В окупації сьогодні залишається значна частина міст енергетиків. Подивіться на міста при АЕС, кожне з яких унікальне по-своєму 

Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію матеріалів про міста енергетиків. Через молодість і переважну однотипність забудови їх ніколи не досліджували з погляду архітектурної спадщини. Проте вони мають свої особливі приклади архітектури та монументального мистецтва, варті того, щоби про них дізнався широкий загал. Ми вже розповідали про найстаріші міста при ТЕС чи ГЕС, а також про Нову Каховку — найяскравіший приклад міста, розташованого поруч з гідроелектростанцією. Цей матеріал присвячений містам, побудованим для працівників атомних електростанцій. 

Міста атомників, як правило, найбільші серед населених пунктів, створених спеціально для працівників електростанцій. Їхнє населення може сягати 40–50 тисяч людей проти 10–15 тисяч у середньому в містах при теплових електростанціях.

Майже всі атомні міста створювали у 1970-х, тож вони не мають історичних архітектурних нашарувань. Їх споруджували швидко й за єдиним планом у межах масового домобудування 1970–1980-х. Така структура робить їх схожими на житлові масиви або робітничі селища на околицях великих міст. Проте тут це не околиці, тут таке все місто. Міста ці стилістично єдині, адже їх будували в добу модернізму.

Створення нових міст такого розміру — складне містобудівне завдання: планувальна структура міста тут формується одночасно із забезпеченням функціонування всіх сфер людської життєдіяльності. І при цьому місту бажано надати індивідуальний образ в умовах тотальної стандартизації та типізації, тож архітектурні прийоми забудови мають ув’язатися з природним ландшафтом. Як правило, на момент початку будівництва такі міста не мають генерального плану. Спершу будують два-три мікрорайони з громадським центром, але через шість-сім років їх уже не вистачає і потрібно будувати нові мікрорайони та створювати повноцінний генплан міста.

Енергодар 

Енергодар — двічі місто енергетиків. Його взялися будувати для робітників Запорізької ДРЕС (запущена 1977 року), а вже у 1980–1993 роках тут почали зводити Запорізьку АЕС.

Місто заснували 12 червня 1970 року, а назву воно дістало лише за два з половиною роки. Серед потенційних імен для Енергодара розглядали, зокрема, Сонячний, Ювілейний, Енергоград, Світлодар, Славутич. Останній варіант лідирував, проте у Верховній Раді вирішили інакше.

До речі, в Литві є місто енергетиків Електронай, що означає майже те саме, що й Енергодар.

Темпи будівництва тут були надзвичайно високими: перший будинок міста заклали в жовтні 1970 року, а здали в експлуатацію вже в грудні. Така швидкість — результат об’ємно-блокового будівництва. В Енергодарі значна частина житла споруджена за проєктом ОЕС-5-60-38, і відомо, що будинки цієї серії були дуже холодними. Пізніше в місті перейшли на великопанельне дев’ятиповерхове будівництво. 

Одночасно з житловою забудовою в Енергодарі створювали й мережу інфраструктури. Вже 1971 року тут відкрили школу і дитсадок, за рік — кінотеатр, пошту й торговельний центр, а ще за два — лікарню, поліклініку та міський парк. Озеленення міста було складним завданням: ґрунти на узбережжі водосховища були з піску, отже, для зелених насаджень довелося завозити чорнозем.

З появою в Енергодарі Запорізької АЕС населення міста почало суттєво зростати й уже в середині 1980-х сягнуло 50 тисяч людей.

Для будівництва атомної електростанції тут спорудили завод нестандартного обладнання та трубопроводів, завод спеціальних будівельних конструкцій і завод великопанельного домобудування. Перший блок АЕС запустили 1984 року, шостий — 1993-го. Запорізька АЕС стала найбільшою в Європі, а для Енергодара — основним місцем роботи.

Залізниця розділяє місто на західну промислову і східну житлову частини. Остання складається з шести мікрорайонів, кожен з яких має школи зі стадіонами, дитсадки та різноманітну торговельну інфраструктуру. У шостому мікрорайоні, найпівденнішому, є два незавершені будівництва, одне з яких — дитсадок.

Медична інфраструктура міста зосереджена у найсхіднішому, четвертому мікрорайоні. Тут у єдиному комплексі поєднані пологовий будинок, дитяча поліклініка, поліклініка, грязелікарня, центральна міська лікарня з кількома відділеннями в окремих корпусах, а також споруджена значно пізніше церква. Четвертий мікрорайон має облаштовану набережну з магазинами й виставковими залами. Вона розташована вздовж штучного каналу, що утворився через гідронамив ґрунту під час будівництва міста.

На противагу стандартизованому вигляду житлових будинків, громадські споруди в Енергодарі зводили вже за індивідуальним підходом. Першим стало кафе «Електрон». А пізніше на стику першого, другого, четвертого мікрорайонів і міського парку створили ансамбль центральної міської площі. До нього входять палац культури «Сучасник», торговельний центр, пошта й дев’ятиповерховий панельний готель «Енергодар» (1976 рік, архітектори Кальний і Каган). Динамічний силует готелю тривалий час був одним із символів міста. 

У 2022 році місто захопили окупанти. Під їхнім контролем наразі перебуває і Запорізька АЕС, яку Росія використовує для погрози ядерним тероризмом. Детальніше про це Заборона писала тут.

Вараш 

У 1971 році на березі річки Стир на Волинському Поліссі вирішили будувати Західно-Українську АЕС. У процесі будівництва станцію перейменували та здавали вже як Рівненську АЕС. Перші енергоблоки станції запустили в 1980–1981 роках, третій — 1986 року, а четвертий — лише 2004-го.

Місто для працівників електростанції на правому березі річки Стир створювали на місці села Вараш, відомого ще з 1776 року. Житловий масив першої черги, загальноміський центр та житлову територію наступної забудови розташували з виходом до річки з мальовничими лугами, що значно збагатило міський ландшафт.

Вараш заснували 1973 року, і тоді він дістав назву Кузнецовськ (історичну назву села місту повернули вже після декомунізації у 2016-му). Сьогодні його населення налічує понад 40 тисяч мешканців.

Проєктували Вараш у київському Діпромісті під керівництвом архітекторки Лідії Гусєвої. Для команди творців міста було важливо не лише створити функціонально якісне житлове середовище, а й надати йому привабливого архітектурно-художнього вигляду.

У процесі будівництва для міста створили пішохідні зелені еспланади всередині мікрорайонів. На їхньому перетині планували звести три 14-поверхівки, втім, цього не вдалося зробити.

Проте, попри сучасні принципи планування, будівництво Вараша відбувалося без затвердженого генплану, тому на початках місто не мало сформованого центру. Затримували і фінансування закладів обслуговування, через що магазини, адміністративні установи та інші заклади довелося спочатку розташовувати на перших поверхах житлових будинків. Але проєкти будинків цього не передбачали, тож магазини доводилося вміщувати у квартирах.

Забудова культурно-побутових закладів у місті стартувала лише на початку 1980-х. А загальноміський центр удалося облаштувати із затримкою в майже десятиліття. 

Місто складається з пʼяти мікрорайонів. Три з них — Вараш, Перемоги та Будівельників — щільно забудовані. Ще один, Ювілейний, має всього сім будинків, а більшість його площі — це пустир. Натомість мікрорайон Північний переважно складається з приватної забудови.

Міський центр розташований на площі Незалежності. Він займає квартал, дотичний до трьох щільно забудованих мікрорайонів. Вертикальна домінанта ансамблю — готель «Вараш» (1988). Також тут є палац культури, будівля міськради, міський музей, церква, торговельні приміщення та сквери. Неподалік — спорткомплекс «Ізотоп» з міським стадіоном.

Южноукраїнськ 

Южноукраїнськ на Миколаївщині — місто, створене для працівників Південноукраїнської АЕС. Його заснували у квітні 1975 року й будували на околиці села Костянтинівка. Спочатку місто дістало назву Костянтинівка-2, та 1987 року його перейменували на Южноукраїнськ. Тоді ж його вивели з підпорядкування районної ради та зробили містом обласного підпорядкування.

Будували Южноукраїнськ на узбережжі Південного Бугу. З одного боку, це ускладнювало роботу будівельників, а з іншого — надавало можливість спорудити сучасне місто на узбережжі старовинної ріки. 

Южноукраїнськ складається з шести мікрорайонів. Пʼять із них великі, тоді як останній, споруджений упритул до села, забудували лише частково. Центральна вісь міста — проспект Незалежності. Він пронизує його посередині та розділяє на рівновеликі мікрорайони. На одному кінці проспект упирається в міський парк, на іншому — закінчується висотною забудовою шостого мікрорайону. Вздовж проспекту зосереджені головні міські установи: поштові відділення, палац культури, торговельні заклади.

Житлова забудова міста переважно дев’ятиповерхова, проте є й висотні 14–15-поверхові будинки-акценти, що розширюються нагорі: на рівні 9–10 поверхів з’являються еркери з лоджіями, що надають спорудам небанального силуету. Такі будинки зводили на перетині Набережної та проспекту Соборності, а також на візуальному продовженні проспекту Незалежності в шостому мікрорайоні.

