«З людини, яка жила помстою, я перетворився на того, хто малює котиків на протезі». Історія колишнього праворадикального військового, який вилікував ПТСР псилоцибіном

Молдованину Стасу Гібадуліну 32 роки. У 2014-му він вступив у батальйон «Азов», де дістав позивний «Хітман». Він тричі опинявся в лазареті, втратив ногу, частину органів та найкращого друга. Найважчим пораненням, за його словами, стало четверте — посттравматичний стресовий розлад, вилікувати який допомогла тільки психоделічно асистована терапія. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поспілкувалася зі Стасом про те, як терапія перетворила його з праворадикала, який бив наркокурʼєрів, на людину, що малює котиків на протезі.

Хочу, щоб мене боялися

2013 року я започаткував у Молдові ультраправу організацію Scutul Social, яка виловлювала педофілів і наркоторговців. Час від часу ми допомагали тваринам у притулках: прибирали, приносили їжу. Та основним завданням було виявляти й карати наркоторговців і педофілів. 

Я зацікавився праворадикальною діяльністю приблизно у 2002–2004 роках, коли починалися субкультурні теми: емо, готи, панки. На той час мені було 12 років — вік, коли дитина шукає способи себе проявити. Тоді я натрапив на відео російського неонациста Максима Марцинкевича. Я побачив, що скінхедів бояться, а мені хотілося бути людиною, яку бояться. Можна сказати, з цього розпочалася моя ідентичність.

Імовірно, прагнення бути тим, кого бояться, пішло з мого дитинства. Тато покинув матір, коли мені було чотири. У неї почалася глибока депресія, а потім розвинулася набута шизофренія. Ми були бідною сімʼєю. Мама майже не працювала — лише іноді підробляла нянею.

Читати більше новин в Telegram

Пам’ятаю, якось грав на майданчику в баскетбол, а поблизу поля жінка продавала солодощі. У неї на розкладці лежали різноколірні жуйки в пластикових тубах: великі по 50 копійок, а маленькі — по 25. Я раніше якраз знайшов 25 копійок, тож купив меншу пачку. Половину зʼїв, половину лишив мамі. 

Однак мама відмовилася: «Дякую, я наїлася. Їж сам». Я був голодний, і мені стало цікаво, що ж вона їла — можливо, вдома щось є. Мама каже: «Я їла сіль». «Це як?» — питаю. Вона відповідає: «Взяла трошечки солі на палець, поклала на язик і наїлась. Я більше не хочу». 

Я дістав сильну травму, яка багато років супроводжувала мене. Тоді пообіцяв собі, що змінюватиму світ, що зроблю так, щоб бідні люди почали жити більш-менш нормально, якісно, щасливо. Я вважав, що своєю діяльністю — полюванням на педофілів та наркоторговців — робив правильні речі. Але сенс у тому, що те, як я хотів змінити світ, проходило через насильство. 

Війна для сильних

Я хотів піти на війну з самого початку, з 2014 року. Тоді ми підтримували Україну протестами й акціями на футбольних матчах, перед консульством України, посольством РФ. Ми спілкувалися з учасниками та учасницями ультраправих рухів з пострадянського простору. Багато хто з цього двіжу вирушив на війну. 

На початку 2015-го я приїхав в Україну воювати. Першочергово на мене вплинуло виховання. У мене патріотична сім’я, вони у свої роки боролися з комунізмом, виходили на акції підтримки румунської мови в Молдові. І я з дитинства знав, що війну в Молдові розпочала Росія. Це основна причина, чому я на стороні України. 

По-друге, я не така людина, яка вважатиме, що це не мої проблеми, ніби це мене не стосується. Ну і по-третє, у мене було розуміння, що будь-який чоловік має пройти війну. Я розумів, що цей досвід буде важким, але я хотів стати кращим, сильнішим.

Мені було 25 років. Я розумів, що можу завдати болю своїм рідним, якщо поїду. Пам’ятаю, як розказав про це сестрі, а вона заплакала — мене це зачепило. Батькам теж було дуже боляче. Перші роки ми мало зідзвонювалися, передавав через інших, що зі мною все нормально. 

Я приїхав на Майдан Незалежності, де був розташований пункт прийому добровольців у підрозділ «Азову». Мої друзі переважно були в цьому батальйоні, тож хотів потрапити саме туди. Я пройшов співбесіду, але це насправді формальність: якщо за когось дають слово, підтверджують, що доброволець — хороша людина, її беруть. Після розмови мені сказали погуляти пів години, а потім відмовили. Однак зателефонував друг і запевнив, що зараз вирішить питання. І мене взяли. 

Мої перші бойові зіткнення відбулися в Широкиному Донецької області. Хлопці, які вже воювали, розказували, що люблять війну. Мене це дивувало: як можна любити війну? 

Через два-три місяці я пізнав на собі, що це означає. Бо таких емоцій та відчуттів, як під час бою, напевно, більше ніщо не викликає в цьому житті. І вони залишаються з людиною назавжди. 

Я починав звичайним стрільцем, та мене цікавило: кого бояться найбільше на війні? З часом я помітив, що понад усе бояться диверсантів, розвідки. Я знову захотів бути людиною, яку бояться, прагнув мати найнебезпечнішу спеціальність — мене до цього тягнуло.

Втрата

Перше поранення я дістав 22 лютого 2018 року на околицях Світлодарська. Ми були вдвох з моїм близьким другом Іллею, і, здогадуюся, це була засідка. Нас спровокували на зворотну відповідь і почали обстрілювати. 

Я отримав поранення в ногу: мені перебило головну стегнову вену. Інший уламок попав у живіт, прошив тонку й товсту кишку, зайшов у шлунок, а після того — у селезінку. Селезінку довелося вирізати. Я втратив дуже багато крові. 

Ілля того дня загинув. Він був моїм найкращим другом. Я можу зараз казати «друг, друг, друг», але це не просто слово. Це людина, готова віддати життя тільки для того, щоб ти жив. Хочу пояснити, наскільки сильно я його любив і поважав: коли я був поранений і розумів, що можу померти, я просив Бога, щоб він забрав мене, а Іллю залишив живим. Можливо, його сенс життя і був у тому, щоб урятувати мене. Імовірно, осколок, який він прийняв, летів у мене. Після лікування я одразу повернувся на фронт. У моїй голові був справжній хаос. Я хотів помсти. Я відчував провину за його смерть. 

Друге поранення я дістав під Попасною в січні 2019 року. В автівку влучила протитанкова керована ракета. Уламок прилетів мені в руку — так я залишився без фаланг пальців. Я подивився на руки й подумав: добре, що не відірвало кисть. Тоді, після поранення, я приймав кроворозріджувальні та протитромбозні ліки. Моя кров була як вода. До того ж мене контузило, я знепритомнів. Уламки посікли голову, ліву руку, груди. Але я прийшов до тями, оцінив стан машини: її рухомі частини не були пошкоджені. Тож ми швидко виїхали, поки не прилетіла інша ракета. 

Я реабілітувався й повернувся на фронт — на той самий напрямок. Я прагнув помсти, мій емоційний стан не дозволяв навіть думати про щось інше. Я відчував, що в цьому є сенс, що в цьому полягає моя місія — померти в бою. Я нічого не боявся. І вже свідомо розумів, що війна — це наркотик.

Утретє мене поранило там же 19 травня 2019 року. Я наступив на протипіхотну міну. Усе було ніби в слоумо: я бачив, як повільно летіла гумка з мого прицілу, як праворуч приземлилися нога і берць поряд, десь за півтора метра від мене. Я подумав, що забирати не буду, бо все одно не пришиють. 

Котики замість Ніцше

Не вважаю, що будь-яке з моїх фізичних поранень — це важко. У порівнянні з ПТСР жодне поранення навіть поруч не стоїть. Моє четверте поранення, посттравматичний стресовий розлад, виявилося найважчим. А те, що я залишився без ноги чи без селезінки, зовсім ніяк не впливає на моє життя.

