Дівчинка, ліс, стежка – вічний сюжет. Останній резонансний випадок: на початку листопада під Харковом біля села Бабаї вбито і зґвалтовано 15-річну студентку Харківського коледжу будівництва, архітектури і дизайну Алісу Онищук. Дівчина, як завжди, вийшла з дому приблизно о сьомій ранку і попрямувала до станції Покотилівка. До платформи так і не дійшла: злочинець перегородив їй шлях на лісовій доріжці.

В Україні за рік відбуваються тисячі зґвалтувань і вбивств. Однак не завжди швидко знаходиться тіло жертви, не всі події потрапляють у стрічку новин, і не так вже й часто на місце виїжджають знімальні групи. Цього разу приїхали. За справу взявся перший заступник голови Нацполіції В'ячеслав Аброськін. На ноги підняли усю місцеву поліцію і навіть Нацгвардію. Протягом першого тижня після вбивства Аброськін двічі відвідав Харківську область, проводив наради, зустрічався зі слідчо-оперативною групою.

Метушня – це добре. Є надія, що справу не замнуть. Але ймовірність того, що швидко розкриють – невелика. Злочинець діяв різко, впевнено і, можна сказати, грамотно – першим ділом розібрав телефон жертви і приховав ще деякі докази. Можна припустити, що орудував серійник.

Якщо це так, то ймовірність розкриття злочину по гарячих слідах вкрай низька. Досвід останніх років показує, що вирахування маніяка може тривати місяцями, а то й роками. Нацгвардія тут не допоможе. Потрібні слідчі та криміналісти з дуже специфічним досвідом. А страшна таємниця керівництва МВС полягає в тому, що ловити маніяків сьогодні немає кому.

Середньостатистичний маніяк не має стосунку до кримінальних середовищ, діє наодинці. П'є помірно, замкнутий. Ці й інші штрихи до портрета – не світоглядні банальності, а узагальнення українських криміналістів, котрі об'їхали у 2010-11 роках десятки українських тюрем, де утримуються довічники. Криміналісти провели глибинні інтерв'ю з 48 вбивцями, із яких 20 – класичні сексуальні маніяки. Ці дослідження стали основою методики визначення маркерів серійності під час розслідування вбивств.

Ймовірність того, що маніяк випадково комусь щось розбовкає про свої дивацтва, мізерна. Мотив маніяка унікальний. В одному випадку, це виконання певної «місії», в другому – спроба відчути себе богом, у третьому – екзотичне сексуальне бажання, у четвертому – ритуально-символічна помста. У реальності ці мотиви переплітаються.

З одного боку, індивідів із такими нахилами мало, а з іншого – якщо пристрасно вивчати людей, то таку мотивацію можна приписати кожному другому перехожому. І це знову-таки не метафора. Коли у 2012-13 роках слідчі шукали так званого харцизького душогуба, у якийсь момент кількість підозрюваних становила 20 тис. чоловіків.

Зрозуміти логіку дій сексуального маніяка – серійного вбивці – і вистежити його вкрай складно. Особливо, якщо він хитрий. У 2010 році в США одного із таких злочинців вирахував журналіст. 50-річний репортер Томас Харгроув, не покидаючи стін вашингтонської редакції, виявив зв'язок між різними вбивствами, скоєними в різні роки в штаті Індіана, місті Гері. В околицях міста з 1980 по 2008 роки були задушені 15 жінок. Харгроув бомбив місцеву поліцію листами із запитаннями: чи можуть ці випадки бути ланками одного ланцюжка?

Журналістські запити Харгроува місцева поліція старалася ігнорувати. Але незабаром у нього з'явилася спільниця – помічниця одного зі слідчих. Вони удвох намагалися проводити розслідування й розкопали ще три нерозкритих убивства. Версія про те, що на околицях Гері вже багато років поспіль орудує маніяк, зрештою підтвердилася – у сусідньому містечку Хаммонд поліція затримала немолодого чоловіка на ім'я Даррен Венн, котрий задушив у ванній готелю 19-річну дівчину. Згодом Даррен Венн показав слідчим закинуті будинки в Гері, у яких він заховав тіла попередніх жертв. Це і був той самий маніяк, про якого щомісяця із Вашингтону сигналізував Харгроув. Як йому це вдалося?

Будучи кримінальним репортером, Харгроув зібрав величезну інформаційну базу про вбивства, скоєні в США з 1980 до 2008 року. Деякі дані йому доводилося добувати через суд. У результаті в його архіві налічувалося 500 тис. випадків. Упродовж року Харгроув намагався створити комп'ютерну програму, яка б розподіляла всі випадки по групах (кластерах), залежно від способу умертвіння, місця, соціально-демографічних характеристик жертви… Особливості жертв були ключовим кластером. Усього вийшло 10 тис. груп. У результаті комп'ютерний алгоритм видав кілька ланцюжків нерозкритих злочинів, один із яких – у місті Гері.

Одночасно з Харгроувом над створенням подібного алгоритму трудився аналітик ФБР Ерік Вітціг. Сьогодні і Томас Харгроув, і Ерік Вітціг працюють в одному проекті. Вони спільно з іншими експертами (серед яких професори криміналістики різних університетів) створили приватну некомерційну організацію Murder Accountability Project (MAP) – Проект відповідальності за вбивства. MAP активно співпрацює з поліцією, допомагаючи їй вираховувати серійних убивць.

В 2010-2013 роках українські криміналісти нічого не знали про напрацювання Томаса Харгроува й Еріка Вітціга (як і більшість їхніх американських колег). Але вони крок за кроком створювали свою дуже схожу методику. Усе почалося у 2007 році, коли Головне слідче управління МВС включилося в пошуки маніяка, що орудував під Києвом, у Боярському, Васильківському і Фастівському районах. У процесі затримання застосовувався метод психологічного портретування (профайлінг), одним з основоположників якого вважають Роберта Ресслера. Потім шукали харцизького душогуба й севастопольського вбивцю-педофіла. Усіх лиходіїв знайшли і в процесі створили алгоритм, методологічно схожий на програми Харгроува і Вітціга.

Повторимо суть методики, що детально розписана тут: на основі роботи з конкретними справами, конкретними злочинцями виявляються певні критерії (маркери), що дають можливість скласти психологічний портрет убивці. Потім ці маркери накладаються на велику базу даних (кримінальних справ), проходять різні види математичного аналізу і виводяться закономірності.

Залишалося зовсім небагато – створити програму. Аби середньостатистичний слідчий міг внести в комп'ютер певну кількість даних із місця злочину й отримати: а) відомості про те, чи не трапилося щось схоже ще де-небудь; б) покрокову стратегію подальших дій щодо розкриття злочину.

Однак до 2015 року дослідницька група розсипалася, не встигнувши закінчити роботу.

Настановляючи студентів, Роберт Ресслер цитував Ніцше: «Якщо довго вдивлятися у безодню, безодня почне вдивлятися в тебе». Великий профайлер (психолог-портретолог) цими словами натякав на рівень психологічного навантаження, з яким може зіткнутися практик-криміналіст. Учасник і один із натхненників української дослідницької групи, психолог-криміналіст, полковник Юрій Ірхін висловлюється менш пафосно:

– Профдеформацію ще ніхто не скасовував, – каже він. – Як створюється портрет? Є методики, ми їх створювали. Але насправді… Технологій може бути скільки завгодно, справа не лише в технологіях. Кожен випадок я пропускав крізь свої асоціативні ряди, крізь призму свого сенсорного досвіду. А тепер уявіть: у справі 36 жертв. Мені потрібно влізти в шкуру кожної з них, 36 разів побачити ситуацію очима вмираючої в руках душогуба людини і 36 разів – очима злочинця. У 2012 році в мене народилася дитина, і я вирішив цим більше не займатися.

Спершу полковник Ірхін перейшов на таку роботу, де була можливість більше займатися теорією і менше практикою – у Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр (ДНДЕКЦ). Починаючи з 2009 року завдяки ініціативі заступника директора ДНДЕКЦ полковника Андрія Коструба в стінах цього закладу зібралася команда однодумців, що розробила ту саму методику визначення маркерів серійності під час розслідування вбивств. У 2015 році Ірхін, як і більшість членів команди, покинув ДНДЕКЦ. Сьогодні він очолює відділ у Київському науково-дослідному інституті судових експертиз.

– Вибачте, творчість Пікассо, звісно, дещо нереалістична, але він також вважається великим художником.

– Я не про того Пікассо, який великий, – зітхає Сушко й пояснює: – В київській поліції є художник, який підозрюваних малює, прізвисько – Пікассо. Раніше ще Червонець був, цікава людина. Відсидів колись за фальшивомонетництво – червінці малював. Потім почав у міліції працювати. Але Червонець вже помер, залишився Пікассо. Робота важка, зарплата маленька…

Сам Роман Сушко двічі звільнявся з Головного слідчого управління. Уперше – у 2013-му.

– Це був грудень. Пам'ятаєте той грудень? Моя донька заледве не опинилася серед тих студентів, яких побили. У мене тоді батько помер. Все це суб'єктивні фактори…

Із об'єктивних: атмосфера в міністерстві складна. Мій шеф на той момент, молодий генерал, збирав компромат на Кличка.

– Віталія?

– Так. Коридором бігає дрібний начальник, каже: «Якщо компромат знайдемо, шеф усіх озолотить, усіх озолотить…» Викликають мене до шефа. Ну ось, сидить переді мною молоде створіння, тридцять з копійками років, розповідає, що я маю принести йому якусь інформацію. А я… Мені 47. Я не спеціаліст по компроматах. Психоемоційний стан пригнічений. У якийсь момент перестаю його чути, думаю: встигну його схопити чи викрутиться. Окремі фрази тільки долітають. Пам'ятаю, каже: «Я люблю, коли навколо мене бігають!» Одна думка: встигну – не встигну…

– І?

– Встиг.

– І?

– Генерал отримав в диню.

– І?

– Після всього я руки в ноги, прибігаю до начальника ДНДЕКЦ генерала Дмитра Жидкова, питаю: «Вакансії є?» Жидков чудовий мужик. Прекрасний фахівець. До речі, донецький. Це він, запишіть, відмовився фальсифікувати експертизу кулі, якою був убитий учасник Майдану Михайло Жизнєвський. У Жидкова тоді був жорсткий конфлікт з міністром Захарченком. МВС дуже потрібно було забрати зі справи ту кулю… Жидкову важко було за будь-якої влади.

– За нової влади його люстрували?

– Він не працював із лютого 2014-го. Така людина в цій системі довго протриматися не могла. Але – я не пам'ятаю всіх нюансів, це його історія, спитайте в нього.

– Вакансія знайшлася?

– Так – поки молоде створіння виходило із нокауту, я вже став експертом-психологом у ДНДЕКЦ під керівництвом Ірхіна. І до 2014 року ми прекрасно працювали. Ну як прекрасно… У 2014 році від команди розробників відпав донецький психіатр Владислав Седнєв. Він не зміг поїхати з Донецька – у нього мама сильно хворіла, він залишився на окупованій території. А в травні мене добровільно примусово повернули в Головне слідче управління.

– «Добровільно примусово» це як?

– Дали зрозуміти, що або я знову слідчий, або уріжуть зарплату, позбавлять пільг, пенсія буде – гівно. Короче, знову слідчий. Відправили в Одесу, розслідувати події 2 травня. І рік я там пропрацював. У Києві в мене не було ні кабінету, ні табуретки – нічого, увесь час у відрядженнях. А з Києва до мене постійно якісь нехороші новини долітали. Почалася реформа, переатестація. Начальником Головного слідчого управління стала людина, яка… Знаєте, у часи змін спливає піна. Ось воно і виплило – дурник, який жодної справи не розслідував самостійно. Піонер.

Другого разу Руслан Сушко звільнився з Головного слідчого управління у 2015-му.

– Стосунки з новим начальником не склалися. Не знаю, чим я йому насолив: він усе життя займався ДТП, я – особливо тяжкими. Ми не перетиналися. Ну таке… Він, до речі, довго не пропрацював, але – мені вистачило. Під час однієї з нарад прозвучало моє ім'я: начальник перераховував «великих діячів», старперів, яких він не бачить у Головному слідчому управлінні… Я приїхав з Одеси, пішов на прийом до заступника міністра, аби дізнатися про свої перспективи. У відповідь почув: «Руслане, я сам не знаю, що зі мною завтра буде». Повернувся в Одесу. А з Києва постійно дзвінки: «Руслане, тут таке відбувається, таке відбувається...»

– В результаті ви не пішли на переатестацію?

– Ні. Я був упевнений, що її не пройду. Реформатори хотіли, аби вік слідчого був 35 років. А я не молодий. У мене багато травм. Професійних. Я подумав: навіщо мені це все? Навіщо? Та мене, старого пса, вигнали б… Я, звісно, планував ще кілька років пропрацювати. Але я їм був непотрібний і вони дали мені це зрозуміти. Пішов у запас. З вислугою 25 років, два місяці, 20 днів. І я був не самотній. Тоді МВС втратило майже весь особовий склад досвідчених слідчих. Те ж стосується оперів.

У 2015 році ДНДЕКЦ залишили всі члени науково-практичної групи, що займалася розробкою методики розслідування серійних убивств.

Сьогодні один з ідеологів створення методики, колишній заступник директора ДНДЕКЦ Андрій Коструб очолює Українську експертну компанію. Юрій Ірхін працює начальником відділу в Київському науково-дослідному інституті судових експертиз. Руслан Сушко займається адвокатською практикою й пише дисертацію.

Деякі криміналісти, що брали участь в експедиціях 2010-2011 років, продовжують працювати в структурах МВС, але безпосередньо «маніякознавством» уже не займаються.

– Розумієте, – пояснює один із розробників, учасник групи, професор криміналістики Олексій Одерій, – таку роботу неможливо виконати без підтримки керівництва МВС. Потрібні ж якісь кошти на дослідження, потрібна координація між структурами, щоби мати можливість спілкування з ув'язненими маніяками… Самому виконати таку роботу нереально.

