Читаєте зараз
Ліки проти колоніальної травми: що таке деколонізація і до чого тут українці?

Ліки проти колоніальної травми: що таке деколонізація і до чого тут українці?

Maria Pedorenko

Це спільний проєкт Заборони з Воля Хаб — міжнародною мережею журналістів, розслідувачів та істориків, що поширює інформацію про російський колоніалізм. У першому матеріалі та відеоексплейнері ми розбиралися у феномені колоніалізму, його різновидах та впливі на поневолені народи. В другому тексті та відео ми шукали відповідь на питання, чому Росія — це колоніальна імперія, і чому світ має це усвідомити. Цього разу ми пояснюємо, що собою являє деколонізація та чому цей шлях має пройти не лише держава, а й кожен з нас (матеріал також доступний у форматі відеоексплейнера).


Що таке деколонізація?

Деколонізація — це процес активного опору колоніальним державам та повернення політичної, економічної, освітньої та культурної влади країнам, які були цього позбавлені внаслідок імперіалістичної політики. Якщо колонізація передбачає контроль однієї групи над землями, ресурсами, мовами, культурою та стосунками іншої групи, то деколонізації повертає ці права пригніченій групі.

Колонізація — це насильство та травма. Деколонізація — це терапія та ліки, які допоможуть цю травму загоїти.

Перші згадки про деколонізацію можна побачити ще в 1830-х роках — французький журналіст Анрі Фонфеде використав цей термін, критикуючи окупацію Алжира Францією. Проте в наступні сто років для опису трансформацій, що мають витіснити світ колоній та імперій, використовували слова «самовизначення», «визволення» чи «революція». Та найбільшого поширення термін «деколонізація» набув після Другої світової війни, коли країни-монополії протягом кількох десятиліть відмовлялися від контролю над країнами Африки, Азії та Близького Сходу. Лише за 30 років після 1945-го чисельність країн-учасниць ООН зросла з 51 до 144.

Свою незалежність від Радянського Союзу в ті десятиліття отримала й Україна. Проте здобуття суверенітету не гарантує позбавлення від впливу колишньої метрополії, тож Росія, яка в конституції відверто називає себе правонаступницею СРСР, і надалі продовжувала використовувати слабкі місця України для збереження неформального контролю.

Українці не першими стикаються з деколонізацією. Досвід інших суспільств вчить, що цей процес може охоплювати покоління, і важко назвати країни, що пройшли через деколонізацію повністю та успішно. Але в останнє десятиліття можна спостерігати наочний прогрес: памʼятники лідерам рабовласницького ладу зносять в Англії та в Бельгії; у Новій Зеландії на державному рівні намагаються відмовитись від колоніального імені держави на користь назви Аотеароа, яку використовувало корінне населення маорі; а в Німеччині торік підняли дискусію навколо музейних артефактів, вкрадених свого часу в народів Азії та Африки.

Як Україні та українцям пройти через цей болісний процес?

Процес деколонізації має два виміри: інституціональний та індивідуальний. Обидва мають зірвати маски з культури імперії та продемонструвати її лицемірство. 

Інституціональний — це сукупність державних політик, спрямованих на відновлення політичної, економічної та культурної незалежності країни. Це і проголошення незалежності 1991 року, і поява Дня памʼяті жертв Голодомору 2007 року, і декомунізаційні закони 2015-го.

Але цього недостатньо. Процес деколонізації не може бути насаджений державою, тому важливий другий вектор — індивідуальний чи персональний. Він складніший, оскільки передбачає, що деколонізація має відбутися в головах та думках громадян. Спільного для всіх алгоритму тут немає: індивідуальна деколонізація залежить від кожної людини окремо і включає рефлексію кожного з нас.

Для цього варто поставити собі кілька важливих питань і спробувати знайти відповіді на них:

  • Хто ми є як українці?
  • Що таке українська культура?
  • Що було оригінальною частиною нашої ідентичності?
  • Що знищили та насадили штучно?

Це болючий процес, але його мета — відокремити «своє» від «імперіалістичного».

Деколонізація нагадує бажання залишити позаду життя з абьюзером. Схожа ситуація і з відносинами метрополія-колонія. Намагаючись проаналізувати попередній досвід, ми розуміємо, що поруч з позитивними моментами (ностальгія за дитинством, що розгорталося в постколоніальній країні, сімейні традиції, сформовані за часів СРСР) пліч-о-пліч йде насильство — психологічне (стереотипи про українців, приниження культури) та фізичне (анексія Криму, війна 2014 року, силова підтримка уряду Януковича тощо).

Багато з нас любили слухати російську музику та дивитися «Іронію долі», орієнтувалися на російських інфлюєнсерів та звеличували російських класиків літератури. І для вдалого процесу деколонізації важливо не соромитися свого минулого, коли ми споживали імперіалістичний продукт чи симпатизували культурі метрополії. Але водночас варто не підживлювати його існування — не триматися за колоніальне минуле, не захищати його та усвідомлювати, що йому не місце в українському майбутньому.

Не менш важливо знайти власну постколоніальну ідентичність — як в старому, так і в новому. Споживати культуру, що була занедбана й забута. Проявляти інтерес до українськості та шукати себе в цьому. Адже відсутність зацікавленості у своїй культурі — це родюче середовище для відновлення колоніальної культури.

В деколонізації нема кінцевої точки. Для кожного цей процес має свою швидкість, траєкторію та шлях. Але кожен крок на цьому шляху вестиме все далі від культури імперії. А ваш особистий приклад персональної деколонізації може стати пальним та натхненням для інших.

Цей експлейнер створений в рамках Воля Хаб — міжнародної мережі, що популяризує просвіту про російський колоніалізм та його наслідки. Приєднуйтесь за хештегами: #VolyaHub #ВоляХаб #RussianColonialism #РосійськийКолоніалізм

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору