пригнічуючи лібідо. Якщо припинити вживання препарату, статевий потяг відновиться. У багатьох країнах злочинець може скоротити свій термін ув'язнення, погодившись на хімічну кастрацію. Цей метод використовується у Великобританії, Франції, Німеччині, Данії, Швеції, Норвегії, Польщі та Естонії, а також у 48-ми штатах США. Ефект цілком відчутний. Наприклад, у Німеччині після впровадження такої медикаментозної профілактики кількість рецидивів серед педофілів впала від 80% до 3%.

Півтора року тому у Верховній Раді був зареєстрований законопроект №6607, який передбачає внесення аналогічної норми в українське законодавство. Також проект посилює відповідальність (аж до довічного ув'язнення) за злочини проти статевої свободи і недоторканості дитини. А ще – передбачає створення реєстру педофілів (осіб, які раніше притягувалися до відповідальності), доступ до якого повинен бути у завідувачів дитячих установ, аби не помилитися під час відбору персоналу (на жаль, вчителі і справді в групі ризику).

Законопроект лобіюють нардепи-автори, підтримує представник Уповноваженої з питань дотримання прав дитини і сім'ї Аксана Філіпішина й рекламує на своїй Facebook-сторінці перший заступник голови Нацполіції В'ячеслав Аброськін. Документ успішно пройшов слухання в Комітеті ВР із питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності й «завис» на стадії дебатів навколо норми про добровільність кастрації. Є шанс, що найближчими місяцями він подолає перше читання.

– Підтримую, – каже Андрій Коструб, коментуючи законопроект. – Посилення відповідальності й кастрація – це прекрасно. Впевнений, що багатьох педофілів, які стоять на межі, ці норми відштовхнуть. Навіть сама вже суспільна дискусія на ці теми корисна. Але якщо людина вже за межею, нічого не допоможе. Ось, будь ласка…

На цих словах Андрій Миколайович гортає свою «книгу доль» і починає наводити «конкретні приклади» – щось винятково диявольське, вчинене якимсь правоохоронцем у якомусь там році. Слухати й ретранслювати таку інформацію важко й не хочеться. У голові крутиться запитання: «Цей «правоохоронець» ще сидить чи вже на волі?» Але натомість, трохи несподівано для себе, запитую:

– Андрію Миколайовичу, ви в диявола вірите? Радше так: у Бога і в диявола?

Пауза

– Просто… Ви все життя з такою диявольщиною маєте справу…

Андрій Коструб зітхає:

– Я вірю в методику. Повторюю: тих, хто перебуває на межі, може зупинити лише невідворотність покарання. Однак рівень слідства зараз низький. Методичні напрацювання є, ми могли б методику доопрацювати, а опісля апробувати на практиці, якби нашій групі запропонували… Але… Знаєте.... Я думаю інколи, що, можливо, час має пройти. Може, після нас хтось візьметься. А напрацювання – ось, у шафі лежать. Нікому не потрібні.

P.S.

Щоденно Нацполіція України реєструє відомості про 25 безвісти зниклих дітей і фіксує п'ять умисних вбивств.