Читаєте зараз
Нікополь майже щодня потерпає від обстрілів. Подивіться на його величну архітектуру, яку ворог намагається знищити

Нікополь майже щодня потерпає від обстрілів. Подивіться на його величну архітектуру, яку ворог намагається знищити

Semen Shirochin
Нікополь і війна: архітектура, Микитин Ріг, рожева цегла

До початку повномасштабної війни Росії проти України дослідник архітектури Семен Широчин спеціально для Заборони розповідав про архітектурні багатства промислових міст України, які стереотипно не сприймали як туристичні. Сьогодні ці міста опинилися в епіцентрі бойових дій: у Шостці росіяни обстріляли підприємства з багатовіковою історією, Нова Каховка тимчасово окупована, у Кременчуці ворог поцілив ракетою у повний людей торговельний центр «Амстор», а Маріуполь понад три місяці був в облозі, після чого його захопили окупанти — тепер місто виглядає так. Герой нового матеріалу — місто Нікополь на Дніпровщині, по якому з середини липня росіяни майже щодня випускають нову порцію снарядів.


Історія та структура

Роком заснування Нікополя вважають 1639-й — рік утворення Микитинської Січі. Саме на території сучасного Нікополя в лютому 1648-го Богдана Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорозького. Проте міське поселення тут виникло значно пізніше — коли 1780 року було заплановано будівництво військового укріплення, яке тоді вперше назвали Нікополем. 

У середині XIX століття у Нікополі з’явилися перші промислові підприємства: салотопні, цегельні й тютюнові. З 1886 року тут почали видобувати марганцеву руду, а 1903-го в експлуатацію ввели залізничну лінію Кривий Ріг — Нікополь — Олександрівськ. 

Подальший активний розвиток міста був пов’язаний зі створенням південнотрубного заводу — найбільшого трубного підприємства Європи. Рішення про його будівництво ухвалили 8 серпня 1931 року, а перші цехи заклали 1 травня 1932-го. Фактично вже за три роки, 18 квітня 1935-го, запустили трубопрокатний стан цеху малих агрегатів. Цю дату вважають офіційним днем заснування заводу.

Ще одним промисловим гігантом Нікополя став створений 1962 року завод феросплавів — також найбільший у Європі. Споруджували й інші підприємства: кранобудівний завод, завод залізобетонних конструкцій тощо. Кожне потребувало робочих рук, що зумовило приплив населення, а з ним і необхідність нового житлового будівництва й розширення міста. 

За час індустріального розвитку населення міста активно зростало: у 1865 році тут було 7,6 тисячі мешканців, у 1900-му — 21 тисяча, у 2019-му — 109 тисяч. Історичний максимум зафіксували 1992 року, коли місто налічувало 160 тисяч людей. Однак із того часу Нікополь зазнав депопуляції. 

Структура Нікополя доволі нестандартна, що повʼязано з історією його розвитку. В класичному випадку місто має цибулеподібну структуру: найстаріша історична частина в центрі, а навколо неї — нові шари забудови. У Нікополі все навпаки. Вся стара забудова зосереджена у Старому місті — на Микитиному Розі біля Дніпра. Отже, розширювати місто можна було тільки в бік від Дніпра, що зрештою змінило поняття географічного центру.

У процесі росту місто поглинуло сусідні села Сулицьке, Лапинку, Довгалівку й Новопавлівку, що розтягнулися вздовж ріки. Та сільські будинки вирішили не зносити, тож величезна частина міської площі Нікополя, зокрема узбережжя, сьогодні зайнята приватною забудовою.

Трубний завод зводили на значній відстані від житлових будинків, що дало змогу утворити між приватною забудовою і заводом Нове місто, де зосереджена більшість цікавих споруд середини XX століття. При цьому тривалий час Нове місто фізично було відірване від Старого, що пояснює наявність у географічному центрі сучасного Нікополя забудови 1960-х–1980-х років. В останні десятиліття радянського періоду поруч зі Старим містом спорудили кілька модерністських мікрорайонів — це стало ледь не єдиним прикладом реконструктивної забудови міста.

