Маріупольський вайб до окупації від стріт-фотографа Still Ugly
Пʼять років тому маріупольський стріт-фотограф з мистецьким псевдонімом Still Ugly почав документувати рідне місто. Сьогодні його кадри з візуального дослідження простих мешканців Маріуполя, архітектури міста та його індустріальних ландшафтів сприймаються вже зовсім по-іншому. Після початку повномасштабної війни Маріуполь спочатку опинився в блокаді, а згодом і в окупації. Наразі місто майже порожнє через масову евакуацію місцевих, а колись багатий архітектурний спадок (Заборона детально писала про нього тут) суттєво постраждав через масовані обстріли окупантів. Заборона ділиться роздумами Still Ugly про Маріуполь та його мешканців, а також публікує знімки фотографа, зроблені до окупації міста.
Два шляхи
Фотокамера була в моєму житті завжди. У дитинстві я знімав сімейні застілля або поїздки. Брав потайки сімейну мильницю зі щойно зарядженою плівкою і фотографував все навколо.
В часи мого юнацького максималізму я ненавидів місто і хотів якомога швидше виїхати до столиці. Пам’ятаю, як спостерігав не найприємніші картини: гоп-культура, неповноцінні сім’ї, злидні та кримінал. Дивлячись на все це, мені хотілося не опинитися на дні, тому в дитинстві завжди доводилося щось робити. Спочатку я займався плаванням, потім футболом, згодом захопився музикою.
Проте в один момент я зв’язався з поганою компанією. Через це просіло навчання, я закинув спорт і сприймав майбутнє з повною байдужістю. В цих нескінченних панельних дворах для юнака було два шляхи: або ти п’єш пиво на лавочці з кєнтами і куриш траву в під’їзді, або займаєш себе чимось сам, але паралельно все одно п’єш пиво. Тому що без нього в Маріуполі взагалі важке життя. В якийсь момент в мою компанію почали приходити люди, які вже в 16 років сиділи на важких наркотиках. Грошей у них не було. Тому вони крали мобільні телефони на вулицях чи зламували магазини й кіоски. Це було зовсім не те, чого мені хотілося. Тож я відразу припинив це спілкування і повернувся до попереднього способу життя.
Якось я виграв фотоконкурс, і мене запросили у фотошколу на навчання. Але тоді я відмовився: було лінь витрачати на дорогу дві години часу. Згодом фотографія відійшла на другий план. Потрібно було приділяти увагу навчанню, дівчині та першій роботі. Я сезон пропрацював офіціантом, після чого став допомагати батькові з меблями. Це була збірка кухонь і спалень. Завдяки цій роботі я зміг побувати у багатьох людей вдома, побачити їхній побут. Інколи було страшно від того, що у всіх клієнтів мого батька, здебільшого мешканців панельок, були однакові антресолі, шпалери і навіть плитка у ванній.
Сьогодні я шкодую, що тоді не знімав цього. В мене було багато ідей, думав — встигну. Шкодую, що не розповів більше історій про Маріуполь.
Але доросле життя мені відразу ж набридло. Я завжди хотів знімати кіно, тож вирішив, що пора з чогось починати.
Одного дня я побачив унікальну ситуацію на автобусній зупинці. Чоловік жадібно їв шаурму, жінка говорила по телефону, її дитина плакала, а зовсім поруч валявся бездомний. Все це відбувалося на фоні жахливих рекламних банерів. Люди вишикувалися ідеально композиційно, на всю площину фотокадру. Світло падало, ніби його намалював сам Караваджо, і все це нагадувало картину епохи Ренесансу. Тоді у мене з’явилося усвідомлення, що я маю це все зафіксувати.
Найфотогенічніше місто
Багатьом здається, що я знімаю тільки погане, але моя естетика здається мені досить гармонійною та милою. Все, що я знімаю, присвячене простій людині. Просто у мене специфічний смак.
З усіх міст, які я знімав, Маріуполь найфотогенічніший. Я можу годинами блукати одними й тими ж локаціям, а все одно щодня знаходити в них нове. В Маріуполі живуть одні з найкумедніших людей, яких я зустрічав. Про них хочеться говорити.
Його мешканці хочуть спокою і щоб їх менше вчили життя. Їх все влаштовує, оскільки багато з них звикли до такого життя і не хочуть нічого змінювати. Коли я їх знімав, мені здавалося, що люди усвідомили свою розгубленість в цьому світі, але теж часто бачив в них нескінченну кількість щирості й любові до самої ідеї життя.
Мені цікаво це знімати тому, що я люблю щось незвичне. І маргінали — це люди, в яких є історії, незвичні хоча б в чомусь. Документація життя тих, на кого всім плювати — це виклик мені як художнику.
Одного разу у дворі я знімав всякий власноруч виготовлений крінж типу тварин з пляшок і автомобільних шин. І до мене причепився чоловік. Він просив продати йому наркотиків, думав, що я закладчик, і знімаю тут для дилера. Через дві години він знову знайшов мене у сусідньому мікрорайоні, слідкував за мною. Загалом, диваків вистачало.
Мені подобається працювати з реальністю і збирати з цього різні серії. Підбір серії картинок, зроблених в одній тематиці, допомагає мені краще пізнати буття навколо.
