Від редактора

Словосполучення «домашнє насильство» викликає низку асоціацій. Перша з них: чоловік знущається з дружини та дітей. Далі йдуть варіації: він зловживає алкоголем, ґвалтує жінку, перетворює її на хатню робітницю, б'є дитину тощо. Про це потрібно говорити і про це говорять.

А тепер перевернемо картинку: дитина б'є матір або батька, чи дружина знущається з чоловіка. Це таке саме пекло, ба навіть гірше: постраждалим соромно розповідати про такі випадки. Жертви іноді готові терпіти впродовж усього життя, аби уникнути ще більшого страждання: осуду й ганьби. Побита матір боїться почути від оточення те, що іноді й сама собі говорить: «Сама винна, сама так дитину виховала».

У слова «стигма» є два основних значення: перше – тавро, друге – рани від розп'яття. Звинувачувати постраждалого або замовчувати насильство означає таврувати, стигматизувати жертву. І тоді розп'яття триватиме вічно. Вихід – проговорювати проблему. Тому Заборона публікує матеріал саме про таке «нестандартне» домашнє насильство.

Щонайменше сто метрів мають відділяти Ігоря та Надію Іванівну, дарма що вони – найрідніші люди. Ігорю майже сорок, Надії Іванівні – за шістдесят. Він – її син, вона – його мати. Взимку Надія провела кілька тижнів у притулку для жертв домашнього насильства, куди втекла від синової агресії. Врешті вона наважилася звернутися до суду по обмежувальний припис для Ігоря. Суддя її заяву підтримав. Заборона наближатися до жінки діятиме півроку.

На національну «гарячу лінію» запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерної дискримінації громадської організації «Ла Страда – Україна» щороку надходить понад 22 тис. дзвінків. Приблизно 20% з них стосуються насильства дітей щодо батьків.

– Розлучилася з чоловіком, тепер розлучаюся з сином. З чоловіком легше розійтися, можна навіть наново життя побудувати, – каже Надія. – А як розійтися з дитиною?

На перший погляд – це звичайна родина без жодних обтяжливих обставин, які в уяві легко вкладаються в слово «неблагополучна». Але… Вона стоїть під дверима власної квартири, а він не пускає її додому. Вона викликає поліцію. Пояснює, що ця історія триває роками. Він каже, що мати його провокує, аби позбавити житлової площі.

Ще у 2009-му Надія вперше подзвонила в поліцію. Справи про адміністративне правопорушення відкривали і закривали. Кілька років тому син поцілив їй в око. Вона повинна була пройти лікування.

Надія забирає з квартири документи і йде, бо боїться залишитися з сином наодинці, коли поліція поїде геть. Одну ніч вона проводить у сусідки, іншу – у подруги. Потім доводиться повернутися додому. Вона замикається на ключ у своїй кімнаті й не виходить з неї дві доби. На третій день чує його голос крізь двері: «Ввечері повернуся, щоби валізи були зібрані і тебе тут не було». Вона починає шукати в інтернеті хоч щось, що їй допоможе. Читає про мобільні бригади з протидії домашньому насильству, які працюють в пілотному режимі в одному з районів Києва. Звертається до них і так потрапляє до центру соціально-психологічної допомоги.

З того моменту минув майже місяць, відбувся суд і Надія сидить за робочим столом у своїй квартирі, не ховаючись. За спиною – шафа, на полиці – папки з документами. Надія – підприємиця, надає бухгалтерські послуги компаніям. Власний бізнес вона розпочала у 55 років, вклавши сто доларів в оренду невеликого офісу. За перший же рік заробила на автівку. Сміється, що її подруги-однолітки вже всі на пенсії. Але вона має сили і бажання працювати. Мрії в неї також є.

Кімната, яка крізь велике вікно вбирає в себе сонячний день, видається ще світлішою. Коли було потрібно, це приміщення перетворювалося для жінки на маленьку фортецю. А іноді слугувало за добровільний ізолятор. Уже давно цю кімнату можна замкнути на ключ.

Квартиру вона ділила з сином. Лише три роки пройшли, відколи він живе разом з дружиною окремо, проте регулярно навідується додому. За словами Надії, саме через житло взаємини з сином і почали псуватися. З кожним роком образи і роздратування більшали, як снігова грудка, що котиться з гори.

Якщо діти тероризують психологічно, економічно, фізично батьків, то найчастіше мова йде саме про дорослих дітей та батьків похилого віку. Як правило, про синів і матерів. Жінки звертаються по допомогу, коли вже немає сил терпіти. Чоловіки – геть зрідка. Бо є такий гендерний стереотип, що чоловіки не плачуть, не скаржаться, самотужки вирішують проблеми.

У центрах, де працюють з постраждалими від насильства батьками, розповідають про різні випадки.

«Є в нас одне сімейство. Вони коли-небудь вб'ють маму Ніну, ці два брати-акробати. Вона прийде до нас, поплаче. Ми кажемо: викликаємо поліцію, пишемо заяву, поїдеш в притулок. «Ні, вони ж хату рознесуть і один одного повбивають. Це ж мої сини». Через день Ніна знову в нас, знову плаче».

Або:

«Їй 70 років. Вона вже дійшла до того стану, коли краще опинитися на вулиці, ніж залишатися вдома і боятися вийти на кухню, аби зварити собі їсти, бо одразу з'являється син і через дрібниці починає чіплятися і піднімати руку».

