Юрію «Недоку» 40 років, він прийшов на війну на початку повномасштабного вторгнення. Зараз він — головний сержант роти у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. У складі бригади Недок обороняв Миколаївську, Херсонську, а тепер і Донецьку області. Журналістка Заборони Поліна Вернигор зустрілася з Недоком неподалік лінії фронту та поговорила з ним про шлях до посади, втрату рідного брата, бойові операції на межі та сприйняття смерті.
Як і коли ви потрапили на війну?
Я пішов на війну одразу після початку повномасштабного вторгнення. На той момент моя дружина вже 4 роки служила у війську як парамедикиня. Я знав, що буде повномасштабна війна, десь місяці за два. Дружина (тепер вже колишня) служить у 57-й бригаді. Вона була якраз на ротації — чому росіяни, до речі, і зайшли так безперешкодно по Херсонському напрямку. Бо 57-ма бригада – це Нова Каховка, а вони були в секторі. А там залишався хто? Лише пункт постійної дислокації військової частини.
Дружина розповідала, що їхній командно-спостережний пункт обстріляли за два тижні двічі, загинуло двоє офіцерів. Потім у ЗМІ побачив, що завезли кров. Я одинадцять років жив із медиком і розумів, що кров — це такий продукт, який не завозять на навчання, тож це був знак, що готується наступ. Думав, може, на Донбасі. Ніхто ж не знав про шість напрямків.
24 числа я поїхав спочатку у «Правий Сектор», де мене записали. Але зброї на той час в них фактично не було. Лишалось 5 автоматів.
25 лютого я приїхав з Одеси до Кропивницького. Та дорогою мене зафіксували камери, бо я був на одеських номерах — це в другий день російського вторгнення сприймалося підозріло, мовляв, я міг бути ДРГ.
Я зупинився, щоб заправитися, і вже мав від’їжджати, аж раптом мене затискають з двох сторін два поліцейські наряди, третій попереду, і ззаду бус з СБУ. Можна сказати, це був перший мій бойовий досвід — на мене направили зброю і треба було вистояти та поводитися правильно, щоб у мене не стріляли.
Потім розібралися, побачили по військовому квитку, що я їду в свій військкомат, і відпустили. У військкоматі була паніка, купа народу. Якраз у той момент привезли зброю, а капітан не розумів, як її роздати, бо до нього звідусіль зверталися: «Куме, дай автомат», «Свате, дай автомат». Я включився в процес і ми організували людей: даємо зброю по прізвищу. Завершили зі зброєю, зробили КПП, зробили медпункт у військкоматі.
Це дуже відрізняється від того, чим ви займаєтеся зараз. Як сталося, що ви потрапили в піхоту?
Я так пару днів посидів, там нічого не відбувалося, і я попросився у 57-му бригаду, до дружини. Капітан тоді мені сказав: «Я тебе не можу відправити, бо вони оточені. Вибирай: 28-ма одеська, чи 35-та». Отак я вибрав 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, бо це сухопутні війська. Я планував перевестися потім у 57-му, а це легше зробити з сухопутних на сухопутні, ніж з морпіхів.
Так я 28 лютого о 7-й годині ранку вже був в автобусі на Чабанці. Спочатку направили до командира бригади Віталія Гулієва. Коли він дізнався, що я радіотелеграфіст, сказав, що буду сидіти в підвалі у штабі — їм потрібні були спеціалісти. Я не погодився, і мене відправили у піхоту.
Поки стояв у черзі на розподілення, дивився в комп’ютер, на які посади приймали людей переді мною. Не було бойового медика, фельдшера, санітара-стрільця, лікаря теж. І коли дійшла черга, мене спитали, що я вмію ще, окрім зв’язку. Я відповів, що вмію ставити уколи, готовий витягати пацанів. Так мене направили у розвідвзвод бойовим медиком. Звідси з’явився мій позивний — Док. А коли я побачив, що там забагато хворих і їм в Южному бойовий медик нічим не допоможе, подзвонив знайомому лікарю та вмовив його піти служити в ЗСУ.
Коли він приїхав, сталася плутанина. Хтось кричить: «Док!», а ми удвох біжимо. Я запропонував: «Давай так: зараз ти лікар, значить, ти — Док, а я не лікар — Недок». Так і закріпилося далі. Я свій позивний більше не змінюю, бо він унікальний. Бо ніхто не хоче бути Недоком — всі хочуть бути Доком, Котом, Сєдим, Бородою, але не Недоком.
Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Згодом вийшло так, що потрапив у піхоту. Я багато розмовляю, а в армії цього не люблять, тому відправили подалі, в піхоту. Там швидко замовкають [в піхоті частіше гинуть бійці]. Потім, на Херсонщині, мене закинули у штурмову групу — от там я вже краще зрозумів, що таке справжня війна. Тому що одна справа коли ти сидиш у селі в підвалах, а зовсім інша — наступальні дії.
Ви згадували про те, що ваша колишня дружина, як і ви, — військова. Як ви пояснили сину, що теж ідете на війну?
Напередодні, 23 лютого, я купив два квитки на потяг до свого брата на захід України. Кажу тестеві: «Або ви їдете, або я». Він погодився. Приїжджаю додому — малий плаче і каже: «Тату, чому ти? В мене мама і так на війні. Чому не хтось інший?» Він колись мені це згадає.
Я відповів, що кожен чоловік повинен боронити своє. Повторюю це щодня всім своїм новоприбулим побратимам: якщо ти народився з чоловічими придатками, ти повинен захищати своє.
З ким він зараз?
Мій десятирічний син півтора року живе з тестем і тещею — ми бачилися чотири рази. Відчуваю, як втрачаю свою дитину. Він став зовсім іншим. Я його вчив, що добро, правда повинні бути на першому місці, що маленька брехня заради великого добра неприйнятна, тому що з будь-якої брехні виростає велика брехня. Зараз він почав брехати, телефонує мені, тільки коли потрібні гроші. Біля дитини немає ні батька, ні матері. Бабуся з дідусем розпестили і дитина змінюється.
Тесть все життя був військовим — переважно в радянській армії, а потім в українській служив командиром дивізіону. Він застав розпад нашої армії і зневірився в українських військах. Переконати його, що російська армія — це нелюди, було тяжко, тому що для нього це був взірець.
«Просвітлення» прийшло, тільки коли самі ж росіяни показали, що у них воюють зеки. Для нього як для офіцера це неприпустимо, бо є офіцерська честь — поняття, давно уже забуте в російській армії. Я побачив по ньому, як руйнувалися ідеали, як цієї зразкової армії в його уяві не стало.
Теща ходить до церкви Московського патріархату [УПЦ] і стала каталізатором багатьох сварок у сімʼї. Вона приймає однобоку правду, не хоче дивитися на інші сторони ситуації. Думаю, вона з радістю виїхала б у Росію, але ані я, ані моя колишня дружина цього не дозволимо.
Ви зараз головний сержант роти — це означає, що ви завжди поруч з підлеглими, зокрема й на позиціях, і досконало знаєтеся на тактиці дій у боях. Проте ще до 24 лютого 2022 року бойового досвіду ви не мали, вірно?
20 років тому служив в армії, крім цього жодного бойового досвіду не мав. У 2015 році я приїхав у свій військкомат — знайшов оголошення на OLX, що шукають сержанта-звʼязківця. Я за фахом зі строкової служби начальник радіорелейної станції, радіотелеграфіст. У військкоматі сказали, що сержантські посади всі зайняті. Так я став волонтерити.
Я вважаю, що народився військовим, просто виріс в такий час, де військових не цінують. Коли я був строковиком, сержанту, що залишався на контракт, платили ₴700 у Дніпрі. А квартиру винайняти у Дніпрі коштувало ₴500. Як можна молодому сержанту вижити? Я вантажником утричі більше заробляв. Тому я був цивільним.
Академію зв’язку я кинув, тому в мене вищої освіти немає — поки не можу бути офіцером. Зараз я на посаді головного сержанта роти. Цього року вступив знову до Академії зв’язку, щоб у майбутньому мати змогу отримати офіцерське звання.
Коли ми були на Миколаївському напрямку, на другий поверх будівлі, де ми перебували, прилетів снаряд. Росіяни почали використовувати таку тактику: один снаряд прилітає без підривника, а другий з ним. Першим снарядом пробиває стіну, другий вибухає вже всередині. Нас тоді засипало бетоном, а снаряд рикошетом полетів на другий поверх. А був би з підривником — всіх би вбило.
Удача багато важить. Наші навички і знання підвищують шанс виживання під час роботи. Але, наприклад, зараз сюди прилетить ракета і не матиме значення, що я з досвідом, а ви без — всі ми однаково загинемо. Ну, з імовірністю 99 відсотків, бо когось може відкинути, відірве тільки ручки-ніжки, а так буде живий.
Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Що для вас найстрашніше на війні?
Через пів року, коли я перестав прокидатися під час прильотів, мені стало страшно. Десь після пів року повномасштабної я підвозив дідуся на Херсонщині та запитав у нього: «Вам страшно? Вчора вас обстрілювали 152-м калібром». А він каже: «Та ні. Страшно було у березні, коли тут були росіяни на танках, а зараз уже звикли». Коли людина звикає, всередині стає спокійніше, мабуть, але є і другий бік медалі. Якщо ти не розумієш, що навколо тебе відбувається, і звикаєш, то це призводить теж до тяжких наслідків. Притуплюється реакція, коли це необхідно. Нам треба думати й аналізувати все, що навколо відбувається.
Зрозумів, що час — найважливіше, що є у людини. Миті, проведені не з дитиною, а з корешами у бані, — ти вже їх не повернеш. Крізь буденність ми цього не помічаємо. А коли ти викопуєш ямку, щоб посрати, бо не можна вилізти з окопу, коли змушуєш себе їсти, бо розумієш, що тобі треба копати, потрібні сили, — тоді тільки приходить усвідомлення цінності часу.
Смерті вже не боюся. Коли замерзле тіло, так схоже на мого молодшого брата, вивалилося на кам’яний стіл, я зрозумів одну річ: смерть прийде до нас усіх. Рано чи пізно людина вмирає. Тому боятися її — це даремно витрачений час.
Брат разом з вами пішов на війну?
Мого брата звали Дмитро, він на три роки молодший за мене — зараз йому було б 36. На початку повномасштабної війни він вивіз мого сина і свою сім’ю у Польщу, а сам повернувся, прийшов до військкомату в Чорткові, і його відправили у батальйон забезпечення аеропорту. Він там прослужив чотири місяці. Згодом написав мені: «Брате, я вже не можу фарбувати паркани, я хочу в бойову бригаду».
Потайки від дружини написав рапорт. Родина назбирала йому $5 тисяч на те, щоб купити білий білет, а він купив машину та спорядження і поїхав у навчальну частину. Звідти його розподілили в 66-ту окрему механізовану бригаду, і за два місяці він, ще донедавна цивільна людина, став командиром розвідгрупи. Коли став воякою, взяв позивний «Філ». Він так пишався, коли його почали називати за позивним. Його поважали побратими, визначили як старшого.
Я не взяв брата у 28-му бригаду. Коли я ще був у розвідці, нас викликали по рації — потрібна була допомога з евакуацією. На місці побачили двох братів: в одного вже немає ноги, в іншого — обох. Був обстріл, одного поранило, а інший намагався витягти брата. І його теж накрило. Вони залишилися живі. Якби загинули — це ще пів біди, а так вони обидва каліки і нікому не будуть потрібні. Це потенційні два суїцидники. Так би хоч один за іншим дивився, якби не поліз під обстрілом витягати.
Коли біля тебе є твоя рідна людина, за яку ти переживаєш, ти не на сто відсотків сконцентрований, бо думаєш не тільки за себе. Тому вирішили: куди потрапить брат, туди потрапить.
Коли вони перебували на Лиманському напрямку, та група, яку він йшов змінювати, пропустила засідку між розвідкою і піхотою. Тому 6 грудня 2022 року розвідгрупа брата потрапила у засідку. Пʼять двохсотих, два важкі трьохсоті.
Його забрали через два дні. Єдине, що тішить — поранення було несумісне з життям, це була моментальна смерть. Потрапили ззаду в печінку, під броню — хоча, може, в нього не було броні. Розвідники часто ходять без неї, бо їм треба бути легкими і мобільними.
Мені додзвонилася його дружина і каже: «Просять фотографію Діми. Він зник безвісти». Я одразу зрозумів, що сталося, бо фотографія для зниклого безвісти не потрібна, а от для упізнання просять.
Його ховали за бажанням дружини в закритій труні. Мама мені досі не пробачила, що я не дозволив їй подивитися на нього. Він був кращим за мене, значно спокійнішим.
Він захищав свою сім’ю не тільки фізично, але й психологічно: коли приїздив додому, нічого їм не розказував, щоб вони не нервували. А я навпаки всім розповідаю, що таке війна. Бо це не романтика — це піт, сльози, кров, нерви, кишки й мізки.
Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Все так і є, проте минуло півтора року, держава має мотивувати вступати на службу нових людей, щоб вони замінили тих, хто працює на межі своїх сил. Можливо, для цього і робиться ця романтизація війни. До того ж потрібно «тримати обличчя» перед західними партнерами.
Мені не потрібні люди, яких треба мотивувати до служби. Скоріше потрібен один із десяти, який розуміє, куди він іде. Бо приведуть десятьох: половина з них втече, а друга половина шукатиме, умовно, вагітну бабусю з трьома троюрідними племінниками, щоб була причина офіційно звільнитися.
Я зрозумів, для чого саме ми тут, лише коли приїхав на Донеччину. Тут уже і так нічого немає, місцеві живуть тільки коштом військових, їм все одно, які саме — російські чи українські. Чим більшої поразки ми завдамо росіянам, тим краще. Це і є мотивація, додаткової не потрібно.
Ви на Донеччині вже девʼять місяців. Розкажіть про найважчу операцію тут.
Це був квітень, Великдень. Ми закривали останню дорогу на Бахмут, яка проходила через Хромове. Це було пекло. Якби ми відійшли, всі війська, які були в Бахмуті, були б оточені і знищені, як у Маріуполі. Це не було злочинним наказом, як дехто кричав, — ми робили це заради побратимів.
Я бачив у бінокль ворожий танк і не міг повірити, що він усього за два з половиною кілометри від мене. Він стріляв прямим наведенням мені в спину, знищив усі запаси снарядів. А до цього цілий день СПГ крив гранатами з того напрямку. Російська армія повністю обійшла наші війська в Бахмуті та вже виходила на поля нам у спину, а спереду працювали штурмовики.
Наказ був просунутись батальйону туди, допомогти і закрити лівий фланг 57-й бригаді, справа стояла 92-га бригада. Ми заходили пів дня і потім ще пів дня виходили — замість двох діб моя рота відстояла там три. А наступна, яка мала нас замінити, вирішила зайти швидше. Росіяни їх помітили, подумали, що це штурмові групи, бо вони заходили по десятеро, і накрили їх вогнем.
Ми отримали два дні відпочинку. Мої люди пішли в баню, а коли повернулися, мені ротний пише: «Збирай людей в Часовому Ярі, треба допомога іншій роті». Наступного дня туди завезли три групи.
Ворог підійшов до сусідньої роти з правого боку через 57-му бригаду — вийшла втрата центру. І вони розійшлись до нас і до 92-ї бригади. Тобто продавили якийсь один слабкий підрозділ і розійшлись у фланги до інших. Відрізали наших пацанів з сусідньої роти, вони залишилися там і ми не знаємо, загинули вони чи в полоні.
Нам залишився тільки шматок до асфальтної дороги — туди я вивантажився зі своєю групою, одну групу залишив далі на бліндажі як евакуаційну, і одну групу в іншому місці з кулеметниками прикривати фланги, щоб росіяни не так нахабно перелазили через дорогу. Обстрілювали дуже щільно — люди горіли. Окопи були мені по коліно, сильно не сховаєшся. Хлопці сидять на відтяжці один від одного. Один приліт, і як повезе: той двісті, ті два — триста, тому що навіть від уламків сховатися ніде було, перемололи там все.
До кінця другого дня я повернувся з евакуації чергового пораненого до моїх на правому фланзі, до них прийшли ще четверо бійців з 57-ї бригади. Мої були всі живі, але всі контужені. Їхній стан важко було назвати адекватним: один встав і телефоном щось знімає, поки по ньому стріляє танк. Я відправив їх на евакуацію з пораненим, а сам пішов взяв кулемет і повернувся до цих чотирьох з іншої бригади. Поки я ходив, двох із них поранили, інші двоє цілі. Останнім сказав забирати поранених та евакуюватись.
Комбату передав, що залишаюсь один. Він сказав, що за мною дивиться «пташка» [розвідувальний безпілотник], щоб повідомити про можливе наближення ворога. Згодом приїхало підкріплення, а росіяни перенесли міномет на праву сторону і почали на фланг накидувати — кожну щілину розбирати. Вранці поблизу мене влучили. Тоді я на короткий час знепритомнів, подумав, що мене засипало.
Ми були там десь до другої години ночі, поки не знайшли, ким нас замінити — тоді вивели. В таких операціях велику роль відіграє людський фактор, особисті якості тих, хто безпосередньо на полі бою. Немає командирів малої ланки, бо всі хочуть бути одразу комбатами. У сержанти взагалі ніхто не хоче, тому я залишився сержантом.
Фото: Іван Чернічкін / Заборона
На той час відстань до російських позицій у Хромовому була мінімальна. Чи доводилося особисто комунікувати з росіянами?
Тоді під Хромовим взяли в полон російського солдата. Події відбувались так: біжать троє, двох кладемо, а один кидає зброю і під своїми мінометами йде до нас. Ми його беремо у полон і запитуємо: «Чого ви лізете, вам же все одно каюк — три особи проти десяти в обороні». А він каже: «У нас наказ. Якщо ми повертаємося, нас розстрілюють. А так я можу або в полон попасти, або трьохсотим, і тоді, може, заберуть — або ви, або вони».
Ще випадок був з моїм бійцем Козаком [позивний бійця]. Йому 53 роки, він у 2014 році був прикордонником, потім був у ППО, перевівся в піхоту, я його зробив снайпером. І от сидимо ми на позиціях, він кличе по рації 57-му і 28-му бригаду — хвилин десять кликав, мабуть. І тут йому відповідають російською: «Іді своєй дорогой». Визирає з траншеї, бачить позицію, з якої відповідають. А комбат в рацію говорить: «Ні, це не 57-ма, це росіяни».
Росіян треба знищувати, тому що вони коригують дії та можуть відпрацювати фланг. А Козак настільки вірить в людей, що каже: «Я з ним поговорив, він же ж людина. Я не можу його зараз так взяти, вбити і не дати йому шанс. Давай дамо їм шанс здатися». Ми дали їм на роздуми одну годину. Він туди підповз, звідти виліз росіянин, вони про щось говорили — мова йшла про здачу.
Все, що він міг зробити, він зробив — дав шанс. Минула година, Козак каже: «Якщо вони не використали свій час, значить, я піду і знищу їх». Я думав, що їх там двоє, а їх там виявилося більше шести. Він знищив трьох, на прикриття кинув гранату, ще одного поранив, решту закидали гранатометами.
За останні півтора року ви пережили багато трагічних подій, багато бачили. Цей досвід часто викликає злість і бажання помститися. Як вдається стримувати себе від того, щоб не знищувати цих полонених на місці?
Ви знаєте, коли я приїхав з поховання брата, я багато плакав. Це все дурня, що «мужики не плачуть». Але зараз ми не маємо права плакати, споминати і горювати, тому що йде війна. Треба бути максимально сконцентрованим. І я просив Бога, всю вищу силу, щоби не мститися. Бо ти можеш так загратися в помсту, що сам загинеш. Варто робити свою справу: в тилу, на фронті, на заводі, на будівництві. Зараз мені подобається робота з людьми. Встаю і працюю. Таким чином вдається відволікатися та водночас відчувати, що рухаєш війну вперед; це заспокоює.
Часто питаю у військових про їхні мрії та плани після війни. Проте більшість не хоче будувати планів, бо в ситуації, коли тебе щодня оточує смерть, важко про щось мріяти. Як у вас з цим?
Певно, я б назвав це не мрією, а місією: перемогти і вижити, щоб навчати молоде покоління. Тому що позаду залишилися ті, хто ховається від війни і хто не вміє боротись. А навчати наших дітей немає кому. І особливо непотрібні діти наших полеглих побратимів. На похованні мого брата в Чорткові було стільки народу — всі розхвалювали Діму, говорили про нього лише хороше, співчували. Пройшло пів року — як ви думаєте, скільки людей прийшло до його дітей за цей час? Один: хрещений раз сходив з його сином на рибалку. А за пʼять років він взагалі нікому не буде потрібен.
З дружиною ми розлучилися. Вона знайшла собі іншого — це життя. А я закохався в іншу жінку, вона мене підтримала після загибелі молодшого брата. У неї двоє дітей, а чоловік теж загинув на Донбасі. Старшій дочці 18 років, вона вступила до Академії сухопутних військ на аеророзвідницю.
А моя племінниця, якій зараз 14 років, якось каже: «Я вже стала забувати голос тата і його обличчя. Але я буду розвідницею, як ви». Ці діти втратили батька на війні, але хочуть повʼязати своє життя із військом.
Десь пів року тому я вирішив, що після війни зроблю табори для дітей від 13 до 17 років — для напівсиріт наших побратимів. Бо вони нікому не будуть потрібні і можуть зневіритися в людях. Треба підтримувати.
Фото: Іван Чернічкін / Заборона
А в цих таборах можна давати роботу побратимам, які скалічені. ПТСР — то ще пів біди. Я маю ПТСР, але я цілий і можу працювати. А буває, коли в тебе немає ноги-руки, або коли в тебе так розріджені мізки, що від контузії в голові вже нічого немає, ти нічого не пам’ятаєш, у тебе постійний головний біль, а цього ж ніхто не бачить.
Або як у Козака, який був зі мною у Хромовому. Він знищив трьох ворожих розвідників, четвертого поранив, вийшов з бою з пораненням у голову — йому продавило череп, але не пробило. Під цією вм’ятиною утворилася пухлина, і тепер віднімає весь лівий бік. Все вказує на те, що в нього там пухлина давить на мозок.
Я довіряю цим людям, вони можуть бути корисними. Для них це дуже важливо.
