Журнал «Перець»: історія й архів карикатур - Заборона
Читаєте зараз
Малювати, щоб не плакать: гострі комікси про Україну тоді й тепер в журналі «Перець»

Малювати, щоб не плакать: гострі комікси про Україну тоді й тепер в журналі «Перець»

Журнал «Перець»: історія й архів карикатур

Одним з найцікавіших феноменів української періодики був і залишається часопис «Перець». Журнал зі столітньою історією став знаковим не лише завдяки зухвалому тону, а й через велику кількість візуального контенту, який не можна сплутати ні з чим. Ба більше — саме з «Перцем» пов’язують зародження оригінальних українських коміксів. Спеціально для Заборони дослідниця Тетяна Калитенко розповідає історію «Перцю» — з чого все починалося та яку еволюцію пройшов журнал від початку ХХ століття і до наших днів.

Матеріал створений у партнерстві з культурно-видавничим медіа «Читомо» в межах проєкту «Екземпляри ХХ», що реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Всі ілюстрації належать архіву журналу «Перець».


«(Червоний) Перець» аж тоді

Появу «Перцю» часто прив’язують до Києва, датуючи перше число 1 травня 1941-го. Та насправді його історія веде до Харкова кінця 1922-го, хоча тоді видання мало назву «Червоний Перець». Редакцію очолював Василь Еллан-Блакитний, а в команді можна було побачити письменника Остапа Вишню. З такими вхідними даними часопис виглядав дуже своєчасно: яскраво, сатирично й виклично. А поява та активний розвиток українського коміксу в 1920-х були досить органічними — митці того часу якраз орієнтувалися на синтез мистецтв, експерименти й опанування нових матеріалів і форм. Саме тому комікс ідеально пасував духові й запитам того часу.

Проте, говорячи про мистецькі явища 1920–1930-х, в голові завжди є розуміння, що культурний розквіт не триватиме довго і не закінчиться добре. Не оминає це і «Червоний перець»: 1929-го на часопис почали тиснути за «викривлення радянської дійсності», а 1934-го його взагалі закрили. Чимало членів редакції стали жертвами репресій.

У ті роки візуальні історії в «Перці» найчастіше подавалися у формі однокадрових стрипів, текст у яких розміщали не в баблах (їх тут узагалі немає), а внизу зображення. Нерідко траплялися й комікси із двома і більше кадрами. Наприклад, «Катюзі — по заслузі» про злочини союзників куркулів, які допомагають у розкраданні державного зерна. Це був би звичайний комікс на злободенну тему, аби не датування номера — 1933 рік. Та й загалом усі комікси та стрипи у числах за 1932-й та 1933-й роки — одна з найболючіших речей. Так, робота Кованька «Катастрофічне становище» (№3, 1932) зображає чергу людей, які не можуть придбати хліба, бо у різників хліборозпреду немає 100-грамової гирі. Тут перед читачем постає реальність, де працюючі люди в умовах штучно створеного голоду, який ще не вважали за геноцид, могли купити не більше як 100–300 грамів хліба.

Серед яскравих персоналій «Перцю» виділявся Лев Каплан, який доволі сміливо й вільно малював не стрипи, а саме комікси на цілу сторінку, як-от «Зворотна пропорційність», що висміює торгівлю гасом: «Більше галасу — менше гасу». До «Червоного перцю» Каплан мав аналогічний досвід у часописі «Вікна УкРОСТА», читачами якого були радше люди неписьменні, а тому споживали інформацію й дізнавалися про новини за допомогою візуального контенту.

Мальописи Бориса Фрідкіна також вирізнялися не лише масштабністю, а й експериментальністю. До прикладу, в «Допомозі» (№13, 1929) можна побачити текст пісні як невід’ємну складову малюнка. А в роботі «Свідомий» Анатолія Петрицького біля одного з героїв є навіть цілком сучасний бабл. Окрім Каплана, Фрідкіна та Петрицького примітні також імена Семена Зальцера, Самума (Самуїла Уманського), Юлія Ганфа, авторів під ініціалами Л. К. та Н. Х.

Звісно, «Червоний перець» насамперед спрямовував свій сатиричний прожектор, аби підсвітити проблеми всередині суспільства з точки зору чинної ідеології. Головними героями коміксів тоді були куркулі, непмани, недоброчесні працівники, прибічники старого режиму тощо. Проте час від часу виникали й цікаві прецеденти, що критикували тогочасну дійсність без використання образів «правильних» антигероїв. Зокрема, мальопис «Нездійснені мрії й замріяна дійсність» дуже цікавий композиційно, бо складається з двох частин і має вигляд полиць комори. Ліворуч — заповнені провізією полиці, що уособлюють «мрії», праворуч — порожнеча і дохла миша на підлозі, що є суворою «дійсністю».

«Перець» тоді

«Перець» 1941-го був своєрідним перезапуском «Червоного перцю», хоча у привітальній статті не йшлось ані слова про видання-попередника — його ніби й не існувало. Для зниклих в СРСР таке забуття було хоч і гіркою, але й звичайною справою. 

