Окупанти руйнують промислові міста України. Подивіться на вишукану архітектуру Алчевська, що вже девʼять років перебуває під контролем росіян

Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію матеріалів про промислові колиски Донбасу. Раніше він уже розповідав про захоплені росіянами Лисичанськ і Сєвєродонецьк, архітектурна спадщина яких досі не здобула заслуженого визнання, а нині перебуває під загрозою знищення через бойові дії. Цього разу йтиметься про Алчевськ — колишнє промислове селище, що за одне століття пройшло шлях від бараків і казарм до вишуканих особняків і монументальних палаців культури. З 2014 року місто перебуває в тимчасовій окупації.

Металургійний завод і трагічне банкрутство його засновника: Алчевськ 130 років тому

Історія Алчевська починається із села Юр’ївка, заснованого 1895 року з будівництвом металургійного заводу Донецько-Юрʼївського металургійного товариства (ДЮМТ). Засновником заводу, як і акціонерного товариства ДЮМТ, був український меценат та промисловець, купець першої гільдії Олексій Кирилович Алчевський. 1903-го, через два роки після самогубства (за іншою версією — вбивства) збанкрутілого підприємця, селище дістало назву Алчевське на його честь.

1932 року Алчевське набуло статусу міста, тоді ж радянська влада перейменувала його на Ворошиловськ. Утім, уже 1961 року в нього зʼявилася нова назва — Комунарськ, з якою місто проіснувало до здобуття Україною незалежності. Тоді ж, 1991 року, на міському референдумі Алчевську знову повернули імʼя його засновника.

Завод ДЮМТ став єдиним містотворчим підприємством Алчевська, і, відповідно, вся забудова тяжіла саме до нього. Тож тут немає характерної для промислових міст поліцентричності.

Протягом 1918–1925 років завод не працював, але в добу індустріалізації виробництво відновили й збільшили. У 1930-х у місті активізувалося будівництво та з’явилися перші багатоповерхові будинки. Після цього проклали водопровід і каналізацію. Доба найвишуканішої забудови припала на 1950-ті, і наступні 20 років Алчевськ переживав пік свого зростання.

Початковий розвиток заводу в царську добу залишив тут відповідну архітектурну спадщину. Але оскільки місто зростало й поступово відходило від заводу (з 1958 року будувати житло ближче ніж за три кілометри до підприємства заборонили із санітарних міркувань), структурно Алчевськ усе ж таки має кілька композиційних центрів, кожен з яких відображає відповідну епоху й масштаб міста. 

Старий центр: колонії та бекетівська спадщина 

Паралельно із заводом для його робітників та адміністрації зводили окреме поселення. Його розташували на південь від підприємства, тоді як залізниця проходила з північного боку. У майбутньому таке рішення стане проблемою для міста.

Побудована 1901-го залізнична станція (вулиця Заводська, 27) — одна з найстаріших споруд міста. Асиметрична одноповерхова будівля має характерні для своєї доби неоренесансні мотиви, зокрема рустовані пілястри й арки. Через численні ремонти ця памʼятка архітектури дійшла до наших днів з утратою частини декорацій.

Цікаво, що станція змінювала назву разом з містом, але 1991 року її не перейменували. Тож вийшло, що в міста Алчевська вокзал від міста Комунарськ.

Проєкт робітничого селища, як і самого заводу, розробляв харківський архітектор Олексій Бекетов — зять Олексія Алчевського. За цим проєктом, селище мало кілька частин. Так звана Стара колонія складалася переважно з бараків та казарм. Схожим чином облаштували й Нову колонію, що виникла пізніше. Натомість Адміністративна колонія мала вже інший вигляд: тут споруджували кам’яні будинки для іноземних спеціалістів та адміністрації заводу. Ця одно- і двоповерхова забудова, що дістала від місцевих назву «бекетівки», стилістично поєднана між собою завдяки використанню рустованих лиштв і пілястр. 

Найвишуканішою спорудою селища став будинок директора на вулиці Карла Маркса, 11 (1900 рік). Його фасад спроєктував особисто Бекетов, а планування будинку розробляв інженер Павлович. Одноповерхова будівля має багато прикрашені лиштви з пілястрами, рустовані наріжні пілястри, а також двоповерховий асиметричний акцент з високим дахом. Такий особняк легко можна уявити собі у великому губернському місті.

