Latest Posts

Сорі, це все

Stay in Touch With Us

Odio dignissim qui blandit praesent luptatum zzril delenit augue duis dolore.

Email
magazine@example.com

Phone
+32 458 623 874

Addresse
302 2nd St
Brooklyn, NY 11215, USA
40.674386 – 73.984783

Follow us on social

(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

Любіть Україну, або “Казус Мінакова”

“Ми тут живемо, це наша реальність. Ми тут маємо свої страхи, свої надії. Ба більше, ми, блядь, мусимо цю реальність якось любити, щоб не подуріти. Сприймати серйозно. З усією поважністю. Бо іншої в нас немає”.

Так каже українець Тарас, герой книги польського письменника і журналіста Зємовіта Щерека “Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян”. Книги, в якій польський ґонзо-журналіст пускається берега в Україні, витягаючи на світ божий все, від чого в цій країні болять очі й з чого хочеться нестримно ржати, допоки не покотяться сльози.

Цій репліці книжкового (а може й реального) Тараса 5 років, тобто, як тепер заведено зауважувати, вона написана до Майдану. Втім, іншої реальності в країні не прибуло, а примус любити і сприймати те, що ми маємо, серйозно і поважно лише посилився. Щоби не подуріти. Нормальна, дуже людська боротьба за виживання у контексті війни, яка не має видимого фіналу, у навалі пост-майданних розчарувань, політичних маніпуляцій, виснажливих щоденних боїв за власну гідність — з працівниками ЖЕКів, шкільними вчителями, лікарями, сусідами та іншими співгромадянами, які борються за виживання, хто як може.

Крихка картина реальності, яку треба втримати, аби “не подуріти”, вимагає дуже некритичної любові, любові з кулаками. Бо якщо не любити — тоді що? Як тоді давати з цим усім раду? Як читати ці новини, сідати в ці маршрутки, заходити в ці квартири без опалення і гарячої води в мороз? І коли реальні кулаки переважно вдається втримувати, кулаки віртуальні живуть своїм окремим життям, насиченим, активним, безпощадним.

Фейсбук, цей український замінник простору гідності й самореалізації, “я пощу, значить я ще існую”, дуже швидко прийняв неписані правила національної любові: всі, хто не з нами, — проти нас, все, що є критичним до України та її поступу (хіба що критика є профілактичною, а ідеться насправді про успіхи й реформи), — це сепаратизм, вата, русскій мір, рука Кремля, сліпота, нечутливість або корисливість Заходу, який лише шукає приводів зняти санкції та забути про Україну на хвилі наростання Ukraine fatigue.

Теми і приводи для фейсбучних боїв незліченні, але методи завжди ті самі: якомога швидше затаврувати противника, записати його чи її до табору “сепаратистів/руки Кремля/сліпого Заходу” (список можна продовжувати і поглиблювати), таким чином знецінюючи будь-які аргументи з протилежного боку. Ба більше, переважно це убезпечення себе подібною зворотньою вакцінацією правди — бо якщо мій опонент “сепаратист”, то я, відповідно, патріот, відстоюю безпеку і незалежність країни, а відтак я не можу бути неправий, — супроводжується переходом на особистості найогиднішого ґатунку. Що, як це зазвичай і буває з переходом на особистості, не має жодного стосунку до теми суперечки. І от вже всі забули про тему розмови і з завзяттям досвічених охоронців справедливості поливають із емоційного брандспойта людину, яка не народилась в Україні, не мешкає в Україні, не була причетною до Майдайну/реформ/боротьби, виявилась лібералом, не розуміє специфіки національної історії/контексту/ситуації, робить чи пише щось, що опоненти не читали, не читають і читати не збираються.

Ефективність фейсбук-тролінгу виявилась дуже високою, бо виправдовуватись у стилі “сам дурак” дещо принизливо і безсенсово, а включатись у такі розмови на боці затаврованого чи затаврованої — небезпечно для емоційного (а віднедавна — і для фізичного) здоров’я, адже брандспойт радісно повертається в бік нової живої мішені, і от уже сидиш ти собі, віртуально обпльований “агент Кремля”, і буркотиш собі під носа якусь банальщину про свободу слова і демократію.

Ефективність ця так приваблива, що ці методи набули неабиякого поширення в цілком реальних протистояннях: проти в.о. Міністра охорони здоров’я, проти громадських активістів і борців із корупцією, проти людей, яким чомусь не страшно подаватись на державні та муніципальні посади в культурі тощо. А за останні кілька тижнів вони докотились і до академічного середовища. Скандал довкола Інституту Кенана в Україні, провідної американської дослідницької інституції з вивчення пострадянського регіону під юрисдикцією Центру Вілсона у Вашинґтоні, та звільнення його директорки Катерини Смаглій в мить переріс у те, що хтось у незліченних фейсбук-дебатах охрестив “казусом Мінакова” — безпрецедентною, принаймні для цих кіл, персоналізованою атакою на науковця, якого було обрано на посаду головного дослідника з питань України в цьому ж інституті.

За лічені дні протистояння між інституцією та її колишньою директоркою переросло у звинувачення Інституту Кенана у про-кремлівських політиках, а тоді сфокусувалось на цілях реальніших, ніж боротьба з американською інституцією, комунікація з якою обмежена обміном відкритими листами та короткими заявами, — на постаті професора Михайла Мінакова.

Звинувачення Інституту Кенана, підкріплене численними аргументами, безперечно є дуже серйозною темою, яка, попри питання про те, чому так активно вона спливла щойно тепер, адже наведені аргументи стосуються трьох попередніх років, вартує окремого обговорення. Однак, у той момент, коли його учасники, як-то, приміром, члени Української асоціації випускників Інституту Кенана, котрі написали до Інституту відкритого листа, додали до цих звинувачень персональні напади на Мінакова, вони самі собі вибили зброю з рук, перетворивши потенційну дискусію про інституційну політику та інтерпретації української ситуації з боку західних партнерів на фейсбук-тролінг. (Зрештою, чому ні, більшість цього скандалу так чи так відбувається у фейсбуці.)

Напади почались із фейсбук-повідомлення науковця, тісно асоційованого з Інститутом Кенана в Україні, який безпосередньо пов’язавши призначення Мінакова зі звільненням Смаглій закинув йому “плакатно-антиукраїнську” оцінку ситуації й пригрозив неподаванням руки через статтю, яка вийшла на інфосайті ДНР. (Я свідомо не називатиму прізвищ, оскільки тут, як на мене, важливіший стиль аргументації, а не достатньо поважні люди, які за цим стоять.) Дуже швидко ця стаття із сайту ДНР виявилась колонкою у французькій газеті Le Mond піврічної давності, ба більше, частиною редакційного проекту зіставлення позитивних і негативних оцінок і сценаріїв розвитку України. Втім, це не завадило дискутантам, поважним людям з науковими ступенями, впродовж кількох тижнів обговорювати лише (!) цей текст, називаючи Мінакова маніпулятором, упередженим, відірваним від суті громадянського процесу, ідеологом, тенденційним, однобічним, фахово неспроможним і, навіть, невротиком.

У вищезгаданому відкритому листі його підписанти назвали Мінакова людиною, “знаною через упереджений аналіз пост-майданного розвитку України”, і висловили колективну думку щодо “він не в стані бути незалежним і академічно збалансованим”, аби обіймати відповідні посади. Мінаков на своїй фейсбук-сторінці написав про погрози на свою адресу і адресу своєї родини.

Чи означає ця ситуація, що принаймні частина українського академічного середовища не цікавиться науковими і публіцистичними доробками колег? Не знає, не читає, не стежить за тим, що відбувається не безпосередньо у них під носом? Не розуміє чи, радше, не хоче розуміти наукового та полемичного дискурсу (який все-таки переважно існує поза українськими геополітичними та інтелектуальними кордонами), в якому протилежна точка зору, коли вона є обґрунтованою, — це цінність, а не загроза?

Чи те, що некритична любов до країни, посилена війною та герметичністю українського суспільства, не робить винятків навіть щодо людей, чий фах і головна відповідальність — бути критичними завжди, за будь-яких обставин? Що потреба “не подуріти” від реальності сильніша за потребу у свободі та протиріччях, які вона у собі несе? Що свобода слова — і свобода загалом, як можливість бути і мислити без страху і озирання на реальних або уявних цензорів — стискається зі швидкістю світла і, водночас, непомітно, засмоктуючи у вир патріотичної боротьби навіть тих, хто мав би бути хоч трохи понад нею. Бо якщо над нею нікого не лишиться, тоді, просто за Зємовітом Щереком, “прийде Мордор і нас з’їсть”.

Читайте також #ПравоНаДумку. Між українськими інтелектуалами вибухнув скандал

 

Про автора

Культурна критикиня