У 2013 році ефективність методики ні у керівництва МВС, ні у вчених-криміналістів сумнівів не викликала. Завдяки цим напрацюванням були спіймані маніяк Юрій Кузьменко, севастопольський педофіл-убивця Микола Хаткевич і вирахуваний «харцизький душогуб» Володимир Куцененко. Останнього спіймати не встигли. Здавши аналіз слини для ДНК-експертизи, харцизький маніяк повісився. Після цього інциденту в деяких ЗМІ з'явилися заголовки на кшталт: «Останній серійний маніяк України повісився». Це легковажне, на перший погляд, журналістське твердження тоді поділяли деякі експерти – мовляв, справді, останній.

Пройшло 5 років.

І сьогодні всі опитані нами криміналісти одностайно погоджуються: ймовірність того, що в Україні знову орудують серійні убивці, не просто висока, а дуже висока.

Те, що в Україні знову орудують серійники, можна вважати офіційно визнаним фактом. У лютому 2017 року, перед вступом на посаду, нинішній голова Національної поліції України генерал Сергій Князєв в одному з інтерв'ю на запитання, чи є в країні серійні убивці, відповів так: «Так. Є низка злочинів, де ми бачимо сліди одних і тих самих зловмисників, але поки не можемо їх ідентифікувати. Є навіть такі, де збіглися ДНК, але особу ще не встановили». Про серійників генерал говорив, підкреслимо, у множині. Тобто їх було як мінімум двоє. Хоча, найімовірніше, більше.

Відтоді пройшли майже два роки. За цей час не спіймано жодного знакового серійника-маніяка. Невелике термінологічне уточнення. Згідно з Робером Ресслером, автором даного поняття, серійним убивцею вважають людину, яка скоїла три й більше кримінальних вбивства з інтервалом понад місяць. Деякі українські злочинці, затримані у 2017-18 роках після вчинення одного-двох вбивств і зґвалтувань, підозрюються також і в інших злодіяннях. Але поки лише підозрюються.

Логічно припустити, що оскільки серійні убивці в Україні були станом на лютий 2017-го, і з того часу їх не впіймали, то орудують вони й досі. Криміналістична аксіома: маніяк не зупиняється. Згодом відбувається лише наростання маніакальної тяги.

Залишилося визначити масштаби лиха.

Якщо вірити офіційній статистиці, причин для паніки нема. За останні кілька років чіткий приріст злочинності (грабунки, крадіжки, розбої, викрадення автомобілів, зґвалтування) припав на 2016 рік. Зокрема, тоді було зареєстровано приблизно 220 тис. тяжких і особливо тяжких злочинів. А вже у 2017-му показник впав на 10% – приблизно до 198 тис.

Об'єктивних факторів було кілька: так званий «закон Савченко», війна, економічна криза. У 2014-15 з тюрем вийшла рекордна кількість засуджених: 17 тис. після амністії 2014-го плюс 8 тис. «савченківців» у 2015-му. Усе це і призвело до криміногенного сплеску у 2016 році, після чого крива злочинності пішла на спад. Хоча розмови про те, що «90-ті повертаються», не затихають.

Перший заступник голови Департаменту організаційно-аналітичного забезпечення й оперативного реагування Нацполіції Борис Вежнавець переконаний: заяви про неконтрольований сплеск злочинності – брехня. «Дехто, я називаю таких любителями піару, говорить, що в нас в 90-х було зареєстровано дві тисячі вбивств, а у 2017-му – уже п'ять тисяч», – у голосі Вежнавця чути легке роздратування. Згодом він пояснює, що просто змінилася процедура статистичного обліку.

Специфіка Кримінального процесуального кодексу (КПК), що діє з 2012-го, дозволяє популістам маніпулювати даними. Коли в поліцію надходить заява про смерть людини – природну чи насильницьку – її спершу реєструють як вбивство. «Під час реєстрації ми маємо дати правову кваліфікацію події, згідно з кримінальним кодексом, – наголошує Борис Вежнавець. – Якщо у нас є труп, який це може бути злочин?» Під час подальшого розслідування встановлюється, що смерть настала через природні причини і провадження по такому злочину закривається.

«За минулий рік, згідно зі статистикою Генпрокуратури, у нас налічується п'ять тисяч фактів, які були кваліфіковані як вбивства. Але реальних вбивств із них лише півтори тисячі», – говорить Вежнавець. На запитання про маніяків відповідає ухиляючись: «Не заперечую серійність окремих видів злочинів, але маніяки – це не до мене».

За інформацією Нацполіції, кількість вбивств за останній рік – найменша за часи незалежності України. Більшість із них – злочини побутового характеру, вчинені під впливом алкоголю, у 90% їх розкривають. Тобто все спокійно?

Не зовсім. На підставі офіційних статданих практично неможливо відразу розгледіти реальну картину. Наприклад, «вбивства» й «тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до смерті» – враховуються окремо. Далі. «Вбивства» і «зареєстровані вбивства» – не одне й те саме. Серед зниклих безвісти можуть бути й убиті. А також серед безвісно відсутніх осіб (юридичний термін, який означає, що людина зникла, але її ніхто не шукає). Після початку війни проаналізувати кількість «безвісти зниклих» і «безвісно відсутніх» і припустити, скільки з них могли стати жертвами кримінальних злочинців, нереально.

Диявола можна виловити в найдрібніших деталях, навіть тих, що вислизають. Скажімо, аналізуючи якийсь дуже вузький сегмент статистики чи вивчаючи стан справ у конкретному регіоні. Візьмімо найсвіжіші дані по безвісти зниклих дітях. Це дуже нудна, але архіважлива інформація.

Отож. За 10 місяців 2018 року було зареєстровано 9356 заяв і повідомлень про зникнення дітей (тут і надалі дані Нацполіції). Із них знайдено упродовж доби – 8303. Залишилось у розшуку 52 дитини.

Порівняймо з 2017 роком: за ті ж 10 місяців минулого року – 6656 заяв і повідомлень. Знайдено в перший день – 5639. Залишилися в розшуку 43 дитини. Висновок: у 2018 році відбувся різкий (дуже різкий) стрибок зникнень дітей. Щодня розшукується 25 згуб. Загальна кількість дітей, що перебувають у розшуку, наростає, як снігова куля, і вимірюється тисячами. Чи міг хтось із них стати жертвою маніяка?

Так. Особливо з огляду на той факт, що кількість сексуальних злочинів щодо дітей останнім часом росте. За словами начальника управління ювенальної превенції Нацполіції Василя Мадяра, збільшується кількість злочинів щодо дітей по таких статтях, як зґвалтування, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, статеві стосунки з особою, яка не досягла статевої зрілості і розбещення.

А тепер розглянемо ситуацію в конкретному регіоні.

Не так давно міністр МВС Арсен Аваков назвав Одесу кримінальною столицею України. Ймовірно, міністр мав на увазі діяльність рейдерів і резонансні напади на політиків, але й по деяких інших видах злочинів Одеса й Одеська область особливо помітні на кримінальній карті країни. Згідно з офіційними даними, минулого року в Одесі було зареєстровано 802 особливо тяжких злочинів. Це багато чи мало?

Виділивши серед усіх «особливо тяжких» вбивства і замахи на вбивство й порівнявши з кількістю населення, отримаємо: 5,38 вбивств і замахів на 100 тис. жителів. Для порівняння, в Києві цей показник в 2017 році становив 0,51.

Як і в будь-якому іншому регіоні, приблизно 90% одеських вбивств, це побутові злочини. Однак у загальній кримінальній хроніці можна розгледіти й ті, що наштовхують на думку про ланцюжок епізодів. Візитівка цього сонячного регіону: звірячі вбивства зі зґвалтуванням дітей та дівчаток-підлітків.

Не всі випадки потрапляють у ЗМІ, але деякі потрапляють. Аналізувати одеську стрічку новин страшно. Найбільш знаковий випадок цього року: 22 листопада в одному із сіл Білгород-Дністровського району зґвалтували й убили 9-річну дівчинку. Найбільш знаковий випадок минулого: біля села Дивізія Татарбунарського району зґвалтовано, вбито й пограбовано 16-річну дівчину. У травні того ж року вбито і зґвалтовано 17-річну студентку юридичної академії. Майже всі такі злочини дивним чином локалізовані – це Одеса й південно-західні регіони Одеської області.

Найбільш, мабуть, резонансний випадок стався 26 серпня 2016 року в селі Лощинівка (Ізмаїльський район). Тоді було зґвалтовано й убито 8-річну дівчинку. Наступного дня поліція затримала підозрюваного – 20-річного рома, що жив по сусідству – Михайла Чеботаря. Хлопець був не лише знайомий із дитиною, а і вважався другом сім'ї, періодично допомагав матері дитини по господарству.

Резонанс пов'язаний із тим, що після затримання підозрюваного, у Лощинівці відбувся масовий погром ромської громади. 300 розгніваних мужиків вибивали скло, ламали меблі й підпалювали хати. Кілька ромських сімей змушені були покинути село.

Два роки триває слідство. Підозрюваний Михайло Чеботар досі перебуває в СІЗО. Час від часу його транспортують в інфекційний ізолятор – у тюрмі Чеботар захворів на відкриту форму туберкульозу. Зібраних доказів виявилося недостатньо для суду.

У підозрюваного є алібі – на момент вбивства він був у місцевому барі «Фортуна» в компанії шести товаришів по чарці, де його бачили ще приблизно 20 людей. Головний доказ – кепка Чеботаря, яку знайшли в домі дівчинки. Ну і, нарешті, вибачте за фізіологічну деталь, це було зґвалтування без сперми. У тілі жертви не виявлено «біологічних матеріалів» Чеботаря.

За словами адвоката Андрія Лещенка, у справі достатньо доказів невинності Чеботаря. Адвокат наполягає на тому, що слідство не пропрацювало всіх версій. І що його підзахисний зазнавав дискримінації та тортур із боку правоохоронців. Місцеві поліцейські виявилися людьми зі специфічним почуттям гумору: в деяких документах у графі «громадянство» написано: «Циган» (зокрема, пояснення Чеботаря від 27.08.2016 року, аркуш справи 250, том 1).

Як ми вже згадували, перед звільненням у запас один із головних «маніякознавців» України, старший слідчий Головного слідчого управління МВС, полковник Руслан Сушко приблизно рік майже безвилазно перебував в Одесі. Його головним завданням було керівництво групою, що розслідувала події 2 травня 2014 року, які пов'язані з пожежею в Будинку профспілок. Водночас у Сушка був доступ до всіх кримінальних проваджень, що перебували в компетенції МВС. До його обов'язків входило надання методологічної допомоги місцевим правоохоронцям під час розкриття особливо тяжких злочинів.

Ми не могли не поцікавитися його думкою щодо низки вбивств та зґвалтувань дітей в Одесі та Одеській області. Для відповіді знадобилося кілька зустрічей, кожна з яких тривала півтори-дві години.

Розмови виглядали так: на невеликому столику в тихій кав'ярні між чашками кави лежала карта автомобільних доріг. У якийсь момент Руслан Миколайович її розгортав зі словами: «Якась сволота тут бігає».

А почалося все восени 2014 року.

– У вересні в Одесі трапився резонансний злочин: у квартирі були задушені п'ятирічна дівчинка і її нянька. Зґвалтування не було. Справа дуже тяжка. Так ось, поки йшло розслідування, наприкінці січня 2015-го, з'явилася інформація про вбивство дворічної дівчинки недалеко від Одеси, в Саратському районі, в селі Кулевча. І також асфіксія, тобто задушення. Цього разу зі зґвалтуванням. Головна підозрювана – мати.

– Мати?

– Ага. Я поїхав, щоби ознайомитися, що в них там відбувається.

Сушко зітхає і продовжує:

– Спершу підозрюваним був батько. Це молода пара, обидва дитбудинківські. Вони на той момент не ладнали, батько переселився в якусь закинуту хату. Хороший хлопець, утримував їх, не кидав. Труп дитини йому підкинули – у підвалі тієї закинутої хати тіло знайшли. Але в батька було надійне алібі – і слідчі переключилися на мамашу. Я її як побачив…

Руслан Миколайович розгортає карту й обводить рукою населені пункти Кулевча й Сарата.

– Переді мною дитина. Чи то дев'ятнадцятирічна, чи то двадцятирічна. Видовище моторошне. Тремтить. На неї куртку ментовську одягли, рукави теліпаються, у руках пляшка лимонаду. Затиснута, зашугана, увесь час повторює: «Це я, це я, це я…» Помаленьку розговорив. Ридає: «Не знаю, дитина пропала, знайшли… Хто зробив – не знаю. Мені сказали, шо мене вб'ють, шо робити?» Почав вивчати питання.

Слідчий малює невелику закарлючку на карті.

– Приїхали в село, з бабцями поговорили, з'ясували хто, з ким, коли, хто повія, хто наркоман і так далі. Багато інформації. Особливо, якщо насінням запастися. Я посидів, насіння полускав, з'ясував, що в сусідньому селі є, умовно кажучи, Вася нежонатий, до дітей пристає. Одразу питання – де Вася? Виявляється, що Вася зник. Питання до місцевих слідчих: де ж Вася? Короче… Сказати, що рівень слідства нульовий – нічого не сказати, рівень слідства – гаплик.

Кулькова ручка повертається в смт Сарата.

– Я цих місцевих керівників зібрав і сказав їм усе, що думаю. Одному молодому прокурору в крокодилових мештах пояснив: якщо цю справу віддадуть мені, перший хто сяде – ти. Але справу мені так і не віддали. Не я ці рішення приймав. Я просив адвокатів, хороших адвокатів, зайнятися цією справою, казав: «Зрозуміло, що вам ніхто не заплатить, нема там ні в кого грошей, але візьміть справу...» Ніхто не взяв, ні в кого часу не знайшлося…

– І що в результаті?

Голос слідчого стає підкреслено спокійним і, водночас, настільки тихим, що важко розібрати слова:

– Мамашу посадили…

– Вибачте, але як же зґвалтування? Теж мамаша?

Сушко хмикає:

– Їй інкримінували вбивство через необережність. За версією слідства, мати випадково задушила дитину шаликом і, розуміючи невідворотність покарання, імітувала зґвалтування…

– Але як?

– Річ у тому, що зґвалтування було без сперми. Нібито вона пальцями розколупала геніталії… Водночас ні в кого не виникло питання: якщо вона таким хитромудрим способом відводила від себе підозри, чому вона насамперед не зняла з мертвої дитини шалик?

– Чому?

– А це ви в місцевого суду запитайте. Для них «доказів» виявилося достатньо.

Під час наступних зустрічей Сушко розповідає, як вивчав статистику вбивств та зґвалтувань в Одеській області. Карта регіону розмальована повністю. Слідчий стверджує, що в період із 2013 по 2015 роки в області відбулося шість однотипних випадків:

– Кущ злочинів. Два з них виділяються із загальної картини: десь убитий хлопчик, десь несхожа слідова картина, але серія ж прослідковується! І все ж поруч!

Кулькова ручка захоплює частину Миколаївської області:

– Первомайський район, що межує з Одеською областю, – аналогічна справа. Можна прослідкувати маршрути, якими пересувалася ця сволота… Ось тут Саакашвілі хорошу дорогу зробив… Мені, будь ласка, каву без цукру. І кінець кінцем, ви ж знаєте, схожі злочини тривали і тривають. Найвідоміший випадок: Ізмаїльський район, село Лощинівка, вбивство і зґвалтування. До Саратського району рукою сягнути. Знову без сперми. І після цього випадку...

– А наскільки характерно для таких злочинів відсутність сперми?

– Не характерно. Маніяки і ґвалтівники не завжди скрупульозно приховують докази. Згадайте харцизького душогуба, який тіла напоказ виставляв, чи Кузьменко, який вмикав-вимикав телефони жертв, знаючи, що менти будуть зараз носитися… У цьому випадку відсутність сперми, скоріш за все, вказує на якусь фізіологічну ваду.

– І всі злочини цього, як ви кажете, «куща» нерозкриті?

– Навпаки – усі або майже всі ніби як розкриті. Десь звинуватили мамашу, десь вітчима, десь безхатченка, десь дурника сільського, десь алкаша, десь циганча, яке читати-писати не вміє, десь молдованина без паспорта…

– Виходить, звинувачують тих, кому складно захиститися?

– Ну звісно. «Висяків» практично нема.

– Добре працюють?

– Прекрасно! – Сушко вимовляє це так, що відвідувачі кафе за сусіднім столиком здригаються: – Прекрасно!

Його прориває:

– Та ніколи – ні за якої «злочинної влади» рівень слідства до такого рівня не деградував. Та за будь-якого міністра в Одеській області давно би вже висадився десант із Києва і влаштував би перевірку: кого у в'язницю, кого на дибу, кого на килим, кого, вибачте, на дефлорацію! А тут – усе нормально. Усе тихо.

Одного разу кулькова ручка Сушка проводить лінію від Одеси до Запоріжжя і обводить місто:

– Ми зобов'язані розглядати усі версії, навіть найбільш неймовірні, – загадково починає Сушко. – Тим більше, що відстань невелика. Десь три години їзди.

– А в чому справа?

– У 2015-му в Запоріжжі, на острові Хортиця, вбито і зґвалтовано восьмирічну дівчинку. Дуже схожа справа. Головний підозрюваний – чоловік, у якого не просто алібі… У момент злочину він отримав зарплатну картку й під відеокамерою – вдумайтеся: під відеокамерою банку! – знімав гроші… Його тоді схопили, поки він у машині спав. Відтоді він у СІЗО перебуває.

Якщо погуглити, одразу ж дізнаємося купу деталей про запорізьку справу із запорізьких ЗМІ: «Підозрюваний Дмитро Свалов визнав свою провину», «Підозрюваний був сильно побитий», «Слідчого, що вів справу про вбивство восьмирічної дівчинки в Запоріжжі, звинувачують у підробці 64 протоколів», «Дмитро Свалов двічі намагався повіситися в камері»…

Запитуємо:

– А ви як думаєте, якщо людина призналася…

Руслан Миколайович гнівно зблискує окулярами:

– Та там будь-хто признається!

– Тоді… Як таке можливо? Яке може бути логічне пояснення?

Слідчий розводить руками:

– Дуже просте пояснення. Ви думаєте, цього мужика комусь шкода? Чи ту маму-дитбудинківську? Чи дурника сільського? Розумієте, у чиновників є таке захворювання, називається – похуїзм.

Ми, звісно, не можемо на підставі одних лише висновків Руслана Сушка звинувачувати тих чи інших правоохоронців у фальсифікації кримінальних справ, а чиновників у байдужості (на відміну від Сушка в нас недостатньо для цього кваліфікації й не було доступу до матеріалів кримінальних справ). З цієї причини ми не згадуємо тут імен слідчих і співробітників прокуратури, що брали участь у неоднозначних розслідуваннях.

Ми лише констатуємо очевидне: низка вбивств і зґвалтувань на півдні країни продовжується. І багато з цих злочинів дуже схожі між собою. До очевидних належить і припущення про фальсифікацію справ. В Україні було випадків, коли за злочини маніяків карали невинних. Зокрема, у Запорізькій області.