Або:

«Син алкозалежний. Разом із дружиною вони створили такі умови для матері, що та не могла перебувати з ними під одним дахом. Вони її виживали з квартири. Поки жінка була в притулку, всі її речі знищили. Коли ми прийшли з рішенням суду про її вселення в квартиру, невістка відкрила двері, впустила свекруху, була привітною. А наступного дня жінка знову біля притулку. «Мене син взяв уранці за шкірки, стукнув об двері і сказав: ключі на стіл. Я віддала їх, вийшла і більше туди не повернуся». Ще три місяці вона прожила в притулку, поки її не забрав до себе двоюрідний брат».

Начебто зовсім різні історії, проте є в них дещо спільне. Якщо говорити про можливість допомогти, подібні ситуації чи не найскладніші. Директорка департаменту «гарячих ліній» в «Ла Страда – Україна» Альона Кривуляк пояснює:

– Батькам зізнатися в тому, що вони потерпають від власних дітей, можливо, найважче. Наважуються одиниці. Найчастіше вони намагаються дати дітям шанс, чекають, що ситуація виправиться сама собою.

Альона Кривуляк – тендітна дівчина з рівним каштановим каре. Вона сама потерпала від насильства в особистих стосунках. Через ревнощі її неодноразово бив хлопець. Це тривало три роки.

– Як свідчать міжнародні дослідження, людина сім разів повертається в коло насильства і тільки на восьмий раз готова вибиратися з нього, – каже вона.

Альона починала оператором «гарячої лінії», тож за сім років почула безліч історій. Про дорослих дітей з алкогольними або наркотичними залежностями, які не працюють, натомість вимагають в батьків пенсії або виносять з дому все, включно з закрутками. Якщо мати чи батько намагаються чинити опір – б'ють. Про дітей, що живуть з батьками під одним дахом і не можуть поділити житло, або тих, що маніпулюють онуками на кшталт «ви більше їх не побачите». Окрема ситуація, якщо мати живе з дорослою дитиною, що має психічний розлад, і агресія – один з його симптомів.

– Коли ми аналізуємо дзвінки, то ця категорія звернень в консультуванні є реально найважчою, – каже вона. – Бо всі варіанти, які ти можеш запропонувати людині, вона часто відштовхує, навіть допомогу психолога. Ти кажеш: «У вас є право викликати поліцію. Ви можете писати заяву в правоохоронні органи». А вони відповідають: «Це ж моя дитина, моя кровинка, як я можу?» Одна справа, коли ти страждаєш від насильства з боку чоловіка і у тебе є можливість припинити ці стосунки, вийти з них назавжди. Інша справа, коли мова йде про дитину, яку ти народив. Кривдники, до речі, нерідко цим користуються – ти мені нічого не зробиш, ти моя мати/батько.

Тоді справа не рухається далі, аніж подзвонити і виплакатися. Потім на деякий час зникнути, потім знову подзвонити і так коло за колом. Не більше ніж 15% тих, хто наважується зателефонувати на «гарячу лінію», готовий щось робити.

– Нещодавно, приміром, я розмовляла з 60-річною жінкою, що страждає від фізичного, психологічного, економічного насильства з боку сина. Почувши від мене кілька варіантів, що вона могла б зробити, щоби покращити свою ситуацію, жінка відповіла: «Не знаю, це ж мій син», – розповідає Альона. – Ми спілкувалися півгодини, вона виплеснула напруження, їй стало легше. Раніше вона ніколи не ділилася своєю історією і переживаннями. З сином не могла про це говорити, бо він кривдник, з друзями – бо «я мати, я його виховала, сама винна, що люди скажуть, мені будуть перемивати кістки».

А люди тільки підтвердять: ти виховала, ти – винна. Так спрацьовує суспільний стереотип, який живить почуття провини і сором батьків. Тож вони відчувають себе безпорадними двічі.

– Дитина дійсно не народжується агресором. Є сукупність обставин, які на неї впливають. Усе починається з родини, – каже Альона. – Ми це розуміємо, кожного разу розмотуючи клубок взаємин у сім'ї. Але які б не були причини, ніщо не виправдовує насильство. З усвідомленням цього в нашому суспільстві є великі проблеми.

Надія Іванівна теж розповідає свою історію від початку, інакше не зрозуміти, каже вона, як опинилася там, де опинилася. Події, на які дивишся ретроспективно, і справді видаються невідворотним ланцюжком, який, наче поводир, веде до певної точки.

«Я родом з Сибіру. Батько помер, коли мені було два роки, мати вдруге вийшла заміж. У мене з'явилися брат і сестра, а вітчим став за батька. Школу закінчила добре. Мала артистичні здібності, але майбутню професію обирала суто з раціональних міркувань. У 17 років поїхала в Ленінград, де вступила до хіміко-фармацевтичного інституту. Мала б стати хіміком-технологом, але через півтора року мусила залишити навчання і повернутися додому. Через несприятливий клімат важко захворіла на бронхіальну астму. Потім загинув вітчим, мати залишилася сама з дітьми і потребувала допомоги. До Ленінграда я вже не повернулася. У рідному місті вступила до політехнічного інституту на факультет залізобетонних конструкцій. Вчитися подобалося, також підробляла вихователькою у піонерському таборі. Якось у таборі мене нагородили премією. Можна було обрати гроші або екскурсію в Томськ. Я обрала подорож. Це й привело мене до майбутнього чоловіка.

