Автор тексту: Олена Струк
Фото: з архівів Оксани Савенко
Верстка: Наталя Самсонова

Дата публікації: 12.12.2018


Великобританія передала Україні свою Station F на острові Галіндез, що розташований за сім кілометрів від Антарктичного півострова, в 1996 році. Так з'явилась українська полярна станція «Академік Вернадський». Саме цю подію й обговорювали на уроці географії в одній із київських шкіл. Оксана захоплено розповідала однокласникам, як стане дослідницею та поїде в Антарктиду.

«Як ти думаєш, – звернулася до неї вчителька, – чи все в житті залежить від мрії?»

Це було не просто питання. Чоловік викладачки, співробітник Інституту геології, марив Антарктидою й чимало зробив, аби в України була своя антарктична станція. Але потрапити до клубу полярників йому так і не вдалося.

Шлях туди може бути складним. Особливо якщо ти – жінка. Із 23 антарктичних експедицій, які відтоді перезимували на мисі Марина острова Галіндез, жінки брали участь тільки в другій. А потім керівники Антарктичного наукового центру вирішили, що такого більше не буде. Заборона хоч і неформальна, але жорстка. На сайті центру під фотознімком з учасниками чергової експедиції, зробленим понад десять років тому, підпис: «На цьому портреті – лише чоловіки, що зрозуміло, коли знаєш, де вони працюють».

Чи все в житті залежить від мрії? На те, щоби знайти відповідь, майбутній біологині Оксані Савенко знадобиться 22 роки.

«Пока ты дышишь, я дышу тобой», – промовляє до перехожих стіна літнього ресторану, що вмостився на пляжі Чорноморська. Через шторм море дихає голосно. Його солоно-рибний запах плутається в пожовклому листі платанів і у волоссі. Оксана прибирає світлі пасма з обличчя. Вона – дівчина з київських Березняків – уже три роки живе поруч із морем. Переїхала з Києва в Одесу, а потім до Чорноморська, коли їй запропонували роботу в Українському науковому центрі екології моря.

– Треба слідкувати за лінією горизонту? – запитую в неї, коли ми зупиняємось на набережній навпроти темної мерехтливої води.

– Ближче до берега, – показує рукою вона і звичним рухом піднімає бінокль. Мої очі сльозяться, чи то від напруженого намагання щось побачити крім сірих спин хвиль, які постійно ввижаються спинами морських свиней (дельфіни – прим. ред.), чи то від вітру, який біля води сильніший. Коли море спокійне й бірюзове від того, що його підсвічує сонце, темні плями дельфінів добре помітні навіть під водою. Але це точно не про сьогодні.

Очима лінію горизонту пробігаєш за кілька секунд. Але, взагалі-то, за правилами спостережень китоподібних, акваторію треба подумки розділити на сектори й поволі продивлятися один за одним. Якби ми шукали великих китів, чиї фонтани помітні й за кілька кілометрів, на це пішло б півгодини. А для дельфінів, дрібніших і рухливіших, вистачило б трохи менше часу.

За той час, що Оксана живе тут, вона пройшла, мабуть, сотні кілометрів берегом, спостерігаючи за дельфінами та розшукуючи загиблих особин, викинутих на берег. П'ять разів виходила в науково-дослідні рейси й дев'ять разів за останній рік перетнула море поромом з України в Грузію чи Туреччину й назад. Капітани до неї вже звикли й пускають працювати у святу святих – на капітанський місток. А дівчата, які продають квитки, пізнають її голос у слухавці: «Це ви знову дельфінів пливете рахувати?» А ще є рідкісні і майже підпільні вилазки в Крим. «Там наші дельфіни», – каже вона. Оксана досліджує стан популяцій різних видів китоподібних у Чорному морі – афалін, дельфінів білобоких та морських свиней.

Тож на пропозицію Наукового центру екології моря організувати моніторинг морських ссавців (як не дивно, раніше там його не було), вона майже не роздумуючи відповіла: «Так, можу, їду». Це те, що чекало на неї. І за три дні перебралася до моря. Чим ощасливила Броню, тоді дворічну білу фокстер'єрку зі смішною коричневою шапочкою на вухах.

Вона нічого не змінювала й нічого не обирала. Так іноді трапляється. «Воно було зі мною одразу», – каже Оксана. У її вухах стрибають сережки-кити. Ще ніким не описаний вид – сині скляні.

