«Мені казали: є нормальні люди, а є ти». Чому колишні секс-працівниці хочуть декриміналізувати сферу

За секс-роботу в Україні секс-працівниць притягують до адміністративної відповідальності, а статті за сутенерство переважно отримують не сутенери, а самі секс-робітниці, які для власної безпеки працюють по двоє-троє. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з колишніми секс-працівницями, які зараз обстоюють права жінок у цій сфері. Вони розповіли, як бачать регулювання сфери секс-роботи, і чому від заборон досі виграють лише корупціонери.

Робота

Аліні Сарнацькій було 21, коли вона пішла в секс-роботу. Вчилася на психологиню в університеті, потрібні були гроші — і, пояснює, на той час у 2000-х іншого способу заробляти вона для себе не бачила. Дівчина жила в Києві біля Окружної, й уздовж траси завжди можна було побачити десятки жінок, які чекали на клієнтів.

«Я не знала, як по-іншому увійти в секс-бізнес, не розуміла, як він працює, не мала ніяких знайомих, і тому я почала з очевидного — траси. У перший день там дівчата мені розповіли, як поводитися, як визначити, що людина в дивному стані, куди сідати, куди не сідати, як розблокувати двері машини в разі чого», — згадує Аліна. Якщо автівка, наприклад, має стандартну електрику, — то відчинити двері можна, двічі смикнувши ручку.

Працювати самій на трасі було не надто безпечно. Знання про машину знадобилися вже за кілька тижнів: на Аліну напали в автівці, і їй доводилося вистрибувати на ходу. Проте ще страшніше було, згадує, зіштовхнутися з поліцією та сісти за статтю за сутенерство. Її можна було отримати, навіть якщо просто працюєш з одною-двома іншими дівчатами на квартирі.

«Справжні сутенери платили поліції впродовж 20–30 років, але показники треба було закривати, і це робили коштом секс-працівниць. Поліція приїжджала на квартиру, де працювали індивідуалки, розводила дівчат по різних кімнатах і змушувала давати показання на одну з них», — розповідає Аліна.

П’ять років тому, за її словами, відкупитися від цієї статті коштувало сто тисяч гривень.

«Я працювала сама на трасі, хоч це й було небезпечніше. Бо розуміла, що цих грошей у мене нема й не буде, а стаття за сутенерство, яку дають, коли працюєш на квартирі, передбачає від чотирьох до семи років. З поліцією не стикалися лише борделі, які платили їй напряму, і був час, коли поліція дуже активно підштовхувала всіх індивідуалок працювати в борделях», — згадує Аліна.

Залишатися повноправною членкинею суспільства, працюючи у сфері секс-послуг, було неможливо, — це було зрозуміло щонайменше зі взаємодії із правоохоронцями. Якось Аліна принесла у Святошинський райвідділок заяву про зґвалтування — її навіть не прийняли.

«Вони мені пояснювали: є нормальні люди, і є я. На їхню думку, секс-працівницю неможливо зґвалтувати. У поліції є внутрішня база, і якщо в жінки там уже є так звані «приводи за секс», то навіть не може йтися про зґвалтування. І дуже страшно, що суспільство це теж підтримує. Й от коли говорять про те, що вся секс-робота — це зґвалтування, то виходить аргумент, що вони зробили правильно. Постійно хочеться пояснювати, що жінка сама може визначити, ґвалтували її в цей момент чи ні», — додає Аліна.

Аліна була секс-працівницею впродовж восьми років і вийшла з цієї сфери у 2015 році. Вона переважно працювала по ночах і за ці роки розірвала фактично всі близькі контакти з друзями, а батькам продовжувала казати, що працює офіціанткою.

«Якось на роботі я сіла в машину майже вранці і мене відвезли в ліс. У компанії було кілька хлопців, ми не домовлялися їхати ні в який ліс, і я зрозуміла, що щось відбувається. Може, вони будуть мене вбивати. Коли зупинилася машина, я вистрибнула та почала тікати від них лісом», — згадує Аліна.

Вона довго тікала через ліс, індустріальні об’єкти, кущі.

«І там копали якусь траншею — може, для водопостачання чи електрики. Словом, був рів у землі, засипаний листям, куди я і скотилася. Лежала там, було страшно — це дуже нагадувало могилу. У цей час ті хлопці мене продовжували шукати. Я лежала в траншеї та думала: якщо я зараз помру, то мене взагалі не знайдуть. А якщо і знайдуть, то на похорон до мене ніхто не прийде: я втратила всіх друзів через ненависть до себе. Це стало останньою краплею», — розповідає дівчина.

Вихід

Аліна вийшла із секс-бізнесу у 2015 році. Упродовж пів року вона думала, ким хоче працювати та чим займатися. Потім попросилася волонтеркою в громадську організацію «Клуб Еней», яка займалася профілактикою ВІЛ серед різних груп населення, зокрема секс-працівниць. Спершу, згадує, колеги не вірили, що вона серйозно займатиметься соціальною роботою і думали, що вона швидко повернеться в секс-бізнес. Але мотивація була сильною. Вона почала волонтерити в «Клубі» і паралельно влаштувалася соцпрацівницею в Інститут дослідження політики громадського здоров’я. Зараз Аліна — координаторка «Клубу Еней», займається проєктами протидії насильству щодо жінок та вчиться в аспірантурі.

«Я їздила на всі тренінги, на які могла потрапити, переконувала всіх, що прагну вчитися. Мені хотілося стати тією людиною, на чий похорон прийдуть багато людей. І не просто прийдуть, а, може, якщо мене вб’ють абощо, вимагатимуть справедливості. Тому я багато працювала, майже без вихідних», — розповідає Аліна.

Соціальні зв’язки вдалося відновити за кілька років. Тепер, каже Аліна, у неї багато друзів, на яких можна розраховувати, які дають їй відчуття стабільності та безпеки — те, чого бракувало під час секс-роботи. Про те, що вона насправді працювала не офіціанткою, Аліна розповіла 70-річній мамі лише тоді, коли вийшла з цієї сфери. Про публічну діяльність доньки вона не знає досі.

Аліна вчиться в аспірантурі, продовжує вивчати методи протидії насильству та хоче викладати у виші. Останнє бажання, каже, виникло ще й через те, що хочеться зруйнувати стереотип про те, що секс-працівниці тупі.

Зараз Аліна активно займається щонайменше п’ятьма проєктами. Зокрема, разом з організацією жінок, які перебували в місцях позбавлення волі «Вільна» організовує дослідження в тюрмах щодо жінок та їхнього досвіду насильства. У «Клубі Еней» Аліна веде кілька проєктів щодо протидії насильству та профілактики соціально небезпечних захворювань.

Вибір

Марині Грідіній було трохи більше двадцяти, коли вона потрапила в секс-роботу. На той час у неї вже не було батьків: їх рано не стало. Марина опинилася на вулиці, без даху над головою.

«Мені довелося виживати. Я лишилася без квартири, почала вживати ін’єкційні наркотики. Бувало, ночувала по під’їздах, по знайомих. Секс-робота стала тим видом заробітку, який дозволяв винаймати житло», — каже Марина.

Вона працювала спершу на трасі, потім — по зйомних квартирах. За якийсь час уже мала постійних клієнтів. Стосунки з правоохоронцями тоді, на початку двохтисячних, складалися за простою схемою: усі секс-працівниці їм платили. Приїжджав поліціянт, збирав данину — і дівчат не чіпали або чіпали менше, час від часу оформлюючи на них протоколи про адміністративні правопорушення.

Марина каже, що їй пощастило: вона не стала жертвою зґвалтувань, тому не зіштовхнулась особисто з бездіяльністю поліції. Її колегам у відділках періодично казали, що навіть не прийматимуть заяви, бо «проститутку неможливо зґвалтувати».

З цієї сфери жінка пішла вже за кілька років: «Я думала, кому взагалі потрібна буде така дружина — без сім’ї та жодної стабільності. Для мене постало питання, чи захоче чоловік, який мене полюбить, прийняти мене з таким досвідом. Приховувати я нічого не хотіла». Марина спершу влаштувалася продавчинею, потім стала поширювати косметику, стала власницею торговельної точки. Зараз вона очолює полтавську філію благодійної організації «Легалайф-Україна» та адвокує права секс-працівниць.

«Коли в Україні почалася війна, я точно пам’ятаю, як жінки тікали від війни з дитиною й однією сумкою. Я вже тоді була в організації і знала, що багато жінок почали підробляти секс-роботою. Кожній із них треба було оплатити квартиру, влаштувати дитину в садок чи школу, прогодувати себе й дитину. Були такі, що працювали прибиральницями, а у вільний час надавали секс-послуги», — каже Марина.

Основна проблема у сфері не змінилася з двохтисячних, каже Марина: права секс-працівниць ніяк не захищено.

«Коли суспільство чує «проститутка», то не асоціює це з людиною. Усі говорять: йди й заробляй нормально. Проте люди самі роблять вибір — і мають право вибирати, чим займатися. Їх має захищати система», — додає жінка.

Регулювання

Один зі способів регулювання секс-роботи — це декриміналізація. Її підтримують і Аліна, і Марина. Попри те, що завдяки інтернету секс-робота стала трохи безпечнішою, бо пішла з вулиць, проблеми лишилися.

Декриміналізація має на меті зрівняти права секс-робітниць із працівницями і працівниками в інших сферах: дати їм можливість працювати з гарантіями, страхуваннями та податками. Йдеться про те, щоби трудові закони, які є в країні, діяли і для секс-працівниць, пояснювала Наталія Ісаєва, керівниця благодійної організації «Легалайф-Україна».

Серед інших способів регулювання сфери — легалізація. Вона означає регулювання з боку уряду та визнання роботи в секс-індустрії законною лише за визначених державою умов. Наприклад, зонування місцевості, де можна отримати секс-послуги, примусові медичні огляди абощо. Натомість декриміналізація — це зняття законів та регулювання.

«Часто кажуть про додаткові послуги, які будуть необхідні секс-працівницям, але я не вважаю, що потрібні якісь додаткові послуги. Наприклад, якщо є насильство, потрібно, щоби працювала та система, яка побудована зараз для всіх. Наразі вона працює дуже вибірково», — додає Сарнацька.

Є й інша модель — скандинавська. За скандинавською моделлю криміналізують клієнта, а не секс-працівницю. На цю тему теж дискутують в колах активісток. Так, Наталія Ісаєва пояснює, що криміналізація сприяє тому, що серед клієнтів лишаються лише ті, хто не боїться переслідувань і порушення законів. Вона наводить приклад Франції, де за час дії цієї моделі зросла кількість насилля, і Швеції, де секс-працівниці йдуть у підпілля, щоби знайти клієнтів, — і там натрапляють на насильників, злочинців та торговців людьми.

«Шведська модель укрупнює бізнес. Клієнти не ходитимуть до індивідуалок, бо боятимуться, що вони здадуть їх у поліцію. А бізнес для поліціянтів стане вигіднішим. Клієнту можна буде ставити ціну залежно від того, як він виглядає та наскільки боїться розголосу. Тому люди користуватимуться послугами великих борделів, бо це виглядатиме для них безпечніше», — пояснює Сарнацька.

Покарання

Зараз секс-працівниці в Україні, за словами активістки, взагалі не захищені законом. Якщо злочинці нападають на дівчат, які працюють на квартирі, грабують їх та б’ють, вони знають, що дівчата ніколи не підуть у поліцію.

«Злочинцям можна робити будь-що, і їм за це нічого не буде. Мені особисто клієнти не раз говорили: мовляв, із секс-працівницею можна робити все, що завгодно, тому що ніхто не боїться наслідків. У соціумі не можна кривдити інших людей, бо за це покарають. А секс-працівниці беззахисні, тому що не належать до соціуму», — пояснює Аліна Сарнацька.

Ідеї щодо того, як варто регулювати сферу секс-послуг в Україні, почали виникати в Аліни лише тоді, коли вона вийшла з неї. Раніше, каже, розуміла лише те, що боїться поліції, і потрібно зробити так, аби правоохоронці її захищали, а не навпаки.

«Я тоді вважала, що краще б секс-роботи не було взагалі. Краще б ми мали такий світ, де її немає. Я картала себе за те, що цим займаюсь, майже ні з ким не спілкувалась і вважала себе поганою. Але зараз я змінила думку з цього приводу: серед моїх близьких знайомих є багато дівчат і трохи хлопців, яким дуже подобається секс-робота, і їхні права треба захищати», — пояснює Сарнацька.

Торік вона балотувалася в депутатки Київської міськради. Пояснює, що з часом зрозуміла: переконати політиків змінити законодавство може бути значно важче, ніж зробити це самій. У міськраду Аліна так і не потрапила, але досвід був, уточнює, не зайвим.

«Активістки з відкритим обличчям покращують ставлення суспільства до спільноти, бо роблять її видимою, — каже вона. — Я хочу змінити становище індивідуалок в Україні, зробити їх більш захищеними. Зараз виглядає так, що кожен, хто платить податки державі, фінансує діяльність відділків, які змушують секс-працівниць підписувати протоколи раз на місяць, бо треба закрити статистику», — каже Аліна.

На секс-працівниць, додає правозахисниця, вішають купу інших справ, навіть не ставлячи їх до відома. Так, випадково через знайомих в органах Аліна дізналася, що на її документи через кілька років виписали протоколи про хуліганство, секс-послуги та розпиття алкогольних напоїв у людному місці, хоча вона не п’є вже понад 12 років. А її знайомій, наприклад, виписали адміністративний протокол про надання секс-послуг у той день, коли вона народжувала в пологовому.

Аморальність

Декриміналізація потрібна зокрема для того, щоби знизити градус осуду в суспільстві та законодавчо підтвердити, що жінки в секс-бізнесі мають такі ж права, як і інші.

«Ще п’ять років тому у відділку поліції секс-працівниць змушували писати рукою на аркуші «більше проституцією займатися не буду». Це аморально. Нещодавно була історія — жінка влаштувалася прибиральницею в готель і надавала секс-послуги в номері. У неї було четверо дітей і вона працювала гривень за 200 і за їжу, зокрема за консерви. Суд присудив їй штраф — приблизно 4 тисячі гривень, і змусив оплатити експертизу вартістю 5 тисяч гривень — жінці з чотирма дітьми, яка надавала секс-послуги за консерви. Якщо це не аморально, то що взагалі може означати це слово?» — каже Аліна.

Якби сфера секс-послуг була декриміналізована, додає активістка, то цю жінку б не заарештували та не змусили платити штрафи: «А поліція з протидії торгівлі людьми займалася би протидією торгівлі людьми, а не збиранням хабарів. Уся система побудована так, що вона є аморальною. І знищити її було б великим кроком».

У світі секс-робота декриміналізована, зокрема, у Новій Зеландії та деяких штатах Австралії. Крім того, там допомагають вийти із секс-індустрії. Якщо дівчина раніше працювала в секс-бізнесі, але хоче змінити сферу діяльності, їй допомагають влаштуватися на роботу.

Щоби декриміналізувати сферу секс-послуг в Україні, потрібно внести зміни в кілька законів. Наприклад, скасувати покарання за проституцію за статтею 181–1, а також статті 302 і 303, де йдеться про сутенерство, і додати секс-роботу в список інших робіт у переліку КВЕДів для підприємців. Таким чином секс-працівниці зможуть платити податки, а корупційна складова секс-бізнесу зменшиться. Так, активістка Наталія Ісаєва пояснювала: стаття за проституцію все одно працює лише для корупції. За 2015 рік, наприклад, в Україні за статтею 181–1 заплачено лише 518 гривень, при цьому було складено приблизно 2 тисячі протоколів. «Який сенс цієї статті? Корупція й насильство», — наголошувала вона в коментарі Радіо Свобода.

Спроби регулювати секс-індустрію в Україні були, але кволі. У 2015 році, наприклад, нардеп від «Волі народу» Андрій Немировський зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт, який відкликав уже за місяць. Пояснив, що через дуже різку реакцію в суспільстві.

«В країні щонайменше є Рада церков, яка впливає на багато рішень депутатів, бо постачає велику кількість голосів виборців. Через це не була ратифікована Стамбульська конвенція, і через це ж важко зробити якісь демократичні зміни», — додає Сарнацька.

Петиція 2016 року про декриміналізацію секс-послуг набрала 43 голоси з необхідних 25 тисяч.