На оригінальному плані будівлі вказано, що її споруджували для директора ДЮМТ, тобто особисто Олексія Алчевського. Проте після його загибелі в особняку проживали інші директори заводу. У радянські ж часи тут облаштували Будинок піонерів зі скульптурами піонерів на даху, у 90-х будівлю зайняли офіси, а вже у XXI столітті з’явилася ідея зробити тут музей металургійного комбінату. 

1958 року навколо заводу почали облаштовувати захисне зелене кільце — його поява не дозволяла житлове будівництво ближче ніж за три кілометри до заводу. Через це значна частина барачних будинків була втрачена. 

На південь від робітничого житла спорудили кілька інфраструктурних об’єктів. 1901 року на березі Лікарняного ставка (вулиця Седашова, 2) побудували першу в тоді ще селищі лікарню. Двоповерхову споруду проєктував Олексій Бекетов, тож вона має той самий почерк: рустовані лиштви й пілястри, аркові вікна.

Неподалік від лікарні, на березі сусіднього Шкільного ставка (вулиця Набережна, 1), 1907 року спорудили першу в Юрʼївці школу, що й нині значиться як школа № 1. За проєкт фабрично-заводської школи на 600 учнів відповідав архітектор Ешман. Його двоповерхова споруда також отримала рустовані лиштви вікон, однак самі вікна мають заокруглені верхні кути, що властиво архітектурі модерну. 

Поруч зі школою та лікарнею збудували ще кілька житлових споруд, у яких також простежується стилістичний почерк селища. Найцікавіша з них — двоповерхівка на розі вулиць Набережної та Кірова. Таке положення на перехресті відображається і в композиції наріжної частини будинку, що має дугоподібний увігнутий план. 

Відновлення роботи заводу в другій половині 1920-х зумовило активізацію будівництва в місті в добу перших п’ятирічок. Так, 1934 року на проспекті Карла Маркса спорудили Палац культури металургів (на заміну йому 1972 року зведуть інший, а тут розмістять Будинок техніки металургійного комбінату).

Двоповерхова асиметрична споруда складалася з театральної та клубної частини. Фасад був лаконічним, у дусі конструктивізму. У 1930-х ця споруда мала ключове значення під час масових заходів і свят. Її фасад прикрашали ілюмінацією, численними плакатами й транспарантами. Перед палацом облаштували фонтан з вечірньою ілюмінацією, а також чотири декоративні клумби.

1957 року (за іншими даними — 1953-го чи навіть 1937-го) на північному березі Шкільного ставка побудували триповерхову лікарню на 200 місць, виконану в неокласичному стилі. Головний її вхід прикрасили чотириколонним портиком з масивним фронтоном. Проте головний фасад будівлі виходить у бік ставка, оскільки водна поверхня створює кращі умови для його видимості. З цього ракурсу лікарня схожа на панський палац ХІХ століття. Напівкруглий чотириколонний портик по центру фасаду нагадує мотиви храмів-ротонд.

Новий центр: ансамблі й палаци

З 1926-го до 1939 року населення міста збільшилося з 16 до 55 тисяч. Території колоній, обмеженої з південного боку ставками, уже було недостатньо, тож місто почало зростати в найзручнішому, південному напрямку, вздовж вулиць Кірова і Горького, де ще за царських часів збудували низку інфраструктурних споруд. Саме тут згодом зʼявився новий міський центр.

У 1930-х роках активно забудовували вісь вулиці Кірова. Тут звели чотириповерхові будинки № 7 і № 16, а також будинок № 17 із заокругленим фасадом, навпроти якого вже в 1950-х додали будинок № 12 з таким самим фасадом. Будинки ведуть діалог та оформлюють ансамблеве рішення перехрестя.

Поруч, на вісі майбутнього проспекту Леніна, у 1941 році спорудили Палац культури «Хімік». Двоповерхову будівлю прикрашає шестиколонний портик з фронтоном, але за своїм масштабом вона поступається монументальним палацам культури, які почали споруджувати в повоєнні роки.

Генплан Алчевська 1955 року розробили київські проєктувальники Діпроміста разом з головним архітектором міста Леонідом Федосовим. Оскільки забудову проєктувала єдина організація, а будував єдиний трест, місто отримало цілісний, компактний та впорядкований вигляд.

Але не вийшло уникнути і певних хиб: містобудівники на практиці часто мислили штампами, до того ж проєктування значною мірою відбувалося дистанційно. Схожі один на одного квартали були розраховані на горизонтальну ділянку, що далеко не завжди було так. Ансамблі проєктували як замкнені композиції, що не враховувало композиції сусідніх кварталів, а також краєвиди конкретної місцевості. 

У центральній частині міста деякі рішення ухвалювали до узгодження Генплану, коли ще не було чіткого уявлення щодо загальноміського центру та оформлення центральної площі. Спочатку думали, що на площі постане театр, але великий театральний зал уже був у Палаці культури «Хімік», а будівництво ще однієї театральної споруди було не в пріоритеті.

Натомість квартали поза центральними вулицями створювали за використання обмеженої кількості типових проєктів, що зробило забудову міста монотонною. Під час прив’язки типових проєктів до місцевості нерідко ігнорували наявність місцевих будівельних матеріалів, що робило будівництво дорожчим. Часто була недостатньою і якість будівництва. Деякі будівлі одразу спотворювалися самодіяльністю мешканців.

При цьому трести активно використовували будівельні механізми, збірні конструкції, блоки цегляних стін, залізобетонні балки тощо. Декоративні архітектурні елементи стали виготовляти з бетону, що зробило їх якіснішими та довговічнішими. З іншого боку — освоювали місцеві будматеріали, зокрема доменні шлаки, з яких робили шлакоблоки, брукові камені й панелі для доріг, плити для тротуарів тощо.

Основними магістралями нової території міста стали вулиці Горького й Кірова, що перерізали місто з півночі на південь та пов’язували обидві частини із заводом і вокзалом. Перпендикулярно до них задумали дві магістралі, що перетинали тодішнє місто із заходу на схід. Центральну частину міста запланували на вісі однієї з цих магістралей — проспекту Миру, де мала постати адміністративна площа. 

За 1950-ті роки забудували головні магістралі Нового центру — вулиці Горького та Кірова, а також проспекту Миру. Забудова центральної частини стала чотири-п’ятиповерховою. Периферійні квартали забудовувались типовим проєктами. Наприкінці 1950-х почали зводити економічні двоповерхові будинки з великих шлакоблоків, з пласкою крівлею та зовнішніми сходами. Їх мало бути більш як 100, але зрештою побудували значно менше.

Одна з найцікавіших і найвідоміших архітектурних пам’яток Алчевська — кінотеатр «Металург» на вулиці Набережній, 6 (1948–1950 роки будівництва). Кінотеатр звели на перетині вулиць Набережної та Горького, по діагоналі від Шкільного ставка. Саме до ставка луганський архітектор Панченко і вирішив орієнтувати композицію кінотеатру. Неокласична споруда оформлює перетин вулиць увігнутим фасадом із шестиколонним портиком коринфського ордера. 

Портик прикрасили скульптурною групою «Тріумф Перемоги». В багатьох джерелах є інформація, що кінотеатр будували військовополонені німці, а головним скульптором був Генріх Кухенройтер, якого мобілізували на фронт фельдшером-ветеринаром ще до закінчення навчання в художньому інституті. Стверджується, що він виконав всі розрахунки по скульптурі, але до Німеччини його повернули до її встановлення.

Утім, хоч участь полонених у повоєнному будівництві дійсно мала місце, дуже дивним видається той факт, що скульптурну композицію, присвячену перемозі у війні, довірили полоненому з переможеної країни. При цьому відомий автор кожної зі скульптур: центральну фігуру жінки з лавровим вінком робив скульптор Василь Ткаченко, ліву фігуру — Віктор Донічев, а праву — Юрій Бровкін. 

Кінотеатр мав дві зали на 550 місць з балконами, а також читальний зал, бібліотеку і буфет. Інтер’єр споруди багато прикрашений декоративною ліпниною. Починаючи з 1990-х, його призначення змінювали кілька разів (зокрема тут був нічний клуб), але зрештою його закрили. Зараз будівля перебуває в занепаді. 

Найпараднішою частиною Алчевська стала забудова 1950-х на проспекті Миру (пізніше — Леніна). Її проєктували в харківському інституті «Укрмістобудпроєкт» (архітектор Я. Бліндер). Житлові будинки проспекту прикрасили портиками та еркерами, пілястрами та карнизами, арками та обелісками.

Одним з акцентів проспекту Миру став головний корпус гірничо-металургійного інституту (1956–1957 роки будівництва). Масивну чотириповерхову споруду прикрасили восьмиколонним портиком з фронтоном.

В сусідньому кварталі спорудили дитячу музичну школу (Московська, 3). Відкрита 1 вересня 1955 року, вона стала першим у місті мистецьким навчальним закладом. Триповерхову споруду прикрашають вісім пілястрів та фронтон над центральною частиною. Перед будівлею встановили дві скульптури дівчат-музик.

Однією з наймонументальніших споруд 1950-х став Клуб будівельників (1958) на вулиці Горького, 55. Його зводили за повторно використаним і суттєво переробленим проєктом архітектора І. Рожина. Алчевський клуб має шість масивних колон і пілястрів коринфського ордера, що тримають масивний фронтон. Зараз у будівлі розташований центр дитячої та юнацької творчості, що раніше розміщувався в колишньому будинку директору заводу ДЮМТ. 

Монументальне оформлення отримували не лише архітектурні споруди, а й паркові простори. Так, наприклад, оформлено сквер, який в різні часи називали то Піонерським, то на честь 50-річчя ВЛКСМ. Парк має два входи: східний, з боку вулиці Горького, оформили трьома арками на колонах тосканського ордера, а південний, з боку вулиці Ленінградської, — чотириколонними пропілеями, схожими на вхідну групу ВДНГ у Києві. Бічні стіни пропілеїв мають декоративні ніші. Крім вхідних композицій, парк прикрашають скульптурні групи.

Ще одна споруда, яку неможливо оминути в огляді міської архітектури Алчевська, — це тунель. Оскільки історично залізницю і місто розділяв завод, територія якого лише збільшувалась, сполучення вокзалу і прилеглої житлової забудови з рештою міста ставало все нагальнішою проблемою. Тривалий час її розв’язували за допомогою пішохідного моста, але він не міг задовольнити транспортні потреби мешканців. Зрештою у 1950–1958 роках під металургійним комбінатом проклали автомобільний тунель завдовжки 485 метрів. Це перший автомобільний тунель в Україні, який досі лишається найдовшим.

Тунель унікальний тим, що водночас проходить під величезним заводом та має лінію міського тролейбуса. Подібне рішення на території України застосували лише під злітною смугою Сімферопольського аеропорту. 

Спроєктований ще до боротьби з надмірностями, тунель має декоративно оформлені в’їзди: північний, з боку станції, має рустування, пілястри та арки з замковими каменями, а південний, з боку міста, прикрашають дві аскетичні колони.

Доба модернізму та розширення міста на схід

Протягом 1960–80-х років Алчевськ зростав найактивніше. Якщо 1959 року тут жило близько 60 тисяч людей, то 1989-го місто налічувало вже рекордні 130 тисяч. Відповідно, була потреба в нових житлових районах. 

Але куди розвивати місто? З півночі та заходу його обмежував завод, з північно-східної сторони — яри, ставки та селище Василівка, а на півдні були майданчики харчових підприємств і шахтарське селище Перевальськ. Єдиний варіант — розвивати місто на схід.

Забудова тут вже втрачає ансамблевий характер і стає максимально лаконічною та стандартизованою. Ухил вулиці Чапаєва дозволяє зекономити й отримати додаткові площі, зокрема цокольні поверхи з розташованими в них господарчими та побутовими приміщеннями.

З центром східну частину міста повʼязують дві головні магістралі — вулиці Липовенка та Леніна. Забудова між ними має вже мікрорайонну структуру, але при цьому схема магістралей і вулиць композиційно продовжує центральну частину міста. За планом 1961 року, продовжувати проспект Миру через парк Перемоги в цьому районі мав окремий бульвар, але його так і не втілили в реальність.

