Читаєте зараз
«Потрібно завжди очікувати найгіршого від сусіда. Тоді все буде нормально». Мер Миколаєва Олександр Сєнкевич про щоденні обстріли міста, коригувальників вогню та довоєнне життя, якого ми не цінували

«Потрібно завжди очікувати найгіршого від сусіда. Тоді все буде нормально». Мер Миколаєва Олександр Сєнкевич про щоденні обстріли міста, коригувальників вогню та довоєнне життя, якого ми не цінували

Katerina Sergatskova
Колаборанти, бомбардування Миколаєва й вимушене сусідство з Росією: Олександр Сєнкевич в інтерв’ю Забороні

Підтримайте Заборону в цей складний час, щоб ми могли продовжувати інформувати вас і записувати важливі історії.

Миколаївщина третя область за кількістю обстрілів після Луганської й Донецької; з початку вторгнення її обстрілювали приблизно 700 разів. В облцентрі за майже пів року повномасштабної війни зруйнована частина будівельних комунікацій, інфраструктура та водопостачання. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з міським головою Олександром Сєнкевичем у Миколаєві й поговорила з ним про те, чи можна складати плани більше ніж на тиждень, коли живеш у прифронтовій зоні, про колаборантів, що коригують ворожі постріли, та з якими проблемами стикаються містяни. 

Відеорепортажі Заборони виходять на нашому ютуб-каналі, а також у мережі European Broadcasting Union, що об’єднує 112 суспільних мовників в 55 країнах.

Ви п’ять місяців перебуваєте в ролі мера міста воєнного часу. Як це відчувається? 

Бракує часу думати про відчуття. Відколи все почалося, відразу переорієнтувалися на військовий манір ведення справ. Зараз у нас немає постійного офісу чи міської ради. Усі ми в різних місцях. З першого дня зробили онлайн-рацію — і постійно збираємося завдяки їй. Керівники підрозділів працюють цілодобово, бо обстріли відбуваються і вночі, і в день. Потрібно рятувати людей, їхнє майно, вимикати газ та електрику. Тому особливої різниці в роботі міського голови в аварійному режимі у воєнному місті [у порівнянні з довоєнними часами] немає. Окрім того, що один день схожий на інший: ми чекаємо обстрілу й думаємо, що робити далі.

Друге — ми не будуємо далеких планів: тобто відновлювати, будувати — щось таке. Це буде потім. 

Тоді як виглядає горизонт планування?

Зараз — не більше як тиждень. Намагаємося не думати, що відбуватиметься по закінченні війни. Це вже потім. Знаєте, це як «після свят» — от це те саме «після війни».

На початку вторгнення російська війська були просто в місті.

Майже. Вони були в передмісті.

Що ви зробили найперше, коли дізналися, що війська входять до Миколаєва? 

У першу чергу ми зібралися і зрозуміли, що потрібно готуватися до атаки. Тому всі комунальні підприємства, які мали важку техніку, разом із військовими взялися будувати блокпости, як це було 2014 року, а також фортифікаційні споруди, закопувати військову техніку й готувати місто до можливої облоги. 

Поки росіяни прийшли з Херсонської області й захопили Херсон, ми мали час підготуватися, розставити військові частини і в синхронізації з військовими звести всі необхідні мінімальні фортифікаційні споруди. Після того готувалися до облоги.

Проте на початку війни росіяни малу іншу тактику. Вони йшли великими колонами, що давало нашій артилерії можливість працювати. Тому російські війська зазнавали великих утрат. Тим більше вони були в нападі, не засідали у фортифікаційних спорудах. Ми працювали разом із військовими. Фактично були стройбатом. Це перше.

По-друге, ми витягали техніку, яка зламалася: нашу чи покинуту росіянами на полі бою поряд із містом. Виїжджали тракторами, тралами й витягали танки, БТРи, МТ-ЛБ, гармати, гаубиці. Загалом привезли в місто й передали військовим до 50 одиниць різної російської техніки — або самі полагодили, або віддали їм на ремонт.

Як би ви описали ситуацію в місті людині, яка весь цей час не була в Миколаєві? Як живе місто?

Місто живе під постійними обстрілами. Від самого початку повномасштабного вторгнення нас не бомбардували 21 день. Сьогодні в нас уже який, 152-й день війни [інтерв’ю було записано кілька тижнів тому — прим. ред.]? Отож зі 152 днів нас не бомбардували 21 день. Ми рахуємо їх.

Спочатку били касетними снарядами. Більшість ракет, що випустили по Миколаєву, були касетними: розлітаючись, вони вбивали людей, пошкоджували будівлі, але не руйнували їх. Потім росіяни використовували реактивні системи залпового вогню, які випускали з Херсонської області, — фактично вже за 2 хвилини вони були над Миколаєвом. Пізніше вони перейшли на крилаті ракети типу «Калібр». Останнім часом застосовують перероблені системи С-300, які призначені для цілей іншого характеру, але зараз війська РФ стріляють ними по наших наземних цілях.

Що відбувається? З першого дня я повторюю всім миколаївцям, що потрібно тікати з міста — тут небезпечно. Багато хто каже: «Ми не зможемо без рідного Миколаєва. Як нам бути щасливими в інших містах? Буде незручно. Ми не знаємо, куди їхати». Але я відповідаю, що краще бути нещасливим якийсь час, але живим, ніж щасливим, але мертвим назавжди. Люди мають можливість повернутися після війни та відновити нормальне життя. Зараз треба пам’ятати: поки у вас проблеми на кшталт «де жити?» чи харчуєтеся не так, як завжди, — хтось в окопі й кожної секунди ризикує власним життям. Тому можна потерпіти. 

У Миколаєві після кожного обстрілу наші комунальні служби відновлюють інфраструктуру. Разом із підприємствами, електропостачальниками, газопостачальниками ми ремонтуємо трубопроводи, кабелі тощо. Для нас це такий собі день бабака, коли щоночі хтось розтоптує наш мурашник, а зранку ми починаємо його відновлювати — і робимо це до вечора чи до вечора наступного дня. 

Я правильно розумію, що над налагодженням інфраструктури працюють не тільки комунальники, але й приватні бізнеси? 

Ми залучаємо деякі будівельні компанії до розбору завалів. Допомагають нам обладнанням, бо десь 30% нашої комунальної техніки було знищено або під час обстрілів, або під час розбору завалів, під час чергових руйнувань будівель. Машини не були готові до такого частого використання. 

З якими проблемами, окрім обстрілів, зараз стикається Миколаїв?

Є дві проблеми. Перша — відновлення постачання питної води в місті. Друга — це проходження опалювального сезону. Щодо першої: 12 квітня росіяни порушили водопровід «річка Дніпро — місто Миколаїв» завдовжки 73 кілометри, що перекачує воду з Дніпра. Це дві труби діаметром 1,4 метра, і росіяни підірвали їх. Фактично місяць жили взагалі без води. За цей час ми брали воду з підземних резервуарів, тобто з наших свердловин, і роздавали її людям на вулиці. 

Протягом місяця відновили центральне водопостачання з річки Південний Буг, але ця вода не тієї якості, яка потрібна. Системи очищення не можуть довести її до рівня питної за двома параметрами: м’якість та солоність. Тобто вона солона на смак, як морська вода. Її не можна пити, але в ній можна мити посуд, овочі, купатися — робити все що завгодно, але не вживати. 

Ми працюємо з Міністерством розвитку громад та територій і посольством уряду Данії щодо побудови нових очисних споруд. Також будуємо зараз такі стенделоун — окремі маленькі системи очищення. У нас є завдання розставити по місту 100 штук до зими. Люди зможуть заходити в школу, садочок чи комунальні заклади та набирати воду.

Чи є можливість повернути нормальне водопостачання?

Візьмемо, наприклад, місто Маріуполь, яке намагалося зробити окремі системи водопостачання питної води. Цим займалися останні 5 років, і проєкт був ще на паперовій стадії — це довго. Тому коли мене питають: «Як найшвидше забезпечити питну воду місту?» — завжди кажу, що це буде за 2 тижні після деокупації Херсона. Ми зможемо відновити роботу труб і знову постачати воду з Дніпра. 