Але мені не подобається майже все, що я роблю. Я свій найсуворіший критик, і нічого не можу з цим вдіяти. Та коли бачу це навколо себе, то починаю знімати. Все, що я сьогодні знімаю, присвячене простій людині і наповнене естетикою повсякденності. Я бачу красу навіть в якихось потворних для більшості речах. Ugly-дизайн або прості мужички з заводу з пляшкою пива в руках. Вони чесні й щирі. Ніколи не знаєш, що від них очікувати.
Так, одного разу я був понятим у кримінальній справі. Тоді один чоловік зарізав свого друга під легендарним мостом у Маріуполі, що з’єднує два береги. Вони не поділили якусь дрібницю — типовий п’яний побут. Моя їзда з поліцейськими тривала пів дня, і вони, не соромлячись мене, жартували про розчленування і готування їжі з цього. Мені тоді стало максимально огидно, я відчував себе героєм якогось чорнушного фільму на кшталт «Вантаж 200».
Маріуполь до окупації
Це зараз Маріуполь — відомий на весь світ символ боротьби українського народу. А до 2014 року Маріуполь був містом, в якому зупинився час. Мені тоді здавалося, що Радянський Союз все ще існує, нічого нового не будували, суспільство перебувало в стагнації. Всі гроші, які надходили в бюджет міста, розкрадалися місцевими депутатами. Місто розвивалося тільки завдяки небайдужим жителям і приватним підприємцям. Але це було як крапля в морі.
Коли у 2014 році почалася війна, вся влада Донецької області переїхала до Маріуполя. В місто поступово стали приходити великі інвестиції. За кілька років до повномасштабного вторгнення місто переживало нове народження. Облагородили кожен двір, побудували дороги, відкрили нові заклади, сучасні медичні та освітні центри. А найважливіше — кошти дійшли й до культурних центрів. З’явилося чимало культурних заходів, фестивалів і творчих людей.
Всі кошти йшли на розвиток інфраструктури. Хоча, може, варто було приділити увагу побудові більш міцної оборони міста. Тому що ніхто, крім військових і деяких людей, не вірив, що Маріуполь знову опиниться в епіцентрі бойових дій.
Маріупольський вайб
Маріуполь — важке індустріальне місто, яке, попри величезний стрибок в останні роки, залишиться сірим назавжди. Пострадянська ментальність і сірість міста залишили серйозний шрам на людях. Більшість з них злі і депресивні. Зараз я говорю і за маргіналів, і за середній клас суспільства.
Для мене це місто контрастів. Водночас і найбільш проукраїнське місто, де я був, і місто любителів «русского мира». Місто, яке одночасно мене надихає і вбиває. Місто, з якого хочеш виїхати, але завжди прагнеш повернутися.
В Маріуполі є кілька місць, куди я обожнював ходити знімати. Перше — це промзони і місця біля «Азовсталі». Бувало, просто встану, закурю і хвилини дві можу залипати на масштаби й силу цього заводу, хоча я бачив його майже щодня. «Азовсталь» ділить місто навпіл, і в мене завжди складалося враження, що на кожному березі [Маріуполя] свій вайб.
Проте більше часу я проводив на лівому березі. Там є такий пагорб біля однієї з найкрасивіших церков, які я бачив, де відкривається панорамний вид на море. Там ідеально все: церква з чорними куполами, зелень, море, гора зі шлаку з димовими трубами «Азовсталі». Це Маріупольський вайб. Мені подобалося, що там ніколи не було людей, і ми з друзями могли робити все що завгодно.
Місто в окупації
Я застав війну в іншій півкулі світу. Через свою основну роботу я багато подорожую світом. Мені потрібно було летіти до Японії, і я поїхав якраз в січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення. Але останні два роки я жив на два міста — Київ та Маріуполь.
Сьогодні Маріуполь майже стертий з лиця землі, залишки міста віддали чеченцям, загнали купу мігрантів. Тепер лезгинка у дворі — це норма і в порядку речей.
Це була жахлива зима для тих, хто залишився, я бачив замість вікон написи на картонках, що немає опалення, що діти замерзають і сидять без світла.
Всі мої близькі і друзі виїхали за першої ж можливості. У місті з моїх знайомих нікого не лишилося. Кілька разів туди їздили друзі з Варшави, щоб залагодити справи і забрати речі. Міста немає: залишилося пару мікрорайонів вцілілих. Моєму мікрорайону якраз пощастило найбільше. Прямих бойових зіткнень там особливо не було.
Останній рік в мене була повна апатія. Здавалося, що мої роботи неважливі. Не було бажання навіть публікувати щось. Тільки зараз приходить усвідомлення, що без творчості я просто загинаюся, фотографія — як терапія. В планах зараз тільки більше знімати, знімати все, що попадеться — треш, кумедних незнайомців, балкони. Неважливо що — головне знімати.
Про автора:
Still Ugly — стріт-фотограф та документаліст, який зберігає анонімність. Народився в робітничій родині та виріс у панельному будинку на околиці Маріуполя. Його фотографічна практика присвячена простій людині. Still Ugly знімає все, що зачіпає його погляд і розум: від смішних рекламних банерів і балконів до портретів маргіналізованих суспільством людей.