Замість ляльок – лише іграшкові звірі, із книжок (більшість із бібліотек) – про полярні дослідження, у голові – мрії про океани, подорожі, експедиції та капітанський місток. Батьки Оксани – інженери обчислювальної техніки. Їм, радше домосідам, які хоч і вибиралися до близьких родичів у Ленінград, Харків та естонський Раквере, але загалом не мали покликання до подорожей чи тим паче походів, було непросто зрозуміти маленьку доньку. Вони за характером, як афаліни, які більшу частину життя живуть в одній бухті, хоча здається, що можуть плисти куди завгодно.

У родині Оксана була сама по собі. Постійно десь пропадала цілими днями. Мріяла про море. І їздила на море, тільки київське – вивчати птахів. А ще була напівзатоплена церква, що залишилася від села Гусинці, зниклого під поверхнею Канівського водосховища. Там серед стін, де місцями зберігся розпис, вона, школярка, спостерігала за невеличкою колонією боривітра. Плавала в човні, роздивлялась у бінокль птахів, які подовгу зависали в повітрі. Боривітер так і залишився з нею. Навіть гніздується на даху над її квартирою в Києві. «Нехай не морська тварина, але особлива, бо перша», – каже Оксана. Вона навчила її думати, ставити запитання і вигадувати експерименти, щоби знаходити відповіді.

Потім Оксана майже «поселилася» в зоопарку, сиділа зранку до ночі, пропускала уроки в школі, спостерігала за тваринами. Уявляла зоопарк своєю величезною лабораторією, мріяла про той час, коли вийде в природу й робитиме справжні речі. І відчувала себе щасливим підлітком.

Батьки полегшено зітхнули, коли Оксана «приземлилася», вступивши до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на біологічний факультет. Але замість того, щоби сидіти на парах, вона продовжувала рахувати птахів. Юнацький максималізм нашіптував їй: справжній дослідник має передусім займатися практикою, інакше чого він вартий. Але університет такої самовпевненості не пробачив. Дівчину відрахували після першого ж курсу й не дозволили поновитися. Попри те, що багато викладачів просили за неї, кураторка й декан були невблаганні. Оксана виявилася занадто дивакуватою навіть для омріяного біологічного факультету. «Дитячі мрії, то для дітей, а тепер час дорослішати», – врочисто настановляли зачинені двері університету. «У той момент я зламалась», – зізнається вона.

Крани порту витягують свої жираф'ячі шиї. Червоно-білі смужки маяка врізаються в сірі хмари. «Це – моє місце сили», – каже Оксана. Компанія з кількох мартинів літає над самим морем, черкаючи крилами воду. Там, де багато птахів, там можуть бути й дельфіни. Птахи люблять підбирати рештки риби, що залишились із їхнього столу.

Порт «Чорноморськ» – одна із точок спостережень за китоподібними. «Южний» та «Одеський» – ще дві. Оксана проводить там багато часу. Здавалося б, у портах дельфінам робити нічого – надто близько люди, машини, звуки. Але вони ніби й не бояться. Навпаки, харчуються тут. Два з трьох портів розташовані в трансформованих людиною лиманах. У них заходить риба на нерест або для нагулу, а за нею йдуть дельфіни. Зараз Оксана складає фотокаталог, щоби дізнатися, чи ті самі особини відвідують ці місця. Деяких знайомих вона вже впізнає.

Але невідомо, як почуваються дельфіни через шум, чи здорові вони. У портах можна було б робити цікаві акустичні дослідження, якщо встановити у воді спеціальні передавачі – ті, що фіксують шум, і ті, що реєструють дельфінів. Це одна з мрій Оксани. «Взагалі-то, ми ще багатьох речей не знаємо про наших дельфінів, навіть базових», – каже вона.

Наприклад, про білобоких дельфінів, які найчастіше супроводжують судна, і яких найбільше в Чорному морі, відомо найменше. Адже досліджували переважно прибережних афалін і морських свиней. Афаліну – тому що велика, красива, побачити її можна недалеко від берега. У деяких районах їх дуже мало. Морську свиню, тому що вона чутливіша до близькості з людиною. Вони часто потрапляють у сітки й помирають у них. А до білобочки, на яких свого часу багато полювали, ніяк не доходили руки та і плавати за ними далеко й дорого.