Саме тут із 2000-го по 2005 рік орудував серійник Сергій Ткач (доведена кількість жертв – 37, ймовірна – 107). За злодіяння Ткача засуджено сім людей. Це боляче признавати, але факт: у чомусь вчинки правоохоронців можна порівняти з діями маніяка.

Один із підозрюваних – батько зґвалтованої і вбитої маніяком дівчинки – повісився в СІЗО. Хтось помер у тюрмі, хтось одразу після звільнення – від хвороб, зароблених на зоні. Підслідних катували (багато фактів доведено в суді). Наймолодшому з них, Якову Поповичу, було 14 років (засуджений до 15 років, відсидів 8 років). Із підлітка витискали свідчення по-дорослому: залякували, заставляли віджиматися й паралельно били по ребрах.

Згодом за застосування тортур, фальсифікацію й перевищення службових повноважень до суду притягувалися слідчі та співробітники прокуратури Запоріжжя, Нікополя і Пологів. Деякі справи щодо правоохоронців закриті у зв'язку із закінченням терміну давності.

І нам знову залишається констатувати очевидне: ніхто з міліціонерів-садистів не потрапив за ґрати, а один зі слідчих, причетних до розслідування «злочинів» 14-річного Якова Поповича, зробив блискучу кар'єру в новій, реформованій поліції. Зараз цей запорізький слідчий є одним із керівників департаменту кримінального розшуку Нацполіції України.

Невинно постраждалі – особлива тема і, можливо, ми присвятимо їй окрему статтю. Наразі ж ми намагалися з'ясувати – скільки в Україні маніяків і де вони орудують. Руслан Сушко виявився єдиним експертом, який назвав цифру:

– Мінімум п'ять. Один-два в Одеській області. Один-два у Львівській. Можливо – у Запорізькій. Можливо – у Харківській. Про ситуацію на Сході говорити не буду. Та і я би не хотів зараз детально обґрунтовувати свої припущення. Є ж інформація, про яку громадськості краще до пори до часу не знати.

З цим же запитанням – скільки в Україні діючих маніяків? – ми прийшли до Юрія Ірхіна. Київський науково-дослідний інститут судових експертиз схожий не на занедбаний НДІ, а радше на офіс великої компанії: жорстка пропускна система, більш-менш свіжий ремонт, меблі хоча й недорогі, зате сучасні. Лише одна деталь у кабінеті Юрія Борисовича свідчить про те, що ця установа не зовсім звичайна. На столі, поруч із комп'ютером, стоїть граната. Можливо, справжня, можливо – муляж. Навіщо? Звідки? Чому? Але перше запитання – про маніяків.

– Сьогодні вам ніхто точної оцінки не дасть, – каже Ірхін. – Справа в тому, що в країні й досі відсутня автоматизована система, яка б зводила докупи інформацію про вбивства в різних регіонах. А маніяк може кочувати. Якось там інформація зводиться на рівні області. Та й то, у найкращому випадку. У Києві може відбутися злочин і аналогічний – у Київській області, а в столиці знати не будуть. Така сьогоднішня реальність. Хоча ми свого часу систему створили.

– Це частина загальної методології?

– Так. І в цих наших напрацюваннях нічого надприродного немає. Що потрібно було зробити? В експертну службу МВС ввести експертів-психологів, по одному на область. Упродовж тижня такий експерт відстежує всі вбивства, заповнює форму: певні маркери слідової картини, наявність зброї, карта тілесних ушкоджень і так далі. А тут, у Києві, має стояти сервер, який усі ці дані збирає. Програма інформацію аналізує і, коли відбувається критична кількість збігів, з'являється червоний сигнал.

– Якби система працювала, то зараз би загорівся червоний сигнал?

– Сто відсотків. Після того, як загоряється червоний сигнал, уже не машина, а людина вирішує – чи можна ті чи інші випадки інтерпретувати як ланки одного ланцюжка. У 2013 році система була затверджена на рівні МВС і майже запущена.

Ірхін замовкає, і ми синхронно дивимося на гранату.

– А потім, як завжди, не вистачило коштів?

– Вистачило. Навіть сервери закупили в ДНДЕКЦ.

– Так а в чому ж справа?

– А я не знаю. Прийшло нове керівництво, і нашу роботу було вирішено зупинити. Я не знаю, чого не вистачило, можливо – бажання.

– А зараз є можливість запустити ту систему?

– Звісно. Усе готово, але цього як і раніше нікому не треба. А маніяки… Маніяки, звісно, є… Я відповів на ваше запитання?

Покидаємо кабінет із відчуттям якоїсь недомовленості. Уже на ґанку згадуємо: граната. Перша думка: подзвонити запитати. Але якось так незручно. Друга: може краще й не знати.

Інколи ж справді краще чогось не знати.