Олександр, киянин, потрапив у Томськ випадково – поїхав у відрядження замість матері, яка захворіла. Це був красивий роман. Цілий рік ми писали листи одне одному, він прилітав до мене з Києва. Спочатку ми планували довчитися, а потім одружуватися, але він дуже боявся мене втратити і наполіг на тому, щоби не чекати. За рік ми побралися. Я їхала знайомитися із майбутньою свекрухою, аж коліна підгиналися. Олександр – із професорської родини, я – зі звичайної. Але свекруха мене прийняла.

Одна справа – зустрічатися і переписуватися, закоханість, романтичні стосунки. Інша справа – жити разом. Спільне життя відкриває інші наші сторони.

Мати чоловіка – докторка наук, була зайнята кар'єрою. Син ріс з няньками. Потім працював з матір'ю. Вона хотіла зробити з нього вченого, але по суті зламала. Він ходив на роботу для годиться. Так йому було зручно. Любив мене сильно, але егоїстично. Я мала робити те, що він хоче і вважає правильним. Щоразу я погоджувалася на компроміс. Спочатку заради кохання, потім заради збереження сім'ї, а пізніше задля сина.

Ще до весілля вирішила перевестися у Київський інженерно-будівельний інститут, але ректор не пішов назустріч – «спочатку вступаєте, потім вагітнієте, краще їдьте додому і там завершуйте навчання». Свекруха пообіцяла допомогти. Буде шлюб, прописка, тебе зарахують. І ми з чоловіком з легким серцем помандрували у весільну подорож. Та після повернення з'ясувалося, що мене не зарахували.

Мені було дуже важливо отримати вищу освіту. Мама завжди казала: моя справа вас нагодувати, вдягнути, ваша – вивчитися. Тож тої миті й справді була готова повертатися додому. Звісно, я відчувала образу, наче мене ошукали. Пізніше я усвідомила, що чоловік не надто хотів, аби я вчилася. Так простіше прив'язати до себе.

Після першого в подружньому житті скандалу, коли я поставила ультиматум: або вчуся, або їду, питання врешті-решт владнали. Я вступила до інституту легкої промисловості.

За рік до закінчення інституту завагітніла. На восьмому місяці серце дитини перестало битися. Я пройшла крізь пологи. Здавалося, що більше ніколи не зможу радіти, наче заніміла. Від чоловіка замість підтримки чула: відтепер жодних дітей, будемо жити тільки для себе, кидай інститут, він тобі не потрібний. Знову велика сварка і мама забрала мене додому. Там я залишилася на місяць. Чоловік, звичайно, дзвонив, писав, хотів, щоб повернулась, обіцяв, що не ображатиме і що зможу завершити навчання. Я повірила, повернулася в Київ».

Охайна будівля жовтого кольору фасадом дивиться на невеличкий парк у спальному районі. З тилу її прикривають п'ятиповерхівки. Це Київський міський центр соціально-психологічної допомоги, при якому діє притулок. Саме сюди взимку і потрапила Надія після чергового конфлікту з сином. Невеличкі кімнати з ліжками і шафками, спільна кухня, загальний санвузол і кімната для відпочинку з телевізором і чорним піаніно в кутку. Скромно, але комусь рятує життя.

Київський міський центр вважається закладом екстреного реагування. Це означає, що прийняти постраждалу особу в притулок він може в будь-який час доби чи то, приміром, за направленням поліції, чи то за телефонним дзвінком від соціальних служб. Керує центром Людмила Крупчинська.

– Зазвичай людина потрапляє до нас одразу після побиття і тоді, коли їй нікуди дітися. Часто привозять поліцейські, працівники соціальних служб, – каже вона. – Тому не завжди це усвідомлене рішення людини, що пережила насильство, змінювати ситуацію, а шок і розгубленість, «я не знаю, що робити».

Залишитися в притулку жінка може на три місяці. Перебування в безпечному місці дає необхідний перепочинок. Перші кілька днів поза домівкою Надія усвідомлювала, що з нею відбулося. Мала відпочити, відчути безпеку, налагодити режим сну. Організм приходив до норми. Тільки після цього з нею почав працювати психолог.

Усі послуги подібних центрів добровільні. «Ми не «заподіюємо» добро», – каже Людмила Крупчинська. Це стосується й юридичних консультацій. Надія погодилась і на психологічну підтримку, і на юридичну допомогу.

– Ключ від проблеми лежить у людині, що потерпає від насильства. Якщо вона вирішує не бути жертвою, працювати над цим, то має шанс розірвати це коло. Оскільки кривдника зазвичай і так все влаштовує, – каже Людмила Крупчинська. – Добровільно вони дуже рідко шукають допомогу.

Надія була мотивованою. У притулку їй порадили звернутися до центру вторинної правової допомоги, які безоплатно надають юридичні послуги у випадках домашнього насильства. Саме в такому центрі Надія знайшла адвоката. Це була його перша справа в суді, пов'язана із запитом про заборону для сина наближатися до матері. Цей механізм з'явився разом із законом про запобігання та протидію домашньому насильству.