Коли Оксана вперше запитала в Інституті зоології, чи можна до аспірантури з темою про дельфінів, їй відповіли: «Міняйте об'єкт дослідження. Займіться, наприклад, гризунами». «Зараз це змінилося, але тоді навіть була така неофіційна система відсіювання: якщо приходить дівчина й говорить, що хоче досліджувати дельфінів або рисей, то її не сприймають серйозно. Ніби це дівчачі забаганки. Тим паче я з Києва, які тут можуть бути китоподібні», – каже вона. Натомість запропонували їхати в Інститут біології південних морів у Севастополь, де вона почула вже знайоме: «Міняйте об'єкт дослідження. У нас тільки риба». До аспірантури Оксана все ж таки вступила – у той самий Інститут зоології, але значно пізніше, коли вже працювала в різних проектах про морських ссавців.

«В радянські часи обліки дельфінів проводили. Але тоді їх виловлювали в промислових масштабах. І досліджували виключно через те, що це був ресурс. Тільки-но дельфіни перестали бути ресурсом, то й інтерес до них зник. Тепер маємо розбиратися, що взагалі відбувається», – пояснює Оксана.

Звичайно, є дослідники, які в різний спосіб займаються цим питанням у всіх країнах Чорного моря. Але це місцеві дослідження на невеликих територіях. Є дані про локальні угруповання, про кількість тварин, які потрапляють у сітки в певному районі. «Проте не маємо глобальної картини по всьому морю. Це стосується передусім загальної чисельності дельфінів, без якої неможливо зрозуміти динаміку», – каже вона. Такі завдання вирішують разом. Подібний проект, наприклад, реалізували країни Середземного моря, які цього року порахували китоподібних в усьому морі. До того протягом п'яти років рахували китоподібних у європейських морях. Те саме необхідно робити і для Чорного моря. Україна в складі міжнародного консорціуму подає грантові заявки на такі глобальні обліки. Але є Росія, яка не бере участі в багатьох міжнародних конкурсах проектів, і є окупований Крим, на дослідження в якому Росії грошей ніхто не дасть, а Україна фізично поки не в змозі виконувати там роботу. «Тож навіть якщо науковці отримають гроші, то побачать неповну картину. Буде лише половина моря», – каже Оксана. Дельфіни про ті проблеми не відають, рухаючись за власними біологічними картами.

«Кити великі, сильні, потужні, і все одно вразливі… Ми такі схожі. Нам теж буває боляче, ми теж вразливі й потребуємо допомоги», – казала героїня фільму «Всі люблять китів». Зібравшись із силами, Оксана вступила до Міжнародного Соломонова університету. Але все ще не оговталася від виключення. «У мене все добре, все здам, просто хворіла», – виправдовувалася вона. А сама не могла змусити себе бути серед людей. І коли все не складалося, знайшла місце, куди тікати – у Крим до птахів, збирати матеріали для курсової.

Сама проводила польові дослідження, ночувала на березі чи на лавочці в Микитському ботанічному саду. Там на неї дивились як на блаженну, але за речами все ж таки приглядали. Уранці, коли вмикалися поливні фонтанчики, вона йшла на спостереження в заповідник мис Мартьян. Саме там вона вперше побачила афалін.

У той момент трапилося щось дивне. Вона відчула, що тепер у її житті будуть дельфіни. «Це була як даність, під неї просто підлаштовуєшся і все», – каже Оксана. На крок до Антарктиди стало ближче. Далі буде дипломна робота про дельфінів, але доведеться вирішити ще кілька дилем.

Пронизливо-сирий холод, який буває в Криму взимку, проймав до кісток і глибше. Одяг промоклий, ноги теж. Оксана приїхала спостерігати за дельфінами на Керченський півострів, але шторм зламав плани. Вона йшла через село до зупинки, розуміючи, що до автобуса ще багато годин, і їх доведеться провести на вулиці. Від того на душі було тоскно. Десь біля себе вона почула зойк боривітра й подумки почала просити: «Боже, обійми мене».

Хтось її напевно почув, бо на зупинку підійшла бабця й запросила до хати погрітися. Оксана сушила ноги на печі і пригощалася чаєм, а на прощання бабця її обійняла. «Бог знайшов руки, щоби мене обійняти, і послав ангела-боривітра», – думала Оксана. З одного боку, у неї був Бог, який підставляв плече, а з іншого – наука, з якою пов'язані всі прагнення. «Хтось вміє це поєднувати, а я постійно відчувала конфлікт, внутрішні суперечності», – каже вона. – «Тому з певного моменту вся відповідальність за моє життя лежить лише на мені».