Раніше я думав, що залишитися без ноги на війні — великий сором, що не зможу стати перед очі матері, бабусі. Але в моєму житті зʼявилася жінка, завдяки якій я поглянув на це інакше. Оксана Анатоліївна, волонтерка, приходила до нашого відділення в госпіталі, де лежали після ампутації кінцівок. Якось вона побачила, що хтось одягнув штани, щоб приховати відсутність ноги. На все відділення було чутно, як вона кричить: «Хлопці, якщо я ще колись побачу, що ви ходите влітку в штанах, а не в шортах, то ви в мене дістанете. Ви маєте пишатися тим, що у вас поранення на війні. Ви його отримали, захищаючи Україну». Так і сталося. На мене і, я впевнений, на моїх друзів ці слова неабияк вплинули. Я не відчуваю жодної потреби приховувати протез. Мені подобається, що я такий, що я єдиний у моєму оточенні з таким досвідом. 

Так, діти іноді дивляться, показують пальцем, але тут нічого дивного — їм цікаво. Я зробив собі протез з дизайном: прикрасив зображеннями котиків. Раніше я малював на ньому Фрідріха Ніцше, камуфляж, Святослава Хороброго. А потім подумав: для чого мені ці страшні речі? Вони не відображають мене. Кого я хочу цим налякати? Для чого цей страх? Я краще намалюю котиків — і мені, й іншим буде приємно дивитися. І людям подобається.

Поранення всередині черепної коробки

Наслідки ПТСР я відчув через пів року після того, як звільнився зі Збройних сил. Більшість думок були про загибель Іллі й власну провину за це. Іноді я по 10 разів на день дивився відео, де повідомляли про його смерть.  

Узимку з 2019-го на 2020 рік я повернувся зі Львова, куди їздив відпочивати з дівчиною. Я пам’ятаю, як вийшов з метро — всім холодно, а мені спекотно. Я почав знімати куртку — все одно спекотно. Зняв сорочку, залишився просто в майці — і все одно відчував, що мене кидає в жар. Не розумів: можливо, я підхопив ковід? 

По дорозі додому купив противірусні препарати. Проспав тоді чотири доби. Постійні тривога й панічні атаки. Я ніби повертався в ті стани, які в мене були на війні. 

Лікарка мені каже: «Хлопчино, у тебе лейкоцити підвищені за відсутності селезінки. Але з тими проявами, що ти мені розказуєш, тобі потрібно звернутися до психіатра». І в той час у мене в голові взагалі все перевернулося. Більшість наших військових думають: «ПТСР — то щось видумане. ПТСР — це не зі мною. Я мужик, сам усе переживу». 

Але того ж дня я зателефонував волонтерам, запитав, як дістатися до психіатра, і записався на прийом. Мені призначили антидепресанти й психотерапію. Ліки почали працювати через три місяці. Я почав краще почуватися, панічні атаки не були такими яскравими й сильними. Але я відчував, що вони є — десь усередині.

Я приймав антидепресанти майже рік. Потім ми з психіатром вирішили, що можна з них злазити, оскільки я почувався нормально. Але депресія зберігалася. Я міг провести цілий день у ліжку, бо не вистачало сил навіть встати й піти по хліб. ПТСР вплинув на мої стосунки з дівчиною, з якою я тоді зустрічався. Не кожна буде рада тому, що хлопець весь час у депресії та за цілий день ні їжі не приготує, ні сміття не винесе.

Я намагався знайти інших фахівців, але відчував, що держава залишила мене сам на сам з ПТСР. Усе лікування, яке є, — довготривале й може розтягнутися на багато років. Спеціалістів, які працювали тоді з військовими, було небагато.  

Через три місяці панічні атаки повернулися. Ще раз призначили антидепресанти. Було неприємно, але я знову почав їх приймати. 

Вісім світів за тисячу років

Я ходив на танго з однією дівчиною, Зоєю. 

Якось сказав їй, що почуваюся дуже погано: ніби я мрець у тілі, що ще дихає. Я збирався зателефонувати в реабілітаційний центр, щоб лягти на стаціонар. Вона попросила не квапитися, а сходити до її знайомого психотерапевта, який лікує ПТСР. Я погодився, але думав, що, напевно, це такий самий спеціаліст, з яким потрібно буде працювати декілька років. 

День, коли я зустрівся з Антоном, став для мене дуже важливим. Ми зустрілися у вегетаріанському кафе на Майдані. Він здався спокійним, впевненим у собі хлопцем. Добирав слова правильно, коректно й упевнено, і це не могло не вплинути на мене. 

Ми проговорили годину. Скоро час був розходитися, і я поцікавився, у чому його методика. Антон каже: «Я лікую психоделічно асистованою терапією — грибами та MDMA». У мене очі полізли на лоба. Я ж бив наркоторговців, полював на них. Я перепитав, де можна знайти дослідження. Він усе розклав по полицях.

Удома я відкрив сайт PubMed, знайшов дослідження, багато поважних джерел. Як я можу не вірити? Не знаю, якої освіти має бути людина, щоб не довіряти таким науковим доказам (детальніше про наукові дослідження психоделічної терапії Заборона писала тут). 

Я прийшов до Антона в призначене місце — квартиру, обладнану під терапію. У кімнаті все було магічним: красиві картини, співучі чаші, обстановка, світло. Я відчув, що опинився там не просто так. 

Ми почали сесію псилоцибіну. Я прийняв речовину, ліг, і через 20 хвилин почалися перші прояви. Здавалося, наче всі мої судини звузилися, я ніби відчував кожну молекулу тіла. 

Я насунув пов’язку на очі. Перше, що я побачив, — Іллю у військовій формі з автоматом. Саме в тому місці, де він загинув. Подивився на себе — я теж був у формі. Він мене називав «Хітманюра» — ласкавий варіант мого позивного «Хітман». 

«Хітманюра, ти прийшов побачити цей світ?». Пов’язка на моїх очах за кілька секунд стала мокрою. «Побігли, я тобі все покажу». — «Ілля, у мене немає ноги». А він каже: «У цьому світі все можливо», клацнув пальцями — і в мене виросла нога. 

Ми побігли до позиції ворогів. Усе було як у фільмі, ніби камера наближалася до якоїсь молекули снігу, і та поглинала мене. На відчуттєвому рівні я опинився в іншому світі. Я розумів, що Ілля є навіть у цій молекулі, він — усюди. 

Я побував десь у вісьмох світах, і це відбувалося протягом тисячі років. Ілля казав: «Дивись, я ось тут лежу, мені тут добре». «Тут лежу, — в іншому місці знову каже він, — і тут мені добре». Він пояснював, що моя провина не робить йому краще, цим я тільки собі шкоджу. 

В одному зі світів мені здавалося, наче я розмовляв з Богом. Він був в образі скупчення енергії. Ми говорили про те, що війна — це не те, що потрібно людям, що ми прийшли на землю не для того, щоб воювати. Я усвідомив, що насправді змінити світ можна не через насильство й агресію, а через любов.

Наостанок я спитав: а як же мої панічні атаки? І мені як рукою зняло. Це неймовірно, але наступного дня панічних атак не було. З того часу я не пив жодної пігулки антидепресантів, не відчував більше проявів ПТСР. Спочатку я думав, що терапію потрібно повторювати, адже це наркотики. Та насправді це такий сильний досвід, якого б ніколи не хотів більше відчути. 

Час, який я провів з Іллею, вилікував мене й докорінно змінив. Я припинив звинувачувати себе в його смерті. 

Я знаю, як ці речовини можуть трансформувати тебе з праворадикала в людину, яка прагне миру, не хоче війни, яка розуміє, що таке любов. 

Байдуже, чи засудить мене хтось із колишніх колег за те, що так відкрито розповідаю про свій досвід. Я чітко знаю, що роблю правильно, що ці речовини здатні змінити світ. Відчуваю це, бо хотів покінчити життя самогубством, як і багато хлопців, які залишилися наодинці з ПТСР. Я знаю, через що вони проходять і яке це полегшення нарешті знайти зцілення. 

Я сам можу вирішити, яким методом мені лікуватися. І якщо вибирати між станом, коли ти чи не щодня хочеш заподіяти собі смерті, коли відчуваєш тривогу, панічні атаки, і між станом зцілення, я зупинюся на другому варіанті. Навіть якщо мене за це засудять. 

Читати більше новин в Telegram