«Пережити смерть дитини допомагали навчання, потім робота, яку я отримала в одному з науково-дослідних інститутів. Саме в цей період я знову завагітніла. Мені було 26 років. Народився син – Ігор. Але щастя затьмарювало те, що у чоловіка з'явився новий аргумент, чому я маю відмовитися тепер вже від роботи. За два роки мені запропонували повернутися до інституту, і я цього дуже хотіла. Але Саша і свекруха почали тиснути: «що ти собі думаєш», «синові тільки два роки», «він замалий для ясел», «чому ти вперлася».

Чоловік хотів відірвати мене від життя. Так тривало протягом багатьох років. Тільки-но в мене з'являлася можливість кар'єрного зростання, як починався шантаж: якщо ти нас любиш, то зробиш так, а не інакше. Від мене постійно вимагали жертву заради родини. Але ця жертовність призвела до того, що я залишилась самотньою. Від роботи я тоді відмовилася. Відступиш один раз, потім буде другий, третій, четвертий. А далі виявиться, що своїм життям ти ніколи не жила.

Коли Ігорю виповнилося три роки, я захворіла, мене нудило навіть від води. Лікарі поставили діагноз – рак. Я потрапила в лікарню, сина на час обстежень і лікування забрала в Росію моя сестра. Чоловік з ним не впорався би, тому погодився. На щастя, діагноз не підтвердився. Насправді в мене відкрилася виразка, причина – нервове виснаження.

Конфлікти через моє бажання працювати продовжувалися. Я отримувала роботу, але кожного разу чоловікові щось не подобалося. Звідси йди, звідти звільняйся. Не витримавши, запропонувала йому самому знайти мені місце, яке його влаштує. Він знайшов. Поруч з собою, щоби мати змогу контролювати. Я знову поступилася. Він маніпулював почуттями. Але ж тоді я думала, що це таке кохання до нестями. Дивилася крізь пальці на те, як він бігає на прохідну до мене на роботу і звіряє годинник, коли я пішла, коли прийшла.

Звісно, це не могло не відбитися на стосунках. Скандали частішали і сильнішали. Чоловік приходив додому в поганому настрої і одразу виплескував негативні емоції. Я вже теж не могла тримати їх при собі. Невропатолог тоді порадила мені гарний засіб. Запитала: «В тебе є баночки з-під майонезу? Тобі їх не шкода? Якщо бачиш, що зараз почнеться сварка, бери баночку і бий її». У такий спосіб я знімала стрес. Але допомагало це час від часу.

Пригадую, як у той період розмовляла з вітчимом чоловіка. Він бачив, що відбувається. Казав мені: «Ти візьми аркуш паперу і з одного боку напиши те, що цінуєш в Сашкові, а з іншого – те, що тобі в ньому не подобається. Погане порви і викинь, а на добре – молися». Я чесно намагалась скласти той список. Адже він – мій перший чоловік, і кохання в нас було взаємне.

Але спочатку ти намагаєшся пристосуватися, потім терпиш, а далі терпець уривається. Коли наші стосунки втратили для мене сенс, я придумала собі, що маю зберегти їх заради сина. І вигадала метод виживання. Коли чоловік постійно тисне на тебе, не дає тобі жити, як того бажаєш ти, є дуже простий спосіб: сідаєш на горщик, какаєш, змиваєш лайно і говориш: щоб я була байдужа до чоловіка, як до власного гівна. Мені допомагало. Так, чоловік є в моєму житті, сімейні обов'язки я виконую, син росте в родині. На тому й усе».

За статистикою, 15-20% звернень до громадської організації «Центр «Жіночі перспективи», що опікується правами жінок, від старших жінок, яких тероризують дорослі діти.

– На жаль, це є розповсюджена і дуже серйозна проблема. Таким жінкам важко себе захистити, зважаючи на їхній вік, стан здоров'я, адже деякі навіть з дому не можуть вийти, – каже адвокатка і юристка центру Галина Федькович. Вона допомагає постраждалим від насильства у вирішенні юридичних питань.

– Додайте до цього не завжди фахове ставлення поліції та невеликі ресурси, – продовжує вона. – Людина не може піти працювати, щоби заробити гроші та вирватися від кривдників. І коли вона намагається щось зробити, то, як правило, стикається з більшими бар'єрами доступу до послуг, правосуддя, у порівнянні з молодими жінками. Часто старші жінки жаліються, що вони викликають поліцію, а зять/син/дочка виходить і каже, що вона стара-дурна, в неї проблеми з головою. Якщо поліція вірить кривднику, то відповідно поїде, а насильство триватиме. І фізична, і психологічна перевага завжди на боці молодого кривдника. Тому, мені здається, це є одна з найвразливіших категорій жінок, які стикаються з насильством.

Приміром, наразі однією з клієнток Галини є жінка, яка проживає у Львові з донькою, її чоловіком і дітьми. Донька вчиняє насильство щодо матері, примушуючи її забратися з хати. Інша донька, яка мешкає окремо, але також є співвласницею квартири, ініціює питання про продаж житла і розподіл грошей. Якщо сестра не погодиться, то питання вирішуватиметься в суді.

– Добре, що у жінки в цьому випадку є підтримка з боку другої дочки. Бо пенсіонерці розв'язувати самостійно подібні питання досить складно, навіть якщо є безкоштовна допомога з боку центру вторинної правової допомоги. Жити в умовах насильства і підтримувати судові справи – важко, – каже Галина.