Тільки вирватися до Криму вдавалося зрідка. Оксана вийшла заміж. Вони були знайомі ще зі шкільних років і, здавалося, розуміли одне одного. Але після одруження вона все частіше чула: «Як це ти поїдеш в експедицію? Ти там закохаєшся в науковця чи моряка». Оксана купувала квиток у Крим, потім здавала, знову купувала і знову здавала, а потім здалася: «Добре, спробую знайти нормальну роботу, як усі люди». Почала займатися морською акваріумістикою і весільною фотографією, але блиск в очах від тої «нормальності» потроху зникав. А через чотири роки було розлучення. «Я втрачала себе, – каже вона. – Зараз я розумію, що такі жертви нікому не потрібні».

Колись Оксана ледь не продала свою київську квартиру й не переїхала на Камчатку до китів і тюленів. Але ж війна. Вона каже, що могла б жити будь-де. А Чорноморськ для неї – і перевалочна база, і порт. Тут із нею Броня, яка з'явилася в Оксани п'ять років тому десь у перерві між експедиціями. У чорноморських дослідженнях вона ще й напарник.

Разом вони живуть на вулиці Радісній. З вікон квартири видно приватний сектор із великими котеджами та хатами, на подвір'ях яких бігають свині, а зранку кричать півні. Поруч невелика фабрика, під вікнами розарій. По інший бік будинку – старий цвинтар, оточений рядами гаражів, та затишний мікрорайон з новобудов із видом на вулицю Парусну. І, звісно, з вікна можна побачити свій шматочок моря із суднами на рейді, які немовби висять над будинками.

«Море – це середовище існування. Воно водночас і прекрасне, і страшне. Може доводити до паніки, а може – і до захоплення, як і життя», – каже Оксана. Море кожного разу випробовує її морською хворобою, змінює стан свідомості, перетворює мозок на желе, схоже на прозоро-сині тіла медуз. Підвестися неможливо інколи по два-три дні. Коли вона нарешті виповзає з каюти нагору, то спостерігає за дельфінами чи китами інколи навіть у шторм. Перші години майже нестерпно: постійно вигадуєш приводи, щоби відволіктися. Втома від одноманітного споглядання настає швидко, але головне протриматися в цей критичний етап. «Бо далі стається щось надзвичайне», – каже Оксана. Спокій, свобода, ясність у думках, а інколи навпаки – майже повна їхня відсутність, стан схожий на медитативний. Заради цього можна терпіти найжорстокішу морську хворобу. «Мабуть, такою й має бути справжня дельфінотерапія», – сміється вона.

За останні роки Оксана набагато краще пізнала «середовище існування» своїх дельфінів. Чорне море цікаве багатьом – внутрішнє, сірководневе і ще таке малодосліджене. У 2016 році Україна долучилася до проекту з моніторингу Чорного моря, що фінансувався Європейським Союзом та Програмою розвитку ООН. У ньому також брали участь Росія і Грузія. «Ми два роки поспіль плавали через усе море до Грузії, відбирали різноманітні зразки, навіть із глибин понад 2000 м. Зробили такі дослідження, які ніколи в Чорному морі не виконувались», – розповідає вона. Працювали дивно з огляду на компанію. Україна і Грузія пливли разом на одному судні, а росіяни – окремо.

Я запитую, як почувається Чорне море. «З одного боку, його екосистема оновлюється. На море дуже впливає Дунай, який є стоком зі всієї Європи. Через серйозні регуляції викидів, навіть у нашому Вилковому є очисні системи, той регіон за деякими показниками чистіший», – відповідає вона.

Але з'явився новий фактор – пластик. Й ось зі сміттям усе доволі погано, особливо в південно-східній частині Чорного моря, ближче до Грузії. Там течії ганяють сміття по колу. До того ж у Грузії є звичка в гірських селах скидати відходи на берег річок, звідки під час дощів сміття змиває до самих річок, а потім у море. «У нас візуально все виглядає не так погано. Але я спілкувалася з рибалками на Дунаї, і вони кажуть, що у квітні теж багато сміття в сітках. Тобто навіть якщо його не видно на поверхні, воно йде глибше в товщі води», – каже Оксана. Але ж є ще мікропластик, який стає частиною харчових ланцюгів і накопичується в тканинах організмів.

У листопаді співробітники індонезійського національного парку в шлунку мертвого дев'ятиметрового кашалота знайшли 115 пластикових стаканчиків, чотири пляшки, 25 пакетів. Загалом майже 6 кг пластику.