Старе місто і вокзал

Уся історична забудова Нікополя компактно зосереджена у Старому місті, на Микитиному Розі. Саме тут була споруджена у 1795–1797 роках дерев’яна п’ятикупольна Свято-Покровська церква, зруйнована 1934 року.

Історична забудова Старого міста переважно 1–2-поверхова і датована кінцем XIX — початком XX століття. У стилістиці поширений неоренесанс. Найцікавіші з архітектурної точки зору вулиці — Микитинська та Херсонська. 

На Микитинській, 25 у 1903 році купець Гусєв спорудив собі двоповерховий будинок із магазином на першому поверсі. Більшовики націоналізували будівлю і відкрили тут народний музей мистецтв (його колекцію утворювало конфісковане майно поміщика Нечаєва), а 1929 року він став краєзнавчим. З 1977 року споруду визнали аварійною, а музей відселили, проте ремонт так і не відбувся. Станом на 2020 рік будівля стоїть у руїнах.

У сусідніх кварталах збереглася низка інших цікавих споруд, зокрема будинок на Херсонській, 5 (початок XX століття). Зараз його займає Медичний коледж, а за радянських часів тут був Металургійний технікум. У 1951–1953 роках за проєктом архітектора Євгена Сотникова споруду розширили й добудували актовий і спортивний зали. На той момент зал на 550 людей був найбільшим у місті. Цікаво, що автор розширив фасад будівлі, зберігаючи оригінальну ритміку вікон і поєднуючи ренесансні елементи з класицистичними.

До старовинної забудови міста належав і вокзал, що, за різними даними, здали в експлуатацію 1904-го або 1905 року. Одноповерхова споруда була виконана у стилі історичного модерну і мала дві декоративні башточки. В єдиному комплексі з нею спорудили й будівлі депо, відомчих служб, а також житлові будинки залізничників.

Історія відвела вокзалу нелегку долю — вперше він постраждав у вересні 1920 року, коли врангелівські літаки намагалися розбомбити бронепотяг червоноармійців, що стояв на вокзалі. Наступного разу вокзал зазнав руйнувань 14 серпня 1941 року, коли німецька авіація бомбила місто. На фотографіях, зроблених за часів німецької окупації, видно, що будівля пошкоджена, але підлягає відновленню. Та вже 8 лютого 1944 року, коли нацистів виганяли з міста, вокзал зруйнували майже повністю. У повоєнний час оригінальну споруду відновлювати не стали, замінивши її неокласичною будівлею 1950-х, хоча деякі джерела стверджують, що під час будівництва використали частину вцілілих стін вокзалу початку XX століття.

Нове місто (Соцмісто)

З появою південнотрубного заводу з’явилася потреба в нових робочих руках, а отже, й у житлі для робітників — так виникло Соцмісто. Його будували на північний захід від тодішнього Нікополя, на місці колгоспних полів з картоплею, кукурудзою та соняшником. Оригінальні проєкти містечка знайти не вдалося, тож важко стверджувати, наскільки грандіозними були початкові плани. 

Соцмісто розпочалося з першої в Нікополі чотириповерхівки (Малиновського, 31), яку заклали 1 травня 1932 року, а заселили вже влітку 1934-го. Будинок одразу зводили із санвузлами, що для тих часів було рідкістю. Архітектурно будівля належить до конструктивізму — з широкими вікнами, наріжними балконами та суцільним склінням сходових кліток. Фасад будинку потинькували й розшили під руст — таке рішення вже було властивим постконструктивізму.

Майже одночасно з першим будинком у Соцмісті спорудили ще сім. Чотири з них ішли в одну лінію з першим (Трубченка, 5, 7, 9 і 11). Ще один (Трубченка, 7-А) розташований у цьому ж кварталі. Всі вони споруджені за одним і тим самим проєктом. Ще два схожі будинки — на Трубченка, 1-Б і Трубченка, 3 — звели в сусідньому кварталі. Вони не мають наріжних балконів, аскетичніше потиньковані, а головне — споруджені не з цегли, а зі шлакобетонних блоків.

Оскільки новоспоруджуваний район на той час міг вмістити лише незначну частину робітників заводу, виникала нагальна потреба транспортного зв’язку між Старим та Новим містом. Забезпечили його за допомогою так званого «трудового поїзда» — вузькоколійної міської залізниці, що функціонувала за допомогою паротяга. Маршрут потяга головним чином пролягав через сучасний проспект Трубників. Він припинив свій рух лише 31 липня 1958 року. Рейки й шпали зняли, а на їхньому місці висадили алею бульварної частини проспекту.

Варта уваги й адміністративна споруда південнотрубного заводу — його єдиного публічного архітектурного елемента. Будівля навіть потрапляла на листівки.

Під час Другої світової війни Нікополь зазнав суттєвих руйнувань — були знищені та пошкоджені приблизно 900 будинків та 26 заводських цехів. Почався період відбудови, за якого місто отримало своє сучасне обличчя.

На початках будівництво багатоповерхівок ускладнювали нестача матеріалів, техніки та зруйнована промисловість. Отже, середина й друга половина 1940-х — період, коли увагу приділяли індивідуальному будівництву та спорудженню будинків зі шлакоблока, дерева тощо. Зокрема, приватна забудова активно виникала на південь і захід від Соцміста — так зʼявилася місцевість із народною назвою Куба.

Ще один цікавий приклад забудови 1940-х — квартал між вулицями Кармелюка, Богуна, Гагаріна і Шульгіна, забудований типовими двоповерховими дерев’яними потинькованими будинками. З невідомих причин квартал дістав у народі назву Нью-Йорк. В інших великих містах України така забудова почала зникати десь із 1970-х, коли замість неї почали зводити нові багатоповерхівки. У Нікополі ж зберігся майже цілий квартал такої забудови.

Наприкінці 1940-х почалось і капітальне житлове будівництво. Одним із перших зʼявився квартал № 16, що фактично складається з трьох кварталів. Його обмежують проспект Трубників і вулиці Гагаріна, Мазепи та Малиновського. Всередині кварталу простягаються вулиці Гончара та Трубченка. 

На замовлення південнотрубного заводу проєкт кварталу 1947 року розробило Міністерство нафтової промисловості, а вже 1949-го його реалізував архітектор Бухман — усі 19 будинків зводили за типовими проєктами. Складність завдання полягала в тому, що квартал уже мав шість конструктивістських будинків, коли архітектурна доктрина вимагала створити квартал симетричним з усіх боків. Однак Бухману це вдалося.

Однією з осей кварталу стала поліклініка трубного заводу, що нині працює як міська дитяча лікарня (проспект Трубників, 47). Медзаклад звели 1950 року за розробленим ще 1939-го типовим проєктом № 452, пристосування якого виконав архітектор Георгій Шароваров. Після здання в експлуатацію якісно побудовану поліклініку навіть подали на конкурс найкращих споруд 1950 року.

У 1951 році на північ від кварталу № 16 забудували квартал № 11, обмежений проспектом Трубників і вулицями Мазепи, Малиновського та Мозолевського. Проєкт кварталу розробили архітектори Свірський, Ільїн, Проскурін і Шайкова.

Забудова тут так само складається з 2–3-поверхових будинків. При цьому на півночі квартал межує з приватною забудовою, на півдні виходить на головний проспект, а на сході межує з великою площею. Це створює різні вимоги до забудови в межах одного кварталу. Тому його південна і східна частини мають триповерхові будинки з типовою секцією архітектора Кавикова, а північна і західна (а також внутрішньоквартальна частина) забудовані типовими двоповерхівками серії 201. 

