«Я не буду нудною людиною».

Львівські студенти перенесли поезії військового в малюнки

Пам’ятаєте, як на уроках літератури вчителі питали: що цим хотів сказати автор? Хтось, імовірно, почувався беззахисним, не розуміючи, чому має трактувати по-своєму те, що письменник чи письменниця вже сказали. А дехто навпаки сміливо тягнув руку, намагаючись передати свої відчуття, провести паралелі, проаналізувати.

Якщо вам у школі пояснювали, що це питання ставлять не для оцінок і не просто тому, що воно є у плані, а для того, щоб навчити чути самих себе, — ви щасливчики, напевно.

Заборона провела подібний експеримент в рамках спільного проєкту: ми попросили ілюстраторів почитати поезії військового і поета Максима Кривцова та перенести почуття на малюнки. Подивіться, як це питання ожило в роботах студентів Львівської національної академії мистецтв.

7 січня 2024 року Максим Кривцов загинув. Він боронив Україну з 2014 року. Редакція Заборони висловлює співчуття родині та близьким героя…

Дитяча пісня

Зайчик Андрій біжить по лісу
він має свої справи
біжить він у МРЕО
здавати на права
нарешті він накопичив трохи
збираючи ожину на заробітках в сусідньому лісі
біжить
бачить перед собою дріт
не встиг спинитись
підірвався на розтяжці
червоно-біле полотно
розляглося на вузькій стежині.

Летить ворона Настя
стара хранителька неба
цього хвойного лісу
летить оглядає свою зону відповідальності
пірʼячко її виблискує
як розтоплений на пекучому сонці шоколад
сіла на гілку перепочити:
бабах
впала
закривавлена
на землю
і виростуть на цьому місці
квіти та рослини
памʼять
загойдається від вітру.

Мишка Ніна
від нірки до нірки
пішла провідати свою бабусю Клавдію
а тут як загриміло у небі
о
не злякалась Ніна
в мене ж є парасоля!
А тут
як загримить земля
касетка розпадається
розсипається
і немає де сховатись.

Вовк Сергій
прокинувся рано
він мусив багато чого зробити
зокрема
придбати каблучку
в місцевому ювелірному
зробити лисичці Віці
пропозицію
що там лізти через хащі
пішов по стежці
і
підірвався
на протипіхотній міні.

Прощатись зі звірами
прийшов цілий ліс
і дикий кабан Вітя
мер лісу
виголосив промову:
«Всі ми любимо наш ліс
всі ми любимо його тишу та вогкість
битви жуків-оленів в червні
вулиці
освітлені ліхтарями світлячків
але сьогодні наш ліс
перекопаний
сьогодні наш ліс
небезпечний
і стільки всього тут ховається
наче на дні океану
мʼяких хмаринок вам
друзі звірі»
говорив він
і здавалось
наче хтось виє неба.

Ох
який страшний темний ліс
повен таємниць
наче
людина.

Фібі
збирала навколо себе дітей
співала про смерть
про дорослі відносини
слухачі були в захваті
бо вона співала правду
але я прошу вас
по-людськи
ніколи не читайте цей вірш
дитині.