Через місяць після розлучення Оксана вже тікала на Біле море до білух – білосніжних, як чистий лист. Щоби почати спочатку.

Три сходових просвіти ведуть до гігантської бетонної коробки Інституту океанографії в Москві. Довгі прямокутні колони-зуби вздовж усієї будівлі, наче просіюють крізь себе всіх гостей. Оксану пропустили. Постукавши у двері кабінету Всеволода Бельковича, завідувача лабораторії морських ссавців, вона запитала: «Хочу потрапити на ваш стаціонар на Біле море, можна? Мені потрібен досвід для досліджень дельфінів Чорного моря». «Можна, чого ж ні», – відповів їй Всеволод Михайлович. Колись він і сам проводив дослідження дельфінів у Криму. Його книгу про це Оксана перечитала кілька разів і їй здавалося, наче побачила Кусто.

Приїхати власною персоною – це була нова тактика. До цього вона не один рік розсилала листи всім, хто займався проектами про морських ссавців, але у відповідь була тиша. «Він так легко погодився, бо, напевне, подумав, що не наважусь», – сміється Оксана. Але вона була налаштована рішуче. Повернулася до Києва, зібрала рюкзак і напередодні від'їзду, написала Всеволодові Михайловичу мейл: «Виїхала! Попередьте людей».

Вийшла з потягу в Кемі, коли останній пором на Великий Соловецький острів уже відчалив. Пощастило, що там ще залишався катер і його власники, батько та син, які відвезли Оксану до Соловецького монастиря. Але ж до мису Білуший, де розташований польовий стаціонар, ще далеко, а навкруги лише комарі.

Коли вона нарешті вранці потрапила на базу науковців, то побачила здивовані обличчя у відповідь на своє «Добрий день, я з Києва, вас мали попередити». Листа в Москві, звичайно, ніхто не читав, і, звісно, на неї не чекали. Врятували Оксанину експедицію тільки консерви. У Пітері вона накупила їх цілий рюкзак, і коли вивалила те добро на стіл, усі вирішили, що їй варто залишитися.

«Я їхала туди, бо не знайшла причини, щоби зневіритися остаточно. Я й так відчувала себе невдахою, а якби тоді зрадила собі, то була б невдахою не лише через деякі факти біографії, але й за своєю сутністю. А це дійсно страшно», – каже вона. Якщо не відмовився від себе, то шляхи знайдуться.

Лист від Олексія прийшов несподівано. «Шукаю напарника на Курили». З приміткою: «Женя казала, що ти печеш гарні пиріжки». Науковцю потрібен був третій напарник для досліджень рідкісних тюленів у рамках міжнародного проекту. Женя, спільна знайома, порекомендувала Оксану, а щодо пиріжків трохи прикрасила правду. Оксана не мала особливих кулінарних талантів. Але ж хто через таку дрібницю відмовиться від шансу, про який стільки мріялось. Оксана купить книжку «Тисяча і один рецепт» і вирушить у дорогу на «архіпелаг» Кам'яні Ловушки – чотири невеличкі скелі, залишки кратеру колишнього вулкана.

Колись ці скелі звалися Сивучеві камені. Щороку тут народжуються майже півтисячі цуценят морських левів – сивучів. Трохи більше ніж за півстоліття їхня популяція драматично скоротилась. Людина виловлювала занадто багато риби там, де леви розмножувалися. Були й інші фактори.

Науковий стаціонар зі спостережень за сивучами та іншими тюленями розташовувався на найвищій точці скелі Довгої. Невеликий дерев'яний будинок, що виглядав як закинутий, по кілька місяців поспіль слугував дослідникам за дім. Його збудували самотужки за кілька років до початку проекту. Із маленького віконця – вид на берег та темні тіла тюленят на мокрому камінні.

На лежбищі сотні тюленів, деякі з них мічені. Завдання ніби просте, але без вихідних – наприклад, щопівгодини відмічати на комп'ютерній схемі лежбища розташування самиць із позначками, щоби не пропустити день, у який вони народжують, або на який день після пологів йдуть до моря харчуватися, скільки тривають такі походи, хто з ким спаровується. І багато іншого, що потім знадобиться для розрахунку чисельності сивучів та успішності їхнього розмноження. Або доводилось і встановлювати на тварин супутникові передавачі, мітки з різними датчиками чи відеокамери, щоби дізнатися, що відбувається під водою.

Посеред дня невеличка перезмінка для приготування їжі, і знову на спостережний пункт. А потім можна звалитися в постіль. У будиночку температура часто не вища ніж 3-4 градуси тепла. Один лижний костюм слугує за піжаму, інший – за робочий одяг. Мартини атакують людей, бо ті мешкають на їхній гніздовій колонії – іншого місця нема. Всюди тюлені. Жорсткий дефіцит води. Батьки Оксани вважали, що донька випробовує себе в такий спосіб. «Але для мене це було те, що я люблю найбільше у світі. І це найкраще місце, де б я хотіла бути», – каже Оксана. Сумувала лише за деревами, які навіть снилися. Але наступні польові сезони знову проводила на скелях.

Із дівчиною на ім'я Женя, яка подарувала той щасливий квиток на Курили, Оксана ще студенткою познайомилася в Коктебелі на міжнародній конференції про морських ссавців. Оксана була там волонтеркою. Тоді в пошуках справжніх польових досліджень, вона підходила до керівників різних проектів і казала, що цікавиться поведінкою китоподібних. А у відповідь чула одне й те саме: «Ми не досліджуємо поведінку. Ми серйозними речами займаємось – екологією». Вони дивилися на неї як на чергову романтично налаштовану особу. Лиш потім вона зрозуміла чому.

«В більшості проектів передусім досліджують динаміку популяцій – яка кількість, скажімо, білух, зменшується вона чи збільшується, з якою інтенсивністю вони народжують дитинчат, які фактори загрожують виду, який його харчовий ресурс. Поступово на ці знання нашаровують поведінку, але не в іншому порядку», – пояснює Оксана. А далі, якщо ти залишаєшся тісно пов'язаним з об'єктом свого дослідження, починаєш розуміти його потреби, стаєш експертом, то намагаєшся впливати на його долю. «Наприклад, можеш пояснити, чому не можна виловлювати дельфінів, косаток, білух для дельфінаріїв. У розвинених країнах чиновники прислухаються і до експертної спільноти, і до громадськості, сподіваюсь, що так буде й у нас», – каже вона.

Вони жили в невеличкій хатинці в затоці Пільтун біля маяка, який ніколи не світив. Кожен рік, коли доглядачу маяка привозили солярку, він її вимінював на випивку чи щось інше. Тож маяк стояв на березі, наче привид. Для навігації ж слугували яскраво підсвічені нафтогазові платформи. Дослідники китів символічно запалили маяк лиш одного разу, щоби хоч ненадовго оживити. Поставили всередину його скляного серця звичайний похідний пальник. У ту мить тундра навколо виглядала врочисто.

– Чому ти вирішила приїхати так далеко?– питав колега в Оксани, коли вона приєдналася до російсько-американського проекту по дослідженню західної дуже нечисленної популяції сірого кита на Сахаліні.

– Наприклад, хочу побачити японського гладкого кита, – відповідала вона, добре усвідомлюючи, що він один із найрідкісніших китоподібних на планеті.

– Непогано, але їх тут не буває, – сміявся колега.

– Ось побачите, – жартівливо відказувала Оксана.

Більшу частину часу за сприятливої погоди вони проводили в морі. На човні Оксана займалася звичною для себе справою – фотоідентифікацією. Стояла на носі і фотографувала спинні гребні китів. Незвичним був лише один раз. «Якийсь дивний сірий кит. Не зовсім сірий, немає характерного плямистого забарвлення, і гребня спинного немає. Бачите? – Оксана показує колегам на спину, що виринула з води. – Гладкий?» – «Ні, не може бути». – «Кашалот?» – «Звісно, ні».

«У нас там усі були спеціалістами з китів, і ми перебрали всі можливі варіанти, перш ніж повірили, що це і справді японський гладкий кит», – каже Оксана. З маяка його було видно ще кілька днів. Ні до того, ні після цей вид там не бачили. На згадку залишилися тільки фотографії.

Потім колеги ще довго жартували: «Оксано, а що б ще ти хотіла побачити?» Вони не знали головного: напередодні ввечері Оксана пішла до моря й розмовляла з ним, кликала китів. «Як у фільмі «Осідлав кита». У маорі є легенда, що їхній предок приплив на спині кита. І в цьому фільмі дівчинка, яка мала стати вождем племені, прикликала китів на берег. Я жартома подумала: «Піду теж поспілкуюся». Це був такий одночасно і веселий, і душевний момент». Оксана сміється.

Вийшло містично. Але, звісно, ця історія не про містику, а про вміння дивитися на звичні речі свіжим поглядом. «Навіть, якщо ти суперпрофесіонал, ти однаково можеш помилятися, бо в голові в тебе є обмеження, ти запрограмований – знаєш, що тут має бути, а що ні. Людина так створена, що не може не робити висновків і узагальнень. Вона існує в цьому світі з певними уявленнями про нього. Так само як і дельфіни. Дельфін заходить у цей порт, бо знає, що знайде там для себе рибу. Але треба залишати розум відкритим, бути готовим до див, до змін, не зашорюватися. Для науковця це – ще більший виклик. Бо ти досліджуєш і в якийсь момент думаєш, що все зрозумів і розклав по поличках знання», – каже Оксана. Але природа завжди значно більша.

Київ – Рим – Сантьяго-де-Чилі – Пунта-Аренас – Магелланова протока – протока Дрейка – протока Бігля – Ушуайя – протока Дрейка – Антарктичний півострів – острів Анверс – острів Галіндез.

Як це, опинитися у власній мрії? «Як вдома, – каже Оксана. – Здається, я готувалася до цього моменту все попереднє життя».

Приєднатися до сезонної експедиції в Антарктиду в березні 2018 року їй запропонував Євген Дикий, який уже майже рік очолює Національний Антарктичний центр. Він же запросив Оксану й на роботу до центру з огляду на її досвід. Вони познайомилися багато років тому на Кара-Дазі, коли Оксана приїхала в Крим збирати матеріали для дипломної роботи про дельфінів, а він керував практикою могилянських біологів та екологів. Останній камінчик мозаїки склався у візерунок.

Тільки-но Дикий очолив центр, то майже одразу пообіцяв, що жінки повернуться до Антарктиди, а конкурси на місце в експедиції будуть прозорими. Тож якби Оксана зараз відповідала на запитання своєї вчительки з географії, то сказала б, що іноді мрія залежить ще й від іншої людини.

Навесні Оксана Савенко опинилася спочатку на американській станції «Палмер», де традиційно працює багато жінок, а потім на станції «Вернадський», яка рідко бачила полярниць. Колеги-чоловіки довго придивлялися до неї. «Але я не маю нікому нічого доводити. Жінка може там працювати. А необхідні знання й досвід у мене вже є, – каже Оксана. – На святкуваннях на станції звучить традиційний тост від чоловіків «за білявку Антарктиду». Я теж хочу послужити Антарктиді науковими дослідженнями».

Антарктида для китів – величезна їдальня, заради якої вони пропливають і вісім тисяч кілометрів, і більше. Головна страва в меню – криль. Це основа антарктичної екосистеми. Ним харчуються не тільки кити, але і тюлені-крабоїди, і пінгвіни. Якщо подивитися згори, то на поверхні води можна побачити чудернацькі візерунки із бульбашок, наче там раптом проявилися малюнки з пустелі Наска. Це роблять кити, аби захоплювати в повітряні пастки криль. Найбільше тут горбачів. Їхня популяція швидко відновлюється після втрат, спричинених китобійним промислом. «Горбачі делікатні, а косатки допитливі, підходять до людей із цікавості, можуть навіть імітувати звуки мотору зодіака», – посміхається Оксана. Цього сезону їй із колегами пощастило побачити біля української станції південного гладкого кита. У цих краях він дуже рідкісний гість – раніше поблизу станції його не помічали. «Це північніший вид і спостерігати його тут почали через зміни клімату. Цікаво, що буде далі. А далі їх, напевно, більшатиме», – передбачає вона. Натомість малих смугачів, яких було дуже багато, усе менше, як і льоду, до якого вони дуже прив'язані. Такі результати досліджень американських колег, які вже не один рік працюють у районі Антарктичного півострова. У 2019 році українці долучаться до цих досліджень – відбиратимуть зразки тканин тварин та аналізуватимуть розміри популяцій і шляхи їхніх міграцій. Або зразки води, у якій кити залишають свій слід. Коли вони рухаються, з них «сиплеться» ДНК, по якій потім можна дізнатися багато цікавого.

Антарктида для Оксани – лабораторія для досліджень, місце, де можна робити те, що любиш найбільше. «Досі китів на нашій станції не вивчали, а тюленів – лише в деяких аспектах за ініціативою окремих зимівників», – пояснює вона. В Антарктичному центрі вона займається розробкою базової програми регулярного моніторингу морських ссавців. А за кілька місяців повернеться на станцію в сезонну експедицію. Якщо пощастить, то залишиться там на рік.

