Автор: Дмитро Фіонік

Верстка: Наталя Самсонова

Ілюстрації: Антон Скиба

Спершу українська версія серії називалася «Маніяк посеред нас», але ми замінили її на іншу, таку, що більш відповідає правилам української мови.


Короткий зміст першої частини: з 2006 по 2009 рік під Києвом орудував сексуальний маніяк Юрій Кузьменко (13 доведених вбивств, 206 ймовірних). Під час його пошуків в Україні почала зароджуватись унікальна криміналістична школа, до складу якої увійшли слідчі, експерти-криміналісти, медики і психологи.


Того вечора старшокласниця Ася була без окулярів. Коли вона вискочила з маршрутки в селищі Орджонікідзе (околиця Макіївки, Донецька область) і почимчикувала під гірку вулицею Енгельса, то мало що бачила. Накрапав осінній дощик, було темно й холодно. Натягуючи капюшон, почула сплеск. «Подумала, що собака», – згадує Ася Ж. (ім'я змінене). Це був маніяк.

Він накинув на шию дівчинки (через капюшон) петлю й поволік за собою – як на повідку. На пустир. У якийсь момент вона почала непритомніти. Дядечко послабив зашморг. Дівчинка, поки могла, лепетала якусь нісенітницю про день народження дідуся, просила відпустити, виривалася, билася і плакала. Маніяку подобалося.

Коли не подобалося, бив і затягував зашморг. Дівчинка непритомніла. У якусь мить вона вкотре відключилася, і злочинець, поглумившись над тілом (диявольські подробиці пропустимо), залишив її на пустирі, вважаючи, що жертва мертва. Зняв прикраси, витрусив з одягу мобільний. Подивився на холонуче тіло. Ще раз подивився. Пішов.

Парадокс людської долі: 15-річну Асю спіткало доволі рідкісне нещастя – опинитися в руках маніяка. І у той же час чудова випадковість – вижити. Несумісних із життям травм не було: струс мозку, переламаний ніс, вибиті зуби й численні гематоми.

Через кілька днів у її палаті з'явився слідчий. Довго розпитував про те, як виглядав кривдник. Однак усе, що запам'ятала Ася – в'язаний светр і джинси. На питання про обличчя довго намагалася згадати, описати, але загальний висновок невтішний: «звичайне обличчя». Того осіннього вечора Ася була без окулярів...

Родичі, вчителі та друзі підтримували її як тільки вміли. Однокласникам дуже хотілося, аби вона якнайскоріше повернулася до навчання – під час контрольних у відмінниці Асі списував увесь клас. Незабаром усе начебто почало повертатися на круги своя. От лишень жити Асі було страшно. Час від часу на вулиці їй ввижався маніяк.

І ще – якийсь незнайомець інколи мовчав у слухавку.

Місцеві правоохоронці здогадувалися, з ким мають справу. Напад на Асю Ж. трапився восени 2010 року. Вона стала жертвою харцизького маніяка, що діяв у тих краях з 1999-го до 2010-го року. За найскромнішими підрахунками, харцизький (він же іловайський) душогуб вбив та зґвалтував 25 дівчат та жінок у віці від 15 до 39 років.

Але на момент, коли з Асею трапилася біда, міліція ще не знала про масштаби діяльності маніяка. Хоча і, повторимося, здогадувалась.

Під час вибіркового опитування жителів Харцизька, Іловайська й Макіївки оперативникам вдалося відшукати й розговорити 39-літню Валентину Г., з якою 10 років тому трапився вкрай неприємний випадок.

Пізнього вечора в Харцизьку якийсь чоловік накинув їй на шию петлю. Поволік до парку. Зґвалтування не вдалося. Жінка змогла розговорити злочинця. Чоловік вилив душу, розповів історію про якусь Юлю, яка його дуже образила. Розповідь тривала кілька годин. Під ранок нападник зник крізь дірку в паркані. У міліцію Валентина Г. не зверталася.

Описи злочинця зі слів Валентини Г. й Асі Ж. багато в чому збігалися, незважаючи на те, що між двома цими подіями – 10 років різниці. Навіть бежевий светр фігурував в обох розповідях. Але, мабуть, головна зачіпка – шкіряний зашморг. Саме так слідчим вдалося знайти ще одну жертву, яка вижила.