Ця солона вода завдає нам численних проблем. Окрім того, що роз’їдає наші магістральні мережі, вона ще знищує будинкові мережі. Тобто багато труб починають текти. Деякі люди знімають відео і кажуть: «Дивіться, яка у нас жовта вода». Це насправді через їхні труби всередині будинку. Ми качаємо усім однакову воду. Не може бути в одних біла, а в інших — жовта. Це просто внутрішньобудинкові мережі, які ця вода руйнує. Якщо не користуватися ними часто, то, звичайно, вода жовтіє від іржі. 

Швидкого вирішення немає, лише довгі плани. А по-швидкому ми готуємося до зими, щоб людям роздавати питну воду не на вулиці, як зараз, а саме в приміщеннях. 

Ну й опалювальний сезон. Хтось із міських голів переживає за ціну на газ. Я переживаю за те, щоб ми взагалі змогли запустити опалення в деяких будинках, де внаслідок обстрілів немає вікон. Із 3300 багатоповерхівок у нас приблизно 400 зараз частково без вікон. Є люди, які забивають вікна або OSB-плитою, або фанерою і плівкою. Інші люди просто відсутні. Сьогодні у Миколаєві із 480 тисяч, які мешкали тут до війни, живе 230 тисяч людей. 

Це дуже багато. 

Це багато і все одно мало, тому що менше як половина людей залишилися в місті. Багато квартир без вікон. Люди про це не знають, а опалення треба буде запускати зимою, бо будівля розмерзнеться.

Чи спілкуєтеся ви з представниками інших громад? Наприклад, з тими, хто на Донбасі, де ще активніші бойові дії? Ви координуєтеся і ділитеся досвідом?

Так. У нас є такий інструмент, як Асоціація міст України. Ця організація забезпечує нашу синхронізацію з іншими головами громад, міськими та сільськими головами. Нещодавно у нас була онлайн-нарада спільно з Офісом президента щодо проходження майбутнього опалювального сезону та проблем, зумовлених деякими обмеженнями, які введені на період війни. До нас дослухаються. У межах воєнного стану ми запустимо і пройдемо цей опалювальний сезон. У будь-якому разі ми до цього готуємося.

Які у вас спогади з довоєнного життя? За якими місцями або подіями в місті ви сумуєте найбільше?

Думаю, під час війни усі ми — усі українці — зрозуміли цінність простих речей. Можливість спілкуватися з друзями, проводити вільний час із родиною в парку чи біля фонтана. Ось зараз літо, немає води, ми бачимо з вами сухий фонтан. А в мирний час у цьому фонтані плескалися б сотні дітей. Хтось тут сидів би й просто насолоджувався днем. На жаль, тепер немає таких простих речей. 

Сьогодні всі мріють не про нове авто. Зараз мрія кожного — щоб був мир, щоб можна було зустрітися з друзями та близькими, поспілкуватися, побудувати якісь плани, з’їздити в Коблево на море чи просто поїздити країною. Але тепер у нас інші пріоритети. Потрібно зрозуміти, що таке гарне життя, якого ми не цінували, — його потрібно здобувати і захищати. Це відбувається зараз із нами. Ми здобуваємо незалежність і можливість жити так, як хочемо. 

Коли закінчиться війна, принаймні тут, на цьому напрямку, що ви робитимете та що хочете змінити? 

У нас уже є невеликий план. До того ж ми працюємо з урядом Данії. Вже бачимо, що потрібно буде змінити генплан міста — тобто переглянути його. Я думаю, головне, що потрібно зробити нашій країні після війни, — це переосмислити сенс її існування. Ми жили після розвалу Радянського Союзу за принципом «як пнули, так і котимося». Що було в Радянському Союзі, те ми й розвивали: там — те, там — те. А сьогодні треба зрозуміти, як зробити з цього великого шматка, яким фактично була Україна, окремий самодостатній організм. 

Перед нами стоятимуть питання відновлення і переосмислення інфраструктури, енергоощадження, енергонезалежності, диверсифікації подавання тієї самої води. Звичайно, разом із цим виникає питання освіти, яке має підтягуватися під потреби роботи. Щоб не було так, що є мільйон економістів і юристів, а працювати руками нікому. Дуже велика проблема — девальвація робітничих професій. За час незалежності України людей робітничих професій перестали поважати. «А, ти йдеш працювати на завод? Лошара». Піднялася цінність вищої освіти, тоді як професійна освіта девальвована. Це не стосується розумових здібностей людини, але ж треба буде комусь цю країну відновлювати. 

Мені казали, що приблизно 80% людей у Миколаєві втратили роботу. 

Це так. У нас сьогодні не функціонують великі й середні підприємства. Працюють підприємства торгівлі, критичної інфраструктури та обслуговування. По-перше, безвідповідально тримати людей на роботі, коли може прилетіти в будь-який момент. По-друге, це ризиковано: крім людського життя, може бути втрачено і майно. Тому ми рекомендуємо тимчасово виїжджати підприємствам, якщо це можливо, перевозити й працювати на територіях, які не так близько до воєнних дій.

У місті, найімовірніше, є люди, які передають інформацію російським спецслужбам. Як ви як міський голова до цього ставитеся? 

Такі є, сто відсотків. Думаю, це покидьки. Ви знаєте, останнім часом я дуже часто цитую Альфонса Капоне, який сказав, що куля дуже багато змінює в голові, навіть якщо влучає в дупу. Насправді багато чого змінилося в людях, навіть у проросійськи налаштованих, після того, як почали бомбардувати місто. І вже не скажеш, що це бомбардують українці. І вже не скажеш, що бомбардують україномовних, бо майже 80% у Миколаєві — це російськомовні. І вже не скажеш, що бомбардують нацистів, бо тут звичайні люди: кораблебудівники, портовики, які ніколи не були нацистами й багато з них досі розуміє цінність в історії того самого Степана Бандери. 

Нас бомбардують росіяни, вбивають наших людей. За весь час війни в Миколаєві загинула 121 особа, з них 1 дитина. Це просто місцеві жителі, які стояли на зупинці, які були у себе вдома, які жили у п’ятиповерхівці, куди прилетіла ракета. Вони хотіли жити, ходити до школи, виховувати дітей, просто проживати своє життя. Усі вони загинули. І хто в цьому винен? Українці? Міфічні нацисти? У цьому винні виключно росіяни. Росіяни, які слухають свого лідера Володимира Путіна — зараз головного нациста світу, який убиває нас лише за те, що ми є українцями. Просто він ненавидить усе, що пов’язано з Україною, — бо ми любимо волю, бо ми не такі, як вони. У нас свій шлях. Ми взагалі на іншій гілці розвитку. Ми не пішли вперед від росіян, ми просто в іншій лізі, розумієте? Тому вони нас ненавидять і вбивають. 

Але досі є такі — вибачте за слово — упороті, яким ти хоч кіл на голові чеши, а вони все одно думатимуть, що Росія не винна. Не треба тут робити СРСР. Навіть коли їм у рот засунуть ствол від пістолета і скажуть, що їх розстрілюють за те, що вони українці, — все одно будуть думати, що це їхня провина. Ці люди сьогодні, очікуючи на цей «рускій мір», сидять і корегують [ворожі постріли]. І їх треба засудити до максимального, довічного строку ув’язнення, як людей, які сприяють масовим убивствам. Бо вони це роблять усвідомлено, знаючи, що будуть гинути люди. 

Я їх не розумію. Вони для мене не є людьми. 

Чого вас навчило російське вторгнення?

Si vis pacem, para bellum — «хочеш миру, готуйся до війни». Потрібно будувати нормальну армію, готуватися до вторгнення. Я думаю, що росіяни навіть після нашої перемоги не зупиняться. Ми не можемо взяти країну і перенести кудись у Латинську Америку чи Європу. Маємо розуміти й жити у доктрині, що в нас повинна бути армія резервістів, що в нас усі мають уміти стріляти й захищати. Чоловіки і жінки. 

Потрібно постійно працювати над розвитком своєї культури, своєї національної ідеї. Вона має бути серйозною, а не просто «Відчепіться від нас». Ми повинні мати своїх національних героїв, культурні та національні цінності — і культивувати їх. Війна мене навчила, що потрібно завжди очікувати найгіршого від нашого сусіда й готуватися до цього. Тоді все буде нормально. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору