Уже дев’ятий місяць поспіль майже весь світ сидить на карантині, але новин від цього менше не стає. Політичні протести, вибори, війни — жоден вірус не здатен їх зупинити. Журналіст Роман Губа переглянув осінні публікації «Заборони» з важливих інформаційних приводів і підібрав фільми, що підходять за тематикою.
«Кришталь», реж. Дар’я Жук
2018, Білорусь-Німеччина-Росія-США
Жанр: Драма, комедія
95 хвилин
Всю осінь у Білорусі тривають протести проти фальсифікації результатів президентських виборів. «Заборона» писала про те, як Білорусь залишають айтішники, незгодні з режимом Лукашенка. Як тут не згадати «Кришталь» Дар’ї Жук — найвідоміший білоруський фільм останніх років, де зовнішньої темою стає спроба еміграції з пострадянської Білорусі.
1996 рік, Мінськ. Діджейка Веля (Евеліна) мріє виїхати в Чикаго, на батьківщину хаус-музики. Щоб отримати візу в США, їй потрібна довідка з місця роботи. Втім, це можна вирішити: необхідний бланк можна купити. Так Веля за документами стає менеджеркою заводу з виробництва кришталю. У липову довідку про працевлаштування вона вписує випадковий номер телефону. Але в посольстві номер можуть перевірити — і Велі доводиться їхати до заводського селища Хрустальний і чекати на «дзвінок щастя» біля дискового телефону в чужій квартирі.
Фільм «Кришталь» не про те, що в пострадянській Білорусі «все погано», хоча глядачів і зачаровує спроба детально відтворити на екрані атмосферу 90-х років. Це історія про зіткнення мрії з реальністю, щедро посипана ностальгією. Іронічно, що для білоруського прокату з фільму довелося вирізати невеликий епізод з опозиційним маршем.
«Хвіст крутить собакою», реж. Баррі Левінсон
1997, США
Жанр: Драма, комедія
97 хвилин
Вибори президента США відбулися 3 листопада. Наразі чинний президент Дональд Трамп відмовляється визнавати свою поразку. Але схоже, що Трамп стане першим за довгий час президентом, якого не обрали на другий термін.
На щастя, Дональд Трамп поки не застосував метод, описаний у комедії Баррі Левінсона «Хвіст крутить собакою». За сюжетом фільму чинного президента звинувачують у сексуальних домаганнях, що загрожує йому провалом на виборах. Раднику президента доводиться найняти відомого кінопродюсера, щоби придумати сценарій для відвернення уваги. Нічого нового: просто маленька переможна війна, яка відбуватиметься на найважливішому медіа 90-х — телебаченні. Тут будуть свої вороги й герої, патріотична пропаганда і навіть один музичний кліп — усе для порятунку крісла однієї людини.
Хоча фільму Левінсона вже понад двадцять років, актуальності він не втрачає. Хіба що телебачення частково поступилося полем соціальним мережам. Втім, відволікати глядачів від «неправильних» новин вміють і тепер. До речі, для ситуації українських місцевих виборів цей прийом теж відмінно працює.
4 місяці, 3 тижні і 2 дні, реж. Крістіан Мунджіу
2007, Румунія
Жанр: Драма
113 хвилин
Наприкінці жовтня в Польщі спалахнули протести через рішення Конституційного суду визнати неконституційною норму законодавства, яка дозволяла переривати вагітність у разі виявлення патологій плоду. Таким чином, місцеве антиабортне законодавство стало ще суворішим. Це стало наслідком політики правлячої правоконсервативної партії «Право і справедливість». На тлі масштабних протестів польський уряд був змушений відкласти набуття чинності обмежень на аборти. Але це зовсім не означає, що польська влада не повернеться до цієї теми в майбутньому.
Приклад того, що відбувається через обмеження абортів, можна побачити в румунському фільмі «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» режисера Крістіана Мунджіу — представника так званої «румунської нової хвилі» в кінематографі.
Події фільму розгортаються в часи правління Ніколае Чаушеску, коли в Румунії були фактично заборонені аборти. У центрі оповідання — дві подруги Отілія й Гебіца, дівчата з румунської провінції, які приїхали до Бухареста вчитися. Гебіца завагітніла і просить Отілію допомогти їй зробити нелегальний аборт. Необхідно знайти місце і фахівця, а ще з ним потрібно якось розплачуватися. Усе це стає для Отілії подорожжю в пекло румунських 80-х.
Знятий за невеликі гроші фільм Мунджіу виявився справжнім трилером про життя пригноблених жінок. І не так важливо, хто нависає над ними: держава, яка вимагає виправляти демографічну кризу, чи церква, що ратує за життя ненароджених.
Росія 88, реж. Павел Бардін
2009, Росія
Жанр: псевдодокументальна драма
104 хвилини
16 вересня російського неонациста Максима Марцинкевича, більш відомого за прізвиськом Тесак, було знайдено мертвим у челябінському СІЗО. За версією російської ФСВП, він наклав на себе руки. Слідчий комітет Росії заводити справу не став.
Марцинкевича найкраще знають як автора проєкту «Окупай-педофіляй», але на ранньому етапі своєї «кар’єри» він був відомий завдяки групі «Формат-18». Члени цього угруповання нападали на людей неслов’янської зовнішності й записували побиття на відео. Діяльність «Формату-18» надихнула російського режисера Павла Бардіна на зйомки фільму «Росія 88». Головний герой фільму, неонацист на прізвисько Штик, списаний із Максима Марцинкевича. Його роль зіграв актор Петро Федоров. Фільм стилізований під документальну зйомку.
Як і їхні прототипи з реального життя, члени угруповання «Росія 88» фіксують свою діяльність на відео. У центрі кадру майже завжди Штик, головатий і харизматичний. Одними побиттям справа не обмежується: Штик дедалі частіше поводиться як телезірка. Він запитує в перехожих, чи згодні вони з гаслом «Росія для росіян» і вони ствердно кивають. Але з часом стає зрозуміло, що на самій ідеї далеко не заїдеш, та й із боку влади надходять пропозиції про співпрацю. Більше немає місця просто ідейному насильству: є важливіші справи. Не буде спойлером сказати, що життя кіношного Штика закінчиться погано.
Коли помер Максим Марцинкевич, знайшлося чимало тих, хто згадав його добрим словом. Ніхто не здивувався, коли виявилося, що багато українських ультраправих виросло на його роликах. Вони й сьогодні продовжують використовувати медіаресурси, щоб знаходити неугодних і фіксувати розправи.
