«Я не буду закопувати коханого чоловіка як собаку». Історія жінки, чоловік якої загинув в Маріуполі

Маріуполь перебуває в облозі понад два місяці. Упродовж цього часу там щодня гинуть люди — як військові, так і цивільні. Журналістка Заборони Поліна Вернигор знайшла тих, хто втратив там родичів або друзів. Ми публікуємо першу історію із серії — це свідчення Наталії Форманюк про її чоловіка та батька її дітей, 32-річного матроса Павла Форманюка, який загинув у Маріуполі. 

Друг дитинства

Паша був дуже добрий. Я не знаю людей, які б про нього казали щось погане. Він був доволі впертий, цілеспрямований. Працював моряком. У 28 років отримав гарну посаду другого механіка. Мав добру репутацію в своїй компанії. Завжди допомагав людям, навіть якщо вони не просили про це відкрито. 

Паша любив більярд, і вдома у нього навіть був свій іменний кий, який виготовили спеціально на його замовлення. Ми мріяли купити будинок із двоповерховим гаражем, щоб на другому поверсі поставити більярдний стіл та бар.

Познайомилися ми у 2003 році. Він переходив дорогу на милицях, бо в нього була зламана нога. Я подивилася на нього і мені стало його шкода. А за кілька днів спільні знайомі привели його в нашу компанію. Нам було по 13 років, ми стали дружити. З часом дружба переросла в кохання, і я з кожним днем нашого спілкування розуміла, що це моя людина. У 17 років вже почали жити разом. У 18 він закінчив курси матроса-моториста і пішов у перший рейс на маріупольському криголамі «Капітан Білоусов». Згодом він навіть пісню написав про цей криголам. 

Команда вважала його повноцінним членом екіпажу з самого початку, коли він тільки проходив практику. З деким з них він дружив до своїх останніх днів. Вони разом ходили грати в більярд та в баню.

Згодом нас розсварили і ми розійшлися. Дуже важко переживали розрив стосунків. Я мріяла бути з ним і навіть вступила в той самий виш, що й він, щоб частіше з ним бачитися.

Роки йшли, він вперто не хотів сходитися знову. Тоді у 2011 році я переїхала до Севастополя, вийшла заміж та народила доньку. Але ми продовжували спілкуватися в соцмережах. Памʼятаю, я дуже боялася йому сказати, що тепер заміжня. В його житті все стрімко розвивалося: він підіймався карʼєрними сходами, почав працювати на одну з найбільших суднохідних компаній, але в особистому житті щось не складалося. Втім, як і у мене: я не кохала чоловіка і сподівалася побудувати шлюб на повазі та взаєморозумінні, але цього виявилося недостатньо. 
У 2018 році я приїхала до Маріуполя у справах і ми знову зустрілися. Було багато емоцій та ностальгії. Згодом я пішла від чоловіка та повернулася в Маріуполь — тепер назавжди. З цього моменту ми були найщасливішими людьми у цілому світі. Ми не могли намилуватися одне одним. Врешті зʼїхалися — жили у Приморському районі поблизу спорткомплексу «Іллічівець». Паша вважав мою доньку Машу своєю і навіть хотів її офіційно вдочерити. Невдовзі вирішили, що нам потрібна ще одна дитина.

10 грудня, за десять днів до народження донечки, ми розписалися в РАГСі. Він дуже хотів пишне весілля, але тоді вирішили, що просто розпишемося, а відсвяткуємо влітку, коли він повернеться з рейсу. Ми мріяли, планували і навіть склали список гостей. 

Війна (не)скоро скінчиться

Про війну говорили в новинах давно. Але ми якось до останнього не вірили, що у 21 столітті люди не зможуть домовитися на дипломатичному рівні і підуть вбивати. У Паші було якесь передчуття, він намагався мене відправити у безпеку, поки все не стихне. Я відмовилася. Казала, що якщо виїжджати, то тільки разом. 

24 лютого прокинулася рано вранці від страшного гуркоту. Я одразу зрозуміла, що це за звуки, бо вже чула подібне у січні 2015 року. Стало страшно. Я розбудила Пашу і сказала, що треба виїжджати. Він відповів, що вибухи далеко, і немає сенсу панікувати. Паші здавалося, що все швидко закінчиться. Він казав: «Згадай 2014 рік. Вони по краях пройдуть і все мине».

Щоранку в один і той самий час ми чули вибухи — як за розкладом. Ми прокидалися, будили дітей та йшли в коридор, де, здавалося, було безпечніше. Перший день Паша ходив з нами, а потім йому це набридло і він просто сповзав з ліжка на підлогу.

Обстріли ставали дедалі частішими і згодом ми всі вже остаточно переїхали у коридор. Біля дверей я поставила санчата — на них спала старша донька, поруч із нею на пуфі сиділа я з немовлям, у мене в ногах спав Паша. Тепер він хотів поїхати з міста, але це вже було небезпечно: машини на дорогах просто розстрілювали. 

Я в ті дні дуже багато плакала і молилася: мені здавалося, що це наші останні дні, і все, чого я просила в Бога — не бачити, як мучаться наші діти у передсмертній агонії. У Паші таких думок не було — він постійно казав, що наші все одно переможуть. Мені здавалося, що він зовсім не боїться вибухів — іноді, коли гриміло, він спокійно стояв і палив на балконі. Я сварила його через це, а він казав: «Не бійся, це наші їх розносять».
В якийсь момент у нас стала закінчуватись вода і Павло вирішив привезти її. Він домовився з сусідом, що наступного дня зранку вони поїдуть на джерело — воно розташоване на вулиці Кронштадтській, поблизу мечеті. Увечері ми сиділи при свічках і говорили про те, що створені один для одного, бо з усіх друзів дитинства лише між нами залишився звʼязок. Він посміхнувся і сказав: «Не сумуй. Війна закінчиться і ми поїдемо до Таїланду Марійку на слонах катати».

Джерело смерті

Вранці 6 березня він прокинувся, вийшов на балкон та сказав, що не хоче нікуди сьогодні їхати. Але через пів години таки вдягнувся та пішов — сказав, що не може підвести сусідів, адже дав їм обіцянку. Він сів у мою машину і поїхав. Невдовзі в нашому районі почався обстріл. Я дуже переживала за Пашу — минуло вже понад п’ять годин, а його все не було. Раптом я побачила з балкона, як у двір вʼїжджає моя машина, і видихнула. Але за мить з-за керма вийшов військовий. Я була в ступорі і не розуміла, де мій Паша. Я подумала, що його затримали, бо він залишив паспорт вдома. Потім подумала, що його могли забрати на війну. 

«Налийте води», — сказав мені військовий. Я подумала, що це для нього, і швидко вийшла на кухню. Потім він попросив увести з кімнати дітей і сісти. «Павло потрапив під обстріл. Його більше немає», — швидко сказав військовий. Як немає? Я не вірю! Що мені робити? Перед очима пітьма, у вухах глухий дзвін. В голові одна думка: я тепер вдова. 

Маша прибігла до мене, почала плакати і питатися, де татко. Кума, яка жила з нами в період війни, заспокоювала її та казала, що тато поранений і лежить в лікарні, і що він обовʼязково повернеться додому. Десь за годину прийшов друг Павла і попросив ключі від його другої квартири, щоб принести туди його тіло. Але згодом повернувся і сказав, що сусіди заборонили йому лишати Павла там — мовляв, трупи їм тут не потрібні. Ми дістали все з багажника машини і поклали тіло туди. 

Я постійно ридала. До мене підходили сусіди і пропонували закопати Пашу у дворі. Але я не могла собі уявити, як я коханого чоловіка закопаю як собаку. Ні, я не згодна на це. Він не заслуговує на таке поховання. 

До початку комендантської години лишалося пів години. Друг Павла запропонував залишитися вдома або їхати в порт на криголам «Капітан Білоусов», де є світло і вода. Було дуже страшно, але ми вирішили їхати. Я зібрала памперси, дитяче харчування, пледи, рюкзак з документами і ми вирушили. 

Я їхала за кермом. Дорогу памʼятаю фрагментами. Якісь зруйновані будинки, обірвані проводи, гуркіт від вибухів, в асфальті стирчали снаряди, що не розірвалися. Ми зайшли на криголам. Нам дали там каюту. Тіло чоловіка залишилося в багажнику. Ми вирішили, що вранці поїдемо кудись його ховати. З більшістю екіпажу я була знайома. Мені налили склянку шампанського, я випила його залпом і вирубилася. З дітьми була кума. 

Агентство «Скорбота»

Вранці ми з другом Паші виїхали з порту у надії знайти місце, де можна поховати мого чоловіка. Почався сильний обстріл. Я думала тільки про те, що Паша не має померти вдруге. Ми не знали, куди їдемо, адже в місті нічого не працювало. Ми зустріли рятувальників, але вони також не знали, що нам порадити. Далі ми зустріли поліцейських, військових — всі були розгублені і не знали, що робити з тілом. Ми поїхали до моєї мами. Її сусідка порадила звернутися в місцеве ритуальне агентство «Скорбота». Ми поїхали туди.

Співробітники «Скорботи» запропонували відвезти його у морг поблизу заводу імені Ілліча, залишити тіло там і написати записку, хто він такий. Але на той момент в районі заводу були активні обстріли і я знала, що якщо поїду, то вже не повернуся і залишу двох дітей без мами. Тоді нам запропонували покласти тіло в ангар, де виробляють памʼятники, на вулиці Торговій, 65а. Там холодно і лежить вже багато тіл. Ми погодилися.

Цей ангар розташований неподалік «Азовсталі». Поки їхали, над нашими головами вибухали один за одним снаряди. Але ми доїхали і залишили тіло там. Я розраховувала повернутися та поховати його по-людськи, але з кожним наступним днем надія на це зникала. Я раділа морозу на вулиці — нам було дуже холодно, але було більше шансів, що тіло не сильно розкладатиметься. Але повернутися туди я так і не змогла. Нам вдалося виїхати з міста — треба було рятувати дітей.

Я не поховала його і мені немає за це пробачення. Дуже шкодую, що сварила його за те, що він курив на балконі. І що іноді вечорами пив коньяк. Краще б пив і курив далі, але був поруч. Велика частина мене, мого життя, моє найбільше кохання залишилося на вулиці Торговій, 65а.

Зараз Наталія з доньками у безпеці. Вона досі не наважилася розповісти старшій донці, що її батько більше не повернеться. Що сталося з тілами маріупольців, що лежали в амбарі — точно невідомо. Співробітники ритуального агентства обіцяли, що поховають їх, щойно зʼявиться така можливість.