Одними з головних коміксистів оновленого журналу стали Костянтин Заруба, Леонід Генч, Бе-Ша (Борис Шаповал), Анатолій Дев’янін, Самум та інші. Свіжий «Перець» був спрямований на так званий «червоний сміх» та інтерпретував гумор як зброю, наведену на буденність і виробництво.

Наступні 50 років — з 1941-го до 1991-го — були надзвичайно насиченим періодом для журналу. Це відображалося і в темах для художників-сатириків, і загалом у співвідношенні візуального й текстового матеріалу у виданні. Зокрема 1941-й був цікавим часом для відродження «Перцю», оскільки з’явився часопис у мирний період, а вже далі виходив під час Другої світової війни. Таким чином, можна чітко побачити, як об’єкт сатири змінюється від внутрішніх ворогів до зовнішніх — нацистів.

Наприклад, «А вже весна, а вже красна» Анатолія Дев’яніна (№1, 1941) викриває різні типи-шкідники, що заважають ефективній роботі, а отже — рухові до комунізму. А вже за три роки (№5, 1943) ситуація змінюється — головними героями насмішок є саме німці, що мало б підіймати бойовий дух громадян. Схожим чином ситуація розгорталася і в США, де популярні комікси були вагомою частиною антинацистської пропаганди (як тут не згадати легендарну обкладинку, де Капітан Америка нокаутує самого Гітлера). 

У ті ж часи редакція «Перцю» починає виносити комікси на обкладинку, що допомагає нормалізувати та легітимізувати це мистецьке явище серед читачів. Цікавими є зразки за 1957 рік, де №2 акцентує увагу на зовнішньому ворогові — американцях, що властиво епосі холодної війни, а обкладинка №3 вже викриває та висміює алкоголізм.

«Перець» зараз

Висвітлення сталінських репресій та зображення Сталіна як тирана не могло відбуватися під час актуальних подій. Активно цю тему почали розвивати аж на початку 1990-х. Зокрема, у 20-му числі за 1991 рік є карикатура з дошкою пошани, на якій висять фотографії людей в орденах не надто приємної зовнішності, а біля дошки — кат із сокирою. З одного боку, це не є коміксом, але зображення «Кращих людей» немов своєрідно експериментує мальописом як таким.

Ще один цікавий прийом використано на останній сторінці цього номеру. Тут роль кадрів коміксу виконують вікна у будинку, в яких розгортаються сюжети із життя речей побуту: лампочок, мила, консервів тощо. Прийом не новий, але в межах видання, в якому розміщені переважно однокадрові стрипи, це вносить візуальне різноманіття — завдяки перспективі, об’ємності й можливості оповісти кілька історій відразу.

Окремий внесок в український комікс зробив Анатолій Василенко, що почав працювати з «Перцем» у 1961-му. Насамперед він знаний рубрикою «Перченя», що згодом, у 1994 році, виросла в повноцінну дитячу газету, яка виходила до 2003 року. Проте це не єдина регулярна рубрика Василенка, були ще і «Пригоди Чорнолапенка» та «Країна чарівників», що вибудовували впізнаваних персонажів і таким чином розвивали локальну комікс-культуру.

Нині «Перець» і досі виконує роль сатиричного видання, що реагує на проблеми сьогодення, висвітлює війну на Сході й критикує східного сусіда, чинну владу, корупцію або окремі проблеми суспільства. Очевидно, що над часописом уже не нависає радянська ідеологія, загроза цензури або репресій, і це дає багато свободи у проговорюванні помилок саме керівної верхівки, чого не можна було уявити в 1930-х або 1960-х роках. Художники, карикатуристи й коміксисти тепер послуговуються діджитальними інструментами та використовують бабли замість текстів унизу зображення.

Водночас контент теперішнього «Перцю» не завжди може пройти тест, до прикладу, на фемінізм. Зокрема, більшість гумору й сатири у №3 за 2021 рік, що вийшов до 8 березня, були присвячені темам букетів, подарунків і безпорадних чоловіків, які лишаються сам на сам із «жіночою» роботою. Та, з іншого боку, відсутність чутливості до гострих тем і глибшого їх пропрацювання легко можна пояснити скрутним становищем, у якому перебуває часопис. Допомогти йому сьогодні можна на Патреоні.

Від заснування у 1922-му й дотепер «Перець» є зразком школи мальописів — далекої від американської супергероїки і більш подібної до комікс-журналістики. Під натиском радянської ідеології ця журналістика не могла об’єктивно висвітлювати, приміром, Голодомор чи холодну війну. Проте ці мальописи сьогодні можна розглядати як своєрідний музей пропаганди та використовувати для роздумів про об’єктивність журналістики.

Журнал «Перець» і його попередник «Червоний перець», з одного боку, винесли у свідомості українців комікс на територію несерйозності, оскільки це все ж були гумористично-сатиричні видання. Проте вони також міцно закріпилися як інструмент супротиву й критики можливістю поговорити про складні речі в більш легкому тоні — інакше кажучи, «посміятися, щоб не плакать». 

Сподобався матеріал?

Підримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору