Непрохані, але «Корисні поради від Джона Вілсона» перетворили повсякдення на мистецтво та зламали голову кінокритикам. Пояснюємо, як так сталося

28 липня на стрімінговій платформі Мах стартував третій — і фінальний — сезон екстраординарного документального серіалу «Корисні поради від Джона Вілсона» про жартівливі пригоди нью-йоркського кінематографіста, який знімає всіх і все, незмінно коментуючи кожен свій крок. Серіал, в якому, здавалося б, нічого не відбувається, не лише сформував величезне коло прихильників, а й змусив кінознавців мізкувати над його жанровою належністю. На прохання Заборони кінокритик Станіслав Тарасенко пояснює, як Джону Вілсону вдалося зробити ідеальний мікс між високохудожністю та приземленістю.

Хто взагалі такий цей Джон Вілсон?

«Корисні поради від Джона Вілсона» перетворили маловідомого документаліста з Нью-Йорка на міську знаменитість, хоча, як зауважує сам Вілсон, він, здавалося б, найменше заслуговує на це. Річ у тім, що Джон Вілсон — звичайнісінька пересічна особистість:

У всьому цьому Вілсон мало чим вирізняється поміж інших. Щоправда, один факт із його біографії все-таки незвичайний: колись він працював приватним детективом, завдяки чому навчився спостерігати й стежити, а без цього «Корисних порад» точно не сталося б.

Документальні фільми Джона Вілсона — ті самі, що про Девіда Бірна і «Санденс», — потрапили на очі обдарованому Нейтану Філдеру — впливовому коміку, шоураннеру, продюсеру, сценаристу та актору. Філдер вважається одним із найуспішніших засновників сучасних «розумних комедійних шоу» на кшталт «Нейтан поспішає на допомогу» та «Репетиції», де він у всіх можливих іпостасях епатує та випробовує на міцність реальних людей або ж навпаки намагається допомогти першому зустрічному.

Філдеру сподобались роботи Джона Вілсона, і 2018 року вони почали працювати разом. За два роки вийшов перший епізод їхнього спільного дітища — «Корисних порад».

«Корисні поради» — це шоу, яке не вписується в жодні рамки

Жанр серіалу дуже важко визначити чи взагалі якось схарактеризувати. З одного боку, можна обмежитись і двома словами: документальна комедія. Однак при більш ретельному вивченні шоу Вілсона стає зрозуміло: «Корисні поради» аж ніяк не документальні. Багато що в цьому шоу продумане, заплановане і ретельно вивірене, а сценарії для нього пише цілий колектив авторів на чолі з Вілсоном.

Крім того, серіал ще й не повністю комічний. Деякі його епізоди буквально пробивають на сльози, як-от зустріч із «пляжним гулякою», що живе одним днем, чи фанатом кемеронівського «Аватара», який страждає на депресію і розмірковує про суїцид, або ж колишнім злочинцем, нездатним забути гріхи минулого і пробачити собі.

«Корисні поради» — це небачений симбіоз різних кіножанрів та підходів у кінематографі, щось середнє між відеоесеями на YouTube та гонзо-документалістикою, традиційною сценарною комедією та неконтрольованим польовим знімальним процесом.

Вілсон разом зі сценаристами поетапно продумує кожен епізод шоу, проте під час його створення (прогулянок американськими містами, зустрічей з незнайомцями, підглядання у вікна чи навіть безпосередньої участі в тому, що відбувається) матеріал буквально витісняє авторів, змушуючи їх повністю переписувати початкову історію і рухатись у зовсім іншому напрямку. В підсумку виходить коктейль-вінегрет, де можна виявити елементи всього на світі: від колективного творення до інтимної рефлексії Вілсона про власне життя, від послідовного розвитку історії до вкрай хаотичних сюжетів.

Хаотичними здаються і спроби кінокритиків вкласти шоу Вілсона в певні жанрові рамки. Згадують вони, наприклад, традицію американського авангарду 1950-х або ж сучасні відеоесеї на YouTube чи Vimeo. Проте фінального висновку немає. Схоже, що Джону Вілсону вдалося досягти ідеального балансу між прозою та лірикою життя, творчістю та сповіддю. А ось чого в «Корисних порадах» більше чи менше — незрозуміло.

Оголене кінооко та відкрите серце: чим Джон Вілсон приваблює глядача

Безсмертні старі даоси наставляли «шукати Дао у всьому», оскільки у всесвіті немає такого куточка, який не сприяв би самореалізації та не підштовхував би до роздумів. Приблизно таким самим шляхом рухаються і «Корисні поради від Джона Вілсона» — серіал-кіноспостереження, що виявляє у найповсякденнішому щось несподівано ко(с)мічне.

То Вілсону трапиться якесь чудернацьке сміття, то зустрінеться дивна людина на моноциклі, то він вирушить на екзотичну конференцію чи простежить за підозрілим типом, то простоїть у черзі чи в пробці, а то й просто зніме свій звичайний вихідний день в одному будинку з господинею. За кадром безперервно звучать його коментарі, в яких Вілсон звертається до глядачів і таким чином робить їх повноцінними героями свого шоу.

Кожен епізод «Корисних порад» обрамляється жартівливою та навмисне малозначущою темою на кшталт «Як приготувати ідеальне ризотто», «Як запам’ятовувати свої сни» чи «Як бути спонтанним». Причому комічний ефект шоу часто досягається найскладнішим віртуозним прийомом зіставлення-аналогії: знятий Вілсоном матеріал на монтажі розкривається саме в тих сенсах, які озвучує автор — все як заповідали постметамодерністи.

Ось найпростіший приклад: коментуючи нестачу вільного місця для паркування в переповненому автомобілями Нью-Йорку, Вілсон показує глядачам чотирьох черепашок, оточених озером, які впритул притиснулися одна до одної на малесенькому острівці суші. З кожним новим кадром, з кожною новою асоціацією Джон Вілсон виявляє надзвичайну кмітливість та дотепність, завдяки чому перегляд «Корисних порад» стає для глядачів веселою пригодою.

Підкуповує й те, що дистанція між Вілсоном і глядачами мінімальна — він з головою занурює аудиторію в події «Корисних порад», що дозволяє впізнавати себе в тих нью-йоркських диваках, яких Вілсон регулярно зустрічає на вулицях. А якщо ще й поміркувати над побаченим, то в цьому нібито суто розважальному шоу легко можна виявити глибоку інтелектуальність.

Вілсон досить оригінально і чесно розмірковує про пам’ять і мораль, мотиви наших вчинків і соціальне спілкування, швидкоплинність життя та купівлю могил на цвинтарі. «Корисні поради» приємно дивують кожним своїм епізодом, залишаючись однаково смішним та розумним шоу. Ба більше: Вілсону вдалося побудувати цілий документальний кіновсесвіт зі своїми впізнаваними персонажами на кшталт домогосподарки-«мами», яка залишає Джона наприкінці першого сезону і яку він відвідує наприкінці другого, та подіями на кшталт щоденного прибирання за котом.

Ще ніколи документальна реальність не була такою художньою, а високохудожність — такою приземленою, як у проєкті Джона Вілсона.