Поляки vs українці, або Хто б вижив на «Титаніку»: суб’єктивний погляд на різницю менталітетів

За останні майже два роки великої війни Польща прихистила понад півтора мільйона українців. І весь цей час обидва народи намагаються краще пізнати одне одного. Іноді це виливається в цікаві рефлексії й діалоги, де кожен шукає точки, які нас єднають. Часом навіть непогано виходить.

Журналістка Ольга Гембік поділилась із Забороною кількома справжніми анекдотами.

Усім треба їхати: історія про громадський транспорт

«No nie…» [з польської «Ну, ні…»] — каже вона мені самими очима. «Як ні, якщо так?» — у той же спосіб відповідаю я. Заздалегідь перепрошую і підтверджую свої наміри дією: намагаюся зайти до салону варшавського автобуса. Якщо придивитися, місця в салоні достатньо. А наступний автобус лише за чверть години. 

«Наступний уже за п’ятнадцять хвилин!» — читаю в округлених очах пасажирки, яка зайшла трохи раніше. Вона стоїть у дверях і не має наміру нікого більше впускати. Простір за нею вільний і вмістив би ще з десяток людей. А за версією водія «Богдана» за маршрутом Вишневе — станція метро «Житомирська», так узагалі 15 стоячих, трьох сидячих на багажнику і візок. Якщо маршрут виявиться надто популярним, то водій не полінується ще й вийти попхати пасажирів. А вони дякуватимуть, бо ж «усім треба їхати». 

Цього аргументу в Польщі не зрозуміють. От і дівчина в салоні: хоч вона і зробила делікатний крок назад, та вирішила чи то довести свою правоту, чи то провчити мене — всю дорогу їхала, лежачи на моєму плечі. Утім, мені не звикати — це ж не вона кілька років добиралася з роботи на Подолі київською маршруткою в години пік. 

З польським волонтером Артуром ми часто обговорюємо відмінності українського й польського менталітетів і бачення світу. Артур від початку повномасштабного вторгнення активно підтримує українців, віддає в безплатне користування комп’ютери й налаштовує їм техніку, волонтерить і заразом намагається пізнати загадкову українську душу. Часто робить влучні спостереження.

«Знаєш, — кажу, — якби поляки рятувалися з “Титаніка”, спаслися б чітко по 47 людей за кількістю посадкових місць у човні». На що він резонно відповідає: «Українці не врятувалися б — затопили б човна».

Польське «на спокойнє»: доставка піци та ремонт

Зате я кпиню з польського дзену. «Na spokojnie!» [з польської «Спокійно!»] — каже мені майстер із дрібного ремонту. Щоб його викликати, я написала немало листів до компанії, яка обслуговує наш будинок. І ось він прийшов — з інструментами, хорошим настроєм, у шортах і сорочці на короткий рукав, бо початок червня видався аж надто спекотним. Нічого, що я викликала його ще взимку? 

Бігаю по квартирі, вигадую йому роботу, бо ж усі дрібні неполадки давно усунула самотужки — викликавши спеціаліста з OLX. Майстер стоїть, усміхається, терпляче чекає, зайвий раз переконуючись, що й справді не варто було сюди поспішати. «На спокойнє!».

Такий самий вайб зловив хлопчина з доставки піци: спостерігаю в застосунку, як він намотує кола навколо нашого ЖК, а потім його скутер зависає біля кав’ярні. Ненадовго, десь на пів години. Зрештою він приносить-таки холодну піцу — усміхнений і розслаблений, без жодних вибачень за спізнення, зате з хорошим настроєм. 

Певне, із таким же самим, як і той кмітливий кур’єр із Кракова, який мав би забрати наші речі для переїзду до польської столиці. Шкода, особисто ми не познайомилися, бо він з’явився за нашою старою адресою уже по тому, як ми тиждень прожили у Варшаві. Мені довелося самостійно залагоджувати логістичні моменти в нервовій біганині. Хоча оплатила я «на спокойнє».

Гостинність та ностальгія

«Знаєш, що запам’яталося? Перший тиждень війни: Київ не впав, але всі в Польщі спустошені. А український бармен у варшавській “П’яній вишні” розповідає анекдот, що ваша країна погодилася розглянути заявку НАТО на приєднання до України», — згадує поляк Артур. 

Оптимізм і сила духу — ось що вирізняє українців. Утім, він не розуміє, як, утікаючи від російської агресії, можна продовжувати розмовляти російською чи в центрі Варшави фотографуватися на фоні Палацу культури і науки — найбільшої тут радянської будівлі, горезвісного «подарунка Сталіна».

А проте, коли я бачу величезні черги з поляків по випічку, пампухи або ж навіть шаурму, теж починаю підозрювати їх у ностальгії за часами соціалістичної Польської народної республіки (PRL). Не знаю, як інакше пояснити бажання півсотні людей тупцювати на морозі, коли поряд є супермаркет із продуктами й без черг. Навіть якщо це знижка. 

«Звісно, де можна купити дорожче, українець купить, — парирує Артур. — Поляк же придбає абонемент у “Жабку” [мережа невеликих магазинів у Польщі], щоб випити кави за 1 злотий [близько 10 гривень], або зробить замовлення в McDonald’s, потім заповнить анкету й отримає наступну каву безплатно. Або вип’є три-п’ять кав на роботі».

Поляків дивує наше бажання зробити дітям найдорожчі подарунки, наші святкові столи, які ломляться від наїдків, бажання віддячити за найдрібнішу послугу і допомогу, пересилання приємних дрібничок у подарунок з іншого кінця світу. Але разом із тим — голосні теревені в громадському транспорті, звичка «пропадати з кінцями» й без попередження, якщо робота не сподобалася, боязнь заповнювати документи та комунікувати з державними органами. 

«А ще українці ошукують, — майже серйозно каже Артур. — На свій день народження я мав вихідний, але погодився відремонтувати їм ноутбук. Приїхали без ноутбука, зате з презентами, їжею, алкоголем і привітаннями. Ох, не можна вірити українцям».