Весь квартал обтиньковано в теплих тонах — переважно жовтих та червоних. Він став одним з останніх, де використовували тинькування фасадів. Автори проєкту взяли до уваги південний характер міста, тож будинки мають багато лоджій, а озеленення займає 46% від загальної площі кварталу. Південну тему можна побачити і в оформленні будинків: у декораціях триповерхівок уздовж проспекту Трубників та вулиці Мазепи переважає тема винограду.

Цікаво, що проєкт наріжного триповерхового будинку на Трубників, 40 має дзеркальне відображення в будинку на Трубників, 36, що симетрично оформлює інший ріг площі. Але будинок № 36 не має декоративних елементів із виноградними гронами.

Квартал на схід від вулиці Героїв Чорнобиля та на північ від проспекту Трубників зводили в ті ж роки. Його будинки так само потиньковані й розташовані за тим самим принципом: триповерхові споруди на головних вулицях і двоповерхові — на другорядних.

Рожева цегла і власний почерк

На схід від кварталу № 11 у 1951 році забудовували квартал № 22, більшу частину якого займає зелена площа з палацом культури. Житлових будинків тут усього два: на Мазепи, 17 і Героїв Чорнобиля, 134. Ці два симетрично віддзеркалені триповерхові будинки зводили за проєктом архітектора Олександра Яковлєва для південнотрубного заводу. Він повторює будинок на Трубників, 36, але деталі відрізняються: зокрема, частина балконів тут оформлена у вигляді портиків, а фронтон вдало підкреслений лоджією. Та головна відмінність споруди — в обличкуванні, завдяки якому будинок на Мазепи, 17 став для міста відправною точкою у створенні власного обличчя у забудові тієї доби. 

Спочатку завод хотів зробити будинки потинькованими, як і в попередніх кварталах. Але міська влада вмовила спробувати місцеву рожеву цеглу першого сорту. Так будинок отримав рожевий фасад і декоративні архітектурні деталі з білого цементу та гранітної крихти. Це кольорове рішення чимось нагадувало забудову житлових кварталів американських міст початку XX століття. Також цікаво, що цей будинок був одним із перших, що зводили з використанням баштового крана.

Центральну частину кварталу та утвореної площі займає колишній Палац культури південнотрубного заводу (Трубників, 38), споруджений на початку 1950-х за типовим проєктом архітектора Барташевича. Він має театральні маскарони та декоративні ліпні композиції на фасаді, а також колонаду іонічного ордера, увінчану нині втраченою скульптурною композицією, що зображала робітників. У різних містах України є з десяток палаців культури цього проєкту, але жоден із них не мав скульптурних композицій на колонаді. Зараз у колишньому будинку культури розташований розважальний центр «Еліт-клуб».

У 1954 році на проспекті Трубників, 37 звели монументальний чотириповерховий будинок із пʼятиповерховою наріжною секцією, прикрашеною вежею та стилізованими обелісками. Фасад будинку так само обличкований високоякісною рожевою цеглою та прикрашений декораціями з білого цементу. Дизайн будинку розробляли архітектори Яковлєв та Варшавська.

Ще один такий самий будинок на проспекті Трубників, 1 для своїх співробітників спорудив Нікопольський річковий порт. Він займає наріжну частину кварталу і межує з двома парками: Молодіжним і Перемоги. Через це його було добре видно одразу з трьох боків, але зараз високі дерева ускладнюють сприйняття будівлі з відстані.

Фасади з рожевої цегли використовували доволі недовго — з 1951-го до 1955 року. За цей короткий час звели до двох десятків будинків, головним чином на проспекті Трубників та сусідніх вулицях. Вони мають спільний почерк, що формує обличчя Нового міста і відрізняє забудову Нікополя від інших міст того періоду. Найцікавіший з них — наріжний будинок на проспекті Трубників, 27, що виходить на одну з центральних міських площ. Він має восьмигранну наріжну пʼятиповерхову вежу, останній поверх якої оформлений трьома одностулковими вікнами з пілястрами в простінках та декоративними розетками над кожним вікном. Башта увінчана ажурною балюстрадою зі стилізованими під флористичний декор обелісками, що водночас надає будинку готичних та ренесансних мотивів.