Попри це, вона радить кожного разу намагатися дзвонити в поліцію та фіксувати випадки насильницької поведінки, звертатися до соціальних служб. Бо якщо потім треба буде поставити питання чи про виселення кривдника, чи про поділ майна, чи будь-що інше, необхідно мати докази того, що спільне проживання ставить під загрозу життя і здоров'я і неможливе через протиправну поведінку. Коли доказів немає, то й підстав займатися цими справами також немає.

– Наші юристи називають це «шить дєло». Тобто фіксувати факти порушення прав, аби вони були підтверджені документально, – каже Тетяна Бачек, директорка Центру в справах сім'ї та жінок Деснянського району в Києві. Він ділить територію з дитячим садочком, тож крізь вікно видно, як малеча парами крокує на майданчик. Минулого року тутешні спеціалісти отримали 524 звернення щодо домашнього насильства: 506 – від жінок та 18 – від чоловіків. При центрі так само діє притулок.

– Глобально наша мета – знайти вихід із ситуації, що склалася. Юристи і психологи в нас працюють у зв'язці, – каже Тетяна. – Але важливо, аби людина отримала інструменти самодопомоги, які зможе використовувати незалежно від того, чи є поруч з нею фахівець. Звісно, допомогти людині можна, якщо вона сама готова собі допомагати. Інколи ж трапляються випадки, коли людина приходить і вважає, що цим все вже зроблено. А наступні кроки маємо робити тільки ми. Наче в нас є чарівна паличка, яка розчаклує всі біди. Комусь достатньо сказати кілька слів і дати відчуття безпеки – вони готові діяти, а є ті, що й після п'яти консультацій залишаються на місці. Це процес двосторонній і, на жаль, не завжди зі щасливим кінцем.

Тетяна Бачек простягає два запрошення. На коричневому прямокутнику назва розробленої в центрі програми тренінгів для пар «Щасливі разом: відповідальність обох», на блакитному, де двоє тримаються за руки, – «Сім'я: робота над помилками». Вона вірить у превентивні заходи, як от ці програми. Але, водночас зізнається, адресати їх переважно ігнорують. Закохані впевнені, що в них все піде за кращим сценарієм, тому ще не готові говорити. А подружні пари в конфлікті вже не готові.

– Ви ж розумієте, проблема насильства з боку дітей щодо батьків починається не там, де ми його бачимо. А там, де починаються стосунки батька і матері.

«Коли чоловік зрозумів, що не може більше дістати мене психологічно, почав діставати через сина. Міг його ляснути, штовхнути, міг сказати якусь гидоту. Я не витримувала. І знову скандал. А начебто ж благополучна родина, ніхто не п'є, чоловік навіть не курив, любив. Але є таке прислів'я: люблю як душу, трясу як грушу. З одного боку, він казав: «Почнімо все спочатку». А з іншого, якщо підеш, то кинусь під трамвай, в'їду автівкою кудись, повішусь і ти будеш винною.

Після чергової розмови про «Почнімо все спочатку», я взяла вазу, яку нам подарували на весілля, випустила її з рук і сказала: «Тепер спробуй склеїти ці друзки, і щоб нічого не залишилось». У мене не було ані сил, ані бажання, ані здоров'я на чергову спробу. Я думала тільки про одне: хай би він дав мені спокій. І пірнала в роботу з головою, аби хоч ненадовго забути про сімейні проблеми.

Сина я намагалася вберегти єдиним способом, який знайшла. Коли в нас з чоловіком починався період конфліктів, приїжджала моя мати і забирала Ігоря. Чоловік заспокоювався, адже йшло до того, що він ревнував до сина. В його уявленнях дружина мала б догоджати тільки йому і задовольняти всі його потреби. Інакше він жити не міг.

Через десять років у шлюбі ми розлучилися. Останньою краплиною стала сварка, коли він штовхнув Ігоря так, що той відчинив кімнатні двері головою. Я сказала чоловікові: або ти подаєш на розлучення, або мені доведеться все розповісти в суді. Він дуже боявся розголосу. Ми розійшлися 26 квітня, у день Чорнобильської трагедії. Синові було 6 років.

Ігоря відправила до матері, щоб він не був свідком процесу розлучення. Зрештою, він залишився в бабусі на три роки. Бо аварія на станції та конфлікт з чоловіком через квартиру, який ми довго не могли вирішити. Я не хотіла травмувати сина ще більше. Як Ігор сприйняв розлучення? Він страждав від того, що батько не приділяв йому уваги. Тато поїхав рибалити, сина не взяв, поїхав у справах на машині, сина не взяв. Але змусити чоловіка займатися дитиною – це абсурд. Мій чоловік хотів зберегти сім'ю, проте тільки для себе. Так ми залишилися з сином удвох.

Після розлучення я нарешті змогла подорожувати. У вихідні працювала екскурсоводом у Києві, влаштовувала поїздки вихідного дня в Москву, Мінськ, Єреван, Баку, Вільнюс, возила групи в Польщу та Німеччину. Маю три дипломи екскурсовода: Ленінграда, Сибіру та Далекого Сходу і Києва. Син чимало подорожував зі мною та бабусею.

Попри всі мої намагання захистити Ігоря, він, звісно, був свідком наших з чоловіком стосунків. Син, до речі, дуже схожий на батька – зовнішність, хода, манера говорити. Я ніколи не забороняла їм спілкуватися вже після розлучення.

З Ігорем не було жодних проблем, поки йому не виповнилося 14 років. У цьому віці його наче поламало. Це були 1990-ті роки. Пам'ятаю, як він мені казав: «Он дивись, люди без освіти в кіосках заробляють більше, ніж ти зі своєю вищою освітою». Тоді Ігор потрапив у погану компанію. Хлопці вимагали в нього гроші, він віддав їм свою приставку, закинув школу. Потім взагалі перестав виходити з дому.

«Я не можу дати собі раду з дитиною». За цією фразою можуть ховатися дитячі штурхани, розкидання речей, удари, приниження, погрози і маніпуляції самогубством, слова «я тебе не просила мене народжувати», «ти мені не мати, бо матері так не поводяться». Чимало дзвінків, що надходять на «гарячу лінію» «Ла Страда – Україна» ще й від батьків, які потерпають через насильство з боку неповнолітніх дітей.

– Найчастіше вибухи агресії стаються в підлітковому віці, коли гормони грають, емоції зашкалюють, – каже Альона Кривуляк. – Не всі батьки готові спілкуватися зі своїми дітьми в цей період. Або батьки, приміром, намагаються обмежити дитину в користуванні ґаджетами. Якщо ти в чомусь завинив, я заберу в тебе планшет, смартфон, ноутбук, ти під домашнім арештом. І дитина не завжди знає, як відреагувати на обмеження своїх свобод. Тож відповіддю може бути і фізична сила, і психологічний тиск.

За даними ювенальної поліції, на обліку наразі перебувають приблизно чотири тисячі дітей, 52 – за насильство в сім'ї щодо рідних. Вони потрапили в поле зору поліції через звернення сусідів, постраждалих, рейди поліції спільно зі службою в справах дітей. Зазвичай це вже кричущі випадки, коли для дитини доводиться шукати нового опікуна, або вона опиняється в притулку чи в інтернаті.

Коли надходить інформація про насильство з боку дитини, то ювенальний поліцейський виїжджає на місце, збирає матеріали, складає протокол. За потреби долучається слідчо-оперативна група. Про випадок повідомляють інші служби, зокрема службу в справах дітей.

– І разом ми працюємо з цим підлітком, – каже Лариса Зуб, керівниця управління ювенальної превенції Національної поліції. – Траплялося, коли поведінка дитини змінювалася. Проте багато залежить від оточення, громадських організацій і соціальних служб, які займаються такими підлітками. Нещодавно журналіст запитав мене напівжартома, а чи не краще було б взяти всіх дітей – кривдників – і відправити їх на безлюдний острів. Чомусь це стало поширеною думкою – заховайте їх, щоби нам не заважали. Поліція, покарайте дитину, лікарі – вилікуйте. На жаль, дорослі за собою часто не помічають проблем.

Але причини такої поведінки можна аналізувати. Вони не виправдовують насильство, проте допомагають зрозуміти, що пішло не так.

– Знаєте, відколи батьки починають уперше до мене звертатися з питанням «Що робити, я не можу впоратися з сином чи донькою»? – запитує в мене дитяча та сімейна психологиня Катерина Гольцберг. – Відтоді, як дитині виповнюється два роки.

У два роки проявляється перша агресія щодо мами. Малюк може, приміром, вдарити. Так дитина досліджує кордони. І від першої реакції матері залежатиме, чи буде дитина вважати це нормою чи ні. Хтось вдарить у відповідь, хтось скаже «мені боляче», або вдасть, наче нічого не сталося. А дехто посміхнеться: «Пацан! Молодець!».

– Питання в тому, чи помічаємо, які ми з дитиною, – каже Катерина. – Чи ми спілкуємося з боку сили, тиску, придушення проявів особистості, чи з повагою, не ламаємо, стоїмо поруч, як провідники. На жаль, з мого досвіду, авторитаризм не зник зі стосунків батьків та дітей. І це «я знаю, як тобі буде краще», дуже розповсюджений стиль спілкування. Як і фізичне покарання. Коли чую від батька «мене били і я став людиною», то завжди відповідаю, що ви стали людиною не завдяки, а всупереч.

Інша проблема – ігнорування, коли батьки не реагують на дітей та прояви їхніх емоцій. Це серйозне насильство, яке дитина важко переживає. Потім вона не може впоратися з власними емоціями, бо не навчена, – їх або забагато як для ситуації, або навпаки – замало.

– Але ж емоційна компетенція – важливе надбання, яке дитина отримує через правильну реакцію батьків. Мама зморщила чоло, а дитина вже вловила, що щось робить не так, – каже Катерина. – І чим холодніша мати, тим більші шанси, що колись син чи донька відповідатимуть на це агресією. Своїми діями ми стискаємо пружину, яка врешті-решт вистрілює.

Почасти в бік агресора. Або в жертву, яка завжди була жертвою, і не вибудувала власні кордони. Батько бив мати, помер від пияцтва, але ж модель не зникла. І мати змушена терпіти фізичне насильство тепер вже з боку дитини.

– Чи бачили ви відео про пташеня? – несподівано перепитує Катерина.

На картинці кумедне чорне пташеня з широко відкритим дзьобом переслідує черв'яка. Але той чомусь не застрибує малечі до рота. Пташеня не розуміє, що відбувається, і просто ходить слідком. Воно звикло відкривати дзьоба і чекати, поки мама закине йому туди щось їстівне.

– Люблю це відео, – каже вона. – Є такий вираз: батьки, які зростили дитину, мають відбігти від неї на безпечну відстань. Йдеться про сепарацію – дуже важливий етап дорослішання. Не можна все життя жити з матір'ю. Треба рити свою нору, будувати своє гніздо, не заважати батькам. Але якщо батьки, умовно кажучи, закидують дитині їжу до рота занадто довго, то вона звикає. Навіщо вчитися клювати насіння самому? І коли батьки раптом хочуть припинити це робити, а дитині вже 40 років, то в ній так само може спрацювати агресія.

– І що робити? – запитую в Катерини.

– Агресії треба протистояти в будь-який спосіб – тікати, давати відсіч. Не можна сприймати її за норму. Бо виховання в родині – естафета. Якщо дитину, наприклад, б'ють, то дитина це передає далі, як естафетну паличку, або повертає її батькам. Не люблю слово «переросте». Звісно, є речі, які минають з часом. Але це не означає, що треба все пустити самопливом. І працювати у випадках насильства треба і з батьками, і з дітьми.

У «Ла Страді – Україна» кажуть, що історії, пов'язані з насильством дітей щодо батьків, закінчувалися «хепіендом» переважно в тих випадках, коли мова йшла саме про підлітків, і коли сімейний психолог працював і з дитиною, і з батьками.

– Що стосується дорослих дітей і батьків похилого віку, то досить часто ситуація або не вирішується взагалі, або вирішується у правовому полі, – пояснює Альона Кривуляк. – Наприклад, видається обмежувальний припис, або людину, яка має алкогольну чи наркотичну залежність, через суд направляють на лікування. Чи можна це назвати хепіендом? Так, мати хоча б певний час буде відчувати себе в безпеці, не боятися прокинутися і побачити над собою дитину з ножем – «віддавай пенсію». Але глобально це не вирішує проблему. Бо потрібна робота з агресором та з постраждалою стороною.

«Він мене вдарив уперше в 2009 році. Тоді Ігор уже познайомився зі своєю дружиною. Якийсь час ми втрьох жили у нашій квартирі. Але все звелося до того, що я перетворилася для них на хатню робітницю. Через постійні сварки я наполягла, аби вони переїхали жити окремо. Вони спробували пожити разом з матір'ю дівчини, але і там надовго не затрималися. Потім я оплачувала їм оренду квартири. Син звинувачував мене, що в нього нічого немає.

Поганий настрій, конфлікти з дружиною, все це для мене закінчувалося синцями. Я відчувала себе боксерською грушею, на якій відпрацьовують життєві невдачі. Спочатку ти боїшся, коли живеш з чоловіком, потім ситуація повторюється з сином. Але коли скаржишся на сина, то в тебе і в оточення одразу виникає думка: ти не так його виховала, щось зробила неправильно, десь недодала, ти сама винна. Цей сором заважає, і тому захистити себе дуже важко. Багато разів я пропонувала Ігорю звернутися до психолога, але відповідь завжди була одна: тобі треба, ти лікуйся.

Він міг боляче ткнути у плече чи спину пальцем, або вдарити ребром долоні по нирках, або штовхнути. Я дратувала його лиш самою присутністю. Якщо ж у нього складалося все добре, то приходив додому із словами «мамуня, мамулечка». Постійні гойдалки настрою, то вгору, то вниз.

Спочатку я думала, що він недостатньо сильно мене б'є, щоб фіксувати побої. Але я від того так втомилася, що зрештою зважилась і на виклик поліції. А в поліції підхід такий: з мене багато паперів, заяви, фіксація побиття, а потім – це сімейна драма, розбирайтеся самі, сьогодні б'єтеся, завтра миритеся. І фактично багато разів вони стояли осторонь.

Окремо син з дружиною почали жити тільки кілька років тому. Я фінансово допомогла їм купити квартиру в новобудові, але ж треба робити в ній ремонт. І знову потрібні гроші. За їхньою логікою, саме я маю вирішити фінансову проблему. Маю зібрати валізи, забратися зі своєї квартири, повернутися, як він каже, до себе на батьківщину, а вони здаватимуть житло в оренду і з цього житимуть. Йди геть, звільни територію для мого кращого життя, мені треба сьогодні, не завтра.

Наша любов не завжди на добре. Я намагалася забезпечити синові комфортне життя, аби він міг потім його самостійно вже будувати, а він сприйняв це так, що якщо я його народила, то довічно винна йому. Не знаю, чи зможемо ми щось змінити у наших стосунках. На суді він багато наговорив: нібито свідків побиття не було, «може вона напилася, лежала під огорожею, її ногами штурхали, а вона потім ті синці зафіксувала». Суд він сприйняв як зраду з мого боку. А для мене наразі він – чужа людина.

Навряд чи нашу ситуацію можна вважати вирішеною, але принаймні я не боюся. Те, що новий закон працює, то великий прогрес. Я це відчула на собі».

– Закон і справді непоганий. У ньому чітко прописано те, що пріоритет надається захисту потерпілої особи. З'явилися нові можливості захисту, в першу чергу, обмежувальні приписи та термінові заборонні приписи, згідно з якими поліція може приймати рішення на місці, не чекаючи суду, – каже Галина Федькович.