У місті три парки: великий міський у південно-східній частині, центральний парк на центральній площі й парк Перемоги, що виходить до пляжу на березі Південного Бугу. 

Центральна площа міста розташована на перетині проспекту Незалежності та парку. Саме тут побудували палац культури, прикрашений монументальним панно.

Проте найцікавіше монументальне мистецтво — на фасадах корпусів самої Південноукраїнської АЕС. Тут є численні мозаїки, найвідоміша з яких зображує здобуття енергії в ядерній реакції. Проте місцеві називають її просто «яєчня».

Нетішин 

Топонім Нетішин відомий ще з 1542 року. Проте весь цей час він належав невеликому селу на Хмельниччині, в якому 1905 року збудували млин, 1931-го — клуб, а 1936-го запрацювала ГЕС, завдяки якій електрифікували населений пункт.

Хмельницьку атомну електростанцію тут вирішили будувати 1975 року. Проте ще за кілька років до того для її зведення розглядали місто Рожнятів Івано-Франківської області. Будівництво АЕС почалося 1981-го, а перший енергоблок запустили 1987 року.

Ще до старту будівництва станції на околиці села Нетішин почали зводити місто. Село стало його частиною, проте всю адміністративну інфраструктуру перенесли на новостворену територію.

Нетішин складається з шести мікрорайонів. Перші чотири розташовані на штучному острові й оточені штучним каналом на кшталт київської Русанівки.

Мікрорайон № 1 займає північно-східну частину острова. По периметру він забудований житлом та інфраструктурними будинками, проте всередині має ліс — тепер це легені міста. Саме тут свого часу звели три 14-поверхівки — одні з найвищих будинків міста.

Мікрорайон № 2 займає південно-східну частину острова. Він також житловий і має свою зелену територію — сосновий ліс на сході району. У західній частині простягається пішохідний бульвар — вісь міського ансамблю. Бульвар розділяє мікрорайони № 2 і № 3 та закінчується будівлею міськради, яку місцеві називають «Білим домом». На одній площі з міськрадою розташований Палац культури «Енергетик». Поруч — спортивний комплекс, басейн і міський стадіон. Південніше, вздовж річки, тягнеться міський парк, що через свою молодість має значно менше дерев, ніж фрагмент лісу в першому мікрорайоні.

Мікрорайон № 3 займає південно-західну частину острова. Він також житловий, але у східній частині, вздовж бульвару має і загальноміську інфраструктуру: будинок дитячої творчості, пошту та готель «Горинь», фасад якого прикрашає мозаїка.

У північно-західній частині острова розташований мікрорайон № 4. Саме тут, біля перетину чотирьох мікрорайонів, звели міський ринок з торговим центром. Північна сторона мікрорайону виходить до набережної та забудована композицією з протяжних дев’ятиповерхових і баштових 12-поверхових будинків-«трилисників». 

Пʼятий мікрорайон — нежитловий і розташований на північний схід від острова. Тут зосереджені медичні та навчальні заклади: пологовий будинок, лікарня, поліклініка, професійний ліцей. На південь від нього — житловий мікрорайон Варшава. Саме він має вихід до Нетішинського озера, на якому облаштовано міський пляж.

Щолкіне

1978 року для будівельників Кримської АЕС заснували місто Щолкіне, розташоване на Керченському півострові в західній частині регіону. Воно дістало свою назву на честь Кирила Щолкіна, радянського академіка та фізика-ядерника.

На момент аварії на ЧАЕС Кримська атомна електростанція була готова на 80%, проте її будівництво зупинили, а 1989 року офіційно заморозили. Втім, місто зрештою побудували, і нині тут живе близько 10 тисяч людей.

Щолкіне налічує близько сотні житлових споруд. Його побудували вздовж узбережжя Азовського моря, причому набережна траса, проходячи через місто, стає вулицею Приморською. Вона відходить від моря на 250 метрів, утворюючи трикутник прибережної зони відпочинку з кафе, пляжами тощо. 

Унікальна особливість міста — спільна для всього міста нумерація будинків, що не привʼязана до вулиць чи кварталів. 

Великою мірою нумерація закономірна: вона зростає від центру до околиць та збільшується зі сходу на захід. Водночас є і нелогічні номери. Наприклад, найзахідніший будинок міста № 103 сусідує з будинками № 102 та № 48. Будинків з номерами між 103 та 153 немає, як немає і будинків між номерами 153 та 174.

Щолкіне має характерну мікрорайонну структуру і складається з трьох житлових мікрорайонів. Перший займає північно-східну частину міста, другий — південну, третій — західну. Перший мікрорайон від решти відділяє алея № 1 — центральна вулиця міста, а другий і третій мікрорайони розділяє вулиця № 6. У першому мікрорайоні діє школа № 2, у другому — школа № 1.

Оригінальні плани передбачали спорудження в місті ще трьох мікрорайонів, проте на місці двох із них так нічого й не побудували. Натомість мікрорайон № 5 на вулиці Актаській має шість дво- і триповерхових тимчасових гуртожитків. Вони розташовані за пів кілометра від найближчої забудови й неформально називаються «Берлінець».

На схід від першого мікрорайону планували збудувати медичний центр. Наразі він представлений поліклінікою та лабораторією. Решта — дитяча поліклініка, лікарня, пологовий будинок і хірургічне відділення — залишилися в стані недобуду.

Загальноміський центр розташований уздовж алеї № 1. У центральній частині міста, а також біля моря алея пішохідна і виконує роль променаду. Вздовж неї розташовані ринок, Будинок культури «Арабат», громадсько-побутовий комплекс, поштове відділення, ресторани та бари. Школи й дитсадочки тут збудували всередині мікрорайонів. Літні дискотеку та кінотеатр зводили ближче до моря — у трикутнику, утвореному вулицею Приморською і пляжем.

Попри те, що Кримську АЕС так і не збудували, Щолкіне не стало містом-привидом. Курортний клімат і розташування біля моря зробили його привабливим для туризму. Місто славиться своїми пляжами, а узбережжя сприятливе для віндсерфінгу. Туристичною приманкою стала навіть недобудована АЕС, руїни якої приваблювали прихильників закинутих промислових будівель.

З 2014 року Щолкіне, як і весь Кримський півострів, перебуває під російською окупацією.

Орбіта 

Зовсім інакше склалася доля міста-супутника іншої непобудованої станції — Чигиринської АЕС на Черкащині.

У 1970 році на узбережжі Дніпра вирішено побудувати ДРЕС, яку назвали Чигиринською за найменуванням сусіднього міста. За станцією закріпили майданчик біля села Вітове Черкаської області. Підготовчі роботи розпочалися 1972 року, проте майже не просувалися, і план ввести станцію в експлуатацію за чотири роки здійснити не вдалося — саме лише її будівництво розпочалося тільки 1977 року.

За рік через дефіцит донецького вугілля потужність станції зменшили вдвічі, однак будівництво все одно просувалося надто повільними темпами. 1981-го його законсервували й вирішили замість теплової електростанції будувати атомну. 

Чигиринська АЕС мала стати першим прикладом нового підходу до будівництва атомних станцій: замість зведення окремих енергоблоків тут збиралися спорудити всю станцію одразу.

Масштабний проєкт потребував чимало кваліфікованих кадрів — уже до 1988 року будівництво налічувало 3000 працівників. Їх треба було забезпечити житлом та об’єктами соціально-культурної сфери. Одночасно створювали й інфраструктуру: під’їзні шляхи, лінії електропередач, річкову пристань тощо. 

У 1989 році законсервували і будівництво АЕС, посилаючись на побажання громадськості — після аварії на ЧАЕС атомні станції сприймали як величезний ризик. У липні 1990 року тип станції знову захотіли змінити, цього разу вже на парогазову. Але її також не побудували.

Ще під час підготовки до будівництва ДРЕС спорудили енергопідстанцію «Орбіта» та перший дев’ятиповерховий гуртожиток будівельників. Ту саму назву дістало і селище енергетиків, що зводили на схід від села Вітове. В майбутньому місті енергетиків на 20 тисяч жителів планували будівництво пʼяти- та девʼятиповерхових будинків, шкіл, дитсадків, лікарень, магазинів, об’єктів культури та спорту.

У підсумку вдалося спорудити дві пʼятиповерхівки та два девʼятиквартирні гуртожитки, а також універмаг і кулінарію, що були закинуті у 2000-х. Єдина теплотраса, що опалювала будинки, перестала працювати.

Жилими в Орбіті залишилися тільки дві пʼятиповерхівки, і то частково: з 200 квартир заселені близько 80, в яких мешкає 160 людей, переважно пенсіонери. Орбіта втратила статус поселення й адміністративно належить до сусіднього села Вітове як вулиця Орбіта. 

Після того, як Чигиринську станцію з теплової перетворили на атомну, замість Орбіти вирішили будувати нове селище. Для нього обрали місце на північно-західній околиці Чигирина, за 10 кілометрів від основного майданчика майбутньої АЕС. Перші будинки тут почали зводити вже 1986 року. Тепер це поселення під назвою Новий Чигирин належить до міста Чигирин, хоч і є його відділеним лісом ексклавом.