«Найбільша загроза ядерного вибуху — саме зараз». Заборона зустрілась з мешканцем Енергодара, який зміг виїхати після окупації міста.

В перший день окупації Енергодара Богдан Гуртовий, власник місцевого закладу, пішов у військкомат. В українських охоронців і військових були коктейлі Молотова й автомати, коли росіяни заїжджали в місто на важкій техніці з кулеметами. Після окупації Гуртовий зміг дістатися Києва, де зустрівся з журналістами Заборони. Ось його монолог — про російські катівні та загрозу для реактора Запорізької АЕС.

Перший день окупації

3 березня наш мер Дмитро Орлов пише у своєму каналі, що кацапи пішли на прорив. За лічені хвилини збираємося я, мій друг, ще декілька наших хлопців. Ми просто вилітаємо з домівок, починаємо збиратися біля Міськвиконкому та мерії. Там уже стоять 20 хлопців: хтось із кардиналів [так місцеві називають охоронців, які обіймають високі посади], військовослужбовців, які займаються охороною АЕС — це військова частина, яка була організована спеціально для цього. Дехто з автоматами, але здебільшого — з коктейлями Молотова. В боях я участі так і не взяв. 

Коли кацапи почали підходити до АЕС, у наших пацанів був єдиний наказ: не стріляти першими. Тобто ми максимально відтягували початок бою за електростанцію. І вже коли кацапи почали лупити по навчальному цеху, по першій прохідній, зав’язався бій. Вони не соромилися використовувати і кулемети, і танкові снаряди — у хід пішло все. А наші пацани просто з автоматами проти бронетехніки. 

Після того як хлопці просиділи там три години під вогнем, командир сказав: «Пацани, робіть що можете. Біжіть як можете, бо якщо візьмуть, то, скоріше за все, нам капець». І пацани просто почали розбігатися, хто куди знав. Здебільшого зіграло на руку те, що всі пацани, які там працювали охоронцями, прекрасно знали атомну електростанцію. Вони перелізали через колючий дріт, тікали в ліс і аж через три доби приходили додому. 

Боїв, перестрілок і вибухів у самому місті на той момент не було. Не було сенсу битися за місто: ми б їх просто не вибили. У нас не було ні нормального озброєння, ні командирів — абсолютно нічого. Ми просто звичайні люди, звичайні слюсарі, монтажники, які за останні 15 років не тримали у руках зброю. Битися проти хай і погано, але підготовлених бійців рашистської армії на той момент було не дуже хорошою ідеєю, якщо чесно. 

Перший тиждень

З чого все починалося — фактично з дуже великого продовольчого дефіциту: санітарні товари (індивідуальні засоби жіночої гігієни — їх дуже не вистачало), цигарки, алкоголь, м’ясна продукція, молоко, яйця. Разом з мамою ми виходили о 5-й годині ранку, щоб скупитися, і до 3-ї години дня стояли в черзі. Були і російські продукти, але вся моя родина принципово відмовилася їх купувати. 

Потім плюс-мінус стало налагоджуватися. Почали підвозити ковбаси, м’ясо, місцевий хлібопекарський завод почав випікати хліб та продавати його майже за безцінь. Черги були просто величезні — одночасно могло стояти від 50 до 150 людей.

Перший час ми вірили, що це ненадовго. Ми сиділи й такі: «Це ж атомна станція. Вона не може бути довго в руках ворога». Ми свято в це вірили. Щодо загрози ядерного вибуху можу сказати одне: вона на той момент не була найбільшою. Просто повірте мені, вона найбільша зараз — принаймні була за два тижні до цього, до того як наша влада почала пускати більше води в Київське водосховище. Канали для охолодження активної зони реактора розташовані безпосередньо біля атомної електростанції. Воду вони отримують від Каховського водосховища. На той момент рівень води в ньому почав різко падати — якщо я не помиляюся, він становив 15 метрів у нашому районі. Якби він впав до 13 метрів, стався б перегрів робочої зони реактора через нездатність його охолоджувати — і вже потім вибух.

Перший місяць

Кожна людина, яку росіяни могли побити або застрелити прямо на дорозі, могла виявитися висококваліфікованим атомником. Перед комендантською годиною, із запізненням буквально у 10 хвилин, повертався з роботи один наш знайомий чолов’яга — не питаючи прізвища, не питаючи, куди і звідки, йому просто дали прикладом у голову. 

Щодо катівень: ми прекрасно знали, що вони є. Вони були під стратегічним центром першої прохідної. В ньому росіяни зробили катівню, так званий підвал. Те ж саме відбувалося в нашому МВС: поліцейський відділок розташований прямо біля мого будинку. Кацапи, звісно, спочатку його повністю винесли — столи, стільці, комп’ютери, — усе. Вони повністю звільнили перші два поверхи, а потім зробили там катівню. В одному кабінеті 3 на 4 метри, стандартна спальня, вони поміщали від 10 до 15 людей. Звичайні люди — атомники, звичайні мужики, які трошки пізніше поверталися додому. Мій друг цілий тиждень провів на підвалі. Його взяли на вулиці, коли він вийшов до крамниці. Взяли за підозрою, що він працює навідником у ЗСУ. Росіяни цілий тиждень лупили його без упину, не давали спати. 

Здебільшого дії партизанського руху в Енергодарі мають психологічну спрямованість. Вони вказують на те, що Україна звідси нікуди не дінеться. Так само було, коли ми в окупації перед Днем Соборності пішли гуляти з пацанами і на одному зі стовпів побачили наклеєний прям такий маніфест, написаний від руки на видраному аркуші із зошита — привітання співвітчизників із Днем Соборності України. Жовто-блакитні стрічки, графіті — цього дуже багато в Енергодарі. З найбільших, видатних, я б так сказав, проявів партизанського руху в Енергодарі — це замах на [Андрія] Шевчика, одного з гауляйтерів тодішньої окупаційної влади. 

Зараз

Місто майже порожнє наразі, атмосфера панує, наче в постапокаліпсисі. Стало набагато менше людей. Люди, здебільшого чоловіки, які не підписали контракт з «Енергоатомом» і не отримали російських паспортів, намагаються майже не виходити на вулицю, щоб не бути спійманими, щоб не просидіти потім тиждень на підвалі, не відповідати на тупі питання. Росіяни впевнені: якщо ти не підтримуєш Росію, то ти точно спецагент, працюєш зі СБУ, скидаєш координати і все таке.

Як тільки місто звільнять, ми приїдемо додому й почнемо витягувати всіх колаборантів з унітазів та ліжок і просто питати: «Нащо ти це робив? Чого ти цим намагався добитися для себе і своїх знайомих, рідних, друзів? Нащо ти зрадив державу? Навіщо?» Це просто запитання, але я більше ніж впевнений, що вони не зможуть навіть на нього відповісти.