Потім довго шукали «погану Юлю». Проштудіювали біографії всіх відповідних за віком харцизьких, макіївських та іловайських Юль. І наштовхнулися на старий «висяк». Приблизно тоді ж, коли було скоєно напад на Валентину Г., була по-звірячому вбита якась 16-літня Юля Г. Голе тіло виявили вранці в парку. Характер знущань наводив на думку про ритуальне зґвалтування та помсту. Вибачте за деталь: злочинець увігнав у піхву жертви каблук жіночої туфельки.

Згодом версія слідчих підтвердилася – Юля Г. була першою жертвою харцизького душогуба. Сторожиха на кладовищі розповідала, що до Юліної могили часто приходив якийсь молодий чоловік. Плакав, розмовляв...

Поступово правоохоронці почали об'єднувати вбивства і зґвалтування різних років в одну серію. Це була кропітка робота. У Донецькій області такі злочини ніколи не були рідкістю. Щоби з декількох сотень нерозкритих злочинів висмикнути кілька епізодів і довести (саме – довести), що це ланки одного ланцюжка, знадобився час.

Криміналісти керувалися особливою методологією, розробленою у 2009-2010 роках. У той час у Києві, у стінах Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру (ДНДЕКЦ), відбулися кілька науково-практичних конференцій і круглих столів, під час яких представники різних сфер знання почали розробляти унікальну методику для вирахування серійних убивць. Напрацювання тих років і дали змогу упіймати васильківського маніяка Юрія Кузьменка.

Методологія, опріч іншого, дає змогу за почерком злочину припустити, чи йдеться про ланцюжок вбивств, а чи про випадковий епізод. Мовою експертів це звучить так: визначення маркерів серійності під час розслідування вбивств.

Криміналісти вже могли припустити вік злочинця (приблизно сорок), його рід діяльності (тимчасові роботи, різнороб), був складений попередній психологічний портрет. А втім, коло «потенційних підозрюваних» виявилося величезним. «Це дуже густонаселений регіон, там знайти людину вкрай важко, – каже Ірхін. – В якийсь момент у нас назбиралось 18 тисяч (!) карток чоловіків із пробами слини для аналізу ДНК. Аби їх перевірити довелося би на два роки зупинити всі ДНК-лабораторії в країні. Але такої можливості не було».

Поки донецькі оперативники та слідчі прочісували приміські промзони, київські експерти вирішили доопрацювати методику розслідування.

Дуже спрощено можна сказати, що вона складається із двох скрижалей: кількісної і якісної. Якісні дослідження – це глибинні інтерв'ю, вивчення ситуації «методом включеного спостереження», фокус-групи. Тобто всі ті знання, які можна задокументувати, перетворити в терміни – але не в цифри. А ось кількісні дослідження передбачають збір та опрацювання великих масивів даних. Це цифри, цифри й ще раз цифри.

В ідеалі повинно бути так: на основі роботи з конкретними справами, конкретними злочинцями виявляються певні критерії (маркери), що дають можливість скласти психологічний портрет убивці. Потім ці маркери накладаються на велику базу даних (кримінальних справ), проходять різні види математичного аналізу і виводяться закономірності.

Слідчі старої школи під час розслідування вбивств користувалися таблицями Відонова. Радянський і російський криміналіст Леонід Відонов (1927-2016) присвятив життя вивченню слідових картин вбивств і визначенню того, що означає той чи інший залишений злочинцем слід. Його праці – класика криміналістики, але «працюють» таблиці Відонова не завжди. Вони просто застаріли: змінилася психологія натовпу, життя вулиці. Та і звички злочинців у різних регіонах різні.

Професор криміналістики Донецького юридичного інституту МВС України Олексій Одерій та доктор медичних наук, психіатр Владислав Седнєв виявили слабкі місця в старих таблицях. Психолог-криміналіст Юрій Ірхін склав десятки психологічних портретів (з того часу він жартома називає себе провідним маніякознавцем-портретологом).

Намагаючись удосконалити таблиці Відонова, слідчий з особливо важливих справ Головного слідчого управління МВС України Руслан Сушко відібрав дві тисячі справ і провів десятки глибинних інтерв'ю зі своїми українськими колегами.

Під час роботи над методикою виникали проблеми як із першою скрижаллю (якісною), так і з другою (кількісною). У слідчих була порівняно невелика вибірка злочинців, котрі були під рукою. Схожі злочини, на щастя, трапляються не так уже й часто, а доступ до упійманих маніяків через зрозумілі причини доволі обмежний. Друга проблема – нестача математичних звивин. Усе таки криміналісти – це зазвичай люди з юридичною, тобто гуманітарною освітою.

Коли теоретики наштовхнулися на чергову складність, з'явився математик. Його привів у колектив Сушко.

Коли пошуки харцизького маніяка почали перетворюватися в наукову задачу, слідчий з особливо важливих справ Руслан Сушко готувався отримати чергове звання – полковника. Той момент він згадує з посмішкою:

– Потрібні були показники. Викликає мене керівник, запитує, чи знаю я, що в Києві, на Гонгадзе, подвійне вбивство. Готова, каже, справа. Питає, чи не хочу я її закрити? Звісно, хочу…

Усі наші зустрічі Руслан Миколайович призначає на літніх терасах. Сідає так, аби проглядався потік пішоходів. Інколи відволікається, приглядається до когось.

– Суть справи: у ніч із 29-го на 30-те січня, за тиждень до весілля, були вбиті молодята. Наречений – на сходовому майданчику, убитий арматурою – гачком, яким батарея до стіни кріпиться. Наречена – у квартирі. Завдані десятки ударів ножем і сокирою. За характером поранень – схоже на тортури. Це був її топірець, вона туризмом і альпінізмом захоплювалася, сокира була частиною спорядження. Палець, на якому була обручка, відрубаний. Рідкісної, до речі, роботи. Персні молодята спеціально у ювеліра замовляли. Дуже швидко місцеві оперативники вийшли на двох ідіотів, які у всьому зізналися. Були знайдені вкрадені речі… Короче, доказової бази під саму зав'язку.

– Пограбування?

– Так. Дівчина була кандидаткою фізико-математичних наук, криптграфкою. Незадовго до всіх тих подій вона отримала європейський грант на якісь дослідження. А один із бандитів знав про це, він був вхожий у їхню сім'ю, навіть мав бути свідком під час весілля. Ну й ось. Двоє зізнаються, каються. Усе нормально. Але тут я зі своїм щастям. Слухаю, слухаю – не вірю. Не виходить! Чому? По-перше, кров. Уся кухня закривавлена, а в кімнатах – чисто. Якби цей ідіот, як він розповідає, спершу зарубав дівчину, а потім поліз би речі шукати, він розносив би кров по всій квартирі. По-друге, люстра.

Сушко кидає погляд на світильник, що висить на терасі, і продовжує:

– Люстра – шнурок і скляний півкупол. Край півкупола надбитий, ніби надщерблений. Запитую бандита: що це було? Він розповідає, що сокирою махав – зачепив. У нього ріст метр вісімдесят дев'ять і в мене метр вісімдесят дев'ять. Я беру сокиру, махаю-махаю – ну ніяк мені не вдається. Якщо зачеплю – рознесу, а ось так – не вдається. Збираю чоловіків різного зросту – й ось одному (ріст метр шістдесят два) гарно так вдається. Висновок?

– Третій?

– Так.

– Знайшли?

– Звісно. Оперуповноважений подільського райуправління. Він був у них головним, його вважали великим керівником.

– В подільському райуправлінні такі оперуповноважені?

– Він там два місяці пропрацював, до того був інспектором водної міліції. Брав участь у схемі розповсюдження наркоти. Це була досить серйозна організація, що складалася з працівників правоохоронних органів із різних підрозділів. Наш герой у них вважався дрібним пішаком. Хотів просунутися і створив щось на подобі своєї бригади: два цих ідіоти і водій – нарваний такий хлопець, наркоман. Вони втратили партію амфетаміну, у них вимагали гроші й вони нічого кращого не придумали…

Сушко може годинами розповідати про цю справу – про надбиту люстру, рублену дірку в холодильнику, про піраміду ментів-наркодилерів і нюанси алібі оперуповноваженого. Але все це до методики вирахування маніяків стосунку не має. Важливим тут є інше: під час розслідування Сушко познайомився з батьком убитої дівчини – професором Інституту прикладного системного аналізу (підрозділ Київського політеху), доктором технічних наук Валерієм Даниловим.

Випускник КПІ Сушко (у нього дві вищі освіти – перша технічна, друга – юридична) знайшов спільну мову з професором. Потоваришував. Розказав Валерію Яковичу про свою роботу – про проблеми створення методики пошуку вбивць. Почав радитися.

Ідея перетворити одного маніяка в інструмент для пошуку іншого виникла не під впливом фільму «Мовчання ягнят». Американський трилер вийшов на екрани в 1991 році. А за п'ять років до цієї культурної події схожий сценарій народився в голові звичайного радянського юнака, який служив в армії в конвойних військах.

Літо 1986 року, місто Ставропіль, зал суду. За ґратами ударник комуністичної праці, заслужений вчитель РРФСР, директор туристичного клубу Чергід (скорочено «Через гори й долини») Анатолій Сливко.

Анатолій Ємільянович з 1964 до 1985 року вішав, розтягував на шнурках, підсмажував і ґвалтував своїх учнів. Доведено сім убивств. Усього злочинів було значно більше. Хлопчиків, котрі непритомніли і втрачали пам'ять на початку тортур, вчитель реанімував і не вбивав. Потенційним жертвам педагог розповідав, що пише книгу про можливості людини, пропонував узяти участь у секретному експерименті, заманював до лісу й «експериментував».

Аби люди не розірвали вчителя-маніяка, до будівлі суду довелося підтягнути війська. На конвойних кричали, у них плювали, їх проклинали. Характер злочину підсудного й атмосфера в залі справили гнітюче враження на одного із солдатів.

– Такої експедиції ще ніколи не було, – згадує полковник Андрій Коструб. – Ніколи.

Унікальність події полягала передусім в тому, що над однією науково-практичною задачею щоденно, протягом кількох місяців працювали представники різних сфер знання: криміналісти-практики, криміналісти-теоретики, медики і психологи.

Відчувається, що Коструб говорить про ті дні із задоволенням. Як і інші учасники поїздки. Одерій розповідає про інтелектуальне задоволення: «Ми тряслися в дорозі, хтось кидав думку, Сушко як практик одразу ж говорив, що це фігня, і закипала дискусія. І так усю дорогу».

На першому етапі криміналісти об'їхали всі відомі місця злочину харцизького маніяка. Почали зі слідчих експериментів біля дому культури в Іловайську, де багато років тому була вбита 16-літня Юлія – гіпотетична кохана маніяка. Подивитися на роботу слідчих зібрався натовп. Сушко згадує, що хтось натовпу крикнув слідчим: «Хлопці, удачі!»

Мине понад два роки й Сушко переконається – кричав той самий маніяк.

Сушко й деякі інші учасники експедиції крикуна запам'ятали, але чим саме він запам'ятався, сказати не можуть. На уточнююче питання, яка це була людина, Руслан Миколайович відповідає:

– А ніяка. Середнього віку, середнього росту, середньої тілобудови. Обличчя? Звичайне обличчя… Ніяка.

Наукова група ознайомилася з результатами діяльності донецьких слідчих. Сушко супиться.

– З одного боку, робота була зроблена колосальна, тут нічого не скажеш. Але й накосячили. Наприклад, читаю: «Чоловік на кладовище приходив зазвичай пішки». Що означає «зазвичай»? А не «зазвичай»?

– Це чоловік, який плакав на могилі Юлі?

– Так.

– А була версія, що це маніяк?

– Так. Або ось зйомку похорону однієї із жертв провалили…

– Тобто припускали, що маніяк міг відвідувати похорони жертв?

– Звісно. Він і відвідував, я впевнений. Але це ж донецькі міліціонери, вони тоді були в особливому положенні, на них і кричати не можна було. Але якось спрацювалися.

Допомогу науковій групі в роботі й налагодженні стосунків із донецькими колегами надав тодішній керівник Головного управління внутрішніх справ Донецька Юрій Седнєв – рідний брат одного з учасників експедиції, психіатра Владислава Седнєва.

Усіх членів групи вразила зустріч з Асею:

– Дуже конструктивна, розумна дитина, – згадує Сушко. – Така, знаєте, відмінниця. На тлі шахтарського селища – біла ворона. Малює, вірші пише… Вона тоді без окулярів була. Довелося шукати по запаху.

– Тобто?

– Вона запах запам'ятала, але який – описати не могла. Хтось припустив, що так пахне в'язниця. Цілком можливо, що маніяк недавно вийшов на волю або працює в якомусь СІЗО.

День у день учасники пропрацьовували нові версії. «Кожен із нас хотів упіймати цього негідника, усі ми викладалися на повну», – каже Сушко.

Після того, як група детально вивчила слідову картину й почерк серійника, почався другий етап – об'їзд в'язниць – до пошуку харцизького маніяка підключили інших маніяків. Назвали операцію «Упир».

– Такої експедиції ще ніколи не було, – повторює заступник директора ДНДЕКЦ полковник Андрій Коструб. – Ніколи.

Група провела в дорозі 45 днів. Синій фольцваген об'їхав десятки українських в'язниць, де утримуються довічники. Криміналісти провели глибинні інтерв'ю з 48-ма вбивцями, із них 20 – класичні сексуальні маніяки – серійні убивці, на рахунку кожного з яких не менше 10 жертв. Психолог Ірхін не розкриває всіх секретів того, як вдавалося налагодити контакт зі злочинцями. Але вдавалося.

Порівняно нещодавно спійманий «васильківський маніяк» Юрій Кузьменко на прізвисько Елвіс (13 доведених вбивств, 206 ймовірних жертв) намагався навіть допомогти старим знайомим – слідчому Сушку та психологу Ірхіну. Дізнавшись, що його персоною зацікавилися вчені, Кузьменко зронив: «Може, ви мені про мене ж і розкажете?»

Пологівський маніяк Сергій Ткач (36 доведених вбивств, 106 ймовірних жертв) також зрадів спілкуванню з «колегами». Справа в тому, що Ткач не лише «вбивця-експерт», але й за освітою технік-криміналіст. Він свого часу навчався в Новосибірській спецшколі міліції (не закінчив), потім працював у Кемеровському РВВС криміналістом. Втім, користі від нього було небагато. Полковник Коструб згадує про розмови з Ткачом із певним роздратуванням: «Він входив у роль актора, намагався показати, який він крутий».

Були труднощі й під час спілкування з найкривавішим українським вбивцею Анатолієм Онопрієнком (1959-2013). На рахунку Онопрієнка 52 доведених вбивства плюс десятки ймовірних жертв. Онопрієнко – єдиний, хто був визнаний клінічним шизофреніком (але осудним). «Він голоси чув, – пояснює Ірхін, – була така особливість, але контрольні функції зберігалися, він усвідомлював, що робить».

Спершу Онопрієнко підтримував реноме шизофреніка, розважав присутніх поясненнями своєї теорії мільярду бджіл: «Якщо гине одна бджола, їхню загальну кількість можна вважати незмінною...» І так далі. Сушко згадує: «Я його слухав-слухав, потім зрозумів – він теорію великих чисел викладає. Дуже начитана людина. Усю бібліотеку у в'язниці перечитав. Є в мене підозра, що він був таким же шизофреніком, як і ми з вами». Але і з Онопрієнком зрештою спрацювалися. Сушко посміхається: «З душогубом скентувалися».

До кожного ув'язненого експерти ставилися з повагою, просили допомогти. Давали можливість ознайомитися з нюансами харцизької справи. Ув'язнений вивчав матеріали, робив у разі потреби записи, роздумував над тим, як би він діяв у тій чи іншій ситуації й ділився своїми висновками з криміналістами.

«Йде дощ, на відстані метрів десяти, дощик сліди змиває...» – говорив Кузьменко. «Закохався в мотузочку, це вже як частина тіла, взагалі думає про себе, як про молодого пацана, підзаряджається, коли ґвалтує», – ділився Онопрієнко. «Він імпотент наполовину», – припускав Ткач.

Головна допомога маніяків у харцизькій справі, на думку Ірхіна, полягала в тому, що вони підтвердили – слідство на правильному шляху. Психологічний портрет був доповнений і відточений, що згодом дозволило звузити коло підозрюваних.

Після експедиції її учасники написали кілька наукових робіт. Була вдосконалена методика психологічного портретування. Учені переконалися в неспроможності кількох теорій. Зокрема, панівна в американській школі точка зору, згідно з якою маніяк – це майже завжди психопат, на думку Ірхіна, безпідставна. «Маніяки, з якими ми працювали, виявилися не психопатами, а соціопатами, – каже він і продовжує: – Версія про те, що у всіх у дитинстві була психотравма, також не підтвердилась. Або ось, скажімо, існує тест Леопольда Сонді, який, теоретично, дозволяє виявити маніякальність. Але жодного нашого маніяка тест Сонді не пробиває».

Незважаючи на те, що в психологів та медиків з'явилося більше запитань, аніж відповідей, для української криміналістики це був прорив. Учасники наукової групи вивчали психологію кожного персонажа й зіставляли її зі слідовою картиною, яку він залишав після себе. «Уся суть у тому, – пояснює Сушко, – аби вирахувати, як психологічні ознаки впливають на слідову картину, щоби потім провернути зворотну процедуру – по слідовій картині скласти психологічний портрет».

Про це Сушко може розказувати дуже довго, попиваючи своє еспресо. Харцизьку справу й наукову експедицію він пам'ятає детально.

Запитую:

– Руслане Миколайовичу, якщо відірватися від теорії. Ось, скажімо, яка деталь у слідовій картині розповідала щось про психологію харцизького душогуба?

– Та багато всього. Найбільш яскрава деталь – тіло жертви. Він його не ховав, а ніби напоказ виставляв, щоби його на світанку люди побачили. Думаю, що він не усвідомлював, чому так чинить. Він, очевидно, психологічно потребував цього. Тіла заляпував спермою, але в генітальний контакт не вступав… Також усі жертви зовнішньо між собою схожі...

– Вам вдалося зрозуміти, чому люди стають маніяками? Ірхін каже, що більшість із них не страждають на психічні захворювання.

На кілька секунд замовкає.

– Цей товариш у 90-х у Новій Каховці виривав у людей серця й пожирав їх. Запитую – смачно? Каже, що не дуже, жорсткувато. Так у чому справа? Його відповідь дослівно запам'ятав: «Розумієте, увесь спектр пережитих мною відчуттів можна було б, мабуть, описати словом «кайф», але це не повна відповідь. Я вам, – каже, – дуже рекомендую спробувати».

– Якщо він і йому подібні нормальні, то виникає філософське запитання: вони взагалі люди?

Сушко відповідає не одразу:

– Смерті бояться. Самої власне смерті.

– Екзистенційний страх? Ну так, це ніби як суто людська якість. Значить люди?

Слідчий киває.

17 серпня 2013 року під час грози в Іловайську повісився 41-літній Володимир Куцененко. Нічим не примітний чоловік: середнього росту, середньої тілобудови, з середньою освітою. Раніше не судимий. Обличчя? Звичайне. Сталося це після того, як він за наполяганням дільничого міліціонера здав слину для ДНК-аналізу.

Експертиза встановила: слина належить людині, чиї «біологічні матеріали» виявлені на тілах і речах кількох дівчат і жінок, убитих у період із 1999 до 2010 року в Харцизьку й Іловайську. Ці ж «матеріали» маніяк залишив і на речах Асі.

Коло підозрюваних звужувалось у кілька етапів. Завдяки зібраним даним (якісним і кількісним) було розроблено 25 фільтрів, крізь які «проціджували» інформацію про 20 тисяч підозрюваних.

– Це все відбувалося під час складання психологічного портрета, – згадує Ірхін. – Із 20 тисяч спершу відібрали 500. Нормально – уже можна завантажувати лабораторію, але це однаково була повільна робота. Потім із 500 виділили 80, нарешті – 20. Й ось ця двадцятка вистрілила!

Щоби розвіяти останні сумніви, криміналісти вирішили провести ексгумацію тіла для повторного дослідження. Проби стовбурових клітин із потилиці підтвердили – самогубець був тим самим серійним убивцею. Учасники наукової групи впевнені – саме ця людина кричала до них біля будинку культури: «Хлопці, удачі!»

У коридорі приватного будинку, де жив покійний із матір'ю, відчувався неприємний запах. Під час розмови з матір'ю хтось зі слідчих звернув на це увагу. З'ясувалося, що оскільки Вова часто бродив під дощем, його одяг не встигав просохнути. І відгонив сирістю, гниллю. Запах, який не вдавалось описати Асі.

А як же методика? Методика визначення маркерів серійності вбивств залишилася. У вигляді бази даних, комп'ютерних програм, навчальних методичок і наукових робіт. Кілька разів вона використовувалася під час розслідування конкретних злочинів. Але зі зміною керівництва МВС про неї забули.

Попередня наша публікація закінчувалася словами Сушка про те, що керівництво дало зрозуміти, що пророблена робота – цитуємо – «хуйня». У ці слова закралася прикра помилка. Замість «дало зрозуміти», Руслан Миколайович промовив «сказало в очі». Просив виправити. Виконуємо прохання, вказуємо дослівну цитату:

– Чому не використовується методика? Як би це точніше сказати… Є такий не юридичний термін… Нове керівництво нам в очі сказало, що вся наша робота – хуйня.

P.S. З дівчинкою Асею все добре. Незнайомець більше їй не дзвонить. Вона виросла. Закінчила школу, вступила до університету. На даний момент викладає українську мову й літературу.