Тепер поховання молодих хлопців та дівчат
у селах і містечках
це звична частина життя
як подія
яка неодмінно відбудеться
на котру щоразу приходить менше і менше відвідувачів.
«Сьогодні ми прощаємось
із відданим нашій країні та своїм батькам хлопцем
він міг би
косити бурʼян у подвірʼї
навесні обмащувати стовбури яблунь вапном
наповнювати мішки щойно змеленим зерном
обводити всіх захисників на футбольному полі та забивати феноменальний гол у ліву девʼятку
смакувати булочкою з абрикосовим варенням
ходити
бігати
дихати
дивитись
він
18-й хлопець з нашої громади
з тих
хто спочине назавжди
під палаючим сонцем
під розлюченим вітром та дощем
кладовища
яке розростається
як гриби після дощу
наврядчи хтось тут залишається
далі у санаторій «Легкої хмаринки».
Закінчує свою промову
голова громади
люди підходять до закритої труни
розміщеною на площі села
прощаються
небо сіре
наче порох
важке
як хмарочоси.
Тоді
слово переходить до священника
він говорить про те
щоб ми обтерли сльози
він практично кричить на нас
каже
діставайте носовички ненависті
і помсти
потрібно виймати
як скалки з долоні
шкідливі занозини минулого
буде боляче
що ж ви хотіли
відповідальність
каже він
важча за сльози.
«Звенит январская вьюга
И ливни хлещут упруг
И звёзды мчатся по кругу
И шумят города
Не видят люди друг друга
Проходят мимо друг друга
Теряют люди друг друга….»
На цьому слова пісні з радянського безтурботного фільму обриваються
жіночка бере слухавку
я на похоронах
говорить жіночка
я не можу говорить
наберу пізніше
кидає телефон на дно чорної сумочки із шкірзаму
долонею витирає піт на обличчі
продовжує слухати отця.
Хлопці по формі
яких залучили до процесії
щоб нести труну
прапор
стріляти в небо
час від часу беруть слухавку
самі ж комусь телефонують
за годину до цього
ракета прилетіла на територію їхньої військової частини
а хто
хто 200
запитує один з них
що брати Романенки
кидає слухавку
опускає голову додолу
земля встелена яблуками.
Ми сідаємо в старий обдертий автобус
який довезе нас до кладовища
частина стелі з фанери звисає та
бʼється об скло
пліснява на стінах
здається
ось-ось поглине усе
хтось сидить
хтось стоїть поруч з труною
ми оглядаємося із хлопцями
впізнаємо цей
солодкаво-терпкий трупний запах
який ледь пробивається
як світло крізь шпаринки бліндажа
ей водій повільніше
гукають йому
ти куди несешся
вістря прапору на довгій палиці
визирає з відчинених дверей
бʼється об гілки дерев
падає паперівка та ще зелені сливи.
Найважче
це кидати три жменьки землі
наче це пудові гирі
останнє
що ти можеш віддати людині
це ж точно не найкращий подарунок
наврчяд чи
проводжаючи близьку людину у дорогу
ти насиплеш їй вогкої землі у кишені
можливо
подаруєш книгу
пакет з круасанами
листівку
обіймеш.
Схилившись перед труною кажеш
слова
вони вириваються
слабкі та невпевнені
як пташенята у перший політ
наприклад: пробач
пробач
що прапор збив яблука
пробач, за ту жіночку з телефоном
пробач, що сливи досі зелені
пробач…
Три жменьки землі
найменше і найбільше
що ти можеш сьогодні віддати
важкі
як підвісні мости.

Уляна Гоян

От зараз немає війни
говорить пані своїй подрузі
вони – за сусіднім столиком
здивована жінка подивилась на свою співбесідницю
як ніби дізналась
що завтра Армагедон
ну, в Києві немає
додає пані.

Я не хотів би бути цією нудною людиною
з візком моралі
розвозити її
з гучномомовцем:
міняємо олію на картоплю
сумуйте а не веселіться.

Та згадую посадки
це – вбити та вижити
коли ти мішень і мисливець
голодні ігри
треба ще робити прямі ефіри на національному телебаченню
як ми біжимо
переповзаючи кущі
щоб вийти з-під зони ураження
як ми залягаємо між гілками
бо вони можуть захистити.

Повітряна тривога
негайно зайдіть в укриття
жіночий голос розноситься уже безлюдними нічними вулицями Подолу
стелиться
як туман
як фата на плечі нареченої
що хвилюється.

А на війні
думаю я
немає повітряних тривог
там: биджжжжжж!
лягай!
бабах!
Всі живі?

Довгі вулиці валів
наче Бог розтягнув дві велетенські жуйки
освітлюються ліхтарями
над лавками
безліччі невидимих людей
пʼють невидимі напої
та сміються невидимим сміхом.

Я не буду нудною людиною
на війні немає повітряних тривог:
биджжжж!
Бабах!
Всі живі?

Валерія Зіневська

Через війну
чи завдяки їй
я змінив музичні вподобання
раніше
слухав максимум 20 однакових пісень
тепер це і пост-панк і якась психоделічна хіппі музика про кролика.

Війна жахлива і нечесна
як підступний гравець футбольної команди
що завжди штовхаються
але навіть на війні
ти можеш почути птахів
спостерігати вечірній політ жуків-оленів
які 5 років дозрівають з личинки
щоб прожити всього місяця життя
але ж якого життя!
сповненого бійок
упивання соком дерев
який забродив
заграванням
і стати історією.

Серце війни бʼється
нитка окопів голкою піхотинця зшиває світи
дихай на повні груди.
Хлопці ніколи не плачуть
співають The Cure
а ще хлопці ніколи не переступають через трупи
не опиняються у повній тиші
такій чорній і підступній
хворій на карієс
після випущеного пакету градів
коли пахне порохом вогнем землею
і не кричать
відчайдушно
просто в безодню: хлопці!

Коли останній день літа
про який також співають хлопці
які ніколи не плачуть
ти проживаєш щодня
останній день світу
останнє літо зими
вічної зими
вічного літа.

Я кричу крізь сон
наче в безодню: хлопці!
Прокидаюсь
навколо нікого
я починаю розуміти
де я
не пахне ані вогнем
ані порохом
випиваю склянку води
застрибаю під ковдру
наче в бліндаж.

Boys don’t cry.

Зоряна Ружицька

Летіли кулі і птахи
разом з снігом порохи
був лиш лютий.

Ми копали бліндажі
певне були на межі
це був березень.

Завтра?
Я вже і забувся що є завтра.

Розпускалися гілки
розтікалися ріки
це був квітень.

Загорялися ліси
чорний дощик моросив
це був травень.

Весь мій простір у землі
висне неба цепелін
це був червень.

Ми тіснились як могли
захлиналися в імлі
це був лиш липень.

Завтра?
Я вже і забувся що є завтра.

Хто хотів з тобою йти
хто лишився єретик
це був серпень.

Ми заходили в міста
закривавлені вуста.
перший вересень.

Ми ховались під зірками
від орланів і від камер
це був жовтень.

Завтра?
Я вже і забувся що є завтра.

Затухали ліхтарі
ми шукали знахарів
листопад.

Простір тісний як ніколи
чи прийде Святий Микола?
Це був грудень.

Під ялинкою гранати
замовкає генератор.
Це був січень.

Хоч зима та знов птахи
полюбились порохи.
Знову лютий.

Світ змішує усе
і дерева і птахів
і метали і людей
працює блендер.
Знову березень.

Другий квітень.
Дивний травень.
Минув і червень
Знов цей червень.
Гарний липень?
Теплий серпень.

Завтра?
Та навіщо.

Назелі Абраамян

Я не вмію писати
римовані вірші
а ще кидати каміння
ну що ж поробиш
ха-ха.

Витікає повільно
Бог
гріх
падає листя
зорі
горіх.

Витікає повільно
він
ти
на місяць ідеш
як на орієнтир.

Витікає повільно
звук
зміст
з лісів і річок
від звірів та міст
білими фарбами
слово про осінь
записує дим-євангеліст.

Хмари химерні
наче любов.

Крізь зорі дрібні
наче крізь сито
розсипається
ніч.

Знову.

Я ж вам казав
а з камінням то взагалі фейл.
Ха-ха.

Марія Сахарова

Я не вивчав це в школі
але я точно знаю
що коли шелестить
так
наче вітер з величезною силою сколихує
одним ривком
листя старого дуба
це летить керована авіабомба
стрибай у підвал
наче у воду.

Я не вивчав це в школі
але я точно знаю
що коли вулиці накриває ковдрою туману
ховайся під неї разом зі своїм авто
заїжджай в посадку
та облаштовуй позицію.

Я не вивчав це в школі
але я точно знаю
що коли людина лежить на спині
її очі викочуються по своїй осі
в глибину черепної коробки
через глибоке поранення живота
нутрощі вивалені на зовні
трохи вище ока
виглядає уламок граду
розміром з мандарин
глибоко засівший в черепі
тіло чорне обгоріле
ще зовсім трохи
тобі пощастило
сьогодні не ти лотерейний мʼячик.

Я не вивчав це в школі
але знаю
що моє серце прокидається щоранку
воно вже мертве
як мертві мови
у шумерів чи вавилонян
і помирає знову
безліч разів за день.

Я не вивчав це в школі
але знаю
що війна триватиме довго
або дуже довго
і що я нікому так просто не віддам
свої ліси
свої сни
свої світанки та свої тумани
та
своє мертве серце
як мертве море.

На правому плечі в мене виріс чорний ліс
чорні стовбури
тендітних сосен
застигли в молитві чи то до вітру
чи то до людини
чи то до сну
чи шукають в копиці сіна голку памʼяті.

На лівому плечі у мене
розрослося чорне місто
як чорний хліб
в ньому люди
проходять повз пусті коробки будинків
із завʼязаними очима
ще трохи
і місто проковтне анаконда темряви.

На спині моїй
кладовища з автівок
потягів
фабрик
кавʼярень
жодної вцілілої кондитерської
забудь про еклери з фісташковим кремом
на віки вічні.

Ноги мої
коріння
я вростаю і розростаюсь
разом зі всім
що на мені розмістилось
Бог підглядає в монокуляр місяця
зорі розсипались небом
наче ластовиння
я буду тут
я залишусь
ноги мої коріння
на мені міста та ліси
кладовища кавʼярень та парків
хапатимусь за соломинку памʼяті
молитимусь Отче наш до вітру та трави.
Амінь.

Марія Сахарова

Балаклійські вірші.

Звільнене
місто
пахне
бур’
яном

звільнені будинки
пахнуть пиріжками
із начинкою
з пюре
морквя-
ним

йдуть
повільно хлопці
з набитими рожками.

Антоніна Деркач

Варикози міст
вулиць тромби
йдемо клином
йдемо ромбом
наче рембо
наче Коломбо
наче Колумб
команда: в катакомби!
розбивайте клин
розбивайте ромби
авіабомби
авіабомби.

Богдан Ришко

Писав одній дівчинці
чи не щодня
про місяць.

Що сьогодні він, наче зрізаний нігтик
наступного разу, наче вушко
а ось його око визирає за хмар, як розвідник.

Одного разу він нагадував
неохайно посмажений млинець
до речі, не перший, а другий млинець зазвичай нанівець.

Коли вона була поруч
я притулився до її вушка
дихав і шепотів
як на сповіді:
дівчинко
поки ти спала
я вступив в Інститут харчових технологій
вивчився на кондитера
влаштувався працювати на кондитерську фабрику
та приготував тобі
карамельку місяця
з’їж його
з’їж мене
ні ти мене.
Сьогодні я знову думаю про місяць
про те, як крізь нього, наче крізь монокуляр
хтось підглядає за світом
хмари під ним розлилися
як посмішка
думаю про нього обачно
бо треба тримати сектор.

Ми проглядаємо вулицю
майже звільненого міста
як діафільм
йдемо повільно та тихо
наче верблюди.

Люди посміхаються
виходять на подвір’я
аплодують
ми звісно не Господь
бронеавтомобілі звісно не віслюк.

Повітря навколо солодке
як карамелька
яку я одного разу приготував одній дівчинці
я думаю про місяць
але досить обачно
бо треба тримати сектор.

Дарія Юдіна