Як українці попадають до церкви і чому стають релігійними? Чому обирають шлях у монастир та яке складається їхнє життя через церкву?

Заборона публікує розповідь трьох молодих українців та українок, які стали віруючими, записані продюсеркою одеської філії Суспільного телебачення Іриною Кипоренко, та знімки Ірини Лупу.

Я народився в Дніпрі. Навчався в школі №100, потім вступив до хіміко-технологічного університету. В мене дуже класна спеціальність, називається «хімік-технолог, інженер з переробки палива та вуглецевих матеріалів».

На п'ятому курсі пастор мене запитав: «Чим ти взагалі думаєш займатися?». Я кажу, що є декілька варіантів: що мене запросять друзі до Києва, я тоді писав тексти, а вони в музичній індустрії тоді були. Або можна за кордон поїхати. У Дніпрі мені не хотілося лишатись, хотілося чогось більшого, нового, класного. А він каже, що є варіант відправити мене в семінарію в Румунію на пару років. Я до цього був тоді вже близький. Ми домовилися, що я буду думати місяць.

Прийшов за місяць і два дні. Сказав: «Так». Але з Румунією не вийшло, і ми тоді в дуже стислий термін листувалися з Словаччиною та Польщею. Я молився Господу, щоби це не була Польща. Не любив тоді її. Для мене це така дивна країна, з дивною мовою, яка дуже паскудно звучить. Але так вийшло, що на навчання мене прийняли саме до Польщі. Я провів там три роки. У Польщу не закохався, але я її зрозумів. У мене іноді буває ностальгія за Варшавою, це місто є за що любити.

Потім я одружився. Це був такий час… Я відчував себе на перехресті, не знав, що робити, куди йти. Якісь дівчата навколо, вони всі симпатичні, вони всі гарні, вони майже всі розумні. Але в певний момент мені переставало з ними бути цікаво. Я не знав чому. А в неї закохався, вона була доволі наївною, але водночас цікавою, відкритою людиною. Чесно кажучи, я не мав жодних задумів її склеїти. Мені хотілося ставитися до неї з певним пієтетом, як до сестри. Але з часом, оскільки ми багато працювали разом, в нас виникла певна гармонія.

Чому саме ця конфесія? Мені подобається баланс, який у нас є. З одного боку, ми доволі консервативні, у нас таке консервативне богослужіння, ми так вбираємось, така традиційна літургія. Коли про нас кажуть – протестанти, здається: ну якісь баптисти, харизмати… Але ми в чомусь більше схожі на католиків. У нас дійсно є певний уклін на те, що віра – це щось приватне. Стосунки з Господом індивідуальні.

Ми балансуємо. Хтось іде чи в одну чи в іншу сторону. Є різні підходи – консервативний та ліберальний шлях. Й от консервативний каже, що церква – це серйозний уклад, суворе богослужіння, серйозна догматика і водночас, що ти є лише частиною якоїсь машини. Ти сам нічого не вирішуєш. А є ліберальна царина: богослужіння змінюються і можна підходити до них по-різному. Ще момент: ти є особистість перед Господом, і ти перед ним особисто відповідаєш за щось у своєму житті. Твоя віра – це твоє кредо.

Не пам'ятаю, коли було легко. Віра завжди містить певний сумнів, тому що паралельно з тим, що ми щось розуміємо, ми щось хочемо. Ми віримо, що Господь наш Спаситель, але водночас, коли ми вдаємося до певних логічних роздумів, в нас постійно виникає дисбаланс, дисгармонія. Постійно сумніваємось. Чи Бог справедливий, чи жив Ісус Христос, про що думали його учні, коли були разом з ним?..

У нас немає якихось серйозних заборон чи обмежень. Максимум вони можуть бути зумовлені певними суспільними кодексами, навіть на рівні парафії. Скажімо, парафії в Одесі, Дніпрі чи Харкові – трошки відрізняються. Там різні люди, і вони трошки по-різному уявляють християнство.

Мені тут – в Одесі – більше дозволяється, ніж у Дніпрі. Там суворіше ставляться до паління і алкоголю. Щодо татуювань, у мене їх два. Одне на правій гомілці і ще одне на лівому стегні. Перше – великий хрест, це теж моє таке певне сповідання. Друге татуювання зробила моя подруга в Бельгії, це мій сувенір звідти, це козак Джері, суперстарий моряк – з шаблями і пістолями.

Те, що я буду в майбутньому працювати на розвиток парафії, служити Богу – це однозначно. Матиму кілька дітей, як Бог дасть. На мене чекає обряд рукоположення, мені ще потрібно закінчити вікаріат, півтора року ще. Це у Швеції, на базі семінарії, там американська програма.

Єпископ разом з синодом вирішують – чи гідний хтось рукоположення. Якщо гідний, проводиться церемонія, на якій єпископ покладає руки на пастора. Це і символічний, і біблійний жест, він нам нагадує про те, що ми маємо певну владу духовну. Господь Ісус Христос своїм учням передав таку владу і сказав: «Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються».

Поки я не пройшов обряд рукоположення, я не можу причащати, відпускати гріхи, хрестити і вінчати. Відпущення гріхів – основна складність тієї служби, яку я вибрав, або на яку мене Господь вибрав. Це ж не просто послухав – і ок, йди собі. Треба бути не просто службовцем – відмахати кадилом, заспівати пару псалмів, щось з кафедри наплести людям. Це постійна робота з людьми, з їхніми душами.

Томос – гарний чувак. Я думаю, що це прекрасне рішення для Вселенського патріархату, що все-таки у нас буде в Україні своя Помісна православна церква. Це велика перевага як для православної церкви, так і для державності. Бо ми це відстояли. Так, я представник іншої конфесії, але ж я все-таки українець.

Цей процес буде складний. Будуть священики з абсолютно різних шкіл, з абсолютно різним вихованням. Там московська школа, там київська. У них будуть далі серйозні тертя, але, гадаю, що за 10-20 років якимось чином це все налагодиться…

З дитинства відчувала, що Бог є: пам'ятаю, що молилася ще маленькою кожен день. Але щось не зійшлося в нас з домінуючою на наших теренах Православною Церквою Московського Патріархату… Я не стала воцерковлюватися там. Проте не втрачала пошуку Бога, правди, не припиняла особистого духовного життя. Вивчала релігієзнавство, філософію, езотеричні течії, сучасну психологію, психотерапевтичні практики. І навіть цікавилась юдаїзмом через Старий Завіт, бо це перша монотеїстична традиція у світі.

Залишився такий незавершений гештальт. Теологічна освіта завжди мене цікавила. Уже в церкві дізналася, що є Український католицький університет у Львові. І зараз я студентка другого курсу Катехитично-педагогічного інституту в УКУ. Коли я отримаю диплом, зможу викладати християнську етику.

Катехизація – це підготовка людини до церковного життя, це важливо і дуже цікаво. Під час сесії ми проживаємо в гуртожитку Львівської духовної семінарії. Це певна формація. Це інший світ, дуже специфічний. Може здаватися, що семінаристи – щось таке «мохрове», але ні, вони класні, креативні, вільні, сучасні, доброзичливі. В УКУ є студенти з Донецька, з Луганська, з Одеси, з різних міст.

Я вже отримала благословення на катехитичне служіння від владики Михаїла – екзарха Одеського. А ще координую в Одеській області благодійний проект Всеукраїнської мережі навчально-реабілітаційних центрів для дружин та матерів учасників АТО/ООС, що під опікою Координаційної ради з питань душпастирства в кризових ситуаціях Патріаршої курії УГКЦ. Це робота з дружинами та матерями учасників АТО. Ми проводимо духовно-психологічні зустрічі-тренінги, які допомагають їм адаптуватися після того, як їхні рідні повернулися з фронту. Наші монастирі приймають групи військовослужбовців та їхні родини на реабілітацію-відпочинок упродовж усього року.

Усім, кого зустрічаю, кажу, в мене є гарна новина: Бог тебе любить. Ми всі маємо чималий життєвий досвід, у кожного, може, батьки, бабусі, але хтось мав бути віруючим, ми наче б мали це знати. Але саме цих слів, у такому контексті, я не чула у своєму житті раніше. Це головна ідея – Бог тебе любить так сильно, що коли людина зможе повністю усвідомити цю повноту Божої любові до себе, то вона має просто літати. Це дуже велика духовна зміна. Я бачу, що люди, які до нас приходять, стають щасливішими, позбавляються багатьох хибних стереотипів мислення.

Я би хотіла займатися з жінками і підлітками. Бо пам'ятаю свої переживання та спостерігаю за підлітками – дітьми своїх знайомих. Вони входять у цей цікавий, але трохи важкий вік з його викликами, іноді втрачаючи відчуття гідності. Певним чином через комплекси, драматичні події, розчарування, досвід першого кохання та пошук себе.

Для дівчат це особливо небезпечно. Чистота, яку ми маємо пильнувати в собі в сучасному світі – я саме про це. І тому мені хочеться допомагати дівчатам бути сучасними, бути модними, але зберігати свою чистоту. Для цього необхідна конструктивна, «духовна» впевненість у собі.

Хотіла б хоч якось захистити жінок від абортів. Я дуже важко завагітніла, у мене одна дитина. І це була для мене дуже велика робота. Коли я з безпліддям проводила години в черзі до лікаря і бачила дівчат, які бігають на аборти, подумки казала: «Краще народи і віддай мені». Тому якщо я хоч одну людину за все життя зможу переконати, це вже буде велика справа.

Щодо Томосу. Оскільки греко-католицька Церква є частиною Вселенської Церкви, ми завжди виступаємо за об'єднання християн, відновлення євхаристійного та канонічного спілкування. Ми дуже раді за наших українських православних братів. Це історична справедливість, це не може не тішити людину, яка живе в згоді зі своїм сумлінням.

Бог зі мною кожного дня, і кожного дня Він свідчить щось про Себе. З Ним можна розмовляти, і відбуваються чудеса. Які? Наприклад, я знаю, що маю бути власницею своїх думок та емоцій, але коли вже не маю змоги впоратися з собою, то ввечері звертаюся до Бога. А зранку прокидаюся – і все налагоджено. Я знаю, що це Він.

Коли я народилася, у мене була кривошия. У п'ятирічному віці мені зробили операцію. Мама дуже хвилювалася й молилась. Усе пройшло вдало. Мама була вдячна Богу. У такий спосіб наша сім'я прийшла до церкви.

Я на третьому курсі Одеської духовної семінарії. З чоловіком я познайомилася також через церкву. Він приїхав до батьків у гості, пішов на службу, і якось так ми й познайомились. Як Бог дав.

У майбутньому мені б хотілося досягти успіху в іконописі. На факультеті, де я зараз навчаюся, ми розвинули свій смак до давнього іконопису, до Візантії. Матушки нам допомагають бачити, відчувати, розуміти. І ти згодом вже сам бачиш ікони по-іншому, навіть стоїш перед ними по-іншому. Цим потрібно жити, постійно працювати над собою. Як і у всьому. Усі певною мірою служать Богу.

Коли пишеш ікону, потрібно бути зосередженою. Бувають такі моменти, коли просто хочеться посидіти, помолитися, пройтися, відпочити. А буває, що сидиш і малюєш, і малюєш, і не хочеться зупинятися.

Я пишу стільки, скільки задають. Ще мамі як подарунок зробила ікону святителя Миколая. Спершу потрібно зробити прориси олівцем зі зразка, скопіювати. Матушки перевіряють, коректують що не так. Потім вже малюнок переносимо на дошки. Матушки контролюють усе, аби було згідно з каноном, правильно.

Найскладніше в іконах – це лики і руки. Найважливіше, це передати спокій, аби не було якогось відчуття потім, що ти дивишся на ікону, а святий знервований чи незадоволений, чи суворий.

Ікона, це як Євангеліє, тільки у фарбі. Євангеліє ми чуємо, читаємо, а ікону ми розглядаємо, розуміємо сюжет. Є ікона просто святого, а є святкова. Наприклад, різдвяна. Ми дивимося на неї і розуміємо, що ось це Христос, який явився світові. Чи Благовіщення, коли архангел сказав Богородиці: «Радуйся, Благодатна!».

Найголовніше, це жити в Бозі. Намагатися своє життя проживати в Бозі, аби хороші образи вдавались.