До того ж з 1 січня 2019 року набули чинності і зміни у кримінальному кодексі. Відтепер домашнє насильство тягне за собою не тільки адміністративну, але й кримінальну відповідальність. Кривдник може отримати покарання у вигляді 150-200 годин громадських робіт, або арешт на термін до шести місяців, обмеження волі на термін до п'яти років, або позбавлення волі на термін до двох років. Проте є дві проблеми. Перша – технічна. Законодавство є, а механізми його реалізації – не завжди. Нерідко справи про домашнє насильство застрягають на етапі суду.

Дуже часто судді, отримуючи матеріали адміністративної справи, насамперед вишукують помилки при оформленні протоколу, щоб повернути її назад у поліцію. Сподіваючись на те, що наступного разу пощастить і з цим розбиратиметься інший суддя. Поліція складає протокол, суд мав би розглянути справу, але діло не доходить до логічного кінця – реальних наслідків. Це посилює недовіру: «Звернусь я в поліцію, і що далі?».

Або, скажімо, обмежувальні приписи. Судова практика по них потроху накопичується, але не надто швидко. Навіть якщо суд вирішує заборонити кривднику наближатися до постраждалої особи, то виникають питання з його виконанням. Обмежувальний припис є, але якщо кривдник після пояснень поліції добровільно не пішов з хати, то не зрозуміло, що з тим робити. Навіть кримінальна відповідальність за невиконання поки не допомагає.

– У нас такий випадок. Уже є навіть кримінальна справа про невиконання рішення суду, але кілька місяців людина просто відмовляється покинути приміщення, – каже Галина Федькович. – Зараз суди охочіше розглядають ті справи, де кривдник не має права власності на житло. Інакше починаються питання – куди людина, що вчинила насильство, піде, це ж порушення права власності.

Галина наводить інший приклад: нещодавно вона домоглася в суді виселення дорослого сина з квартири, в якій він проживав разом з матір'ю. Але тоді були підстави для виселення, нерухомість належала жінці. Коли ж син чи донька є співвласником житла, то найчастіше в батьків немає коштів, щоби віддати йому/їй частку в квартирі. А дитина, як правило, не виявляє бажання купити батьківську частку. Така справа зависатиме надовго.

– Коли ми неформально спілкуємося з суддями, то вони зізнаються, що справи, пов'язані з домашнім насильством, не пріоритетні, – пояснює Наталія Костюк, директорка Центру сім'ї Дарницького району в Києві. – Я чую від них: «У мене кілька десятків справ, і ось справа про побиття в родині. Я подивилася на цю ситуацію – били, б'ють і битимуть. Краще розбиратиму щось серйозніше». Дільничні, яких, до речі, катастрофічно не вистачає, нерідко міркують так само: у мене наркоманія, крадіжки з одного боку, і сім'я з насильством – з іншого. Ходив я в цю родину, хай розбираються.

Технічні моменти реалізації законів можна з часом відрегулювати. Зі стереотипами і міфами набагато складніше.

– Не все ще працює, але насправді норм законодавства, які за бажанням можна застосовувати, достатньо, – каже Галина Федькович. – Проте в нас ще можна почути репліки «всі ви хочете заміж, а потім не знаєте, що з тими чоловіками робити». Ми живемо в суспільстві, яке толерує насильство, яке перекладає вину на потерпілу особу – чому не пішла, чому рота відкрила. Проте в подібних ситуаціях все дуже залежить від того, як реагує суддя, поліцейський, будь-хто, до кого звертається людина, і які в них людські якості і цінності. Особистісний фактор має значення. Він завжди був важливий. Я знаю жінку, на яку психологічно і фізично тиснули зять із дочкою, щоби та переписала на них квартиру. Вона розповідала: «Я так втомилася, що вже на все погоджувалася. Ми прийшли до нотаріуса, та зрозуміла в чому справа і переконала мене нічого не підписувати, бо опинюся на вулиці. Дітям я сказала: хочете, пишу заповіт, не хочете – не пишу. Я молюся на ту жінку-нотаріуса». Їй не було байдуже. Я переконана, що людське бажання допомогти людині у вразливому стані може часто змінити ситуацію навіть більше, ніж закон.

«Останні десять років я перебувала в стані людини, яка мала б жити нормально, але їй не давали, наче спеціально підштовхуючи до самогубства. Але я не самогубиця. Зрештою, я ще й не жила для себе. Я в тому віці, коли ще можу себе забезпечити і ні від кого не залежати. Так, я «бабуся», «старенька», але хочу жити, як мені заманеться, хочу подорожувати. Ви не повинні бути жертвою, є межа.

Сором… Він не дає можливості захистити себе. Адже віримо: ми – самі винні. Суспільство нам каже: ви – самі винні. Ми народжуємося і йдемо. Яким буде той шлях «між», залежить від наших рішень, іноді дуже важких, але необхідних. І чим довше ми зволікаємо з ними, тим більше скорочуємо свій життєвий шлях. Мені хотілося б, щоби люди могли себе захистити, щоби не відчували того сорому. Я знаю, що вчинила правильно».

Коли ми вже стояли коло дверей, Надія Іванівна подивилася убік своєї кімнати, яка все ще світилася.

– У вікні видно схід сонця. Пам'ятаю, як Ігор маленьким казав: «Мама, дивись, сонечко прокинулося». Усе одно ж ця квартира залишиться йому…



Імена героїв Надії Іванівни, Олександра, Ігоря було змінено з міркувань безпеки.