«Оголені, зламані, але тримаємось». Олена Лемберська та її проєкт «Одинадцять», що впорядковує хаос війни,
у «Рівні цензури»
З чого почати? Це мій автопортрет «до». Відлік розпочався…
У рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. В них показано історії, що не співзвучні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — проєкт київської фотографки й лікарки Олени Лемберської «Одинадцять»: хронологія страху та переживань 2022 року. Року, що завжди налічуватиме 11 місяців, року, який для багатьох українців ніколи не закінчиться.
Любов до візуального мистецтва Лемберській прищепив батько. Він приносив додому купу книжок, часто — про мистецтво: античне, середньовічне, сучасне. В основному про живопис, але були й каталоги музеїв, які за багато років Олена побачила на власні очі.
Лютий. Намагаюся щось розгледіти в темряві, щоб зрозуміти: як це можливо? У мене досі немає відповіді… Листопад. Як і ми, вони залишаться тут назавжди…
А ще він обожнював кіно. У дитинстві в Олени не було інтернету, тому вона разом з батьком дивилася тільки те, що було в прокаті або на ТБ. Пізніше з’явилися відеокасети та відеопрокат, а з ними — і світ Пітера Гріневея та Франсуа Трюффо, Рене Клемана та Романа Поланскі, Террі Гілліама та Вуді Аллена, Лукіно Вісконті та Райнера Вернера Фассбіндера тощо.
«Мені завжди подобалося статичне зображення, кадр, що завмер, — пригадує фотографка, — і часто я подумки здійснювала розкадрування навпаки: готовий фільм розкладала на картинки. Фактично я робила фото».
Серпень. Золотий серпневий вечір: я ховаюся за ним, але знаю — скоро ніч знову оголить мої страхи
Та найяскравішим спогадом з дитинства Олена називає день, коли батьки принесли їй каталог виставки американської фотографії 1966 року: «Це було просто вау! Три десятки чорно-білих світлин, в основному вуличної фотографії. Це невелике видання стало моєю найулюбленішою книгою на багато років. Я зберегла його, і тепер цей каталог посідає почесне місце серед десятків фотокниг».
Незважаючи на любов до кіно та візуального мистецтва, вона обрала інший шлях. Лемберська закінчила медичний виш і певний час працювала в Києві лікаркою-фтизіатринею. У медицині вона й тепер — останні 15 років обіймає посаду виконавчої директорки невеликої приватної клініки. Лемберська каже, що любить свою роботу й пишається людьми, разом з якими працює вже багато років. Однак вона завжди відчувала, що чогось усе ж таки не вистачає.
Березень. Оголені, зламані — тримаємось… Липень. Вітер у листі, запахи та звуки літа — все таїть загрозу. Подивися на колір неба…
Травень. Усе, що мало якийсь сенс раніше, тепер — лише невиразний образ
2019 року, після кумедного випадку, коли її чоловік утратив фотоапарат, вона вперше зрозуміла, що хоче робити те, про що мріяла все життя. Так розпочався новий шлях — шлях становлення у фотографії. Лемберська вирішила вивчити все з фотографії, що було доступно натоді в Україні. Найяскравішим було навчання в школі сучасної фотографії MYPH, де Олена познайомилася не просто з однодумцями, а знайшла дружнє ком’юніті талановитих людей.
У своїй мистецькій практиці фотографка фокусується на особистому. Вона намагається впорядкувати хаос навколишнього світу, складаючи з різних фрагментів, наче з пазлів, власну реальність, відмінну від тієї, в якій існує вона.
Жовтень. Знову втрати, розлучення. Довгі прощання замість зустрічей
Останні роки були для Лемберської дуже важкими. У 2017-му помер її батько, а 28 лютого 2022 року — мати. Неабияких зусиль забрало Олені організувати похорон у Києві, що перебував у хаосі та під постійними обстрілами. У той час маленьке віконце видошукача фотоапарата стало для неї захисним екраном, що відгороджував її від непевності навколишнього світу.
«І, дивлячись через нього, мені справді ставало трохи легше», — згадує Лемберська.
Квітень. БУЧА… Вересень. Його яскравий, стиглий результат. Вдихаючи запах осіннього саду, на мить, тільки на мить здається, що все це просто страшний і дурний сон
Грудень. Ми чекаємо… Чекаємо на хороші новини…
Так почалася робота над проєктом «Одинадцять». У ньому фотографка намагається впорядкувати хаос війни, власні переживання й страхи. Кожна фотографія — це відображення одного місяця 2022 року. Усі місяці різні, але в кожному з них закарбувалися біль і страх. Нескінченний перекидний календар, або книжечка лепорелло, які не мають ні початку, ні кінця, а циклічно повторюються. І з кожним повтором усе глибше затягують глядача в тенета переживань.
«Цей рік розпочався для мене в лютому, тож у ньому завжди буде лише 11 місяців: нічого не було раніше, і я не знаю, як, що й коли буде потім. Я фотографую, просто щоб вижити. Один місяць — одне фото. Тепер вони зі мною назавжди — я знаю це. Мені треба навчитися з ними жити».
Червень. Друзі. Так далеко. Боюся забути їх, боюся, що їхні образи зітруться з часом
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.