Рожеву цеглу використовували і в інших частинах міста, зокрема під час спорудження будинків кранобудівного заводу на вулиці Патріотів України, 148, 156, 170, 178 тощо. Є вона і в Старому місті: на вулиці Сірка, 31 за проєктом архітектора Євгена Сотникова 1952 року спорудили спортзал для товариства «Спартак». Архівні джерела зберегли нетиповий факт — будівництво відбувалося за особистим наказом Сталіна, а отже, мало бути швидким. Індивідуальний проєкт спортзалу склали восени 1951 року, а вже 1952-го будівництво завершили. 

Це була одна з перших споруд із незатинькованими фасадами в місті. Головний фасад прикрашений чотириколонним портиком іонічного ордера з фронтоном. Вхідна група будинку має на сандрику дві стилізовані під м’ячі монументальні кулі. Почерк будинку згодом був порушений: будівлю спочатку пофарбували в синій, а потім — у світло-сірий, що зливався з кольором декорацій. Зараз тут розташована Дитячо-юнацька спортивна школа № 1.

До домодерністської забудови 7-го мікрорайону належить старший за решту забудови міський палац культури (Патріотів України, 94). Споруджений на початку 1950-х як будинок культури кранобудівного заводу імені Леніна, він є гарним взірцем архітектури епохи: фасад прикрашає шестиколонний портик коринфського ордера з фронтоном, а між крайніми колонами на фасаді є ніші зі скульптурами робітника з шестернею та колгоспниці зі снопом сіна.

Боротьба з надмірностями і подальша забудова міста

У 1955 році починається боротьба з надмірностями в архітектурі. В Нікополі це зумовлює появу в другій половині 1950-х будинків, що ще мають залишки декорацій, проте замість рожевої цегли споруджені з дешевшої силікатної цегли світло-сірого кольору. 

Цікава історія сталася з будівництвом готелю «Родина» на вулиці Атаманській, 2. Розроблений архітектором Луканевим із київського «Діпроміста» проєкт готелю на 164 місця датований 1955 роком, тобто до початку боротьби з надмірностями. Проте будівництво розпочалося тільки 1956-го, причому з оригінального проєкту викинули декоративні вставки під вікнами, капітелі, розетки, архівольт фронтону, арки над вікнами тощо, а сам будинок обличкували силікатною цеглою. Згідно з кошторисами, зняття надмірностей дало економію приблизно 2,5% від загальної вартості будинку. При цьому саме будівництво тривало аж чотири роки, що пояснювали недофінансуванням. 

Готель зводили в єдиному ансамблі з двома 4–5-поверховими будинками комгоспу (Атаманська, 4 і 6). Ці споруди — гарний приклад «обдирної» архітектури. Будинок № 6 мали зводити за тим самими проєктом, що й два вищезгадані будинки з башточками. Проте башти тут немає, як і більшості декоративних елементів, а фасад обличковано силікатною цеглою. Але деякі декоративні елементи все ж додано: обеліски на даху, сандрики над вікнами, карнизи тощо. 

Починаючи з 1960-х забудова міста відбувалася вже за принципом мікрорайонів, послуговуючись серійними типовими проєктами. Якщо в 1960-х активно забудовували частину біля кранобудівного заводу та східну частину проспекту Трубників (зокрема мікрорайон Кристал), то у 1970-х–1980-х — вже більш дотичну до Старого міста південну частину (мікрорайони Південний, № 6, 7 і 8).

Переважно забудова цієї доби пʼятиповерхова, проте є певна кількість девʼятиповерхівок. Найвищі споруди міста — два житлові 14-поверхові будинки на проспекті Трубників, 9 та 9/2. Останній, попри високий ступінь готовності, досі лишається недобудом, хоча його будівництво розпочалося не пізніше як у 1990-х.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору