Фото: Сергій Мельниченко
Ганна Беловольченко
Азіат подавав надії у спорті, багато тренувався, однак за молодості отримав травму, тож його швидко списали. Міф допомагав старому ліснику з Західної України об’їжджати володіння, та після його смерті лишився без роботи.
Це дві з тридцяти історій із життя коней, які сьогодні опинилися в притулку «Вуглик» на Миколаївщині. Якби тварин не забрали волонтери, деякі з них потрапили б на бійню, а інші просто померли б від голоду.
Заборона розповідає, хто і як рятує коней в Україні від смерті, та чому часом викупити тварину простіше, ніж потім забезпечити їй гідне життя.
Притулок «Вуглик» розташований за 30 кілометрів від Миколаєва в селі Новогригорівка. Це південна філія всеукраїнського притулку, призначена насамперед для коней. Тут є готові конюшні й левади, де тварини можуть вільно гуляти.
Перший притулок «Вуглик» заснувала у 2013 році Олександра Гаврилюк-Левицька. Одного дня вона врятувала від смерті коня в селі та зрозуміла, що не він один потребує допомоги. Потім вдалося запобігти забою ще двох коней, згодом — корів, аж поки справа не стала системною. Крім Миколаївської області, представництва «Вуглика» є у Львівській та Дніпропетровській. Там живуть і великі тварини, і коти із собаками.
У притулку під Миколаєвом живуть 30 коней. Є також п’ятеро інших мешканців, як-от віслючка Пенелопа. Бродячі собаки загризли її дитинча та ледь не розірвали її саму — волонтери встигли завадити.
Керує місцевим осередком «Вуглика» Микола Чечуй. Він працює з тваринами вже понад 30 років, а 17 з них займається кіньми. Раніше доглядав жеребців у кінно-спортивній школі, а коли та переїхала із села в Миколаїв, вирішив допомагати знедоленим тваринам.
Вік чи травма — основні причини, з яких у «Вуглику» з’являються коні. Є в притулку й ті, на кого просто забракло грошей: утримувати велику тварину дорого.
«Якщо тварина стала непотрібною власнику, у нього є два варіанти: утримувати її, поки вона не помре від старості, або здати на бійню. Зазвичай обирають другий варіант. Виходить, що коня експлуатували все життя, а тепер можуть ще й заробити тисяч десять за те, що віддали на м’ясо», — розповідає Чечуй.
Щойно притулок відкрили, волонтери самі зверталися до фірм, що забивають тварин, аби викупити їх. Тепер же власники цього бізнесу зрозуміли: про коней є кому турбуватися. Тож телефонують самі. Це вигідно бійні, пояснює керівник філії «Вуглика», адже не потрібно витрачати час на забій тварини, здирати шкуру, чекати, поки м’ясо розкуплять.
«Коли розуміємо, що треба викупити коня, розміщуємо оголошення в соцмережах «Вуглика». Публікуємо фото, розповідаємо про долю. Хтось 50 гривень дає, хтось 100 — так по копійчині збираємо потрібну суму. Вартість коня залежить від його ваги, але в середньому це 10 тисяч гривень. Інколи на збір іде два дні, інколи — місяць, — пояснює Чечуй. — Щоби відзвітувати про порятунок, знімаємо відео, як забираємо коня, показуємо, де він житиме. А ще регулярно розповідаємо, як йому живеться вже в притулку».
Знайти фінанси на корм складніше. Люди швидше реагують, коли розуміють, що тварині загрожує небезпека. Коли ж кінь уже в притулку, вважають, ніби на цьому історія порятунку завершена. Але щоби прогодувати одного коня, у місяць потрібно від трьох тисяч гривень. Це мінімум, який піде на комбікорм, сіно й солому.
«Ми беремо коней до себе й намагаємося забезпечити їм максимально комфортні умови життя. На пожертви лікуємо їх, годуємо. Однак і досі винні гроші місцевим фермерам за куплені минулого року харчі. Хочемо годувати різноманітною їжею, аби тварини були гарніші й здоровіші, та поки ледь вистачає фінансів, щоби закрити базові потреби», — каже керівник притулку.
Зарплати ті, хто доглядають тварин, не отримують. Четверо місцевих селян працюють на волонтерських засадах. Щодня вони приділяють по п’ять годин тому, щоби нагодувати коней, прибрати за ними, вивести на прогулянку.
«Це різні за фахом люди, які просто знають, як вправлятися з тваринами, адже виросли в селі. Це люди, які люблять тварин. Бо без любові ніхто безкоштовно працювати не буде», — додає Чечуй.
Вхід у притулок відкритий для всіх охочих. «Усе, що треба — зателефонувати й попередити, коли приїдете», — каже керівник притулку. До пандемії коронавірусу тут навіть проводили ветеринарні семінари, однак зараз з міркувань безпеки ці заходи скасували.
У «Вуглику» можна походити разом із кіньми, погодувати їх морквою, яблуками, зробити фото. «Поки весна, коні трохи кудлаті, линяють. Але у травні в них зміниться шерсть — блищатиме! І тварини будуть більш фотогенічні», — жартома додає Чечуй.
Та основна мета «Вуглика» — не приваблювати туристів, а знайти люблячу родину, яка візьме коня до себе. За три роки роботи притулку вдалося прилаштувати тридцять тварин. Їх брали, щоби возити легкі вантажі, бавити дітей.
Але взяти коня може не будь-хто. Його віддають на умовах договору: у новому домі має бути достатньо місця для прогулянок, тварина не має бути на прив’язі, її мають вдосталь годувати й не експлуатувати. Нова родина має раз чи двічі на місяць звітувати: надсилати фото коня представникам притулку. І якщо якась з умов не буде виконана чи тварина виглядатиме погано, її заберуть назад.
«Притулок розрахований на 40 тварин, — каже керівник. — Ми не можемо брати всіх і постійно, тож зараз забираємо лише в кричущих випадках. Поки хочемо сконцентруватися на тому, щоби забезпечити кращі умови для тих мешканців, які вже є. І, звісно ж, віддавати їх у нові сім’ї».