Не збудували на магістралях Алчевська і 8-поверхові будинки, що мали стати вертикальними акцентами. Їх планували оздобити кольоровими панелями, аби урізноманітнити сірість будинків (в Києві до цього експериментально прийдуть у 1970-х, а системно — лише у 1980-х). 

Важливий композиційний вузол сформували на площі 20-річчя Перемоги, що на перетині проспекту Миру, вулиць Липовенка, Ленінградської та Чапаєва. Саме її тривалий час розглядали як адміністративний центр міста. У жовтні 1972 року на площі відкрили Палац культури металургів імені Ілліча на 1200 відвідувачів — найбільший за місткістю в Алчевську. Коробку сценічної надбудови прикрасили монументальним панно на тему металургії. У 2016 році з невідомих причин частина панно зруйнувалася.

Від площі починається вулиця Липовенка — одна з двох магістралей, що поєднують центр міста зі Східним районом. 23 квітня 1968 році на вулиці Липовенка, 14 здали в експлуатацію перший у місті та у всій Луганській області 9-поверховий житловий будинок. Згодом за тим же проєктом спорудили будинки №4, 6 і 12. Вони перші в місті мали ліфти, що на деякий час зробило їх атракціоном для місцевих.

1967 року для міста розробили новий генплан, що вже включав 3-кілометрову санітарно-захисну зону навколо металургійного заводу. Він враховував перспективи видобутку вугілля та розвитку заводу, напрямок вітрів, наявність інженерних комунікацій та перспектив їх розвитку, а також логістичне навантаження і час, який знадобиться мешканцям, щоб дістатися на роботу. Зваживши всі фактори, місто вирішили розбудовувати далі на схід.

Так в Алчевську зʼявилися ще шість великих мікрорайонів. У трьох західних забудова змішана 5–9-поверхова, у східних — майже повністю 9-поверхова. У композиційно вигідних місцях поставили дві 14-поверхівки: це будинки на вулиці Леніна, 55 і Сарматській, 32. 

Особливо цікава історія мікрорайону №401, що розташований на південному заході нового району. На перший погляд, це стандартний мікрорайон площею 35 гектарів з характерним зонуванням на житлову, зелену, спортивну зони, а також зону громадських споруд загального користування. Але 1973 року при плануванні мікрорайону влаштували експеримент: містобудівельники вирішили виходити не з власних міркувань про потреби мешканців, а запитати про це їх самих. В опитуванні взяли участь 2100 мешканців трьох мікрорайонів Харкова й тодішніх Дніпропетровська та Комунарська. На додачу дослідили демографічний склад населення мікрорайонів і дізналися думку керівників торговельно-побутових закладів. 

Організатори експерименту хотіли зрозуміти, які заклади торговельно-побутового обслуговування мають більший пріоритет для місцевих, а також визначити, наскільки мешканці району будуть пов’язані з центром, якщо задовольнити їхні щоденні побутові потреби безпосередньо в мікрорайоні. Опитування показало: що частіше людям треба було звертатися за тією чи іншою послугою, то важливішою ставала близькість до дому закладу, що надає ці послуги.

Понад 70% опитаних купляли продукти після роботи, на шляху додому. Для них найбільш зручним було розташування продовольчих магазинів поруч із зупинками громадського транспорту. Промислові товари люди, як правило, купували не так часто, і їздили за ними в центр міста, де вибір був кращий. 

Результати соцопитування поклали в основу функціональної організації житлового мікрорайону та узгодили з його просторовим рішенням. Тяжіння магазинів до зупинок громадського транспорту в нових мікрорайонах почали застосовувати і в житлових районах інших міст, зокрема у Києві на Виноградарі, на масиві Вигурівщина-Троєщина тощо.

Але користь від опитування була не тільки в просторовій організації магазинів. З’ясовували потреби людей і в інших типах обслуговування. Зокрема, стосовно громадських їдалень: виявилося, що за місцем проживання їдальнями щоденно користуються від 2% до 6% мешканців. Більшість харчувалися вдома чи на роботі, а якщо й відвідували їдальню, то за місцем роботи, а не біля дому. 

Опитували і стосовно організації місць спілкування із сусідами поруч із житловими будинками. Але результати показали, що люди віддають перевагу спілкуванню з колегами та родичами, а не з сусідами. Тому спеціального простору для спілкування з ними не влаштовували.