«Не чіпайте мого Леніна». У чому полягають проблеми декомунізації і як їх розв’язувати – розповідаємо на прикладі пам’ятника тачанці в Каховці | Заборона
Читаєте зараз
«Не чіпайте мого Леніна». У чому полягають проблеми декомунізації і як їх розв’язувати – розповідаємо на прикладі пам’ятника тачанці в Каховці

«Не чіпайте мого Леніна». У чому полягають проблеми декомунізації і як їх розв’язувати – розповідаємо на прикладі пам’ятника тачанці в Каховці

памятник леніну

У грудні 2019 року український Інститут національної пам’яті рекомендував демонтувати пам’ятник «Легендарна Тачанка» в Каховці Херсонської області. Скульптура, на думку відомства, підпадає під дію закону про декомунізацію. У Каховці з цим не погодилися: мер міста закликав усіх депутатів міської ради голосувати проти демонтажу, місцеві жителі та жительки протестували. Інститут і Херсонська обласна адміністрація запропонували компромісний варіант – побудувати на місці тачанки Музей монументальної пропаганди. На початку березня представники Інституту, влади й місцеві активісти та активістки обговорювали, як саме це може виглядати. Редакторка Заборони Юліана Скібіцька поїхала на цю зустріч – і розповідає, чому декомунізація спричиняє суперечки й що з цим робити. 

Ленін, Фрунзе й червоні командири 

У залі засідань на третьому поверсі Каховської мерії триває дискусія: 

— Настане час і ваш інститут нацпам’яті знесуть! — каже один літній чоловік. 
— Не інститут нацпам’яті, а інститут безпам’ятства! — вторує йому інший. 
— Та дайте їм сказати, а тобі ображайте! — заспокоює їх голова області Юрій Гусєв. 

памятник тачанці
Фото: Євген Нікіфоров

У лютому 2019 року Інститут національної пам’яті надіслав у Каховку лист, у якому рекомендував демонтувати тачанку та ще один радянський пам’ятник – «Дівчину в шинелі». У листі йшлося, що тачанку встановили «з метою героїзації Червоної Армії на Каховському плацдармі під час радянсько-української війни і становлення радянської влади в Україні». Цей пам’ятник радянського монументалізму з’явився в Каховці у 1967 році. Скульптуру вилили з Бронзи в Ленінграді, привезли в Каховку й зібрали вже на місці. Після розвалу Радянського Союзу тачанку поступово розкрадали – відпилювали частини і здавали на брухт. Але вона однаково залишалася важливою пам’яткою Каховки. 

Через місяць після листа мер Андрій Дяченко розповів про це в себе на фейсбуці. Він зібрав позачергову сесію місцевих депутатів, де вони проголосували проти знесення тачанки. Опісля тодішній міністр культури Володимир Бородянський сказав, що тачанку не будуть зносити. Як компроміс Інститут нацпам’яті й голова Херсонської обласної ради Юрій Гусєв запропонували створити навколо тачанки Національний музей монументальної пропаганди. Такий музей хотіли побудувати ще у 2017 році в Києві, на території колишнього ВДНГ: планувалося, що просто неба зберуть «пам’ятники тоталітаризму» з усієї країни. Але ідея так і залишилася на папері – у бюджеті на неї не знайшли грошей. 

Новий музей у Каховці вирішили будувати разом із місцевою громадою. 

На порядку денному зустрічі кілька запитань – як правильно проводити декомунізацію, як саме має поводитися громада й що взагалі означає закон про засудження тоталітарних режимів. Голова Інституту нацпам’яті Антон Дробович пропонує виступити всім, хто хоче. Охочих багато, вони квапливо записуються й сваряться. 

— Ті, хто зносять пам’ятники, навіть не знають, хто такий Мічурін! — гарячкує старший чоловік у піджаку. Присутні аплодують. 

Голова області Юрій Гусєв намагається заспокоїти всіх: каже, що в Каховці збудують музей, але більшість присутніх виступають проти нього – вважають, що потрібно все залишити як є. Через годину Гусєв, а разом із ним мер Каховки Дяченко йдуть. Їх голосно лають: 

— Та нікому ми не потрібні! — каже один. 
— Знесе він її! Знесе, як і Фрунзе зніс! — кричить другий. 
— Відстаньте від тачанки! Поверніть Фрунзе! — перебиває третій. 
— Ага, повернуть вони Фрунзе. Бандеру на його місце поставлять! — припускає четвертий. 

декомунізація
Фото: Євген Нікіфоров

Пам’ятник Фрунзе стояв на набережній Каховки до серпня минулого року. Місцеві стверджують, що Дяченко «боягузливо зніс його вночі, поки ніхто не бачив». Це майже правда: комунальники демонтували Фрунзе о 5 ранку і відправили на задній двір місцевого музею, де вже стоїть знесений раніше Ленін. Заступник мера Олег Кожемякін пояснив, що якби Фрунзе не демонтували, меру загрожувала б кримінальна відповідальність. Відтоді Дяченка в Каховці недолюблюють.  

Наприкінці дискусії слово бере літній чоловік. 

— Антоне, ти молодий чоловік, — каже він, звертаючись до Дробовича. — Ти за Союзу майже не жив, а це була моя батьківщина. Я прокидався вранці, слухав гімн, йшов на роботу, вчив дітей. Ти, Антоне, можеш скільки завгодно своїх пам’ятників поставити. Але я вас усіх прошу – не чіпайте мого Леніна! 

Присутні аплодують і розходяться. 

Активісти проти влади

Микола Огданець проводить у Каховці екскурсії, досліджує козацтво й організовує історичні реконструкції, він один із головних активістів за збереження тачанки. Після зустрічі каже, що засмучений – конструктив не вдався. 

— Ми минулої суботи прибирали біля тачанки, що, думаєте хтось із цих крикунів прийшов? — скаржиться він. — Та нікого не було? Людям просто хотілося прийти й себе показати, покричати. Ви їх не слухайте, у нас не всі такі.  

Його однодумиця Владислава Базілевич – пресаташе мотофестивалю «Тачанка». Вона каже, що кожного року на фестиваль приїздить багато байкерів та байкерок, тому тачанка – не просто важливий символ Каховки, а ще і джерело доходів. А зараз, після того, як тачанку вирішили декомунізувати, цікавість до неї поміж туристами й туристками виросла у кілька разів. 

— Я знаю, як люди сприймають цей монумент. Жодного разу я від них не почула: а це червоні командири, — розповідає вона. — Люди розуміють – ця сторінка перегорнута. А монументальне мистецтво залишилося. 

Базілевич каже, що їй від початку конфлікту було зрозуміло, що ніхто з кувалдами до «Тачанки» приїздити не збирається. 

— Але якщо ми хочемо музей, то простір потрібно облаштовувати так, щоби не зіпсувати задум авторів цього монумента, — пояснює вона й додає, — проблема в тому, що активісти й активістки не довіряють місцевій владі. 

— [Під час зібрання] пішов губернатор, пішов слідом і Дяченко, — обурюється Микола Огданець. — Голова відділу культури, перша людина, яка має бути в робочій групі, – пішла. 

декомунізація
Фото: Євген Нікіфоров

План активістів та активісток такий: накидати проект музею й передати його до Києва, але водночас домагатися, щоби пам’ятник почали охороняти. За словами Огданця, уже декілька разів щодо тачанки були провокації – йому телефонували й говорили, що бачили кілька будівельних кранів біля пам’ятника. Огданець переконаний, що так активістів й активісток перевіряють – наскільки швидко вони зреагують. 

Декомунізація на ножах 

Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів» ухвалили 2015 року. У народі його одразу нарекли законом про декомунізацію, хоча в назві згадується й нацизм. 

Декомунізація торкнулася кількох сфер, насамперед – населених пунктів, у назві яких згадувались діячі Радянського Союзу чи будь-які абстрактні назви, пов’язані з комуністичним режимом (наприклад, Комсомольськ). За 4 роки Інститут перейменував понад тисячу сіл, міст та поселень. Не всюди цей процес відбувався гладко. Наприклад, у Кіровограді мешканці та мешканки протестували проти нової назви Кропивницький. Як альтернативу місцеві запропонували повернути дорадянську назву Єлизаветград, але зрештою Кіровоград став Кропивницьким. 

У 2019 році Інститут відзвітував, що від початку дії закону в Україні демонтували 2500 пам’ятників і пам’ятних знаків, «які пропагували тоталітаризм». Мова йшла не лише про пам’ятники Леніну, які були майже в кожному великому населеному пункті. Під декомунізацію підпадали різні об’єкти, зокрема барельєфи й мозаїчні панно. З цим процесом також було багато проблем. Щодо деяких об’єктів, як, наприклад, пам’ятник Щорсу в Києві, і досі сперечаються, що з ними робити. В інших населених пунктах місцева влада ігнорує вимоги Інституту. Наприклад, у Новгород-Сіверському Чернігівської області на водонапірній вежі досі є мозаїки з Леніном і Сталіним. Інститут вимагає їх забрати, мер відповідає, що це неможливо – мозаїки зруйнуються. Але незважаючи на схожі ситуації, колишній голова Інституту Володимир В’ятрович задоволений декомунізацією. Він каже, що вона виконана на 95% і підняла «дискусію в суспільстві». В’ятрович переконаний, що «декомунізація не стала нав’язуванням одного бачення історії». 

Декомунізацію критикують не лише симпатики радянського минулого. Художники й художниці, урбаністи та урбаністки, які досліджують радянський період, кажуть, що через закон знищуються важливі об’єкти культури. 

Читайте також
мер франківська

— Десятки музеїв по всій Україні постраждали від декомунізації: оригінальні експозиції були частково або повністю заховані, — розповідає Забороні дослідник радянського модернізму Дмитро Соловйов. — Наприклад, у Каневі, у меморіальному музеї-бібліотеці письменника Аркадія Гайдара вивезли або знищили експозицію.  

декомунізація піонери
Фото: Євген Нікіфоров

Мистецтвознавиця й дослідниця радянського монументалізму Євгенія Моляр каже, що недостатньо проговорене питання, наскільки взагалі виправдане існування такої організації, як Інститут національної пам’яті. 

— Ідеї мають народжуватися в суспільстві і йти знизу, а не спускатися наказами, — вважає вона. 

Євгенія Моляр входить у громадську групу художників і художниць та дослідників і дослідниць DENEDE, яка займається переосмисленням радянського мистецтва. Один із найяскравіших прикладів їхньої діяльності – художній музей у Кмитові, містечку Житомирської області. Музей майже цілковито присвячений радянському післявоєнному мистецтву. З 2018 року, коли DENEDE взялися за розвиток музею, його популярність та відвідуваність виросли в кілька разів. А потім трапився скандал: сторінку музею у фейсбуці перейменували в «Кмитівський музей радянського мистецтва». У Житомирській обласній раді заявили, що це порушує закон про декомунізацію й «повертає до радянського минулого». Після конфлікту з ініціативною групою Моляр згадка про «радянське» мистецтво зникла зі сторінки музею. 

У січні 2020 року керівником Інституту національної пам’яті став історик Антон Дробович. Це призначення художня та дослідницька спільноти сприйняли позитивно: Дробович дотримується менш радикальних методів, аніж його попередник В’ятрович. В одній зі своїх статей (зараз вона видалена) він писав, що радянське культурне минуле не варто ігнорувати, а, навпаки, зберігати, перетворюючи в культурні об’єкти. Категоричність минулого керівництва Дробович порівнював із діями бойовиків Ісламської держави, які знищували пам’ятники в Пальмірі. 

Децентралізація в декомунізації 

Карантин, який розпочався в Україні у березні через коронавірус, поставив на паузу майже всі проекти, зокрема і проект Музею монументальної пропаганди у Каховці.  

— У нас була пропозиція створити робочу групу разом із місцевою громадою, Інститутом і обласною владою, — розповідає Забороні спеціаліст Інституту Ігор Каретніков. — Але поки карантин, ми не можемо нічого сказати і наразі навіть не знаємо, коли повернемося до обговорення цього питання. 

декомунізація
Фото: Євген Нікіфоров

Антон Дробович запевняє: питання декомунізації мають вирішуватися насамперед на місцях, а роль інституту у цьому процесі має бути мінімальною. 

— Майже всі проблеми виникли тому, що місцева влада проігнорувала закон, тому довелося втручатися нам, — каже Дробович Забороні. — Але історія з тачанкою могла б стати першим позитивним прикладом взаємної співпраці між громадою і центральною владою. 

— Ось в Каховці скаржилися, що знесли Фрунзе, — каже історик Ігор Каретніков. — Але що заважає за чотири роки хоча б якусь табличку поставити із засудженням тоталітарного режиму?

Активісти та активістки намагаються реабілітувати тачанку власними силами. Владислава Базілевич розповіла Забороні, що зараз займається інформаційною стороною питання. 

— Після тої зустрічі [у лютому] ми зрозуміли, що головне – забрати ідеологічну складову щодо тачанки і подати її як арт-об’єкт, — каже вона. — Ми хочемо зробити окремий QR-код для тачанки, а до нього підв’язати сайт трьома мовами – російською, українською і англійською. Збираємо історії людей, які пов’язані з пам’ятником, хочемо робити новини про те, як живе монумент. 

Цією роботою активісти й активістки займаються за власні кошти, але Базілевич додає, що без допомоги держави їм однаково не обійтися. Адже пам’ятник потребує ремонту, охорони і освітлення, а це можна реалізувати лише з бюджетних коштів. 

Нагору