Із 27 вересня 2018 року на сайті Антарктичного центру розміщене повідомлення: розпочався конкурс із відбору команди полярників для 24-ї Української антарктичної експедиції – уперше без жодних гендерних обмежень. Цього року центр отримав рекордну кількість заявок, приблизно 20% з яких від жінок. Заявку Оксана вже подала. Хоча вона й переконана, що її місце там, «лотерейний білет треба купити».

«Мамо, до мене приїхала журналістка, питає, як ви з татом ставитесь до моєї роботи», – сміється в слухавку Оксана, а потім обертається до мене. «Сказала, що погано. Але це не точно», – і знову сміється. Нещодавно на день народження мама подарувала їй великого іграшкового пінгвіна.

Маленький червоний лоцманський корабель швидко рухається з причалу №423 у бік відкритого моря. За ним повільніше пливе велике судно «Еверест», мабуть, отримав ім'я через три височезні труби на палубі. Оксана щоразу занотовує нову назву. Потім можна відкрити, наприклад, сайт MarineTraffic, і відстежувати траєкторії кораблів на електронній поверхні моря. «Еверест» плив до Босфорської затоки, а причалив у французькому порту Монтуар-де-Бретань.

Порти для Оксани особливе місце не тільки через дельфінів, а ще й і через кораблі. У них з Оксаною є щось спільне – вони постійно кудись пливуть, десь кидають якір, потім повертаються і знову пливуть.

«Я дуже довго була сама по собі, їздила в експедиції, як вільний художник», – каже вона. А потім з'явились офіційні роботи – у Центрі екології моря та в Антарктичному центрі. «І виявилось, що це може бути добре – опинитися в системі. Відчути себе трошки заякореною. Стати частиною команди, почати робити щось нове для спільної справи. Мабуть, у багатьох людей є така потреба тією чи іншою мірою. Мій світ трохи конкретизувався».

Чорний буксир «Китобоєць» у риболовецькому порту – ще одна назва в колекцію Оксани. Сьогодні гарний «улов». На бетонній стіні порту фарбою хтось написав No fish here, але Броня, здається, не вірить, бігає берегом, заглядаючи у воду. В Антарктиду Броні не можна. Але поки хазяйки не буде, вона, імовірніше, житиме в приватному будинку під Чорноморськом. Не сумуватиме, бо це як канікули в бабусі в селі, де запросто можна ганяти котів. Але чекатиме. Збоку комусь може видатися, що Оксана самотня. І, мабуть, у якомусь розумінні – це ціна, яку вона платить за свій спосіб життя. Але ж це ще один вибір, який було зроблено.

– У мене немає страху, що я житиму тільки з песиком, – усміхається вона. – Зараз мені так зручно. Я можу їхати в Антарктиду хоч на цілий рік, якщо вийде.

– А що далі?

– Польові дослідження – це добре, але отримані дані мають перетворюватися на наукові публікації, які є результатами роботи вченого. У мене з цим проблема, тож буду надолужувати. Але загалом я не виключаю будь-які сценарії – це природно періодично переосмислювати своє життя й щось у ньому змінювати. Я прислухаюсь до себе. Важливо мати напрямок руху, але він не повинен стати обмеженням.

P.S.

Вождь Уенуку з Хаваїки мав сімдесят синів і ще одного – Руапату – від жінки-рабині. Якось Уенуку вирішив побудувати велике каное з трьох дерев. Готовий човен пофарбували в червоне і прикрасили пір'їнами. Уенуку покликав синів, щоби підготувати їх до плавання, – власноруч розчесати священним гребінцем волосся, намастити його олією й зав'язати у вузол. Коли черга дійшла до Руапату, Уенуку зупинився, – священний гребінець не призначався синові рабині. Принижений Руапату вирішив помститися за себе. Вночі він зробив дірку в каное і прикрив її тирсою. Наступного ранку, коли всі брати мчали в човні, віддаляючись від берега, Руапату відкрив дірку. Човен почав тонути, а з ним і сини Уенуку. Врятувався тільки один – Кахутіа-те-рангі. Він попросив море про допомогу, і те послало йому кита. Кит підхопив на спину хлопця і вони домчали до берега «країни довгої білої хмари». Там Кахутіа-те-рангі став родоначальником двох племен маорі. І почав називати себе Пайкеа, що означає кит.

Пайкеа Пунга – справжнє ім'я фокстер'єрки Броні. Пайкеа – кит, Пунга – якір.