Раз на два тижні головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона розповідає про Благбазу – одне із найбільш привабливих, лячних і маловідомих місць на пострадянському просторі.
У Харкові є магічне місце, Благбаза. Так називають барахолку біля центрального ринку, на честь Благовіщенського собору, що поруч. Від решти світу барахолку відділяє магічний винахід мерії Харкова – пластикова арка «Рынокъ старых вещей» (Ринок старих речей). І тонка, мілка річка Лопань.
Кожні вихідні світ Благбази наповнюється прекаріатом. Роботяги з заводів, безробітні, бомбіли, колишні комісіонщики, безхатьки, дрібне ракло і збідніла до дірок інтелігенція. Усі збираються тут, щоби купити і продати що-небудь непотрібне. Шахи, хрести, алюмінієві кухлі, патрони, порцелянові собачки, пластмасові шланги, поштові листівки, нашивки СС, радянські пілотки, плюшеві ведмеді, вудочки, підсохлий клей ПВА… Усе життя колишньої комуністичної імперії за сто з гаком років зберігається тут, під черевом опорядженого центрального ринку.
Щовихідних на Благбазу приходить Вова Туровський. Він художник. Вова орендує на барахолці контейнер. Контейнер коштує на вагу золота, тому кожен орендатор заповнює свій по вінця, щоб аж тріщав. Звичайне привітання продавців Благбази звучить так: «Ну шо, на контейнер уже наторгував?»
У Вови з контейнера продаються платівки радянської музики, старі ігри та іграшки, заводські вказівники і плакати пізнього комуністичного періоду, що вихваляють Леніна. Зрештою, Ленін є в кожному другому контейнері. На відміну від Сталіна, не раритет: бронзові голови вождя продаються поруч з алюмінієвими тазиками й гумовими чоботами. Речі на продаж Вова бере нізвідки: знаходить. Біля сміттєвих баків, на інших барахолках. Інколи забирає в знайомих, яким мотлох уже не потрібен.
— Поглянь, ось я днями раритет на смітнику знайшов, – каже Вова і простягає оригінальний плакат до німого фільму Перестіані «Червоні дияволята» про боротьбу Червоної кінної армії проти махновців. Фільм знімався в Грузії і в Криму і вийшов у прокат у 1923 році. Потім на основі цього фільму знімуть «Невловимих месників». – За п’ятсот віддаю.
Колись Вова дружив із байкерами, а коли відбулася анексія Криму, байкери розкололися на своїх і чужих. Вова вибрав своїх і слідом за товаришами вирушив на фронт добровольцем. На війні він почав малювати військові пейзажі і продавати їх у своєму контейнері. Тільки їх рідко хто купує – у порівнянні з барахлом, дорого. Коли з постаменту площі Свободи стягували статую Леніна, Вова радів, як дитя, і поки всі збирали на пам’ять уламки декомунізованого вождя, Вова поцупив мотузочку, якою Леніна повалили. Мотузочка й досі в нього, таке на барахолках не продається.
За триста Вова продає картину «Станиця Луганська» – він її також десь знайшов. Автор невідомий. Невпевненою рукою на листі ДСП олією зображений міст, а перед мостом – натовп забіяк. На зворотному боці повідомляється, що картина намальована у 2012 – до того, як міст у Станиці Луганській був зруйнований війною і став сюжетом великих новин.
Поки Вова торгує зі свого контейнера, у сусідньому жінка каже покупцю:
— Клавіатура – 20 гривень. Стан… неминучий.
В іншому контейнері продавець пояснює покупчині:
— Ви мені зателефонуйте, мій номер на 21 закінчується. Знаєте, що смішно? 21 – це як у моєї дочки. Моя дочка народилася з 21 пальцем. Ось, погляньте. Відрізали, коли 10 кілограмів набрала. Зара їй сорок вісім…
Такі барахолки – частина нашого ДНК. Прекаріат перекуповує одне в одного речі, яких позбувся хтось більш успішний. Але вірус вносить свої корективи: карантин зупинив роботу ринків. Зрештою, торговці однаково приходять, щоби продати хоча б щось. Вова – не виняток. Він також приходить. У своєму ютуб каналі, який присвячений життю Благбази, Вова каже колезі-торговці бабі Валі: «Я б із задоволенням посидів [вдома], але в мене все в товарі, а грошей на три дні. Через три дні в мене реально голод почнеться».
Благбаза живе у світі, де не існує соціальних гарантій, нема справедливості, взаємодопомоги у фейсбуку й капучино на мигдалевому молоці. Як і на початку дев’яностих, тут час застиг у стані невпевненості й недовіри. У цьому світі людство однаково вразливе і змушене збирати у сміттєвих баках чужий мотлох, щоби заповнити контейнер, відбити його оренду й заробити на хліб. У цьому світі життя і смерть гуляють поруч, а художник Вова шукає відповідь на запитання, чому мотлох купують, а його мистецтво – ні.
Скільки ще таких торговців? Скільки ринків? Вірус оголив вразливість тисяч таких, як Вова. Але вони, звісно, виживуть – тому що вони все життя виживають. Та й на мотлох у нас завжди буде попит.
