«Навіщо ви знущаєтеся? Ведіть і стріляйте!» Історія захисника Маріуполя Івана Мікули про допити ФСБ в полоні

Командир відділення Національної гвардії Іван Мікула під час боїв за «Азовсталь» дістав тяжке поранення та практично втратив зір. Захисника Маріуполя росіяни спочатку увʼязнили в Оленівці, а звідти відправили до СІЗО у Воронезькій області. Чоловік пробув у полоні дев’ять нескінченних місяців: пережив допити, побиття й катування російськими спецслужбами. Іван схуд на 20 кілограмів, отримав травму хребта та зламані ребра. У лютому 2023 року Мікулу обміняли й він нарешті обійняв дружину та доньку.

Після повернення командир відділення Національної гвардії поділився своєю історією з редакторкою Заборони Іриною Олійник: про оборону Маріуполя, жахи полону та друзів. Наша редакція дуже вдячна Івану за захист і віру, яка передається навіть через текст.

План оборони Маріуполя

24 квітня 2019 року я підписав контракт з військовою частиною № 3057 Національної гвардії України в Маріуполі. Я був сержантом та командиром відділення. 24 лютого о 4-й ранку мені зателефонували з військової частини: «Потрібно приїхати, бойова готовність!» Того дня я мав заступати на добове чергування в караул. Зранку в місті було чутно вибухи — на нас напали. За наказом я прибув до військової частини: отримав зброю, екіпірування. В першу добу повномасштабного вторгнення РФ з побратимами заступили на охорону складу, де була зброя та боєприпаси. 26 лютого — наказ збиратися: переїжджаємо на «Азовсталь». Тоді від наших звʼязківців надійшла інформація, що російські війська, ймовірно, готують артилерійський обстріл нашої військової частини. Вже було зрозуміло, що ворог знав розташування багатьох військових обʼєктів у місті. Майже всіх із частини передислокували в бункери «Азовсталі», але групу нацгвардійців залишили для охорони.

Під час оборони Маріуполя виїжджали на завдання. На позиції ми перебували близько чотирьох діб, потім нас міняли. План оборони Маріуполя був, тобто все було розписано за бойовим розрахунком. Морпіхи, полк «Азов», прикордонники, нацгвардійці — кожне формування відповідало за утримання визначеного периметра міста. Завод «Азовсталь» був ядром усіх військових частин. За оборону Маріуполя відповідали полковник Національної гвардії Денис Шлега та командир полку «Азов» Денис Прокопенко з позивним Редіс. Вся інформація про ситуацію в місті та позиції росіян надходила до одного командного пункту на «Азовсталі» — звідти ж військовослужбовці отримували накази. Попри відсутність мобільного звʼязку, наше військове керівництво постійно підтримувало комунікацію з зовнішнім світом завдяки Starlink. Таким чином Редіс мав змогу розповідати про оточення міста, брак води, їжі та зброї.

Бомбосховища на металургійному заводі дійсно рятували й захищали нас від постійних обстрілів ворога. Але були випадки прильотів у бункери, які не витримували ударів та завалювалися.

В одне з бомбосховищ на «Азовсталі» був приліт. Тут ховалися в основному цивільні: жінки та діти. Від потужного удару пробило бункер — завалило 75 людей… Вони задихнулися в цій пастці.

Допомога з повітря: доставка зброї на «Азовсталь»

Місто було в повному оточенні ворога: з боку Новоазовська, Донецька, Запоріжжя та навіть Азовського моря, звідки нас обстрілювали кораблі РФ. Допомога й озброєння потрапляли до нас тільки повітрям завдяки гелікоптерам. Передавали переважно набої та одноразові ручні протитанкові гранатомети «Матадори». 

Ця допомога була надзвичайно важлива, щоб тримати оборону міста. «Матадор» дуже добре пробиває танкову броню росіян, снаряди для міномета також доставляли повітрям. Так нам і вдавалося утримувати Маріуполь. Але що ти зробиш гранатометом проти артилерії, проти літака? Росіяни майже не наступали. Вони зайняли позиції та просто били по нас артою. «Азовсталі» діставалося понад сотню авіаударів за добу, уявляєте?

Також на «Азовсталь» надходило підкріплення — добровольчі підрозділи. Слава всім хлопцям, які летіли на гелікоптерах уночі через усю цю непідконтрольну територію на низькій висоті, — це дуже великий ризик та подвиг. На зворотному шляху гвинтокрили забирали поранених: таким чином вдалося евакуювати багатьох 300-х та врятувати безліч життів.

Але було, що ворог збивав наших «пташок». Одного разу з трьох гелікоптерів, які поверталися з пораненими на борту до Дніпра, долетів лише один. На одному з утрачених бортів везли пораненого молодого офіцера з Харкова, йому було всього 26 років.

Бій за «Азовсталь»: поранення Івана та втрата зору

Памʼятаю, як ішов бій уже на території заводу. Росіяни наступали, ми з побратимами відстрілювалися з будівлі й робили все можливе, щоб вони не наблизилися до нас. Я стояв біля вікна — і тут просто біля мене падає міна. В очах потемніло, дірка в касці, а бронежилет наполовину розірваний. Відчував, як по руці та обличчі стікала кров, хлопці перемотали рани й викликали допомогу. Мене відвезли в бункер «Желізяка», де розташовувався госпіталь. Коли медики оглянули ліве око, спитав у них: «Я буду бачити?» Тоді лікарі промовчали, нічого не відповіли. Вже потім дізнався: внаслідок вибуху уламки скла потрапили в очі та поранили руку. Частину змогли витягнути, але не було умов, щоб мене прооперувати та дістати з очей усе скло.

У госпіталі було дуже багато поранених, медикаментів на всіх не вистачало. Я дуже вдячний нашим медикам, які врятували багато людей попри надскладні умови. Мені давали антибіотики та знеболювальне, щоб не пішло запалення, однак урятувати ліве око виявилося неможливо: щоб відновити зір, потрібні були спецобладнання та мікрохірургія. 

Близько року я жив з уламками скла в очах, практично нічого не бачив. Не міг повністю підняти голову, а коли рухав оком, ці уламки рвали м’які тканини — було дуже боляче. Ось так я повністю втратив ліве око. Вже після полону мене возили по лікарнях: в Інститут мікрохірургії ока в Києві та в приватні медичні заклади. Робили обстеження та все можливе, щоб урятувати. Лікарі сказали, що протягом двох-трьох місяців після поранення ще можна було щось зробити, але за час у полоні [медичну допомогу там не надавали] очне яблуко атрофувалося. В правому оці теж були уламки, але менші, — на ньому я втратив зір частково, зараз бачу лише на 20%.

Оленівка: голод та антисанітарія

16 травня 2022 року всі військовослужбовці виходили з «Азовсталі». Спочатку нам говорили, що це буде евакуація і треба здавати всю зброю та бронежилети. Щоб зброя не потрапила до ворога, ми її просто знищували: переважно ламали або палили. Важкопоранених, які не могли ходити, побратими виносили з бункерів. Їх відвезли, здається, в Новоазовськ, а всіх інших відправили в Оленівку. Після заводу нас змусили пройти фільтрацію: росіяни розповідали, що нас відпустять додому через три-чотири місяці.

До колонії в Оленівці нас привезли приблизно о 2-й ночі, після чого росіяни кілька разів проводили обшук та забирали особисті речі. Зранку всіх військовослужбовців з Маріуполя допитували, збирали відбитки пальців і фотографували. Спочатку нас тримали в показових бараках, приблизно по 100 людей у кожному, серед них поранені та хворі. Памʼятаю, як на територію колонії приїхали представники Міжнародного комітету Червоного Хреста й запитали: «Що потрібно?» Наші хлопці відповіли, що насамперед — одяг і засоби гігієни. Ті відповіли, що допоможуть нам. Тоді Червоний Хрест усе пофотографував та поїхав — і більше ми нікого з них не бачили.

Потім нас відправили в жахливі бараки, по 400 людей у кожному приміщенні. Ліжок та матраців на всіх не вистачало, тож спали просто на бетонній підлозі. Воду для військовополонених привозили з річки пожежною машиною. Нам доводилося пити воду рудого кольору, яка смерділа болотом. Два рулони туалетного паперу для 50 чоловіків на два тижні — як хочете, так і розтягуйте. Побратими, які працювали в їдальні, розповідали, що гуманітарна допомога лежала на складах вʼязниці, але до військовополонених нічого не доходило.

Для мене Оленівка — це голод, антисанітарія, просто жах та знущання з людей.

У серпні 2022 року один з побратимів зміг пронести телефон у колонію: я зателефонував дружині й сказав, що живий і в полоні. Разом з дитиною вони залишалися в Маріуполі, бо було дуже страшно проходити фільтрацію на російських блокпостах. Я попросив виїхати з міста на підконтрольні території, у свободу.

Іван Мікула: допити та побиття ФСБ

У колонії я пробув 4,5 місяці. Мене та інших побратимів відправляли в російські тюрми: Таганрога, Ростова, Камишина, Борисоглєбська.

З Оленівки мене привезли до Ростова, потім — до Таганрога. Там нас посадили на літак, летіли доволі довго. В автозаках на шляху до колонії нас постійно били. Ми не знали, де саме перебуваємо, лише на постільній білизні я побачив надпис: «Воронезька область, місто Борисоглєбськ, СІЗО № 1». 

У Росії багатьох моїх побратимів засудили за фейковими обвинуваченнями до 15, 20 чи 25 років увʼязнення. 24 години на добу ми були зачинені в камерах. Протягом дня стояли біля ліжок, оскільки нам забороняли сідати. Особливим видом знущання у СІЗО була російська музика: у кожній камері були колонки, і щодня нам вмикали, пробачте, гівняний російський шансон та повоєнні радянські «хіти» — «Катюша» і «День побєди», пісні «Любе», Газманова та Кобзона.

Камеру можна було покинути лише у два способи: відправившись або на побиття, або на допити, які проводили спецпризначенці та ефесбешники. На допитах росіяни переважно вибивали інформацію, питали в кожного полоненого: «На яких позиціях був? У кого стріляв? Що бачив? А хто стріляв по військових РФ?» Постійно били палками та електрошокерами. Мене зв’язували і надівали пакет на голову, душили й питали: «Які ти скоїв воєнні злочини?» Я відповідав, що воєнні злочини скоїла їхня [російська] сторона. Після такої відповіді сильно били. Мене навіть запитували: «Навіщо ви розбомбили Маріуполь?» Тобто в РФ упевнені й вірять у те, що це не вони розбомбили Маріуполь, а Україна.

Ефесбешники створювали якісь фейкові кримінальні справи на всіх наших військовополонених, примушували підписуватися під тим, чого не вчиняли. Були нескінченні допити та побиття, а ми питали: «Навіщо?» Відповідь була одна: «У нас такий наказ!» Мене обзивали азовцем-фашистом, а в кримінальній справі приписали вбивство мирних жителів та мародерство.

Їжу в СІЗО ми називали «шість ложок», нас морили голодом. В основному були різні види каші: перлова, пшенична, кілька разів давали гречку. В тарілку кидали один ополоничок. Цієї каші — тільки на підтримку організму. Я схуд на 20 кілограмів: з російського полону вийшов з вагою 69 кілограмів.

Інколи давали читати пропагандистську російську літературу про велику вітчизняну війну і перемогу Радянського Союзу. Був постійний психологічний тиск та залякування. Коли погрожували розстрілом, мені уривався терпець і я казав: «То навіщо ви знущаєтеся? Ведіть і стріляйте!» Аж зло бере, що ця Женевська конвенція щодо військовополонених не працює — в РФ її ніхто не дотримується. Росіяни палками забивали ноги, щоб ми не могли рухатися та ходити, просто відбивали м’ясо від кісток. Від ударів усі руки й ноги були синього кольору. Мені сильно пошкодили хребет, були зламані ребра, як і в інших побратимів. Два рази на тиждень виводили гуляти в маленький закритий двір, де ми 10 хвилин просто ходили по колу на зігнутих ногах і тримались один за одного. З нами були наглядачі-спецназівці та собаки. Раз на тиждень водили в баню, тюремну робу не міняли, ми самі прали її.

Єдине, що допомагало триматися в полоні, — це підтримка моїх друзів у полоні, а також спогади про сім’ю та інше життя до великої війни. Розмови й підтримка трохи відволікали. 

Усі були в такому стані, що побратими думали, ніби ми вже померли, і це якесь друге життя, а минулого взагалі не існувало. І вже не вірилося, що будемо вільними. У СІЗО нам казали, що за нас в Україні всі забули, що ми нікому не потрібні. Але ми відчували: пам’ятають. Після звільнення з полону була лікарня, догляд, забезпечення, все необхідне надали та підтримували.

Обмін на Сумщині та плани на майбутнє 

Мене обміняли 16 лютого 2023 року. Спочатку нас привезли в Бєлгород, звідти — до кордону із Сумською областю. Нам дозволили зняти скотч з очей, і тільки тоді ми зрозуміли, що це обмін і скоро потрапимо додому. Коли в наш автобус зайшов чоловік і сказав: «Слава Україні!», ми всі зраділи й гуртом відповіли: «Героям слава!»

Дружина з донькою приїхали в госпіталь на початку березня, тому що перші тижні були обстеження в лікарні. Також ми спілкувалися з працівниками СБУ і розповідали про полон та інших українських військовослужбовців, з якими сиділи в одній камері і які досі увʼязнені. Таким чином вдалося встановити інформацію про військових, яких вважали зниклими безвісти. Навіть по таких шматочках вдавалося збирати дуже важливі дані.

У госпіталі МВС мене прооперували: спочатку діставали уламки скла з очей, а вже у квітні видалили ліве й імплантували протез. «Янголи Азову» допомогли з протезуванням та лікуванням, дуже вдячний їм за це.   

Нині планую відкрити власну справу — хочу займатися продажем дитячого одягу. Досвід у цій сфері має дружина, яка 10 років працювала адміністраторкою в такому магазині. Благодійна організація «Серце Азовсталі» пропонує допомогу, тож ми активно все обговорюємо та складаємо бізнес-план.