ВІЙНА В МЕНІ
Три історії людей,
які живуть з поствоєнною травмою
В Україні 327 тисяч ветеранів війни на Донбасі. Понад п'ять тисяч із них – жінки. Переважно це молоді люди, які жили з нами по сусідству, колеги або знайомі. Вони ходили з нами в одні бари, спортзали, гуляли у тих самих місцях, а одного разу пішли воювати.

Більшість із них повернулися і продовжили жити нормальним життям. Та є й ті, хто тепер живе із важкою поствоєнною травмою. Це не означає, що всі вони становлять загрозу собі або суспільству, але кожен потребує фахової психосоціальної підтримки.

У Міністерстві соціальної політики нам повідомили, що 2017 року до центрів соціально-психологічної реабілітації населення звернулися 15 043 учасників АТО та 8 467 членів їхніх сімей. Щоправда, отримали допомогу за бюджетний кошт тільки 450 з них, бо надання послуг було призупинено «з метою запобігання неефективному використанню коштів і вдосконалення механізму надання послуг в умовах децентралізації та наближення послуг до їх отримувачів». У бюджеті на 2018 рік на соціально-психологічну реабілітацію закладено понад 109 мільйонів гривень. Лише частина з цих коштів піде на потреби ветеранів, оскільки цільова програма також стосується учасників подій Майдану.

Zaborona.com поспілкувалася з трьома ветеранами, які погодились розповісти про свою травму та власні способи боротьби із нею. Їхні особисті історії ілюструють стан десятків тисяч військових, які повернулися з фронту.

Ми не показуємо обличчя героїв, бо ця тема є надто чутливою і особистою для них.

Текст, продюсування: Анастасія Канарьова
Фото: Богдан Кінащук
Відео: Анна Перепелиця
Верстка: Наталя Самсонова

Андрій
(Ім'я змінене)

Андрій пробув на фронті 11 місяців. Командував підрозділом артилеристів у 43-й бригаді на Маріупольському напрямку. На війну пішов добровольцем. Перші смерті хлопець пережив ще на Майдані: на барикаді поруч із ним розстріляли протестувальників. Саме цей епізод, а не війна, на його думку, заклав підвалини для травми, яка проявилася вже на фронті. Курс психотерапії та ліки повернули ветерана до нормального життя. Зараз він пише картини та навчається на магістерській програмі в Національній академії образотворчого мистецтва.



Андрій
(Ім'я змінене)

Андрій пробув на фронті 11 місяців. Командував підрозділом артилеристів на Маріупольському напрямку. На війну пішов добровольцем. Перші смерті хлопець пережив ще на Майдані: на барикаді поруч із ним розстріляли протестувальників. Саме цей епізод, а не війна, на його думку, заклав підвалини для травми, яка проявилася вже на фронті. Курс психотерапії та ліки повернули ветерана до нормального життя. Зараз він пише картини та навчається на магістерській програмі в Національній академії образотворчого мистецтва.
У липні 2014-го на війні загинув мій близький друг. Він був у розвідгрупі, яка потрапила під прицільний обстріл. Ця втрата і спонукнула мене піти в добровольці. Я обрав артилерію свідомо – «нажмурити» побільше [противників]. Мені не соромно це говорити. Не думайте, що я психопат, але жага помсти не дає мені спокою досі.

Я часто кажу, що збройні сили – це одна велика сім'я, в якій дуже багато виродків (сміється). Але є і гідні люди.

У серпні 2015-го ми потрапили в серйозне ДТП. Наш підрозділ поїхав у місто на пошту, аж раптом поступив наказ про бойовий виїзд. Ми дуже поспішали, і водій не впорався з керуванням. Тоді я травмував голову, але в шпиталь їхати відмовився – не міг дозволити собі пропустити справжній бій, вони і так ставалися нечасто. Врешті виявилося, що даремно. Ніякого виїзду не було й не мало бути, просто командування з'ясовувало стосунки між собою. Я припускаю, що ця травма голови й запустила процес [розвитку поствоєнної травми].
[На фронті] я все частіше був сумним, сентиментальним, засмучувався з будь-якого приводу. Мною оволоділи втома й відчай, часто думав про смерть. Потім почали німіти руки, ноги, паморочилося в голові. Періодично ставалися тривалі панічні атаки, які супроводжувалися судомними нападами. Страшно було від самого себе – у мені щось змінювалося, але я не розумів що. Тоді я подумав: з мене, мабуть, досить.

Мого психотерапевта звали Марія Анатоліївна, вона працювала за якоюсь державною програмою. Ми зустрічалися регулярно впродовж року. Кожен візит до неї я мав згадати якесь важке переживання, а вона в той час стукала мене по колінцях. Це викликало інтенсивні тілесні відчуття: я сіпався, крутив головою, але з кожним наступним сеансом ці прояви слабшали. Так з мене і «вигнали біса».
Я досі п'ю ліки, які блокують судомні напади. Кожен місяць на це йде близько півтори тисячі гривень. З тих пір, як я звільнився з армії, пільг не маю.
Не вважаю себе героєм війни, але вона коштувала мені багатьох зусиль. Я підірвав здоров'я та досі маю проблеми з головою.

Зараз я добре почуваюся. Поглиблюю свою освіту, маю змогу займатися улюбленою справою – пишу статті про мистецтво, створюю картини. Сподіваюся, що все йде до одужання. Принаймні, є шанси.

Виходить, якийсь період життя людина має жерти гівно, а потім його змінює період, коли людина щаслива. Страшно те, що це може бути таким собі колесом, яке піднімається й опускається. У цьому пекельна сутність цього світу.

Руслан

Руслан воював у складі полку «Азов» понад два роки, вступив до нього добровольцем. Після осколкового поранення в Іловайську міг лишитися кульгавим на все життя. Попри це підписав контракт на службу – війна не відпускала. Та й повертатися не було куди – Руслан виріс в інтернаті для сиріт. Наслідки поранення та фізичні обмеження погіршили емоційний стан. Боєць пройшов психіатричну лікарню та пережив дві спроби суїциду. Травма досі нагадує про себе, проте зараз чоловік присвятив весь вільний час допомозі іншим демобілізованим бійцям та заняттям спортом.




Руслан

Руслан воював у складі полку «Азов» понад два роки, вступив до нього добровольцем. Після осколкового поранення в Іловайську міг лишитися кульгавим на все життя. Попри це підписав контракт на службу – війна не відпускала. Та й повертатися не було куди – Руслан виріс в інтернаті для сиріт. Наслідки поранення та фізичні обмеження погіршили емоційний стан. Боєць пройшов психіатричну лікарню та пережив дві спроби суїциду. Травма досі нагадує про себе, проте зараз чоловік присвятив весь вільний час допомозі іншим демобілізованим бійцям та заняттям спортом.
Я був на Майдані з організацією «Патріот України», яка згодом влилася в батальйон «Азов». Так, у травні 2014 року, я у першій сотні добровольців опинився на сході.

Я думав, що ми їдемо побігати з арматурою – поганяти тітушок. Натомість нам роздали автомати. А що ми? Хлопчаки, дитячий садок. Тоді я мав дещо романтичне уявлення про війну, яке ґрунтувалося на образах з фільмів та книжок. Проте всі ілюзії зникли в першому бою.

Перед виходом з Іловайська мене поранило, під ногами розірвалася міна. Я пробув півтора місяці в лікарні Мечникова в Дніпрі. Бачив десятки поранених, яких привозили з «[Іловайського] котла» – це було важко.
Після травми лікарі оцінювали мої шанси на нормальне ходіння у 15%. Казали: якщо за місяць ногу не розробиш – залишишся кульгавим. Я не був готовий до такого сценарію. Тож після шпиталю, ще з ціпком, я вирішив повернутися на війну. Це і поставило мене на ноги.

У січні 2015-го я підписав контракт і планував служити до кінця АТО. Але здоров'я підвело. Після поранення в моєму житті з'явилися обмеження – не можна було піднімати важкого, постійно боліла спина, нога. У свої 25 я вже не міг функціонувати так, як раніше.
За півроку я зрозумів, що сильно змінився, став агресивним. Жартів не розумів, через найменші непорозуміння хотілося вбивати. Вмикалися тваринні інстинкти.
Я знав, що у мене травма, але хотів служити далі, тож приховував її. Коли «Азов» вивели з передової, я ліг у шпиталь у Києві. Там зі мною працювала психолог. Їй дуже пощастило, що живою лишилася, серйозно. Краще від її терапії мені не ставало, все навколо дратувало ще більше.

Після демобілізації дружина народила мені дитину. Вагітність була важкою. Хоча в нас не було фінансових проблем, я фізично й психологічно виснажився. Мені нічого не хотілося – тільки повернутися у стан, який я пережив після поранення, коли знаходився без свідомості. Так я вчинив спробу самогубства. Загалом їх було дві, але того разу мене врятував мій собака, якого я отримав за міжнародною програмою для ветеранів «Друг героя». Вона реагує на депресію – будить, коли сняться жахи. В той момент, коли я збирався вкоротити собі віку, пес відчув щось недобре – стрибав на мене, облизував, всі руки зцарапав. Просто не дав мені цього зробити.

У лютому 2018 року головний військовий прокурор Анатолій Матіос заявив про велику кількість самогубств в армії. За його словами, йдеться про 2-3 випадки суїциду щотижня. Однак на запит zaborona.com, у військовій прокуратурі заявили, що не мають статистичних даних з цього питання.
У психіатричній лікарні Павлова мені офіційно поставили діагноз «посттравматичний стресовий розлад». По тому все – за півтора роки, що я вдома, держава про мене ніяк не подбала. Не було жодної підтримки, не було інформації, куди з таким можна звернутися.

Хоча моя поствоєнна травма досі нагадує про себе, зараз я почуваюся краще. Сам намагаюся допомагати демобілізованим бійцям – у нас такий собі «клуб анонімних ветеранів» (сміється). У вільний час займаюся велоспортом, хоча ніколи не робив цього до війни. Планую піти вчитися на психолога.

У нас у суспільстві вважають, якщо ти звернувся по психологічну допомогу, – ти з головою не дружиш. У мене, наприклад, є довідка з психлікарні, і я не соромлюся про це говорити вголос. Я більш адекватно поводжуся, ніж деякі, хто там ніколи не був.

Аліна

Аліна потрапила на війну в 19 років парамедиком «Госпітальєрів» – медичної служби ДУК «Правий сектор». Рятувала поранених під час боїв за Донецький аеропорт. Дівчина поєднувала роботу парамедика на фронті із навчанням в університеті та постійними підробітками, адже на війні грошей вона не отримувала. Аліна часто стикалася з упередженим ставленням з боку чоловіків-військових. Проте найважчою стала адаптація до цивільного життя після повернення додому.


Аліна

Аліна потрапила на війну в 19 років парамедиком «Госпітальєрів» – медичної служби ДУК «Правий сектор». Вивозила поранених під час боїв за Донецький аеропорт. Дівчина поєднувала роботу парамедика на фронті із навчанням в університеті та постійними підробітками, адже на війні грошей вона не отримувала. Аліна часто стикалася з упередженим ставленням з боку чоловіків-військових. Проте найважчою стала адаптація до цивільного життя після повернення додому.
Після початку бойових дій на Донбасі я певний час їздила на фронт волонтером. Коли мені виповнилося 19, вирішила: досить. Але мене нікуди не брали – ні в Нацгвардію, ні в «Азов». Казали: «Дівчинко, тобі 19 років, що ти від нас хочеш?». Врешті-решт взяли парамедиком до «Госпітальєрів».

Я не мала ніякого уявлення про війну до того, як там опинилася. Ніколи не дивилася воєнних фільмів, не читала книжок.

Весь час, що я була на війні, стикалася з труднощами через те, що я дівчина. Військові-чоловіки казали, що мене на війну ніхто не відправляв, щоб верталася додому й варила борщі. Після того, як я повернулася з фронту, перше питання, яке почула, було: «А з ким ти спала на війні?».

Там було нелегко. Я добре пам'ятаю останні десять днів евакуцації з ДАПу (Донецький аеропорт, – ред.). Ми приїжджали на точку, куди поранених вивозили на броні, і могли чекати там по 12 годин на морозі під постійним обстрілом. Там я побачила першого «двохсотого». Я ніколи не забуду, як мій напарник закривав блискавку на мішку з його тілом.
Я не покинула навчання в університеті і приїжджала на кожну іспитову сесію. Оскільки за роботу парамедика мені не платили, вертаючись додому, я одразу мала шукати підробіток, аби банально було що їсти. Це виснажувало.

Восени 2015-го я поїхала у відпустку, розуміючи, що не справляюся. На той час у мене вже було кілька контузій. Тоді ж у нашому батальйоні померла жінка, обов'язком якої було сповіщати сім'ї про загибель рідних. На її прикладі я побачила, як люди поруч вигорають вщент. Мабуть, спрацював запобіжник – я вирішила, що варто зупинитися.

Виснаження на межі з розчаруванням – так я почувалася після повернення. Більшість зв'язків із друзями було втрачено. Перші півроку, коли я переїхала в університетський гуртожиток у Львові, жила в кімнаті з трьома дівчатами. Там був постійний шум, галас, тусовки, і мене це дико дратувало. Я не могла спати. У мене ставалися напади нічим не вмотивованої агресії. Іноді з'являлися суїцидальні думки. Ніби ти лежиш у глибокій ямі і немає нічого, щоб вибратися нагору – ні драбини, ні когось, кого б можна було покликати на допомогу.
Йти до психолога я не хотіла, бо мала невдалий досвід під час Майдану. Пила легкі транквілізатори, які сама собі призначила. Це була така миттєва пігулка: ти випиваєш її і тебе на якийсь час відпускає.

В якийсь момент я зрозуміла, що сама не впораюся з цим станом – або когось вб'ю, або сама викинуся з вікна. У стрічці Facebook саме трапилося посилання на лекцію для ветеранів, яку організовували «Побратими» (Громадська організація, яка спеціалізується на поствоєнній адаптації ветеранів, – ред.). Я подумала: чому б ні? Але переступити через поріг виявилося надскладно – до останньої хвилини я не могла змусити себе піти на цю зустріч. Із цим часто стикаються ветерани – ти просто не можеш прочинити двері і зайти, або навпаки переступити поріг і вийти з квартири. В останній момент я таки пересилила себе і дуже рада, що це зробила. Якби не моя подальша робота з «Побратимами», невідомо, де б я зараз була.

Під час адаптації стається дуже багато амплітуд, зривів, загострень. Тренінги допомогли мені стати частиною спільноти, де я завжди можу розраховувати на міцне ветеранське плече. Я знайшла свою зграю. Зараз я займаюся тим, в чому дійсно бачу дуже велику цінність – працюю над створенням жіночої ветеранської спільноти в Україні.

Що говорять фахівці
«Суспільна думка про ветеранів у нашій країні сформувалася на стереотипах з часів Другої світової – в нашій уяві це дідусі та бабусі з орденами на 9 травня. Насправді, середній вік українського ветерана – 35 років. Це молоді люди, які жили з нами по сусідству, були нашими колегами. Просто вони пішли воювати й отримали зовсім інший досвід», – говорить Івона Костина, заступниця голови ГО «Побратими», яка вже чотири роки працює з ветеранами. «Побратими» будують свою діяльність на моделі «рівний – рівному», в якій з ветеранами працюють такі самі ветерани, які вже адаптувалися до цивільного життя.

На її думку, проблему загострюють ЗМІ, які надмірно героїзують ветеранів або ж навпаки створюють образ алкоголіка-наркомана із посттравматичним синдромом, який вбиває людей на вулицях. Насправді, не всі ветерани мають травми та не всім потрібна психосоціальна адаптація після повернення. Крім того, сім'я ветерана, яка проживала війну вдома, очікуючи його повернення, сама потребує підтримки та психологічної допомоги.

«Людина, яка воювала, ніколи не стане такою, якою вона була до війни. В той час, коли людина воює, його сім'я, його друзі, його місто – все змінюється. Це схоже на те, як поїхати в подорож і повернутися за рік. Тому ветерану потрібно адаптуватися до нових умов середовища. Ми називаємо набір необхідних ветерану послуг психосоціальною адаптацією», – каже Івона.

В Україні існує декілька тисяч недержавних організацій, які надають ветеранам певні послуги з психосоціальної адаптації. Попри це, наразі відповідальність за вирішення питання намагається монополізувати держава, не маючи ані достатньої кількості якісних фахівців, ані необхідних ресурсів.

Івона вважає, що Україна могла б орієнтуватися на досвід у роботі з ветеранами, який існує в Данії. Там держава формує політики та стандарти надання послуг з психосоціальної адаптації, а для їхнього надання наймає організації з громадського сектору та бізнесу, які профільно працюють у цій сфері. В такому вигляді співпраця держави та громадського сектору була б найбільш ефективною, а ветерани отримували б насправді якісну підтримку.

Зараз Івона з командою «Побратимів» та новоствореним проектним офісом працюють над створенням проекту «Ветеран Хаб ++» – пілотного центру надання психосоціальних послуг учасникам бойових дій, який об'єднає під одним дахом громадські організації, що надають якісні послуги. Ця модель дозволить зібрати необхідних фахівців різного профілю в одному місці та надавати підтримку ветеранам комплексно, забезпечивши основну мету проекту: «зробити наявні послуги доступними для ветерана».

Івона Костина, заступниця голови ГО «Побратими»
Made on
Tilda